rss
02/23/2019
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#346

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Культура \ Літературна сторінка \ Odi profanum vulgus. Іван Франко

Малознане драматичне оповідання І. Франка про моральну відповідальність за народження дитини, опубліковане рівно 120 років тому. Подаємо правописом оригіналу.

І.

 

Почало ся від того, що у старої Василихи здохла корова. Три дни вона плакала за нею, як за рідною матїрю. І Петрусь плакав. Бо хоча цїле лїто він мучив ся водячи її на воловодї пасти попри дороги і по межах, а про те знав уже - йому було 11 лїт - що вона, так сказати, держала їх обоє на сьвітї, його і бабу Василиху. А тепер, коли корова зірвавши ся в ночи з посторонка, вискочила з подвіря, вскочила у панську конюшину, напасла ся її з росою і рано здохла, Петрусь чув своїм дитячим серцем, що надходить якесь лихо, хоч і не знав, яке воно буде і на чиїй голові окошить ся.

Четвертого дня, коли корову вже давно обдерли зо шкури і закопали і коли Василиха продала шкуру, вона троха заспокоїла ся. Її очи були ще червоні, лице пожовкло і поморщило ся як порожний мішок, і прикликавши Петруся, що сумний, без дїла нипав по подвірю, вона мовила до него:

- Петрусю!

- Га!

- Збирай ся, дитино, поїдемо до Львова.

- А то чого до Львова?

- Заведу тебе до твойого тата.

- До мойого...

- Так, небоже. Я не можу тебе довше держати. Доки була корова - вона обтерла собі запаскою сухі очи. - А тепер що ти будеш робити у мене? І чим нам жити? Зима недалеко. У мене нема нї поля, нї рілї, нема збіжя анї бульби. Є,  оборіжчя сїна, що було зладжене для корови, ну, але що менї тепер з него? Спродам, хату замкну і піду в комірне. А з тобою що буду робити? Тих пять ринських, що дає твій тато на твоє удержанє, на нас обоє не вистарчить. Поки була корова, я продавала молоко, то було за що жити, а тепер...

Страта корови, то була та „чортова дїрочка", в котру пішли всї надїї, всї радощі, всї помисли бідної Василихи.

Петрусь стояв перед нею мов облитий зимною водою. Його губенята поблїдли, очи витріщили ся. Він довго надумував ся, поки вкінцї промовив:

- А як тато не прийме мене?

- То нехай собі робить з тобою, що хоче! - з серцем промовила Василиха. - Не хочу його грошей і тебе далї тримати не можу! Щож то, я невільниця яка? Не досить, що одинайцять лїт промучила ся з тобою?

Петрусь похилив голову і заплакав. Баба відвернула ся - їй самій серце краялось, а ся дитина, чужа, „панська" дитина, за одинайцять лїт успіла прирости їй до серця. Але що було робити ? Треба було відірвати її. Нужда не тїтка, а зима не мати.

- Ну, ну, не плач, дурний! - мовила вона. - Твій тато також не зьвір. Хоч доси він не хотїв бачити тебе, але тепер, як побачить, то певно прийме. Ади, який ти виріс у мене!

І вона ласкаво погладила його кучеряву головку.

- Не бій ся! Тато дасть тебе до ремесла, навчиш ся чогось у Львові, будеш чоловіком. А тут на селї що з тебе буде? Пастух, наймит, попихач і більше нїчого.

Петрусь обтер сльози з лиця. Його очи сьвітили ся як дві іскорки. В них горіла цїкавість. Він доси нїколи ще не бачив Львова, не бачив свойого тата - гарного, молодого пана, що платить бабі по 5 ринських місячно за його удержанє. І в його головцї під впливом бабиних слів почали вже роєм тиснути ся картини високих-високих домів, великих вікон, блискучих вистав, осьвітлених нічю вулиць, про які так часто розповідала йому баба Василиха. Весело він почав збирати ся в дорогу до Львова.

Другого дня раненько обоє з бабою пішли пішки до найблизшої стациї зелїзницї, щоби відси дістати ся до Львова. Баба мала за пазухою пів хлїба, головку чіснику і крихту соли, а в окремій шматинї завинене посьвідченє від пароха і від начальника громади, що хлопчик Петро Гарасимів, illegitimi thori, вроджений і охрещений у тім селї, пробував доси на вихованю у Олени Василихи. Окремо посьвідчувала учителька, що Петро Гарасимів учащав три роки до сїльської школи і скінчив її з дуже добрим поступом.

Се була вся амунїция, з якою Петрусь під проводом баби Василихи одного гарного осїнного дня вирушив здобувати сьвіт.

IІ.

 

В редакциї одного поступового і демократичного львівського дневника власне скінчила ся робуча пора. Хлопець з друкарнї сказав, що „скриптів«" на нинї досить. Шеф редакциї зараз кинув перо, надїв пальто і пішов до друкарнї, щоб роздивити весь даний і, наскладаний материял і зложити з него цїлість нумеру. Співробітники при своїх бюрках мовчки кінчать кождий свою роботу. Чути скрип пер, шелест паперу, брязк ножиць. Дехто скінчивши писанє кидає перо і віддихає. Иньший клене під носом, не можучи вбгати в одно реченє те, що йому хочеть ся.

Тишу перервав заграничний полїтик, що дописавши своє пензум зірвав ся з місця мов опарений і перевернув крісло, на котрім сидїв доси.

Заграничний полїтик.

А чорт! Сказїть ся ви зі своїми Бісмарками, Ґлєдстонами, Конґами та Булянжерами! Аж голова тріскає від усїх тих дурниць. І по що все те перемелювати? Чи тото хто читає? А як читає, то що йому з того прийде? Адже найрозумнїйший може здуріти від сего. Се кондензована бляґа, екстракт глупоти і дурисьвітства.

Критик (не підводячи голови від роботи).

Хоч раз пан Вінкентий оцїнив свою працю так, як вона того варта.

Заграничний полїтик.

Скажіть докладнїйше: працю всїх нас, ґазетярів.

Внутрішнїй полїтик.

Перепрашаю, я не давав уповажненя говорити в моїм імени. Ми демократи: кождий відповідає за себе.

Критик.

І пише дурницї на власну руку.

Репортер.

Er ist ein Narr auf seine eigne Hand.

Заграничний полїтик.

Розумієть ся, репортери всюди мають першенство.

Репортер.

Тілько не перед дипльоматами.

Внутрішнїй полїтик (скінчивши роботу, встає).

Панове, тілько без зайвих комплїментів!. Займім ся якоюсь реальнїйшою роботою. Устроюємо снїданє?

Всї.

Добре, добре!

Внутрішнїй полїтик.

Складка! (Всї складають по шістцї).

Критик.

А я забавлю ся в пророка і провозвіщу, що зараз сюди прибудуть професор Бомба і артист Битва.

Почувши се пророцтво, всї з реготом обернули ся до вікон і побачили на тротоарі обох згаданих панів, що серед живої розмови йшли до редакциї на звичайне балаканє. Коли війшли, внутрішнїй полїтик не давши їм анї привитати ся, анї сїсти, здер з них по шістцї складки, а потім вийшов до адмінїстрацийного льокалю, щоб наказати слузї, кілько горілки, булок, шинки і т. и. має принести.

Професор (високий, грубий, рудий, з апоплектичним лицем, громовим голосом).

Kreuzbombenelement! Не люблю того!

Критик (флєґматично).

А по що професор дав шістку?

Професор.

Не про шістку мова. Тут ось сей пан - пане малий, як пана ваблять?

Артист.

Артист маляр Парафіянський, званий також Битва під Ґрунвальдом, do usіug pana profesora dobrodzieja.

Професор (усьміхаєть ся добродушно).

Но, но, того dobrodzieja дарую вам. Отже як сказано, не люблю тої вашої нової штуки, що нїби то обертаєть ся до вибранцїв з тонким смаком, а на дїлї дурить сама себе і хоче дурити нас, або вимагає від нас якихось иньших нервів, нїж ті, якими надїлила нас природа.

Артист.

Њcielк siк do stуpek jaњnie wielmoїnego pana. Я також не люблю цибулї анї її запаху.

Професор.

Як то? Як то? При чім тут цибуля?

 Артист.

Вона не вимагає нїяких иньших нервів, анї нїякого смаку.

Професор.

То нїби виходить...?

Критик.

Ніби нїчого не виходить. Я мушу стати в оборонї цибулї. Люблю штуку, але й цибулї не дам плювати в лице.

Заграничний полїтик.

Ну, певно, се-ж часть твоєї национальної традициї, твої сьвятощі.

Репортер.

Пане Парафіянський, бpropos! Сьогодня я бачив вашого мецената, того ґрафика, що ви мали з ним битву під Ґрунвальдом.

Артист.

Ого! А він чого тут шукає?

Репортер.

Стоїть в Европейськім готелю, нр. 10, приїхав з якоюсь молодою дамою.

Заграничний полїтик. (стає перед професором беручи ся за боки).

Пане професор! І по що вам того на старі лїта? Я би бувши вислуженим і пенсионованим...

Професор (з гідністю).

Перепрашаю, невислуженим і суспендованим.

Заграничний полїтик.

Невислуженим і суспендованим ц. к. професором будівництва і копаня фундаментів не компромітував ся би таким круглим нерозумінєм штуки. Адже у вас на технїцї повинен дехто розуміти, що се не все одно збудувати льокомотиву до порушуваня корабля, а збудувати апарат, котрий може перервати ток електричний - ну, візьмім, мілїярд разів на секунду. Правда, для такого майстра, що будує льокомотиву, збудованє такого апарату може видавати ся чимось таким, що вимагає зовсїм иньших нервів, нїж наші ...?...

Критик.

Браво, поет від заграничної полїтики! Бий технїка технїчними арґументами!

Професор.

О, даруйте! Я й не знав, що пан Вінкентий поет.

Критик.

Не друкований доси, але тим не менше вітхнений.

Заграничний полїтик.

І не швидко буде друкований.

Професор.

А то чому?

Заграничний полїтик.

З двох важних причин. Одна та: де є та публїка, що могла-б читати і відчути мої поезиї?

Професор.

Ну, коли напишете зрозуміло, то...

Заграничний полїтик.

Зрозуміло! От іще шабльон! Фраза! Ви професори пишіть свої книги і трактати зрозуміло, бо ви промовляєте до розуму. Ми поети виливаємо своє чутє і промовляємо до чутя, то по що нам зрозумілість? Або коли хочете, нам треба зовсїм иньшої зрозумілости, нїж ваша. Ваша льоґіка, ваше арґументованє, ваші дефінїції і дістінкції, се наша смерть. А найгірше те, що ви своєю науковою папляниною попсували нам мову, зробили її нездатною для поезиї. Наші слова зробили ся символами ідей, абстрактів, льоґічних процесів, а не чутя. І се друга причина моєї абстіненциї. Хиба-ж я можу вилити чутє мойого серця тою самою мовою, котрою висловляєть ся »два рази два є чотири» ?

Професор.

А я думав, що чим серце повне, те устами ллєть ся. Думав, що ясні ідеї і сильні чутя можна висловити ясними словами. Думав, що ясність і простота -

Артист.

Caіujк r№czki, uniїony sіuga wielmoїnego pana dobrodzieja. Питанє про ясність доторкає по троха мойого фаху і тут я сьмію сказати, що шановний професор є на деревляній дорозї, чи як каже Німець, auf dem Holzwege. Ясність є один із окликів пережитого натуралїзму, котрий голосив: природа! природа! не розуміючи в своїй наівности, що в практицї він на кождім кроцї завдавав брехню своїм окликам. Як то се так гарно висловив Нїцше, пане критику?

Критик (деклямує).

„Treu die Natur und ganz!" - Wie fдngt er's an?

Wann wдre je Natur im Bilde abgethan?

Unendlich ist das kleinste Stьck der Welt!

Er malt zuletzt daran, was ihm gefдllt.

Und was gefдllt ihm? Was er malen kann!№)

 Артист.

От то, то, то! Вся брехня, вся внутрішна суперечність так званого обєктивізму. Я, мовляв, не видумую, а малюю дїйсність, те що є і таке як є! А на ділі що виходить? Він малює те, що йому подобаєть ся; малює так, як уміє, як його навчили, після старих шабльонів. От вам і правда, і природа, і ясність! І що таке ясність ? Природа не знає ясности. Вона знає кольори і відтїни і більш нїчого. Ясність, се пуста фраза зарівно в поезиї, як і в малярстві. Ми хочемо бути щирі і говоримо: малюємо так, як бачимо. Не віримо в нїяку обєктивну правду, в нїяку безоглядну ясність, а віримо тілько в свої нерви і в свою фантазию.

Професор.

І в зелені конї, червоні дерева, помаранчову траву і кармінове небо.

Артист.

У все те! Передаємо вам наші субєктивні вражіня тай годї. Більше не годен вам дати нїхто; всї иньші тілько обріхують вас.

Професор.

Цїла штука - брехня, але, як мовив Пушкін, „насъ возвышающій обманъ".

Заграничний полїтик.

Нашій штуцї байдуже до того, чи ви через неї підвисшитесь, чи нї. Вона - сама собі мета. Вона - скарбниця найвисшого, найсубтельнїйшого чутя, а не підойма до підношеня в гору стофунтових кльоців. Треба вже високо стояти, щоб могти роскошувати ся нею.

Професор.

Значить, штука для вибранцїв?

Заграничний полїтик.

Так.

Професор.

А народ! А маси, що також жиють і працюють і мають право до роскошів житя?

Заграничний полїтик.

Хиба я бороню їм жити і роскошувати ся? Тілько-ж коли вони не можуть роскошувати ся моєю поезиєю, то значить, жити спільним зі мною житєм чутя, то що я винен тому? Чи задля того маю зректи ся своєї висшости, що вони не доросли до мене?

Професор.

Дїйсна висшість почуває себе до обовязків супроти низших. Noblesse oblige.

Заграничний полїтик.

Як кого. Мене нї. Які обовязки сповняє цьвіт? Цвите і пахне. Мотилем не орють, цьвітами в печи не топлять. Найвисша функция, найвисший обовязок артиста - бути артистом, творцем, бути самим собою. Він незалежний нї від кого, він пан, він цар, він бог. Не він обовязаний до вдячности суспільности, що видала і виплекала його, а суспільність повинна чтити, шанувати, обожати його за те одно, що він є. Бо він цьвіт її, сума її найкращих сил, найпіднеслїйшого чутя, екстракт її мізку і квінтессенция її нервів.

Професор.

І за ту честь, за той пошановок, за те обожанє чим він має платити суспільности?

Заграничний  полїтик.

Odi profanum vulgus et arceo!

Професор.

Он як!

Заграничний полїтик.

А так! Його дїяльність - се золотий міст від теперішности до будущини. Він пророк. Він видить те, що буде, жиє з тими, що прийдуть колись, розмовляє з ненародженими.

Професор.

Пророків колись побивали камінєм.

Критик.

А нинї вони пишуть заграничну полїтику в демократичних або й антідемократичних ґазетах. Поступ !

Внутрішнїй полїтик (входить з провіянтами).

Панове! К чорту естетика! Горілка і закуска на столї!

III.

 

Снїданє кінчило ся, коли адмінїстрацийний слуга підійшов до заграничного полїтика і з звичайним своїм не то стурбованим, не то заляканим видом, нїби шепчучи, але так, що чули всї, промовив:

- Прошу пана, там до пана якась баба допитує ся.

- Баба? Що за баба? - скрикнув заграничний полїтик, котрому горілка і розмова про штуку для штуки троха підступила до голови.

- Та... тота... що... пан знають.

Заграничний полїтик зрозумів.

- А чорти-б її мучили! - крикнув він гнївно і вибіг до адмінїстрацийного льокалю.

Лице слуги прояснило ся по його відходї. Всьміхаючи ся добродушно він нахилив ся до критика і шепнув, але знов так, що всї чули:

- Привела йому наслїдника престола.

Всї зареготали ся.

Всїм була звісна траґікомічна істория, як заграничний полїтик прийшов до наслїдника престола. Одинайцять лїт тому з ним склала ся досить незвичайна притичина. Забавивши ся до пізної ночи в веселій компанїї, він вернув десь о дванайцятій домів. Він займав тодї кавалерську кватиру, зложену з одного покою і одного передпокою на другім поверсї в офіцинї одної великої каменицї. Побіч него жили якісь панство і мали служницю, сїльську дївчину, зовсїм непоказну з лиця. Отже доля хотїла, що тої самої ночи панство були на балю, а дївчина ночувала сама в кухнї. Заграничний полїтик вернувши о півночи до дому, напотемки а при тім в нетверезім станї помилив ся дверми і замісць до свойого передпокою заблудив до кухнї. Чи так воно було справдї, чи тілько він так a posteriori уложив собі сю історию - не знати, досить, що пізнїйше, коли проявили ся наслїдки його нічного блуканя, він нїяк не міг докладно пригадати собі нїчогісїнько про ту ніч і про свою пригоду і про саму дївчину. Але істория обернула ся неприємним кінцем для него; дївчина вдала ся до полїциї і бідний кавалер мусїв платити алїментацию. Дитину віддано на село до мамки, мати виздоровівши пішла знов у службу і отсе перед двома роками вмерла в шпиталю, а заграничний полїтик кождого першого почував гризоту сумлїня і посилав пятку бабі Василисї.

Від року його положенє зробило ся ще неприємнїйше. Він оженив ся. Правда, він був на стілько чесний, що упередив свою жінку про обовязок, який тяжить на нїм, і вона не противила ся висиланю пятки. Але у него була вже своя дитина, пенсия була досить скупа, постороннї заробітки ще скупійші, то не диво, що той хлопчик там на селї стояв перед його душею як мара., Що з ним буде ? Куди подїти його? Він не бачив його нїколи, не цїкавив ся ним, ненавидїв його як гріх, як помилку, як пригадку чогось страшного, глупого і безглуздого. Але щось треба-ж було зробити з ним. Прийде час, коли баба не захоче держати його далї - і що тодї ? Заграничний полїтик злостив ся, кляв, але не міг додумати ся нї до чого. А коли минув перший, він з легкомисністю властивою поетам забував про свою турботу, спихав її з денного порядку якоюсь фразою в родї: „Якось то буде, ", „Ще сьвіт не валить ся ", „Дам його до ремесла" - і був спокійний, марив та диспутував про штуку, деклямував Верлєна і писав заграничну полїтику.

IV.

 

Заграничний полїтик живо підійшов до баби Василихи. Його лице було червоне, очи палали гнївом.

- Щож се таке, бабо? Ще першого нема! Чого ви напастуєте мене?

- Та я, паночку, нїчого. Я тілько от -

І вона обернула ся і взявши за плече Петруся, що тулив ся до неї, посунула його троха наперед себе.

- Щож се таке?

- Та се ваш хлопчик,. Петрусь. Петрусю, дитино моя, се твій тато. Поцїлуй його в руку.

- Нї, нї, не треба! - сквапно крикнув заграничний полїтик піднявши в гору руку, мов бояв ся дотику якої обридливої жаби. Він зирнув на хлопчика, але зараз же відвернув ся і говорив до баби:

- Ну, чого-ж ви хочете від мене?

- Та я, паночку, привела вам його. Не можу довше держати його.

- Не можете? Чому?

- Корова здохла. Нї з чого жити. Мушу кидати хату і йти в комірне.

- Але я також не можу взяти його до себе! Подержіть його ще пару недїль, нехай вишукаю для него тут яке місце.

- Пан давно вже обіцяли вишукати. А я мушу заздалегідь шукати собі теплого кутика на зиму.

- Обіцяв, обіцяв. І шукав. Але не було доси. І менї обіцяно... за тиждень, за два тижнї...

Заграничний полїтик брехав. Він нїчого не шукав, нїхто нїчого не обіцював йому. Але баба вхопила ся за се слово.

- Так знаєте що, паночку. Я лишу його тут у Львові. Тут у мене є кума, на Новім сьвітї. Вона ходить до служби, а хлопець може пробути у неї тиждень або й два, поки ви знайдете що для него. Погляньте лишень, який гарний. Зовсїм до вас подібний. Я певно не робила йому кривди, держала його як свойого рідного. Школу скінчив у селї. А покажи-но, Петрусю, своє сьвідоцтво!

- Не треба, не треба ! - скрикнув заграничний полїтик і винявши срібного ґульдена дав його Петрусеви, а бабі дав пятку.

- Нате, заплатїть своїй кумі, нехай подержить його зо два тижнї. Я вже тут постараю ся примістити його. Ну, йдїть, ідїть, бо я не маю часу.

Баба взяла Петруся за руку і пішла, а заграничний полїтик вернув до свойого товариства. Там зустріли його голосними криками:

- А, ґратулюємо! ґратулюємо! Гарний хлопчик, гарний! Ну, що? Чутлива була стріча батька з сином?

Заграничний полїтик увесь запаленїв. Сцена, котру він тілько що перебув онтам, у тім бруднім адмінїстрацийнім передпокою, пекла огнем його чутливу душу. Він чув, що се була одна нова сторінка ганьби, сорому і погорди для себе самого в його душі і що він до смерти не забуде її, не забуде особливо того несьмілого, заляканого, благального, покірного і докірливого погляду великих, ясних, дитинячих оченят Петруся, свого сина. Доcи нераз він сумнївав ся, чи то був справдї його син і нераз був майже певний, що служниця причепила ся  його з доброго дива. Але тепер, побачивши Петруся, він не міг сумнївати ся. Се його син! А про те він поводив ся з ним, як з ворогом, як з чимсь чужим, ненависним. Не міг инакше! Може з часом привикне, полюбить його, але тепер він не міг, не міг дивити ся на него, не міг знести дотику його дитинячої руки, його рожевих уст! Не міг тай годї!

- Гм... Гарний хлопець, правда? Еге! Ну, щож... Дам його десь до ремесла... Нехай працює... А вже-ж, а вже-ж! Не відречусь його!

Заграничний полїтик говорив нїби до товариства, а властиво для заспокоєня свойого сумлїня. А що сумлїнє не заспокоювалось, то він виняв ще корону, післав по більше горілки і закусок. При веселій розмові снїданє протягло ся до першої години. Заграничний полїтик ішов до дому з горячою головою, ступав твердо, давно вже забув про Петруся, а в душі його бренїли тілько мельодийні вірші Верлєнові:

 О poиte, faux pauvre et faux riche, homme vrai,

Jusqu'en l' extйrieur riche et pauvre, pas vrai,

 (Dйs lors, comment veux-tu, qu'on soit sыr de ton coeur?)

Tour а tour souple drфle et monsieur somptueux,

Du vert clair plein d' „espиre» au noir componctueux,

Ton habit a toujours quelque dйtail blaguer.І)

V.

 

Минув тиждень, минули два тижнї. Заграничний полїтик не знайшов місця для свойого Петруся, а Петрусь не зголошував ся. Минув перший - не приходила вже анї баба Василиха, анї жадна иньша баба, анї Петрусь. Заграничний полїтик був троха неспокійний того дня; він так привик, що хтось мусить прийти „доїти його", що не міг всидїти на місци і аж здивував ся, коли не приходив нїхто. Другого дня він уже не думав анї про Василиху, анї про Петруся.

Минув ще тиждень - було тихо.

Аж ось одного дня до редакциї навідала ся: стара, згорблена бабуся і забажала бачити ся з паном Вінкентиєм.

- Що за дїдько? - скрикнув сей, коли слуга повідомив його про візиту.

Бабуся низько кланяючи ся і кашляючи прошамкала:

- Перепрашаю, я від Юзефової - знають пан?

- Що за Юзефова? Не знаю жадної Юзефової.

- На Новім сьвітї. Вона до послуги ходить, знають пан ?

- Нї, не знаю.

- Та вона сама хотїла йти до пана, але захорувала, лежить... горячку має, небога...

- Але щож мене то обходить? Я її не знаю.

- Та вона каже менї: „Підїть, Антоньова, до того пана, що при ґазетї - не знаю, чи я добре трафила - вона дала менї отсю карточку, прошу, нехай пан поглянуть;.

На карточцї паперу, взятого мабуть із тютюнової обвертки, написано було безграмотно жіночою рукою титул часописї і його хрестне імя.

- Ну, добре. Але скажіть же, що се за Юзефова і чого хоче від мене?

- Та вона не хоче нїчого, тілько просила запитати пана, чи був у пана той хлопчик, що його лишила у неї якась баба з села?

- А!

Заграничний полїтик догадав ся.

- Той хлопчик? Нї, не був у мене. Або що з ним?

- Та не знати, прошу пана. Каже Юзефова, що вже тиждень тому, як раз як вона захорувала, він забрав ся і пішов кудись і доси не вернув. Вона думала, що він пішов до пана - каже, що пан мали знайти йому якесь місце.

- А так, так. Ну, і щож з ним?

- Та не знати. Як пішов перед тижнем, так і доси не вертав. То Юзефова неспокійна. Хотїла сама піти до пана, але не може встати. То мене просила: „Ідїть - каже - Антоньова, і запитайте того пана - -"

- Нї, він не був у мене. Може вернув назад у село до... своєї баби?

Те  „своєї" якось не хотїло вийти заграничному полїтикови з горла.

- Та може. Але Юзефова боїть ся, щоб його не потягли з собою ті хлопчиська...

- Які хлопчиська?

- Та лямпарти, прошу пана. Там їх у нас на Новім сьвітї цїлі купи волочать ся. Батяри такі. В день волочать ся по полю, нїби бавлять ся, а в ночи крадуть з городів, із садів, із подвіря, що тілько захоплять. Один є між ними старший, якийсь термінатор прогнаний від майстра, і той комендерує ними. Але мусять мати й иньших спільників, що переховують крадене, бо ось сими днями вже почали бушувати по стрихах, красти білизну...

- Але що мене те все обходить, жінко добра? - скрикнув заграничний полїтик, котрий від репортера в редакциї чув уже нераз про ту злодїйську шайку, що розтрівожила весь Новий сьвіт.

- Та тото клопіт, прошу пана, що той хлопчик від Юзефової, заким пішов від неї, дуже був стоваришував ся  з тими лямпартами. То Юзефова боїть ся, чи він не пристав до їх спілки.

- Але то не може бути! - скрикнув заграничний полїтик з таким сьвятим переконанєм, немов знав се на певно. - Він певно затужив за селом і втїк на село.

- Га, може бути. Коли пан так кажуть... А може би пан написали там до кого в селї і запитали, чи є він там?

- Добре, добре. Дякую вам за відомість. Зараз нинї напишу.

І бабуся кахикаючи пішла.

- Треба написати до тамошнього попа, - подумав заграничний полїтик. Але що в тій хвилї прийшла иньша робота для ґазети, потім треба було йти до дому на обід, потім до друкарнї до коректи, потім до каварнї на нові ґазети, потім десь до касина, то день минув і листа він не написав. А другого дня й зовсїм забув про Антоньову, про Юзефову, про Новий сьвіт і про писанє листа.

VI.

 

Третьої ночи його обікрали.

Злодїї підстерегли, коли він з жінкою був на якійсь гостинї, а служниця з малою дитиною спала в остатнім покою. Видусивши одну шибу в вікнї, вони всадили нею одного із своїх, очевидно дуже малого хлопця, до середини, сей відчинив їм вікно і вони чисто забрали ґардеробу пана і панї, дещо з постелї і з иньших річей, що могли винести без стуку. Все те, як показували слїди, занесли в сад, що притикав до подвіря, а відси пересадивши частями через паркан, вибрали ся в темну, безлюдну вуличку. Тут дальші слїди пропадали.

Але знайшов ся ще один важний слїд. Під канапою, що стояла при стїнї просто того вікна, через яке влїз перший злодїй, заграничний полїтик знайшов загублений котримсь із злодїїв зімнятий і в десятеро зложений піваркуш сїрого паперу зі стемплем на 15 кр. Се було сьвідоцтво, підписане учителькою села Н., бобрецького повіту, а в нїм потверджувано, що Петро Гарасимів, 11 лїт, скінчив одноклясову школу в тім селї і проявив дуже добру память, цїкавість, пильність і взірцеву обичайність.

Заграничний полїтик передав се сьвідоцтво комісареви, що провадив дослїди в справі сеї і кількох иньших, зовсїм подібних крадїжей.

- Се правдоподібно той самий пташок, котрого вони всаджують першого крізь видушену шибу до покоїв і котрий їм відчиняє вікна, - мовив комісар. - Є надїя, що швидко будемо мати їх усїх у руках.

Заграничний полїтик хотїв ще щось сказати комісареви. В його серцї щось пекло, щось бунтувало ся і кричало, але уста мовчали.

За кілька день йому дали знати, що всю шайку арештовано, віднайдено її криївку і забрано покрадені річи. Він пішов до полїциї з жінкою. Там уже була цїла купа пошкодованих. З проклятями на устах вони перебирали крадені річи, віднаходячи свою власність. Жінка загравичного полїтика також подала ся до сеї роботи, над котрою провадив догляд один полїцийний ревізор. Заграничний полїтик тимчасом розмовляв з комісарем.

- А що, є й той малий? - питав він.

- Є. О, то небезпечний пташок! Подумайте: виняв ніж і почав боронити ся, коли його хотїли арештувати. А само таке мале - хрущ!

Серце заграничного полїтика тріпало ся сильно, але уста були зацїплені.

- Щож буде з ним? Не вже дасте його до криміналу ?

- Е, нї! Відставимо його цюпасом на місце вродженя і накажемо громадській власти, щоб дала його десь на службу і мала над ним пильний догляд.

Заграничному полїтикови зробило ся лекше на серцї.

- Зараз там напишу, щоб подержали його пару день і дали менї знати. Сам поїду, візьму його і приміщу десь, - подумав він і заспокоїв ся на тій думцї.

Розуміє ся, що листа того дня не написав, другого дня подумав, що ще пора, а третього дня забув.

VII.

 

Петруся продержали три тижнї в полїцийнім арештї. Тут він пройшов другий курс злодїйської науки. Потім його відвели під конвоєм у рідне село, а з ним разом пішло й письмо, де розповідано його історию і наказано громадї, щоб держала його у себе під дозором.

-  От тобі й на! - мовив війт. - Маємо сьвіжого злодїя. Пішла дитина з села, як дитина, а тепер нам привозять злодїя. І що нам з ним робити ?

Нїхто не вмів відповісти на се питанє.

- Візьміть його, куме Йване, - мовив війт до одного радного.

- Я? А на що менї його? Роботи з него нїякої, а ще до того - злодїй! У Львові практикований! Нї, дякую красненько!

Те саме говорили й усї иньші.

- Га, нема що робити, - мовив війт, - візьму його сам. Нехай живе у мене. А від баби Василихи вивідаємо ся про його батька, може він схоче відібрати собі його.

Радні аж тепер поміркували, що се по троха пахне інтересом, але вже було за пізно. Стало на тім, що Петрусь має лишити ся у війта.

- Слухай, хлопче, - мовив до него війт, коли його привели до громадської канцеляриї. - Громада присудила, щоб ти жив у мене. Я тобі кривди не зроблю, але справуй ся добре! Памятай собі, у нас не Львів. У нас по чужих хатах і коморах лазити не можна, бо як зловлять, буде біда. Справуй ся добре, кажу тобі. Будеш добрий, буде й тобі добре, а нї, то краще було тобі й не родити ся на сьвіт.

Коли-б Петрусь ще перед трьома місяцями був почув таку мову звернену до себе, був би розплакав ся зо встиду. Тепер він вислухав тих слів спокійно, мов закаменїлий, не тілько без сліз, але й без тїни румянцїв на лицї.

Тиждень він пробув у війта. Його держали остро, давали мало їсти, гнали до роботи, поштуркували і лаяли. Одної ночи він забрав своє манатє, прихопив дещо й з війтівського і щез. Другого дня прийшов зі Львова лист без підпису до начальника громади, щоб був ласкав донести на адрес „Певний«,", poste restante у Львові, чи є там у селї такий а такий Петрусь Гарасимів і у кого він пробував. Прочитавши сей лист війт плюнув гнївно, подер його на шматочки і пробуркотїв:

- Щезай маро! Зломи голову без мене!

VIII.

 

Минули два місяцї. Після незвичайно довгої і лагідної осени настала від разу люта, морозна зима. Снїгу насипало в колїно, вітри ревли понад Львовом, що ночи приходили відомости про великі заметї, про спізненя зелїзниць, про перерви на телеграфічних дротах. А разом з тими відомостями почали приходити й иньші - про голод у краю, про брак паші, про дорожнечу, про мордоване коней по селах. Зима від разу страшним упирем налягла на галицьку землю.

Було се в половинї сїчня. Минула дванайцята година. В редакциї звісної нам демократичної ґазети пусто вже, співробітники порозходили ся всї крім заграничного полїтика, що забалакавши ся перед тим кінчить ще якусь статю.

А в тім дзїнь-дзїнь-дзїнь! - задзвонив телефон. Заграничний полїтик покинув писанє, підійшов до телефону, віддзвонив і притулив слухавки до ух.

- Хто там? - запитав він.

- Чи редакция?

- Так.

- Я полїцийний комісар. Прошу прислати репортера. Власне їде комісия на Янівське.

- В якій справі?

- В справі тої пожежі, про яку донесено нинї рано.

- Дякую! Зараз буду там!

В ранїшнїм нумері ґазети було коротко донесено про загадкову пожежу: горів військовий маґазин з сїном. Огнева сторожа від самої півночи працювала над зльокалїзованєм і погашенєм огню. Треба було конче користати з нагоди і їхати на місце. Репортера не було, а в редакциї було таке правило, що в разї потреби кождий співробітник має обняти репортерську службу, щоб обслужити ґазету. Прийшлось заграничному полїтикови їхати на сю пожежу. Він узяв дорожку і погнав на Янівське.

Маґазин - се була величезна шопа: дах опертий на стовпах, без стїн, тілько між стовпами повбивано поперечні дрючки в відступах одного метра. Сей маґазин стояв на кінцї обширної площі, за стайнями, досить далеко від вулицї і відгороджений від неї високим парканом. Тепер ще сїна з него не брали, він був повний аж під самий дах, містив кілька тисяч сотнарів сїна. Яким способом міг він запалити ся?

Хоча огонь побачено ще не довго по півночи, то й доси не вдало, ся вгасити його цїлком; діставши ся в глуб збитої маси сїна, він бушував у нутрі величезного стога і наповняв усю площу, ба, всю околицю густим, душним димом. Від ночи вояки в спілцї з огневою сторожею лили воду на сю купу сїна і хоча зверху вона стояла зовсїм чорна і мокра, то клуби диму, що раз-у-раз ішли з нутра, сьвідчили, що там огонь не згас. І справдї досить було в однім місцї якийсь час перестати лити воду, а з того місця від внутрішнього огню піднимали ся клуби пари, а за кілька хвиль показували ся огняні язики. У гасильщиків опадали руки з утоми.

- Ще від коли жию, не бачив такого! - мовив начальник огневої сторожі до комісаря, що власне в товаристві кількох ґазетярів прибув на місце нещастя. - Сотки стирт гасив я вже, але все огонь держав ся верха, а тут він у серединї. Виглядає зовсїм так, як коли би з середини почало горіти.

- Може сїно було гниле і загоріло ся? - мовив комісар.

- Нї, пане комісарю, - мовив фірер, що мав коменду над компанїєю вояків, призначених до помочи огневій сторожі. - Сїно було сухе. Під моїм оком його складали, я на тім розумію ся.

- Чи не ночував тут хто?

- Ночував? Хто-ж би тут міг ночувати?

- А ви обдивляли добре що дня маґазин?

- Нї. Не було по що.

- А, так!

І не розмовляючи довше комісар закурив циґаро і пішов попід паркан, що віддїлював касарню від вулицї. Під парканом росли корчі, будяки, всякі хащі. Все те тепер було сухе, поломане, завіяне снїгом, а про те легко було в тім снїгу відкрити вузеньку стежку, злегка завіяну вчорашньою метелицею; вона вела від горючого маґазину в один кут до паркана. Приклякши на землю і розгорнувши недавно наметений снїг, бадилє і сїно напхане на купу, комісар відкрив під парканом досить обширну яму, котрою можна було з вулицї пролїзти сюди.

Ґазетярі пильно слїдили за кождим його рухом і повитали його відкритє голосними окриками.

- От бачите! Секрет потроха вияснює ся! Тут бували гостї.

- Певно крали сїно.

- Або крали - се би ще байка, - мовив комісар і його лице нараз поблїдло, немов від якоїсь страшної думки. - Або...

Він не договорив і поспішив до горючого маґазину.

- Або що? Або що? - допитували цїкаві ґазетярі.

Комісар не відповів на се питанє. Обходячи довкола горючої купи сїна, так близько, як тілько позволяв на се докучливий дим, він пильно вдивляв ся в чорну, обгорілу стїну збитого сїна. Нараз в однім місцї він зупинив ся і махаючи руками покликав до себе ґазетярів.

- Що там? Що там?

Комісар не говорив нїчого. В тім місцї, де він стояв, було горячо, бухав дим змішаний з парою, запирало дух і гризло очи. Але комісар не вступав ся з місця, стояв мов причарований чимсь страшним.

Ґазетярі звільна наближали ся.

- Що там? Що там?

Комісар не мовлячи нїчого показав пальцем у одно місце.

З обгорілого сїна вистирчувало щось чорне, грубе; придивляючи ся близше можна було розпізнати пару ніг у чоботях.

В тій хвили повіяло димом і жарою просто в очи влазливим сьвідкам, немов пожежа була гнївна на тих людей, що підглядїли її секрет. Усї повідскакували.

- Тут хтось є! Тут хтось є! Тут чоловік у сїнї! - закричали ґазетярі.

- Дай Боже, щоби тілько один, - ляконїчно мовив комісар.

- Як то? Як то? Мало би бути більше?

-  Боюсь, що так. Бачите панове, підкопано паркан, стежка втоптана, - значить, не один ходив тут ночувати. Скажу вам по секрету: ми давно вже шукаємо за одним таким масовим нічлїгом. Маємо певні слїди, що цїла купа підозрених волоцюг ховаєть ся кудись на ніч, западаєть ся мов під землю. В день раз сего, раз того видно в містї, але в ночи анї руш його здибати. Кільканайцять разів робили ми облави, перешукували всї лазнї, всї цегельнї, всї звісні нам злодїйські скритки. Богато пташків наловили, богато страшенної нужди і горя набачились, але деяких найнебезпечнїйших фацетів нїяк не могли запопасти. Бою ся, щоб отсе не було їх гнїздо.

- Ну, в такім разї ви могли-б дякувати Богу, - жартував заграничний полїтик. - Хто тут ночував сеї ночи, той уже безпечний на віки.

Відомість про те, що в скарбовім сїнї видно трупа якогось чоловіка, донесла ся зараз до коменди. За хвилю прибув на місце капітан у товаристві кількох офіцерів, далї ґенерал зі своєю свитою, прикомендеровано ще кілька компанїй війська і велено їм систематично розбирати шопу і поміщене в нїй сїно. Робота була небезпечна; де тілько рушити, всюди бухав огонь. Аж по кількох годинах важкої працї опановано його, роскидавши весь верх і приваливши сїно грубою верствою снїгу. Тодї почали ся пошукуваня з боків. При ненастанній працї сикавок, звернених у те місце, де видно було ноги, розгорнено там вигоріле сїно і витягнено ті ноги. На диво всїх се були самі ноги - решта тїла згоріла на вуголь. Але йдучи далї за тим слїдом стражники побачили слїди глубокої нори викопаної в сїнї, і в тій норі зараз на входї знайшли другого трупа. Він лежав головою до отвору, а цїлим тїлом вкопаний у сїно; тепер голови не було, згоріла на попіл, а решту тїла витягли з сїна. А за сим одним знайшли другого, третього, десятого... Цілий ряд страшно обгорілих, повикривлюваних голяків. Тут були зівялі старцї і молоді парубки, дївчата і старші жінки, цїла збиранина великоміської нужди, зопсутя і роспуки. Комісар ходив мов строєний. Адже се відкритє - страшенний удар для репутації столицї краю і її власти безпеченства!

Вже вечеріло. Вояки з правдивою лютістю, з якимось шаленим гнївом кидали ся на ту страшенну стирту, що пожерла стілько живих людей, розривали її, тлумили снїгом і водою решти огню, шукали нових, ще нових жертв. І знаходили. Показало ся, що в стиртї була не одна така нора; швидко відкрили другу і третю, а в кождій повно трупів. До вечера відкопано їх сорок, не числячи кількох рук, ніг та голов, що лишили ся окремо і не можна було знати, до якого трупа приложити їх. Усї сьвідки сих страшних розкопок стояли мов осуджені, немов усїх їх прилапано на співучасти в страшнім, нелюдськім злочинї. Комісар спокійний, хоч блїдий, пояснював свою думку.

- Видно котрийсь із них вернув пізно в ночи пяний з циґаром у зубах і так заснув. Огонь заскочив їх усїх у снї.

В тій хвилї вояки, що розпорпували решту сїна, підняли крик. Віднайшли ще одного трупа. Сего, видно, огонь заскочив не сонного, бо він мав на стілько притомности, що руками і головою вкопав ся в низ, до поденя, на котрім накладене було сїно. Знав, що полумя і дим ідуть у гору і думав виратувати ся низом, пролазячи попід поденє. Але помилив ся, бідний. Верства сїна була занадто груба, він не встиг докопати ся до самого поденя. Дим задусив його, ноги обгоріли зовсїм, але верхня часть тїла була цїла, бо сїно, в котрім вона була закопана, лишило ся неспалене. Витягли його з нори. Се був малий хлопчик, несповна дванайдяти лїт. Його положили лицем на снїг. При сьвітлї заходового сонця комісар зараз пізнав його і обертаючи ся до пана Вінкентия промовив:

- А, пане, се ваш знайомий!

Пан Вінкентий зирнув і затряс ся мов у лихорадцї.

- Мій... зна...йомий?

- А так, той що помагав обікрасти вас. Знаєте, що ви знайшли його сьвідоцтво! Петро... Петро... як то він?... Гарасимів.

Пан Вінкентий стояв як труп і не сьмів глянути на те маленьке, до половини перепалене тїло, на те пожовкле і посинїле лице, на ті широко розняті уста, на ті витріщені в передсмертній трівозї очи, на ті рученята, що судорожно зацїплені держали ще по жмутови сїна.

- Відки він міг тут узяти ся? - ледво переводячи дух промовив пан Вінкентий бачучи, що всїх очи обернені на него і всї немов ждуть від него якогось слова.

- О, ми давно слїдимо за ним, але все висковзував ся нам з рук, як вюн. Знаєте, його відвели були в село. Побув там тиждень у війта і втїк. Блукав десь зо дві недїлї, потім появив ся у Львові. Кілька разів уже ось-ось мали його арештувати і все висмикував ся з наших рук. Раз знайшли його були на нічлїгу в лазнї під лавкою; полїциянт не знав його і пустив, коли зачав просити ся. Потім ночував по цегольнях. Раз мало не замерз у якійсь загатї, а отсе тепер тут знайшов своє.

 

IX.

 

Того вечера пан Вінкентий не вернув до дому на вечерю. Стрівожена жінка вже зібрала ся, щоб іти шукати його, коли два якісь панове заїхали дорожкою перед дім і майже на руках винесли його до гори сходами і ввели до покою.

- Боже! Що се? - скрикнула перелякана панї.

- Нічого, нїчого, - шептом мовили панове. - Видно, пан добродїй трошечка... теє. Прошу, де його положити?

І не чекаючи відповіди вони положили його на софі, поклонили ся панї і пішли.

А пан Вінкентий, пяний як ніч, плакав і балакав-балакав.

- Гунцвот не моє імя, коли не дам його до ремесла! Буде чоловіком. Ніжки згоріли, животик згорів, кишечки видно... Лист, лист, зараз треба лист написати!

Les sanglots longs

Des violons

D l' automne

Blessent mon coeur

D' une langueur

Monotone.

Жінка стояла над ним з заломаними руками і не знала, чи плакати, чи гнївати ся, чи посилати по лїкаря.

 

Джерело: «Збруч»

 

Літературний додаток

Василь Тибель: «Я хочу, щоб про бурштинову «Каландайку» дізнався весь світ»

Хура смерти#2018-48 (11/29/2018)

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com