Цикл Різдвяних свят 2019 року завершується двома знаменними подіями, які вже увійшли у щорічну традицію: започаткованою владикою Венедиктом зустріччю парафіян єпархії «Просфора з владикою» та фестивалем колядок «Колядуймо разом», започаткованим п. Михайлом Голіаном понад 20 років тому.

 

«Просфора з владикою» - це безпосередня і неформальна зустріч та спілкування з владикою, знайомство з цікавими та ініціативними людьми з усієї єпархії, спільна коляда українською та англійською мовами, смачна вечеря зі сучасними українськими стравами, аукціон та сюрприз - привітання владики Венедикта з днем народження, який він відсвяткував 16 січня.

 

Просфора (від грецького приношення) - богослужбовий літургійний хліб, який використовується під час богослужіння Літургії для Євхаристії та для поминання під час проскомидії живих та померлих. Священик у вівтарі при приготуванні чаші виймає часточки з кожної просфори особливим ножем, «копієм», читаючи при цьому спеціальну молитву. Часточки просфор спочатку кладуть у Дискос, коли з усіх просфор часточки вийняті, їх закладають у чашу з розведеним гарячою водою червоним солодким вином, для причастя. Тим самим нагадується, що Ісус Христос своєю власною кривавою жертвою на хресті скасував криваву жертву Старого Заповіту для всіх нас. Новою Жертвою є не м'ясо забитих телят, овець, курей, голубів, а вирощений людськими руками Хліб. А вино під час Таїнства перетворюється на кров Спасителя. Це і є основне призначення просфори.

Святкова зустріч розпочалася з молитви, колядки прослави Бога «Бог предвічний» в Українському культурному осередку міста Чикаго. Відтак, владика Венедикт звернувся до пастви: «Просфора сьогодні - це символ єдності. Висловлюю велике почуття вдячности, що ви прийшли сьогодні. Кажуть, легко бути святим серед святих, і легко було прийти в хорошу погоду. Та, незважаючи на холодну погоду, ви прийшли, за що я вам щиро вдячний. Коли дивитись на наше життя, ми постійно чогось прагнемо в житті. Це добре, ми здобуваємо щось одне, потім інше. Але дуже важливо дивитись на життя, що сталося, і робити іспит сумління, і дякувати Богу за все. Наша сьогоднішня зустріч - це знак вдячності Богові, за те, скільки всього він зробив у житті в кожного з нас, і в житті української громади у Чикаго, і в парафії св. Миколая. Говорячи про єдність, можна сказати, що це є принципове слово, важливе для нас, українців. Якщо поглянути на історію України, будь-якої парафії, нашої єпархії, завжди проблема була у розділенні. Воювали, протиставлялися, боролися, змагалися. Тому дуже важливо є всім нам єднатися. В церковній пісні є слова: «В єдності - сила народу». Усі ми є різні і ніколи не станемо однодумцями, але дуже важливо, щоб ми вчилися бути разом. Я дуже радий, що ми такі різні, зібралися сьогодні тут разом. Не важливо, що ми будемо говорити, робити, важливо, що ми є сьогодні разом».

 

Ведучі заходу о. Сергій Ковальчук та Наталі Ацеведо перейшли до програми заходу. Владика поблагословив і особисто кожному в руки роздав просфору і мед, що символізує Царство небесне. Після чого люди мали можливість насолоджуватися різдвяними колядками та частуватися смачною їжею. Прикладом єдності парафій також були артисти: диригент Андрій Чуйко з парафії св. Миколая, Назар Карабінович та Лілія Попович з парафії св. Володимира і Ольги, отець-диякон Марко Крутяк, Сергій Михайлюк та Маріана Балаш з парафії св. Йосифа Обручника. Незвичним було для громади побачити розташування столів та відсутність нумерації. Тож кожний бажаючий сідав, де хотів. Отець Сергій пригадав усім, особливо тим, хто приїхав з України після 90-х, що таким чином розсаджували гостей на весіллі. Він пояснив: «Чому немає столів з номерами? Ми звикли всі до певного комфорту, хочемо бути певні, що тут мій стіл, моє місце. Хочемо сидіти з людьми, яких ми знаємо, з якими будемо розмовляти, з ким нам буде приємно сидіти. Всі ми хочемо до неба, і там столів з номерами не буде. В небі ми мабуть будемо сидіти за столом з людьми, яких ми не знаємо, і нам треба вміти спілкуватися з ними. Тому нашою ідеєю сьогодні є надати вам можливість сісти біля людей, яких ви не знаєте і мати змогу познайомитися. Ця ідея також має ще одну цікаву мету. Це можливість владики Венедикта сидіти біля кожного вашого столу».

Також о. Сергій розповів про Чиказьку єпархію. Чиказька єпархія святого Миколая - єпархія Української Греко-Католицької Церкви з осідком у Чикаго (США), складова частина Філадельфійської митрополії УГКЦ. Єпархія охоплює північно-західну частину США, (штати Аляска, Аризона, Вашингтон, Вісконсин, Гавайські острови, Іллінойс, Індіана, Канзас, Каліфорнія, Колорадо, Мічиган, Міннесота, Міссурі, Небраска, Півн. Дакота, Орегон, Техас). Чиказьку єпархію створено буллою Римського Архієрея Івана XXIII, 14 липня 1961 р., відокремлюючи її з західної частини Філадельфійської архієпархії. Станом на 2019 рік Чиказька єпархія святого Миколая нараховує 45 парафій.

 

Всім було приємно перезнайомитися з людьми з різних парафій. А це парафії: св. Миколая, св. Йосифа обручника, святих Володимира і Ольги у м. Чикаго; Непорочного Зачаття Пресвятої Богородиці та Новомучеників України ХХ ст. у м. Палатайн; Різдва Діви Марії у м. Пейлос-Парк; св. Йосафата у м. Манстер, Індіана; св. Димитрія, Півн. Дакота; св. Софії, Техас. Парафіяни розповідали про свої парафії і про те, чому вони приїхали сьогодні на просфору.

Ведуча Наталі розповіла, що символізує герб владики Венедикта. Щит напіврозтятий і перетятий, на синьому тлі - золота Оранта, на червоному - срібний лапчастий хрест, на зеленому - срібна стіна і дві вежі Святоуспенської Унівської лаври, де владика Венедикт довгі роки був ігуменом студитів. Щит розміщений на пурпуровій мантії, підшитій хутром горностая та увінчаній золотою митрою з червоним підкладом. Обабіч - золоті єпископські жезл і хрест. На синій стрічці написаний золотими літерами девіз старослов'янською: «Возлюбимъ другь друга» - «Возлюбімо одне одного». Герб символізує три батьківщини владики: перша - це батьківщина Україна, її символом є Оранта зі Софії Київської; друга - мала батьківщина, Рівненщина, в гербі якої є рівнораменний хрест; а третя -духовна батьківщина - Свято-Успенська Унівська лавра.

 

Своїми думками також поділилася Генеральний консул України в м. Чикаго п. Лариса Герасько. Пані Лариса зазначила, що єдність дуже важлива і дуже необхідна, особливо зараз Україні і українцям. Завдяки єдності ми перемогли у Революція гідності - на Майдані у Києві, Євромайдані. Ми також переможемо і в цій війні, яка триває зараз. І прикладом цього єднання також є те, що пані Лариса прийшла на просфору, хоча вона не належить до парафій Чиказької єпархії св. Миколая, а є православною.

Пан Олег Скубяк поділився здобутками і планами фанрейзингу єпархії. Була представлена нова команда, яка буде працювати в цьому напрямку.

 

І на завершення відбувся живий та тихий аукціон, на якому було представлено скульптури Євгена Прокопова «Свята родина» 1994 р. та «Мадонна з дитиною» 1992 р. Відомий київський скульптор Євген Прокопов давно захоплює шанувальників образотворчого мистецтва високою професійністю і змістовністю своїх творів. Його фігуративні композиції приваблюють витонченою пластикою і драматичною напругою втілених почуттів-роздумів над сутністю буття, тлінністю людини і трагічністю її земного шляху. Митець безпомилково схоплює і кожним нервом відчуває ті протиріччя, які одвічно терзають душу людини: прагнення до краси і гармонії - і недосконалість її плотської оболонки, прагнення любові - і самотність духу, високі злети творчої наснаги - і така ж велика сила руйнівного інстинкту. Унікальна фотографія, яка належала Блаженнішому Любомиру Гузару. На фотографії зображені владики Филимон Курчаба, Софрон Дмитерко, Павло Василик та на той час отці Григорій Сімкайло, Ігор Возняк та Володимир Війтишин, які стали також владиками. На аукціоні також був проданий сертифікат на приватну вечерю з владикою Венедиктом.

Тихий аукціон, на якому були представлені: набір намиста, Галина Мазурак; сертифікат на фотосесію, Максим Прокопів; фотографія «Свірзький замок», Роксолана Тимяк-Лончина; колекція книжок від владики Венедикта; намисто з агату, Роксолана Прокопів; сертифікат на коровай, Катя Гриневич; картина «Зимовий день у Ріверсайд», Володимир Монастирецький; подарунковий кошик, монастир Преображення Господнього; ікона св. Юрія, Олександр Клименко.

Не менш цікава подія, яка відбулася в катедрі св. Миколая «Колядуймо разом», зібрала велику кількість людей. Близько тридцяти колядок і п'ятнадцять колективів брали участь у фестивалі колядок. Від репертуару колядок та стилів виконання просто захоплювало дух. Тут можна було почути і колядки в джазовій обробці - хор ім. Б. Плішки при парафії Непорочного зачаття Пресвятої Богородиці та Новомучеників України ХХ ст., і старовинні - хор «Ірмос» при парафії св. Йосифа Обручника, і сучасні - хор осередку СУМ ім. М. Павлушкова в Чикаго, з цікавими текстами - хор катедри святого Андрія Первозванного та Української церкви християн віри Євангельської - П'ятидесятників, Бенсевіл та повстанську колядку, після якої було хвилиною мовчання вшановано всіх загиблих воїнів, які віддали життя за Україну. Також було зібрано понад 8 тисяч доларів доброчинних пожертв на потреби військових в Україні. Приємно здивував етноспівак з Білорусії Сяргей Довгушав, який колядував з колективом білоруською і грав на кількох автентичних інструментах, зокрема, колісній лірі.

 

Це дійсно свято для всієї єпархії, що стільки прозвучало різних колядок, таких, яких ми, може, і не чули, і не знаємо. Це така чудова можливість показати себе, почути інших і потішитися ще раз народженню Спасителя! Гарно колядували діти: хор «Надія» при парафії св. Йосифа Обручника та хор школи св. Миколая. Слухали на одному подиху новостворений чоловічий хор «Ліра» при парафії св. Йосифа. Колядки лунали у соборі українською і білоруською. Кілька годин - безупинно і з усіх куточків храму. Поруч із хором осередку СУМ всі хори з боків - хор «Благовість» собору св. Володимира і Ольги, хор «Славута» катедри св. Миколая. Емоційно в унісон. Разом із колективами найпопулярніші колядки виконували парафіяни і гості. Велика вдячність владиці Венедикту, отцям, голові комітету Христині Мусій, членам комітету: Наталі Кокурудз, Юрієві Матвіїшину, Анатолієві Муштуку та неперевершеним ведучим: Данилові Мельнику та Світлані Квет за чудово організований фестиваль.

Катедра св. Миколая запрошує у п'ятницю (1-го лютого) о 19.45 год. на чування біля мощей святого Шарбеля. Під час чування ви будете мати змогу: більше дізнатися про святого, єднатися з Ним у молитві, отримати благословення його мощами, бути помазаними миром Шарбеля, отримати ласки. Також під час чування будуть читатися молитви на зцілення. Єднаймося у молитві. «Шукайте і знайдете, просіть і дасться вам...».

 

Святий Шарбель (при народженні Юсеф Махлуф, нар. 8 травня 1828, Біква Кафра, Ліван - пом. 24 грудня 1898, Аная, Ліван) - арабський католицький святий та чудотворець з Лівану, мароніт. 9 жовтня 1977 року священомонаха-мароніта Шарбеля зараховано до сонму святих. Під час канонізації цього ліванського духовного подвижника Папа Римський Павло VI назвав його одним із найбільших святих XX сторіччя. Чернече ім'я, яке прийняв Юсеф Махлуф - Шарбель (Сарбелій) - було взято ним на честь антіохійського мученика II ст. і складається з коренів зі значенням «цар» і «Бог».

Юсеф Махлуф - майбутній святий Шарбель - народився в селі Біква Кафра, що на півночі Лівану, високо в горах. Він був четвертою дитиною в сім'ї простих селян Антуана і Бригітти Маклуфів. Ця сім'я була дуже побожною, працелюбною і аскетичною. Тому, мабуть, і жили трохи заможніше, ніж їхні сусіди. В сім'ї Маклуфів особливо шанували Діву Марію. Усією сім'єю вони ходили на Службу Божу до місцевої церкви, суворо зберігали дні посту, обов'язково дотримувалися християнських свят. Юсеф уже з дитинства був не схожим на своїх братів і ровесників. Печать благоговіння перед Богом завжди була на його благородному обличчі, а мовчазність - притаманною йому рисою. Юзеф ніколи не брав участь у галасливих хлопчачих забавах та часто не по-дитячому молився Богові.

Він відшукав на схилі гори вузький грот, зробив собі крихітний вівтар, поставив зображення Божої Матері, запасся шматками ладану та ревно молився. Відтоді й прозвали його «святим». Цей маленький грот і став першим скитом Юзефа. Тут він часто слухав внутрішній голос, який постійно казав: «Твоє життя належить Христові. Йди за Ним!». Юзеф віддалився від ровесників, від сім'ї, готуючись до найважливішого кроку в своєму житті. І, врешті, настав той час, коли він полишив усе - вітчима, матір, братів і дівчину, яка вважала себе його нареченою. Рішуче пішов з дому, навіть не попрощався з матір'ю. Розумів, що прощання буде тяжким. У той час в Юзефа Маклуфа не було нічого, крім гарячого, всепоглинаючого бажання служити Господу. Не було в нього навіть пісного коржа, не було провідника, який знав би цю дику місцевість. Дорогою їв коріння рослин, лісові ягоди, дикий мед.

Юзеф мав намір відшукати монастир Мейфукської Богородиці, про який чув ще в Біква Кафра, і вірив: якщо Бог захоче, то обов'язково вкаже йому правильний шлях. Одного дня, на світанку, з вершини гори Юзеф нарешті побачив у долині, серед фруктових дерев, червоні дахи з черепиці зі шпилястими баштами і хрестами, і душа юнака сповнилася благоговіння. Отже, у віці 23 років він вступив до монастиря Ліванської Пречистої Діви на півночі від міста Бібльос і розпочав свій новіціат.

У монастирі Юзеф звернув увагу на виноградну лозу, що вперто тягнулася вгору і аж на даху розпустила листя. «Ось так і я, - подумав Юзеф, - буду вперто видиратися на самісіньку вершину монашого покликання». У ті часи, як і зараз, у Лівані налічувалося приблизно сімдесят маронітських монастирів, довкола яких було зосереджене усе релігійне і культурне життя нації. Тут вивчали не лише богослов'я, але й необхідні ремесла, впроваджували найновіші технології обробки важкої, своєрідної ліванської землі. Словом, у народі монахів вважали справжніми просвітителями, яких Сам Господь прислав до людей. Два роки суворого послуху у відомих Мейфукському й Аннайському монастирях справді були двома напруженими роками. Селянський гарт і непорушна віра в Господа допомагали юному Шарбелю гідно витримувати життя новіціанта: по п'ять-сім разів на день брати участь у Богослужіннях, вставати опівночі до Всеношної, вдень пасти на гірських схилах худобу, працювати, поки не стемніє, на виноградниках, де він не дозволяв собі з'їсти навіть гроно винограду.

Він виконував столярні роботи, вичиняв шкіри, носив з гірських схилів величезне каміння і шліфував його. Після двох років новіціату у 1853 році його відправили до монастиря святого Марона, де він склав чернечі обіти. Після складання обітів Шарбеля перевели до монастиря Кіфан, де він вивчав філософію та богослов'я. Священицькі свячення відбулися у 1853 році і після них його знову переводять до монастиря святого Марона. Наступних 16 років у монастирі він виконував свої монаші обов'язки та священицьку службу. У 1875 році Шарбелю дали дозвіл на пустельницьке життя на горі Аннай, поблизу монастиря, у печері святих Петра і Павла. Наступні 23 роки самітницького життя він прожив у дусі цілковитої відданості Богові.

Коли через 50 років після його смерті відкрили домовину - не виявили жодного тління, як у людини, що просто заснула. З нетлінного тіла святого десятки років лилася дивовижна священна цілюща патока, яка за сторіччя аж по вінця наповнила дві труни. Багато її витекло просто на землю.

Отець Шарбель не лише володів здатністю жити у мирі й дружбі з дикими звірами, рятувати людей від стихійних лих, а й вмів зцілювати хворих. Двадцять тисяч зафіксованих зцілень за молитвами до нього сталося вже після його смерті. А скільки їх залишилось утаємниченими?

Отець Роман Бобесюк, який нещодавно прилетів до Чикаго, засвідчує що за посередництва святого Шарбеля його старший син отримав зцілення від енцефаліту.

 

Фото Петра Ковтуна та
Марти Матвишин