Президентська кампанія 2019 року відрізняється від попередніх тим, що менше, ніж за два місяці до голосування невідомі ані явні фаворити виборців, ані ті, хто ймовірно вийде до другого туру.

 

«Ще б пак! Демократія! Справжня демократія!» - захоплено скажете ви. Може, й так. Якби не той факт, що серед уже зареєстрованих Центральною виборчою комісією 34 претендентів на посаду № 1 в державі є актори комічного жанру (у різних сенсах того слова), особи з офіційно встановленим кримінальним минулим і, як не дивно, фігури, дуже наближені до сімейного клану Януковича. І, взагалі, до всієї вибудуваної ним авторитарної вертикалі.

Таких кандидатів кілька. Йдеться про віце-прем'єр-міністра у 2012-2014 роках Олександра Вілкула та міністра енергетики Юрія Бойка, що встиг побувати на цій посаді як за прем'єрства, власне, Януковича, так і за урядування Азарова.

Балотується й Інна Богословська, багаторічний громадський «адвокат» Віктора Федоровича. На пару з Ганною Герман вона свого часу постійно приходила на популярні ток-шоу, аби у властивій їй достатньо експресивній манері спробувати «відбілити» репутацію патрона. А ще - щоб годинами ганити його опонентів та опоненток.

Є там і молоде покоління - харків'янин Євгеній Мураєв (він просить, щоб його називали в російському, а не українському варіанті його імені; на офіційному сайті Верховної Ради теж зазначено «Євгеній»).

Подібна строкатість спостерігається також серед інших ідеологічних таборів. Єдиного кандидата не мають не лише ніби як опозиційні до чинної влади колишні представники Партії регіонів чи СДПУ(о), а й та частина опозиції, яка подає себе проєвропейською і проукраїнською. Озвучена навесні 2018-го пропозиція Віктора Чумака щодо праймеріз і узгодження «єдиного демократичного кандидата» назавжди лишилася пропозицією, дарма що її автор зняв свою кандидатуру в інтересах Анатолія Гриценка і влаштувався у нього начальником штабу.

Ще двоє тих, хто перед цим активно підтримував Міхеіла Саакашвілі і створений ним «Рух нових сил» (РНС), хто проривав з ним кордон та за рахунок депутатських мандатів забезпечував йому «коридор» на пропускному пункті «Шегині» - галичани Юрій Дерев'янко та Дмитро Добродомов - теж ідуть осібно. Своїми амбіціями вони не поступилися.

Окрему історію з об'єднанням навколо однієї персони мають й наші праві.

Однак, феномену «єдиного кандидата від націоналістів», якщо можна так сказати, ми присвятимо один із наших наступних матеріалів. Сьогодні ж зупинімося на проросійському таборі, на боці якого цього разу сконцентровано ледь не найпотужніші медійні, фінансові і людські ресурси.

Розкіл на три частини

 

У вівторок, 29 січня, на з'їзді політичної партії «Опозиційна платформа - За життя» відбулося висунення в президенти Бойка. В такий спосіб набув остаточного вираження союз двох колись непримиренних економічних і лобістських груп - Медведчука-Рабіновича та Фірташа-Льовочкіна. Проте, спільним для них є не персона того чи іншого кандидата в президенти. Ні, поєднує їх фігура значно впливовіша, звати її Володимир Путін. Довічний правитель Російської Федерації, а то й доброї половини сучасного світу, як він сам, напевно, себе вважає.

«З Медведчуком все зрозуміло, - заперечите ви. - А до чого тут «багатовекторний» Фірташ, чия посередницька фірма-«прокладка» RosUkrEnergo для торгівлі російським газом з'явилася на ринку і розквітла саме за доби «помаранчевого» Ющенка?» Безумовно, цей по-своєму видатний чернівчанин завжди «розкладав яєчка у різні кошики» і навіть підтримував грошима Український католицький університет (УКУ) та інші загалом непогані ініціативи. Одначе, один з «кошиків», зрештою, виявився йому найближчим.

Він - не кум Путіна, не співпрацював із КДБ СРСР, як Медведчук. Подібного рівня «допуску» й довіри російського «царя» він не має. Для кремлівської публіки він - надійний діловий партнер, що теж вже не мало. Й, до того ж, багато чим зобов'язаний. Наприклад, коли після повалення режиму Януковича йому довелося тікати до Відня й де його невдовзі за запитом американської сторони схопила австрійська поліція, 125 млн євро застави, згідно з інформацією Forbes, за нього вносив Василь Васильович Анісімов - алкогольний король Росії, партнер Алішера Усманова в «Металоінвесті». Кажуть, вносив не з власної ініціативи, а на прохання дуже серйозних людей. Не з Києва, і не з Вашингтона.

На з'їзді 29 січня Фірташ присутній не був, але теж несе відповідальність за те, що там заявлялося. Відповідальність моральну, як і Бойко. Тому що виступати з найганебнішою пропозицією завбачливо став Медведчук, голова політради ОПЛАТА (як скорочено називають в народі «Опозиційну платформу»), котрий на правах головного ідеолога представив президентську програму Бойка - стандартний набір обіцянок-цяцянок і... тезу про необхідність створення «на Донбасі» (зверніть увагу: не в тимчасово окупованих районах Донецької й Луганської областей, а «на Донбасі») «автономного регіону Донбас у складі України, який передбачає устрій через органи державного управління, такі, як парламент, уряд та інші органи, які будуть здійснювати життєдіяльність на Донбасі».

«Ми пропонуємо внести зміни до Конституції, яка визначить статус автономного регіону Донбас», - додав Медведчук.

Головні конкуренти ОПЛАТА і, зокрема, Бойка на ниві боротьби за голоси прибічників «особливого статусу» Донбасу, а мається на увазі, утворена спільними зусиллями середовищ Ахметова і Новинського партія «Опозиційний блок - Партія миру та розвитку» (ОПОПАМ) та висунутий нею в президенти Вілкул, назвали такий сценарій «капітуляцією». Вони теж за компроміс з Росією, але тримаються обережніше, хоча й «пасуться» на тому ж електоральному полі, що й агітатори від Медведчука та Фірташа.

«Наш мирний план - це досягнення миру дипломатичним шляхом на умовах, однаково прийнятних для всіх сторін. А мирний план тих, кого ви згадали, це - більше капітуляція», - заявив Вілкул на ICTV.

Ще жорсткіше кандидат від ОПОПАМ коментує розрив стосунків з «бойківцями» й їхнє виключення з початкового складу створеного на «регіоналівських» уламках «Опоблоку»:

«...Виключені з фракції з формулюванням «за зраду інтересів виборців». У відповідь пролунали звинувачення в тому, що дехто, натомість, навмисно розколює «Опозиційний блок», аби «відтягти голоси» й догодити владі. Не під запис, звичайно. Суто між собою. А також у спілкуванні з московськими кураторами.

За дивним збігом обставин, 25 грудня до нового пакету російських контрсанкцій після остаточного відокремлення ОПОПАМ від ОПЛАТА внесено прізвища Вілкула, Новинського і, на додаток, голови політради оформленого у самостійну партію «вілкулівського» крила Бориса Колесникова, друга дитинства й давнього компаньйона Ріната Ахметова. Услід за відповідним рішенням уряду Дмитра Медведєва соцмережами прокотилася хвиля взаємних звинувачень і «викриттів». Надзвичайно ревно поводили себе «розмовляючі голови» (talking heads) обох ворогуючих сторін - так звані політологи, завданням яких є відвідувати теле- і радіоефіри з метою рекламування замовника.

Ось кілька з цитат про «справжнє обличчя» партії ОПОПАМ:

«Про яке припинення війни на Донбасі може говорити кандидат у президенти від партії, який перебуває під російськими санкціями? Про який захист канонічного православ'я (РПЦ В Україні - Авт.) може говорити людина, яка під санкціями?».

«Тепер видно, хто працює на Порошенка».

Ті ж, які не довіряють ні першим, ні другим, формулювали думку значно категоричніше: «Не будьте наївними. РФ, навпаки, намагається намалювати алібі своїм «консервам».

Є ще й третє відгалуження - партія «Наші» Мураєва. За версією журналістів Еспресо.TV, фінансується через ЄС російським алюмінієвим магнатом Олегом Дерипаскою. У Москві, мовляв, тільки й раді підтримувати щось подібне.

Але, питання в іншому: чому Мураєв спершу вийшов із фракції «Опоблоку» у Верховній Раді, і коли лишився в компанії Медведчука-Рабіновича, пробув там порівняно недовго, розпочавши власний проект із власним телеканалом (він так і називається «Наш»), позаяк підконтрольні Медведчуку канали «112» і NewsOne для нього стають втраченими? Йдеться про його власне «Я», про небажання підкорятися іншим чи про щось інше? Чому він так легко йде, так би мовити, в чисте поле? Хто йому давав гарантії?

Симпатик Медведчука, київський журналіст Дмитро Джангіров про Мураєва пише не інакше як про проект Банкової: «Висловив Гарант 20-го (20 вересня - Авт.) незадоволення об'єднанням політичних сил Південного Сходу - 21-го Мураєв заявив про створення власної політичної сили. Зрозуміло, «суперопозиційної»... Хто б сумнівався...».

Координує процес, за його словами, голова президентської адміністрації Ігор Райнін.

«Найважливіше в цьому «опозиційному» проекті: бюлетені, віддані за Мураєва в першому турі, стають резервом для поповнення голосів чинного президента», - переконує Джангіров.

Сам Мураєв каже, що пішов від Рабіновича, бо той тягнув час і зовсім не мав наміру перетворювати «За життя» на самодостатню силу, а сприймав партійців і, зокрема, його, Мураєва, як «бізнес-проект, здатний забезпечити ситу старість». Окрім того, в прямому ефірі «Нашого» він закликав Службу безпеки України притягти Медведчука до кримінальної відповідальності.

ОПЛАТА, на його думку, «єдиний кремлівський проект в Україні». А «Наші», начебто, не «кремлівські».

Натомість, голова СБУ Василь Грицак мусить неодмінно відреагувати на загрозу з боку керівників згаданої партії.

«Якщо ви пам'ятаєте, в момент, коли партія була передана Медведчуку, я з неї вийшов і створив цю партію, - сказав Мураєв. - Тому не придумуйте нічого - робіть свою роботу. Пам'ятайте про честь офіцера і про відповідальність, яка буде неминуча, якщо ви виконуватиме злочинні накази».

Грандіозна містифікація? Майстерна супероперація?

 

Вадим Зіновійович Рабінович (dosye.info)

А тепер з приводу СБУ. Або чому з дуетом Медведчук-Рабінович все може бути теж не просто. 

У травні 2014 року Медведчука підключали до перемовин з терористами «ДНР»-«ЛНР» по лінії Служби безпеки, що пізніше визнав тодішній речник відомства Маркіян Лубківський. Своєю чергою, Рабінович, дуже добрий приятель екс-голови СБ України Леоніда Васильовича Деркача, котрий наразі мешкає у Сполучених Штатах, раніше полюбляв позувати на світлинах (див. на фото вгорі) з нагрудним знаком (не плутати з орденом) СБУ «За доблесть». Мабуть, щоб показати, який він великий патріот.

Чи здатні вони професійно грати роль найбільш проросійських серед усіх проросійських, дурити й перших, і других, і третіх, одночасно користаючи зі щедрих вливань Кремля? Припустимо. Та ж для чого?

Пояснення лежить на поверхні. По-перше, щоб у другому турі зручним спаринг-партнером Порошенка був Бойко, забезпечивши тим самим впевнену перемогу Петрові Олексійовичу за сценарієм 1999 року («менше зло» проти лютого ворога державності), коли суперником Кучми навмисно зробили комуніста Симоненка. По-друге, щоб «агентами Кремля» мати людей своїх, давно перевірених, а не чужих, непередбачуваних.

Чи знайомий особисто Порошенко з Медведчуком? Чи підтримують вони контакти?

Наведемо лише два епізоди, кожен з яких перевіряється будь-ким, хто володіє клавіатурою й мишкою, а ще вміє читати-писати, бодай, на рівні учня першого класу. Добрих років із 20-ть тому чинний президент торував свій шлях у велику політику і встиг виступити не лише співзасновником «регіоналів», а й 11-м номером у партійному списку «есдеків». Тобто, спілкуватися один з одним вони б мали.

А наприкінці минулого 2018 року журналісти-розслідувачі зафіксували кілька особистих кулуарних зустрічей головнокомандувача зі, здавалося б, найзапеклішим і, до того ж, геть не прихованим ворогом України.

 

P.S. Коли готувалася ця стаття, стало відомо про розпочате Генпрокуратурою кримінальне провадження стосовно Медведчука на підставі цитованого вище виступу під час висунення Бойка. Отже, гра триває. На чию користь? З яким рахунком? Побачимо 31 березня під час голосування.