Українська земля щедра не тільки на чорноземи, а й на людей, які обробляють її, вирощують споконвіків багатющі урожаї, насамперед, збіжжя. Житницею Європи називали колись наші землі. І чи не основними культурами були жито і пшениця.

 

На жаль, тепер родючі українські землі засівають ріпаком, бо, мовляв, є кращий прибуток. Однак, добрі господарі продовжують сіяти жито, пшеницю, ячмінь, і щедро колосяться наші ниви. З хліборобського роду походить і моя героїня Марія Кравчук, яку сьогодні знають у багатьох країнах світу.

А засвітилася її зоря 22 січня 1954 року, на засланні в сибірській мерзлоті, в Кемеровській області, куди були депортовані з України її батьки - Ганна Посполітак та Василь Кравчук. Чи не символічно, що саме 22 січня в новій Українській державі відзначають День Соборності України.

Тато Василь Кравчук походив з багатодітної сім'ї і мав шістьох братів та сестру Катерину, а мама Ганна Посполітак також зростала в посімействі з шістьох дітей. Яків на війні втратив ногу, Михайло десять років відсидів у таборах в Росії. Село Туличів, на Волині, де проживав рід Марії, було спалене німцями. Оселище було патріотичним, у ньому діяв театр, працювали багато ткачів, часто проводились різні українські святкування.

Під час Другої світової війни в село зайшли німці. Один з місцевих поляків замельдував, що селяни завезли зброю, і німці спалили село, а вісімдесятьох мешканців німці розстріляли.

Акурат тоді колосились жита, і селяни втікали через поле в ліс. Маріїна бабуся Домна Якимович зі своїми дітками бігли через лан і причаїлись у житі. На них натрапили два німці з автоматами. Один із них уже хотів стріляти, а другий відвернув автомат, бо побачив, як до бабусі, мов пташенята, тулились дітки. Отак і вижили. Але доля до родини не була ласкавою. Маму Ганну забрали згодом у Німеччину, в остарбайтери. В Німеччині, в таборах, перебував і батько Василь. А коли повернулись з Німеччини, то жили в землянці, бо німці спалили їхню хатину, а згодом московські окупанти депортували їх у Сибір. У Сибір вивезли і бабусю Домну Якимович та її доньок - Надію і Ліду. Там і народились Марія та брат Олександр.

Бабуся мала своє прізвище, а донька Ганна вийшла заміж і вже мала прізвище Кравчук. Батько писав листи до Сталіна, аби той звільнив Ганну та Василя, бо, мовляв, Кравчуки не мають стосунку до Якимовичів. І їх таки звільнили трішки раніше, а бабуся там і померла, і тіло її поховане у вічній мерзлоті. Після смерті Сталіна повернулись в Україну і дві мамині сестри.

Маріїні батьки з двома дітками повернулись в Україну, на рідну землю. Василь Кравчук із дружиною Ганною зліпили хату з патиків та глини й оселилися в ній. Це вже було краще, ніж у землянці, і значно краще, ніж на засланню. А там, у рідному краю, уже був справжній рай, хоча й після воєнної розрухи. Мати, яка пройшла Німеччину, Сибір, знову почала сіяти жито, та цього разу - вже на колгоспному полі. Разом з батьком працювали від зорі до зорі, аби заробити той тяжкий трудодень.

Марійку змалечку привчали до праці, вона виховувалась на кращих народних звичаях і традиціях, на любові до рідної України. Дівчина добре вчилася в школі, насолоджувалась поезіями Лесі Українки, милувалась картинами Катерини Білокур і дедалі більше прагнула змалювати всю оту довколишню красу на папері, аби й інші побачили. А коли закінчила школу, то, не вагаючись, вступила на навчання до Львівського училища декоративно-прикладного мистецтва імені Івана Труша.

По закінченні працювала художником-оформлювачем у місцевому колгоспі, а згодом - у районному відділі зв'язку. Опісля - стала вчителем Куличівської ЗОШ І-ІІІ ступенів. Але тодішня радянська система висунула свої вимоги - аби працювати в школі, то треба мати ще й педагогічну освіту. І Марія вступає на художньо-графічний факультет Івано-Франківського педагогічного інституту імені Василя Стефаника, який успішно закінчує. Та ще тоді, коли Марія працювала художником, сталася подія, яка змінила її життя. А почалось усе, здавалось би, з дрібниці.

Їхала Марія Кравчук в автобусі і звернула увагу на те, що хтось із пасажирів ніс блискучу скриньку, яка виблискувала, наче із золота. Запитала, де купили, і у відповідь почула: «Та це ж дід Олександр сплів, із сусіднього села. Зі соломи...». Не втрималася, подалася на пошуки того діда і таки відшукала його. Олександр Коптюк не здивувався її приходу, бо, як висловився, у нього вже сотні людей вчилися плести зі соломи, але й досі ніхто не плете.

Він не знав різних видів плетіння, але той, що показав Марії, вона опанувала добре. Часи були складні, не було Інтернету, щоб заглянути, як плетуть інші зі соломи. Та й літератури жодної не було. Отож, почала щось творити самотужки - бо добре знала закони композиції, які ще в училищі опанувала. Умов не мала, діти - Василько та Іванко - маленькими були. Але головне - почати. І так до сьогодні Марія плете. Сама вчиться, ще й інших навчає. Вже може похвалитися своїми учнями, які працюють самостійно і творять усякі дива зі соломи. Це - Інна Чонка, Анна Безуглова, Людмила Каменчук, Наталя Бойко, Людмила Стукалова, Людмила Данилюк, Дарина Жебко... Діти перемагали у конкурсах і виставках, навіть отримували стипендії президента. Проте, найкраще це мистецтво опанували її сини, передусім, Іван, який уже намагається перевершити маму. І це в нього час від часу виходить.

Уже навчаючись в Івано-Франківську, Марія Кравчук дедалі більше заглиблюється у свою творчість, опановує різні техніки соломоплетіння, бере участь у всіляких фестивалях і виставках, отримує нагороди. В 1999 році Марію Кравчук приймають до Національної спілки майстрів народного мистецтва України, а в 2006 році вона отримує почесне звання «Заслужений майстер народної творчості України».

Уже в 2008 році в рідному селі Куличів, Турійського району, Волинської області, створює єдиний в Україні музей солом'яного мистецтва «Солом'яне диво», хоча соломоплетінням почала займатися ще з 1984 року. Спочатку, як і її учитель, дід Олександр Коптюк, почала плести зі соломи різні скриньки, опісля - різноманітний посуд, небавом - фігурки птахів та тварин, затим - вінки дівчатам та традиційні українські дідухи на Різдвяні свята. Акурат з отими дідухами на сьогодні зажила небувалої слави в Україні, бо коли перед Новим роком я виставив на Фейсбук пост з Маріїними дідухами, то його поширили п'ять тисяч людей, а до мене й до Марії звернулися близько тисячі людей із замовленнями. Подумалось, якби в Києві була проукраїнська влада та замість ялинки зробили велетенського дідуха на головній площі, то цілий світ би заговорив про Україну і всі журналісти пішли б його фотографувати. І ялинку зберегли б.

Українці ніколи не святкували Новий рік чи Різдвяні свята з ялинкою, аж допоки московський цар не запровадив ялинку. Символом свят завжди був дідух - останній сніп із житнього чи пшеничного поля. Спеціальний ритуал відбувався, коли заносили дідуха на свята до хати. Так було на всіх етнічних українських землях. Наприклад, етикет гуцулів вимагає, аби цю почесну місію з дідухом виконував дідусь з онуком (символ неперервності роду як ототожнення стабільності урожаю), а якщо немає дідуся, то тоді вже батько. У Космачі, на Гуцульщині, зокрема, дідусь, який заносить до хати дідуха, не повинен бути вдівцем. Коли вони брали дідуха, то вклонялися до нього і мовили в один голос: «Господи милосердний, Сонейко красне! Зі Світлим Різдвом! Тогідь ти дав нам файний урожай, літечко красне, здоров'їчко, багатство. То ж пошли нам і цього року ще кращий урожай, ще більше маржинки, ще ліпше здоров'їчко, й аби нас не бракувало, а множилоси! Пошли нам і усім людям добрим! Амінь!»

У цьому побажанні не можна не звернути увагу на перше звертання: «Господи милосердний, Сонейко красне!». Воно дає підставу говорити про відлуння прадавнього язичницького світоглядного архетипу, про найголовнішого Бога - Сонейко красне, про Бога врожаю, якому поклонялися наші предки. Причому, як пояснював мені мешканець Космача Топузєк Дмитро, син Юри, сніп брали житній і саме той, який зав'язали напослідок, коли дожали ниву, - речовий, матеріальний символ продовження урожаю, подібно, як внук стосовно дідуся був живим втіленням стабільності і продовження роду. Саме у цей сніп, за народними уявленнями, залазили душі померлих предків, котрі впродовж усього літа берегли поле та людську маржину від граду, бурі, від звіра.

Іван Кравчук

Сніп із поля несли два маленькі хлопчики на відрізкові білого лляного полотна. Гуцульський етикет вимагав нести на полотні, а не на рушникові вишиваному, бо гуцули вірили, що коли вони ховали своїх родичів, то хрест на цвинтарі заквітчували вишиваним рушником, і той рушник оповиває (накриває) прах померлого, а сама душа відродилася заново світлою і чистою, як полотно, аби знову оберігати свій рід. Коли хлопчики несли такого дідуха і хтось їм зустрічався дорогою, вони обов'язково вклонялися зустрічному і промовляли: «Благословіть диво вусате, несемо свята до хати!». Стрічні з пошаною відповідали: «Най Пан-Біг благословить, і ми благословимо на щастя, на здоров'я, на вік довгий, а вам, аби нєньо дочекали вінок на голівку класти!» І вже тоді котилася Космачем новина: «До Василя Мотузікового понесли Свєта до хати!», або «Дивіться, до Сеньки Ґалаґанюччиної несуть Свєта до хати!» Це означало, що та чи інша родина в селі закінчили жнивувати. Причому, діда (саме так у Космачі називали дідуха) не заносили до хати, а в дашок, добудований до хати, чи в стайню, аби душі предків у снопі боронили худібку від усякого лиха. І так було по всій Україні.

Свої дідухи Марія Кравчук виготовляє з жита спеціального сорту, а до нього додає трішки ячменю та льону, пшениці, сухих квітів. Усього бере в міру, має свої секрети, які залюбки передає іншим. Роблять чудові дідухи і Маріїні сини - Іван (філолог за освітою) та Василь (має лісотехнічну освіту), допомагають і внучки робити. І ті дідухи стають окрасою в українських родинах по всіх українських землях на свята.

Та не лише роботи Марії Кравчук мандрують Україною і світами, а й сама Марія, яка є своєрідною візитівкою України. Вона встигла побувати вже в чотирнадцяти країнах, насамперед, у таких, як Японія, Нідерланди, Німеччина, Угорщина. Експонувала там свої вироби, давала майстер-класи зі соломоплетіння, сама вчилася, привозила в Україну нагороди. На сьогодні Марія Кравчук вирізняє такі школи зі соломоплетіння, як мексиканська, канадська, швейцарська. Вона відчула свою неперевершеність у соломоплетінні й організувала на Волині Перший міжнародний фестиваль соломкарства «Сніп», у якому взяли участь народні майстри зі Швейцарії, Білорусі, Узбекистану, Угорщини, Нідерландів, Непалу, Великої Британії, США... Фестиваль мав величезний успіх, бо через нього інші народи пізнали Україну. На жаль, наша українська влада не подбала, аби його далі продовжувати, бо влада не сприймає українське. Як і музей солом'яного мистецтва «Солом'яне диво», який Марія Кравчук створила і тягне на своїх плечах, бо існує він на громадських засадах і держава його не фінансує.

Уже чотири роки поспіль Марія Кравчук на базі своєї школи проводить пленер «Житнє поле», передає своє вміння дітям України, які вже зараз продовжують і продовжать колись її справу. Своє мистецтво майстриня представляла на Першому міжнародному фестивалі солом'яного мистецтва в Мінську (2003), на міжнародному фестивалі солом'яних масок на тему: «Міфи і легенди» (Каліфорнія, 2004), де отримала першу премію, на міжнародному фестивалі «Солом'яне мистецтво світу» в угорському місті Пічвард (2007), на міжнародній виставці «Експо-2005» з екології в японському місті Нагойя...

До слова, в Японії Марія перебувала цілий місяць. Проводила для японців майстер-класи зі соломоплетіння, показувала їм своє мистецтво, вивчала народну творчість, звичаї і традиції японців. Японці щороку приїжджають до неї, як і директор Музею соломкарства з Каліфорнії Morgyn Owens-Celli. Часто гостює майстриня в Польщі, Прибалтиці, Угорщині... Особливо запам'ятався жінці міжнародний симпозіум на тему павука в Литві, де солом'яні павуки мають велику пошану, їх дарують на весілля, хрестини, інші урочистості.

Тепер Марія Кравчук мріє про весну, коли почне рости посіяне нею жито, коли почне колоситися.

«Кожний колосок жита, який квітує, має чудовий запах, - мовить, посміхаючись, Марія Кравчук. - Жодні парфуми не можуть замінити цього запаху. А ще над житом літають метелики, в небі - співають жайворонки. Хочеться радіти і жити, бо це - моя земля, бо це - моє жито, бо це - МОЯ УКРАЇНА!»