rss
04/25/2019
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#350

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Полiтика \ Економіка \ Сага про 3%. Яким темпом може зростати українська економіка

У 2016-му було 2,4%, у 2017-му - 2,5%. Торік, за оцінками президента, економіка України зросла на 3,4%. А на 2019-й уряд спрогнозував 3%. Оцінка НБУ менш оптимістична - 2,5%. У народі кажуть, що стабільність - ознака майстерності. Але суспільна реакція на таку стабільність неоднозначна.

 

З одного боку, у 2018-му вся українська влада в один голос гордо звітувала про пришвидшення зростання ВВП як про досягнення. З іншого - прем'єр постійно каже, що цього замало, а українська економіка має зростати на 7-8% щороку. Нарешті, критики в таких темпах вбачають остаточний провал Революції гідності та всіх, кого вона привела до влади. У такій ситуації простій людині важко зрозуміти, хто ж, усе-таки, має рацію та про що насправді свідчать такі темпи зростання. «Тиждень» спробував це дослідити.

Якщо аналізувати на рівні абстракцій, то зростання економіки на 3% в сучасному світі - це посередній результат. Відповідно до жовтневих оцінок та прогнозів МВФ у 2017, 2018 та 2019 роках, світова економіка зростає швидше - на 3,7%. Врахуймо те, що багаті економіки традиційно мають меншу динаміку, й отримаємо, що, в середньому, економіки, які розвиваються, зростають у півтора разу швидше - на 4,7%, за оцінками МВФ. За таких умов ми не тільки не наздоганяємо наших багатших сусідів, наприклад, Польщу чи Туреччину, а й дедалі більше віддаляємося від них. Якщо сприймати цей факт відірвано від обставин, то ситуація видається невтішною. Однак, аналіз складових цього результату показує, що не все так однозначно.

Лакмусовий експорт

 

Погляньмо на експорт. Він становить понад половину ВВП, тож є дуже вагомим фактором економічного розвитку. Протягом 2014-2016 років він знизився майже вдвічі. Головна причина - руйнування, спричинені війною на Донбасі. Через це Україна фактично безповоротно втратила чимало економічних потужностей і левову частку експортного потенціалу. Це дуже добре відображають економічні показники. Під час кризи 2008-2009-го також мало місце зіставне за масштабом падіння експорту, але його рівень відновився за три роки - тоді ВВП зростав на 4-5% щороку. Натомість, цього разу відновлювати відповідні показники нічим. Звісно, вивіз товарів збільшується, але приріст формують зовсім інші підприємства та галузі, ніж до кризи, тому через три роки після її закінчення згадані показники досягли лише двох третин докризових максимумів.

Тут слід звернути увагу на один важливий нюанс. У теорії експорт - це одна з економічних величин, що мають значну силу саморегулювання. Йдеться ось про що: якщо з якихось причин обсяг вивозу падає, виникає торговельний дефіцит, тому національна валюта знецінюється, роблячи привабливими для зовнішніх ринків ціни на внутрішні товари та послуги, які раніше не експортувалися. Це призводить до збільшення експорту та компенсує значну частину початкових утрат. Стисло кажучи, падіння експорту, в підсумку, забезпечує його ж таки зростання. Подібним чином має відбуватися саморегулювання системи у випадку масштабної втрати будь-яких підприємств: оскільки попит на їхню продукцію нікуди не зник, з'являється дефіцит і повзуть угору ціни, що робить дуже вигідними інвестиції у відновлення зруйнованих потужностей та колишніх обсягів виробництва. Але в Україні ми не побачили ні різкого зростання експорту, ні значних капіталовкладень у відновлення зруйнованих на Донбасі підприємств чи перенесення їхніх потужностей на контрольовану територію. Про що це свідчить?

По-перше, про брак підприємницького хисту. Гривня знецінилася більш, ніж утричі. Іноземні туристи в унісон кажуть, що в нас усе неймовірно дешеве. Навіть індекс Бігмака, який розраховує видання The Economist, вказує на те, що гривня має бути втричі дорожчою, а долар в Україні повинен коштувати близько 9,8 грн. Це означає, що після падіння експорту під час кризи 2014-2016 років у нашої країни з'явився величезний експортний потенціал. Потрібно його реалізувати, тобто, просто щось виробити або купити тут і продати в Польщі чи деінде. Якби в нас було достатньо кмітливих підприємців, так уже давно робила б половина країни. Експорт зростав би, як на дріжджах, а динаміка ВВП була б значно вищою, ніж нинішні 3%. Але чомусь цього не відбувається. Так, можна все списувати на те, що Україна втратила ринок Росії, що потрібен час, щоб пристосуватися до вимог ринку ЄС. Але гривня вкрай дешева уже чотири з гаком року, а з нею малі й витрати на будь-якому виробництві, що міститься в Україні. Тобто, часу на адаптацію до нових умов було більш, ніж достатньо. Не можна сказати, що економіка на те ніяк не реагує, але цього замало. Якби в країні вистачало підприємливих людей, виробництво й експорт зростали б значно швидше. Натомість, їхня динаміка млява, а українці часто вибирають трудову еміграцію замість того, щоб спробувати щось самотужки виробляти тут.

По-друге, треба визнати, що відновлювати більшу частину зруйнованих на Донбасі підприємств немає ні технологічної здатності, ні економічної доцільності. Ці потужності успадковані від Радянського Союзу. Олігархи ще могли якось витискати з них останні соки, тримаючи людей на низьких зарплатах, немов якихось тварин у загоні. А от збудувати з нуля трубний чи металургійний завод - це вище за їхні можливості. Та й за весь період незалежності України приклади таких «технологічних проривів» українських капіталістів можна полічити на пальцях однієї руки, а людей, які їх здійснили, в українських бізнес-колах вважають мало не богами. У цьому вся суть нашої економіки: щоб розвиватися, потрібно будувати (і знати, як це робити), але не всі українські мільярдери на це здатні.

Економічна доцільність відновлювати зруйноване також украй сумнівна. Більшість зруйнованих підприємств належать до третього, частково четвертого технологічних устроїв. Продукція, яку вони випускають, має безліч аналогів у світі, а ринки надзвичайно конкурентні. Їхнього зникнення з економічної мапи світу ніхто й не помітить. А враховуючи те, з якими перебоями працювали ці підприємства, інвестування в їх відновлення - це, здебільшого, марна витрата грошей.

По-третє, не варто забувати й про умови ведення бізнесу. Мабуть, від часів Януковича вони, загалом, покращилися. Але більша частина економічного потенціалу, втраченого на Донбасі, належала олігархам, які завжди мали окремі умови, домовляючись про них із владою. А той експорт, який нині тільки з'являється, - це, здебільшого, результат зусиль малого та середнього бізнесу, що ніяк не застрахований від свавілля силовиків, податківців і митників. Йому вкрай важко показувати такі успіхи, які свого часу демонстрував олігархічний бізнес у значно більш тепличних умовах. Тому нині експорт хоч і диверсифікованіший, ніж раніше, але й зростає повільніше. Висновок такий: якщо усувати перешкоди для малого та середнього бізнесу, то динаміка виробництва й експорту буде помітнішою. Але влада має усвідомити, що в Україні держава досі частіше створює перешкоди для бізнесу, ніж допомагає йому.

Перспективні інвестиції

 

Інший фактор економічного зростання - інвестиції. Тут є кілька цікавих фактів. Наприклад, за останні три роки валове нагромадження основного капіталу (так називаються вкладення в основний капітал як складова ВВП) зросло майже на 60%. До того ж, у 2018-му цей показник був вищий, ніж у 2012-му - найкращому році між останніми двома кризами. Тобто, тоді інвестори не вкладали, бо усвідомлювали всі ризики, пов'язані з режимом Януковича. А тепер вкладають, попри те, що триває війна. Мабуть, це свідчить про те, що у країні щось змінилося, з'явилися перспективи. І хоча такий обсяг інвестицій поки що замалий, щоб суттєво пришвидшити економічне зростання, він уже дає надію на те, що з часом ситуація ставатиме дедалі кращою.

За останні чотири роки в Україні було відкрито 207 нових заводів. Більшість із них - це проекти іноземних інвесторів. Заводи невеликі - на кілька сотень працівників. Разом вони створили кілька десятків тисяч робочих місць, що менше, ніж 1% зайнятих в Україні. Тому поки що їхній внесок у зростання ВВП України невеликий. Але на сьогодні важливо інше: нашу країну вже тепер розглядають як потенційно повноправну складову європейського ринку, тому намагаються встигнути скористатися з низьких зарплат і розмістити тут виробництво, яке окупиться за лічені роки. Тільки-но ця тенденція стане масовою, високі темпи розвитку українській економіці гарантовані. Але головне, що це буде якісне зростання з ефективними робочими місцями. До того ж, що більше виробництв іноземних компаній буде на нашій території, то більше європейські та інші розвинені країни будуть зацікавлені в безпеці України. Тож таке партнерство виграшне для нас з усіх боків.

Трансформація попиту

 

Є ще один дуже важливий фактор, про який мало говорять. Йдеться про зміни в сукупному попиті, зумовлені структурними реформами. Якщо описувати їх схематично, можна сказати так: у результаті реформ з'являється попит на нові товари та послуги й у значно більших обсягах, яких раніше в економіці ніколи не було. Пропозиції потрібен час, щоб адаптуватися до нової структури попиту, запастися технікою та людьми, виграти тендери, укласти контракти, налагодити ринкову інфраструктуру. А попиту потрібен час, щоб знайти оптимальну пропозицію. Це призводить до того, що виникає тимчасовий виробничий вакуум, коли покупець хоче щось купити й має на те гроші, а продавець не може йому це продати в достатній кількості. Тоді складається враження, що економіка ніби пробуксовує. Але насправді вона готує ресурси для стрибка, адже, тільки-но виробничі можливості адаптуються до нових умов, конкретний ринок товарів і послуг стрімко зросте.

Прикладів можна назвати кілька. Візьмімо будівництво автодоріг. У 2013 році на це було виділено 15,5 млрд грн., побудовано й відремонтовано 626 км доріг. У 2019-му витратять уже понад 49 млрд грн. лише бюджетних коштів (ще будуть гроші іноземних донорів на окремі проекти) й прокладуть понад 4 тис. км автошляхів. Зрозуміло, що річ не тільки в тому, що сума зросла більш, ніж утричі, а обсяг - ушестеро, а й у тому, що для такого масштабу дорожнього будівництва потрібно правильно організувати процес (узаконити й запустити ProZorro, завести туди всі тендери, навчити замовників та підрядчиків користуватися новим майданчиком) і підготувати виробничі потужності (закупити техніку, найняти людей, запросити іноземні будівельні компанії, які мають привезти сюди власну техніку тощо). Усе це потребує часу та ресурсів. Але коли процес буде налагоджено, можна буде будувати й по 10 тис. км доріг щороку. Вплив на темпи зростання ВВП пропорційний.

Те саме стосується децентралізації. Чи багато було місцевих органів влади, які мали досвід, наприклад, у написанні проектів для отримання гранту на заміну вікон у школах чи закупівлю шкільних автобусів кілька років тому? Чи багато їх мали гроші на це? Звісно, ні. Тепер гроші з'явилися, а досвіду досі бракує. Тому місцеві органи влади мають величезні запаси невикористаних коштів, які без діла лежать на банківських рахунках. Протягом 2018-го сума таких залишків часто перевищувала 15 млрд грн., а на кінець листопада сягала 12,6 млрд грн. Зрозуміло, що якби ті гроші працювали, то могли б за рік обернутися кілька разів та помітно вплинути на темпи зростання ВВП. Але цього не сталося з об'єктивних причин.

Аналогічна ситуація й у банківському секторі. У результаті реформи банки отримали величезну ліквідність. Але вибір позичальників став дуже обмеженим, бо фінустанови були змушені відмовитися від кредитування пов'язаних осіб та інших ризикових операцій, а знайти достатню кількість надійних клієнтів на ринку виявилося не так і просто. У результаті, протягом останніх чотирьох років банки тримають значну кількість ліквідності в депозитних сертифікатах НБУ, ще більше - у державних цінних паперах. У першому випадку гроші взагалі не працюють, бо вилучені з обігу, у другому працюють, здебільшого, на проїдання, а часто на соціально-популістичні забаганки уряду. Потрібен час, щоб усі пристосувалися до нових вимог фінустанов та їхніх позичальників. Сьогодні ми вже бачимо пожвавлення кредитування, яке дуже необхідне, щоб підтримати динаміку інвестицій. Але кілька років втрачено. І це відображено в зафіксованих темпах зростання ВВП.

Шкідлива міграція

 

Нарешті, один із найважливіших факторів - трудова міграція. Не може швидко зростати економіка країни, яка стрімко втрачає людей, причому, часто високоосвічених, науковців. Йдеться не тільки про те, що більше працівників - вищі обсяги виробництва. Річ у тім, що дефіцит робочої сили штовхає зарплати вгору. Це, звісно, добре для самих працівників і стимулює підприємців збільшувати ефективність робочих місць, вкладати кошти в розвиток бізнесу, що може позитивно вплинути й на економічне зростання. Але є певна невидима межа, після досягнення якої зарплати починають чинити руйнівний вплив на підприємництво: виробляти товар чи послугу стає невигідно, підприємець зменшує обсяги виробництва або виходить з бізнесу. Тоді динаміка ВВП може суттєво знизитися. Тож важливо звести до мінімуму трудову еміграцію до того, коли ми досягнемо цієї межі.

У підсумку, картина неоднозначна. З одного боку, маємо чинники, які стримують економічне зростання, а сама їх наявність розчаровує. З іншого - є позитивні тенденції, які вселяють надію. А є й такі, що нині ніяк не впливають на зростання ВВП, але з часом підсилять його. У підсумку, 3% приросту економіки - це на сьогодні наша об'єктивна реальність. У таких умовах украй важливо не допускати глибоких економічних криз, щоб за один рік не втратити те, що досягалося великими зусиллями протягом тривалого часу. Якщо вдасться це зробити, то з вузькими місцями економіки, які не дають змоги вийти на 78% зростання, ми якось впораємося.

Автор: Любомир Шавалюк

Джерело: «Український Тиждень»
  матеріал друкованого видання № 4 (584)

Теплоенергетика: рекордсмени з неефективності

Україна вже експортувала 28,6 мільйона тонн зернових

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com