Незважаючи на заклики регіональних лідерів відмовитися від влади, зростаючі західні санкції та протести міжнародного співтовариства, 10 січня 2019 року президент Венесуели Ніколас Мадуро вирішив скласти присягу і, таким чином, вдруге вступити на посаду президента на період 2019-2025, підтвердивши тим самим результати більш ніж сумнівних виборів травня 2018. Найімовірніше, це буде останній термін. Залишилося тільки зрозуміти, чий - Мадуро чи Венесуели.

 

Сьогоднішня ситуація у Венесуелі може бути описана як наймасштабніша в історії гуманітарна катастрофа в західній півкулі. Економісти вважають, що обвал ВВП Венесуели сьогодні є порівняним зі скороченням ВВП Сирії в 2012-2013, після початку там руйнівної громадянської війни. Гіперінфляція перевищила показник одного мільйона відсотків на рік, що призвело до того, що понад 65% венесуельців опинилися в умовах крайньої бідності, у 89% не вистачає грошей на покупку достатньої щоденної кількості харчів для їхніх родин, а у 64% спостерігається втрата ваги тіла через наслідки тривалого голоду. Більше, ніж десять відсотків населення - близько 3 мільйонів (а за окремими підрахунками - до п'яти) венесуельців - втекли до сусідніх країн. Не тільки нічні напади на магазини і продуктові склади, а й пограбування сміттєвозів у пошуках їжі - стали звичною картиною на вулицях венесуельських міст. При цьому, венесуельська держава ще в 2016, здебільшого, відмовилася від надання державних послуг, таких, як охорона здоров'я, освіта і навіть захист правопорядку. Венесуела перебуває під владою безсистемного насильства з боку вуличних банд і репресій з боку держави, які призвели до появи більш, ніж 8 тисяч ув'язнених з політичних мотивів. Через нестачу харчування, відсутність доступу до питної води, медикаментів і медичних послуг у країні поширюються хвороби та епідемії.

Венесуельська катастрофа, що сталася без війни чи стихійного лиха, часто використовується як ілюстрація результатів нестримного популізму, заснованого на догматах лівої ідеології.

Історія венесуельської катастрофи повчальна і показова в багатьох сенсах.

Економічний детермінізм лівих догматиків (той, де «буття визначає свідомість») заважає їм визнати невідворотність соціальних законів. А тим часом саме закони соціальної психології та антропології раз по раз ставлять хрест на спробах боротися за загальну рівність економічними методами, впроваджуючи централізовані зрівняльні дистрибутивні системи. Справа в тому, що в суспільствах, заснованих на розподільчих системах, соціальний статус визначається не заслугами і не внеском у відтворення суспільного ресурсу, а можливістю доступу до соціальних благ і правом впливати на їхній розподіл, а також місцем в ієрархії насильства. При цьому, соціальний статус перестає корелювати зі соціальним рангом (кухарка починає керувати державою, а професори змушені підлещуватися до вантажника продуктового магазину). Така ситуація швидко призводить до виродження і штучної стратифікації суспільства шляхом формування стійких груп, що мають ознаки квазі-станів. В умовах наявності значних природних ресурсів, що не залежать від якості продуктивних сил, і відсутності соціальної конкуренції це призводить до функціональної уніфікації суспільства, заміщення реальних механізмів соціальної мобільності імітаційними процедурами, інфантилізації та люмпенізації суспільства.

Водночас, квазі-станові групи будуть неминуче набувати рис мафії, розширювати свій вплив, і таким чином у незворотний спосіб трансформувати модель державного управління, дедалі глибше розкладаючи суспільство тотальними імітаціями, підмінами і популістською демагогією. В результаті, державні інститути перетворяться в конгломерат мафіозних кланів, а суспільство - в деінституалізований натовп вічних жебраків-люмпенів, спраглих халяви, які жадібно ковтають популістську пропаганду.

Таким чином, за відсутності соціальної конкуренції ліві догмати логічно призводять до формування мафіозних держав, люмпенізації спільнот, економічної деградації. Проблема в тому, що ліві догматичні режими самі навмисно прагнуть обмеження соціальної і політичної конкуренції, що робить їхню фатальну еволюцію майже неминучою.

Венесуельська катастрофа, яка яскраво ілюструє цю тезу, почалася не вчора, і контекст цього явища дозволяє, скоріше, говорити про відкладений суїцид.

Уго Чавес, батько венесуельської катастрофи, прийшов до влади після багаторічної політичної боротьби в 1998 на хвилі суспільного розчарування і незадоволеності, викликаних спадом нафтового ринку 1980-х, економічною нерівністю і корупцією у беззмінних національних політичних елітах.

Якщо на початку 1970-х Венесуела була найбагатшою країною в Латинській Америці і однією з двадцяти найбагатших країн у світі, а її ВВП на душу населення був вище, ніж в Іспанії, Греції чи Ізраїлі, то до кінця 1980-х затяжна економічна криза на нафтовому ринку призвела до зниження доходів, а значить - до скорочення державних витрат, соціальних програм, девальвації валюти та інфляції, банківської кризи, зростання безробіття і бідності. Водночас, навіть під час кризи доходи на душу населення в Венесуелі були вищими, ніж середні в регіоні, наприклад, в Аргентині.

Демагогія Чавеса була спрямована проти нерівності, соціального розшарування і відчуження, зростання бідності, і зрозуміло - корупції. Однак, коли Чавес почав боротися за владу, дохід у Венесуелі був розподілений значно рівномірніше, ніж у будь-який сусідній країні. Якби нерівність впливала на результати виборів, то перемога кандидата, подібного Чавесу, була б в той момент більш імовірна в Бразилії, Чилі чи Колумбії, де розрив між заможними і всіма іншими був значно більшим.

Утім, в тому й полягає сила популізму: він не звертається до розуму, він апелює до групових емоцій. Чавес прийшов до влади на хвилі апокаліптичного популізму в той момент, коли країна була далека від катастрофи, і твердою рукою повів Венесуелу фатальним шляхом.

Наприклад, земельна реформа Чавеса 2001 скасувала великі сільськогосподарські виробництва і перетворила їх на безліч дрібних кооперативів. Дрібні господарства не мали доступу до технологій, капіталу, і управлінських методик для підтримки необхідного рівня виробництва, що призвело до колапсу сільськогосподарського виробництва в національному масштабі. Цю проблему уряд вирішував шляхом закупівель харчів на зовнішніх ринках, використовуючи нафтові доходи. Однак, політика експропріації великих нафтових компаній і передачі їх в управління державі з некомпетентними керівниками без необхідних технічних знань і навичок значно скоротила видобуток і доходи. Аналогічна історія сталася зі сталеливарними, алюмінієвими, гірничодобувними компаніями, готельним і комунальним бізнесом, авіакомпаніями і комунікаціями. Скрізь націоналізація і державне управління призводили до падіння доходів, зниження якості послуг і зростання - не тільки кількісного, але й якісного - корупції.

Падіння доходів в умовах нестримної «антиімперіалістичної» риторики і божевільної економічної політики змусило уряд Венесуели шукати допомоги в антизахідних режимів - у Китаї, Ірані та в Росії. Втрата зв'язків із західними партнерами і сусідніми латиноамериканськими демократіями позбавила уряд Венесуели доступу до розумних економічних рішень. Таким чином Чавес, а потім і його наступник з 2013 Ніколас Мадуро виявилися в повній залежності від порад свого «старшого революційного брата» - кубинського режиму, політичні та економічні поради якого базувалися на найконсервативніших догматах лівої ідеології.

Що і стало запорукою катастрофи.

При цьому слід сказати, що простий і прямий взаємозв'язок між соціалістичною політикою уряду й економічним колапсом не спостерігається. В останні 20 років соціалістичні уряди приходили до влади в різних країнах регіону - в Аргентині, Бразилії, Чилі, Еквадорі, Нікарагуа, Уругваї. І хоча всі ці країни переживали ті чи інші економічні та політичні кризи, ніде, крім Нікарагуа, не відбулося серйозного соціального вибуху або істотної деградації. Більше того, всі ці країни демонстрували певне зростання національної економіки і добробуту населення. Ймовірно, тому, що ніде не було суттєвих обмежень політичної і соціальної конкуренції, особливо - штучно впроваджених за кубинськими лекалами.

Так само немає прямого зв'язку між нафтою і демократією. Соціально-політичний фактор у даному питанні важливіший, ніж економічний. Майже всі нафтовидобувні ліберальні демократії, такі, як Норвегія, Великобританія чи США були демократіями задовго до того, коли вони стали виробниками нафти. Разом з тим, автократії, які стали володарями нафти, такі, як Ангола, Бруней, Іран чи Росія так і не змогли здійснити перехід до ліберальної демократії.

Цікаво, що протягом кількох десятиріч Венесуела, яка стала ліберальною демократією в 1958, через десятиріччя після винайдення нафти якимось дивним чином уникала цього «ресурсного прокляття». Але коріння ліберальної демократії у Венесуелі виявилося неглибоким. Всього лише два десятиріччя економічного спаду зруйнували політичну демократичну модель, і дозволили прийти до влади харизматичному демагогу. Йому вдалося зламати тендітну структуру демократичних механізмів і побудувати те, що йому радили «кубинські товариші».

Результат перебудови політичної системи Венесуели став, з одного боку, типовим для автократії, що опинилася у джерела природних ресурсів, а з іншого - для суспільств, розбещених лівим популізмом: у країні сформувався конгломерат хижих мафіозних кланів, що розграбовують ресурси, ігнорують соціальні проблеми і жорстоко придушують будь-які можливі протести.

Сьогодні партійна верхівка соціалістичної партії у зв'язці з місцевою організованою злочинністю повністю контролює національний ринок нафти, армійське керівництво в союзі з регіональними терористичними угрупованнями, контролює міжнародний транзит наркотиків, профспілки та місцеві банди ділять доходи від чорного ринку валюти і нелегальних шахт-копанок. Таким чином, можна сказати, що сформована венесуельська мафія повністю поставила собі на службу державу, утримуючи населення в зубожінні і безправ'ї. Це стало можливим після того, коли суспільство було обдурене популістською пропагандою, люмпенізоване, а всі активні елементи були витурені з країни.

Таким чином, Венесуела потрапила одночасно в обидві пастки - і лівого популізму, і ресурсного авторитаризму, що і зумовило всю фатальну глибину нинішньої катастрофи, виходу з якої наразі не видно.

Чи є описаний шлях Венесуели закономірним? Безсумнівно, бо він визначається об'єктивними соціальними законами. Чи є така доля невідворотною? Безсумнівно, ні. Науки взагалі, а особливо соціальні - досить далекі від детермінізму, якщо вони хоч якось наближені до життя. Право на вибір і можливість вплинути на результат подій завжди залишаються у людини. Питання в інтенсивності і тривалості зусиль, які ми готові до цього докласти, і в напрямку докладання наших зусиль.

У поточній ситуації важливо зрозуміти, що будь-яке іноземне чи міжнародне втручання - від фінансової допомоги до військової інтервенції - не матиме жодного практичного сенсу або позитивних наслідків, допоки у венесуельському суспільстві не дозріють умови для формування соціальних інститутів. Як би там не було, потрібно пройти важкий і заплутаний лабіринт складних спільних рішень. Але по-іншому вже не буде, бо як показала практика, «простий», «ясний» і широкий шлях «простих рішень» призводить лише до катастрофи.

 

Автор: Юрій Костюченко

Джерело: «День»