Нещодавно читачі «Часу і Подій» познайомилися зі свіжою інформацією про відому громадську молодіжну спільноту «Razom for Ukraine» зі штабом у Нью-Йорку (2018, № 45, 7 листопада, на сайті https://www.chasipodii.net/article/21728/).

 

 

Ця організація, як відомо, формувалася в Нью-Йорку, в середовищі української молоді, одночасно з київським Майданом. Власне, стала його породженням. І всі найкращі риси Майдану-батька успадкувало його дитя - «Razom»: самоорганізованість, самопожертва через волонтерство, альтруїзм, креативність, etc. І вирішили «разомці» відзначити перший п'ятирічний ювілей свого Майдану. Ідея «як відзначити» сформувалася остаточно у серпні ц. р. в світлих голівках (дозволю собі по-материнському використати таку риторику) члена ради директорів «Razom» - Ольги Яричківської, волонтерки «Razom» Марини Приходько та щойно прибулої до Нью-Йорка журналістки радіо «Громадське» (Київ) Ірини Соломко. Визначилися з приміщенням - Український інститут Америки як співорганізатор, дата - 7 грудня 2018 року.

Організатори вирішили провести вечір, створивши маленький Майдан на 5-й авеню (Український інститут Америки розташований саме на цій авеню, неподалік музею «Метрополітен», - авт.), щоб нагадати людям, як усе починалось.

 

 

 

 Перші зустрічі майбутніх «разомців» на нью-йоркських вулицях:
«Підтримуємо Майдан і Україну». Грудень 2013-січень 2014 рр.

 

Атмосферу Майдану нагадувала ялинка, прикрашена українським та європейським прапорами; гості сиділи за круглими столиками, на яких стояли вази хризантем зі синьо-жовтими прапорцями, на прапорцях написані майданівські заклики та гасла: «Владу - геть», «Київ. Зека - геть», «Овоч визрів» та ін. Майданівські пригощання - канапки - розносили «волонтери», у великому казанку - заварений чорний майданівський чай...

Чудова ідея сценарію - почути особисті спогади про Майдан тих, хто в цей час був у Києві або на нью-йоркських майданах; спогади супроводжувались кадрами документальних фільмів українського об'єднання «Babylon-13». Монтаж інших відеокадрів для екрана професійно готувала журналістка Ірина Соломко.

Слухали живу музику у виконанні на піаніно тепер уже українсько-американського музиканта, композитора Олексія Природного, який за темою Майдану навіть створив і виконав композицію «U Сry In», в якій вилив своє переживання після розстрілу Небесної Сотні. Він же і відкривав цей майданівський вечір «Веснянкою», пізніше виконав «Гей, соколи». Як відомо, піаніно було одним з дійових осіб київського Майдану до самого кінця його існування - 15 серпня 2014 р.

	Особисті спомини про Майдан, розказані волонтерами «Razom» та їхніми друзями тут, в Українському інституті Америки, 7 грудня 2018 р., Нью-Йорк

Розмальоване в українські кольори, його переносили в різні куточки Майдану. На ньому грали перед шеренгою беркутівців на Грушевського, перед будівлею Київради, на самій площі Незалежності і ще майже півтора місяця стояло воно біля Головпошти. Сюди приходили піаністи - професійні та аматори - і виконували свої улюблені мелодії. Свідчу: ще напередодні повної зачистки громадського Майдану в серпні 2014 р. слухала виконання класики пересічним музикантом. Це була чудова ідея - музика і піаніно як складова імпровізованого майдану на 5-й авеню. А на завершення вечора ми всі в унісон з екранними учасниками Майдану виконували Славень України.

«Це все було придумано, - каже, відкриваючи цей Майданівський вечір волонтерка-«разомка» Марина Приходько, - щоб усі могли на кілька годин пірнути в атмосферу Майдану, забути про сьогоднішні будні, відчути дух Майдану - дух надії, сили, єдності, щастя бути разом».

Задум вдався: всі складові продумані так вдало, що сценарій сприймався сюжетно та емоційно, як театральна вистава, яка вражала неформальністю, несподіваністю, щирістю.

Stories of Maidan: Особисті історії Майдану

Вечір історій Майдану відкриває ведуча Марина Приходько (Харків – Нью-Йорк), згадуючи і свою історію шляху до «Razom»

Перші майданівські спомини від ведучої Марини Приходько

 

Вона - родом з Харкова, прибула у США з батьками у віці 7 років: «У 2013-му мені було 17. Я щойно переїхала в Нью-Йорк, щоб у Нью-Йоркському університеті (NYU) вивчати історію французького мистецтва. Але почався Майдан. Одразу перейшла на вивчення міжнародних відносин. Слідкувала за подіями і вдень, і вночі (зокрема, стріми Еспресо TV), налагодила контакти з іншими і почала координувати дії тут, у Нью-Йорку, на підтримку Майдану. Довелося навіть пропускати лекції...».

До слова, українську мову Марина вивчила вже тут самотужки, чим здивувала і російськомовних батьків, і своє оточення.

	Співведучий Роман Озимко (Київ) – учасник Майдану від початку і до його закінчення

Співведучий, волонтер-«разомець» Роман Озимко

 

Розповів, що на Майдані був від самого початку до кінця, оскільки мешкав і працював у Києві (родом з Луцька, випускник Київського економічного інституту ім. Вадима Гетьмана). Освіжив у нашій пам'яті, як усе почалося через його власне сприйняття. Пунктирно так: «Коли Янукович відмовився підписати Угоду про Асоціацію з Євросоюзом, журналіст Мустафа Найєм 21 листопада 2013 р. написав у Фейсбуці, що йде на Майдан і запрошує молодь. Відгукнулися студенти. З кожним днем їх ставало дедалі більше і більше. Спочатку це був Євромайдан, без політиків і політичних лозунгів. Ми співали пісні, зігрівалася, стрибаючи... Надіялись, що до нас прислухається влада. Коли в ніч на 30 листопада «Беркут» пішов на зачистку Майдану, побивши студентів, то наступного дня на Михайлівській площі зібралося море киян, щоб підтримати студентів. А за кілька днів почали приїздити люди з інших областей. Почалася революція... Уже не за євровибір, а за зміну влади, проти її насильства».

Роман передає «слово» екрану... Зворушливі відеокартини повстання мільйона - відомі зйомки з аероплана. Виконання ним, мільйоном, гімну України. Прикрашена проукраїнською атрибутикою та лозунгами міська ялинка: «Воля або смерть», «Прокинься, Україно, досить спати!», «Янучара! Ти догрався!»...

Знову перед очима - повстала Україна, зібрана в один кулак на Майдані, його прилеглих еріях та пагорбах, на Хрещатику.

*****

Марія Сорока – президент «Razom» – розчулила своєю розповіддю всіх присутніх: «П’ять днів на Майдані визначили мої основні життєві цінності»

Марія Сорока, президент організації «Razom for Ukraine»

Вміє Марічка і керувати, і розповідати зворушливо. Під час оповіді в неї не раз з'являлися сльози, і вона їх не соромилася і не приховувала. Передаю її історію в переказі: Марія родом з Яворова, Львівської обл. У США переїхала з мамою у 2003 році, коли їй було 13 років. Закінчила тут університет. Працювала, займаючись менеджментом. Батьки були розлучені. Батько мешкав у Києві. І ось - Майдан. Батько, з яким вона не бачилася 8 років, запрошує її приїхати в Київ побачитися з ним і побачити, що таке Майдан. Вона бере на роботі відпустку на 5 днів і квиток до Києва. Але мати - проти. Всі ж були налякані. День відльоту був драматичним. П'ять годин тривали словесні баталії з мамою, яка не давала дозволу на поїздку, переконувала доньку, що не треба цього робити. Це були переломні години в житті родини. Нарешті мама здалася. Викинувши з валізи більше, ніж половину речей, сідає на рейс до Києва.

П'ять днів, проведених з батьком на Майдані, стали вирішальними в родині. Марія, як це вона сама підсумувала, зуміла зрозуміти за ті дні силу двох найбільших цінностей: ціну родини і ціну Батьківщини. Вона повернулася іншою. З моменту повернення - учасниця протестів, потім нью-йоркських міні-майданів, участь в організації допомоги київському Майдану, одна зі співзасновниць «Razom for Ukraine».

 

 

 

 

 Атрибути київського Майдану в Інституті на 5-й авеню Нью-Йорка: ялинка,
прапори, кіноекран, піаніно з піаністом,
 вимоги-заклики і шини, поминальні свічки та хвилина мовчання

 

П'ять років Майдану... Він став знаковим і в особистому житті Марії. Якось під час мітингу в Тайм-сквер до неї підійшла незнайома дівчина і попросила дозволу познайомити Марію зі своїм братом... (Марія сподобалася їй, коли говорила в мегафон). Знайомство відбулося. Через деякий час, як годиться, - весілля. А нині подружжя Люка Томича та Марії Сороки виховує чотиримісячного сина. Більше того, в 2016 році подружжя заснувало новий проект організації «Razom for Ukraine» «Нейрохірурги Америки - нейрохірургам України» (Томич - американський лікар-нейрохірург українського походження. Відбулося вже п'ять поїздок в Україну з метою конкретної допомоги лікарям та хворим. Зараз закінчують збирати кошти на 6-й вояж).

*****

	Макар Кобилінський (Київ) – організатор автомайдану в Нью-Йорку: «Нам вдалося підтримати наших протестувальників у Києві спільними діями»

Волонтер Макар Кобилінський

 

На початок Майдану у Києві Макар лише місяць перебував у Нью-Йорку, куди приїхав на стажування... Спочатку розгубився... Все кидати і повертатися додому, в Київ? Переміг прагматизм: спробувати допомагати і підтримувати Майдан звідси. І він, взявши за приклад київський Автомайдан, почав організовувати нью-йоркський. Не так легко шукати однодумців-«драйверів» (водіїв) у такому величезному мегаполісі. Але це йому вдалося. «Автомайдан-Нью-Йорк» був організований. Учасники автомайдану підтримували «піші» протестні виступи біля ООН, де яскраве оформлення їхнього авто привертало увагу людей усього світу, які прямували туди. Одна з великих акцій - це поїздка «Автомайдану-Нью-Йорк» до сусідньої Філадельфії, де, своєю чергою, був організований свій автомайдан (там у той час діяла філія «Razom»). Це десь більше, ніж 300 відповідно оформлених під Майдан автомашин, які кілька разів здійснили об'їзд навколо місцевого Сity Hаll (будинку міської ради). Здійняли багато позитивного галасу -повідомляли, що відбувається в Україні в ті дні... І що вимагає її Майдан. Знайте наших!!!

*****

Ірина Соломко – журналістка (Київ): «...Стоячи тоді на Майдані, я зрозуміла: цю націю не зламати»

Ірина Соломко - журналістка з Києва, нині - «разомка»

 

Розповіла про свій Майдан, на якому вона пробула від початку до кінця. Більше того, на радіо «Громадське» (тоді один з рупорів Майдану) проводила інтерв'ю. А по закінченні Майдану створила свій авторський документальний фільм «Революція гідності» (пропоную: https://www.youtube.com/watch?v=HBiWnIYemag). Раніше я вважала, що найкращий фільм про Майдан - нашого документаліста з Нью-Йорка Дем'яна Колодія «Воля або смерть». Тепер у мене - два найкращі фільми. Кожен із них створений в інших сюжетних стилях. Але обидва вартісні, історичні!

Ірина майже щодня була на Майдані. Саме вдень, коли він дещо порожнів, бо більшість киян були на роботі і поповнювали лави протестувальників у вечірній та нічний час. Детально розповіла про свої відчуття найчутливішого моменту, коли вона повірила, що українці - непереможні, тому що об'єдналися, тому що стали іншими. Ця переконаність прийшла до неї 14 грудня на концерті рок-гурту «Океан Ельзи», тобто, на 3-й день після спроби розігнати Майдан 11 грудня, коли вже було знищено половину барикад, коли зі сцени лунало Євгенове тривожно-грізне - майже безнадійне - «Зупиніться!!! Зупиніть свої злочинні накази!». Коли вночі молодий монах вдарив у дзвони Михайлівського монастиря, і «Беркут» дійсно зупинився і відступив... І ось сотні тисяч - на Майдані. Вакарчук співає (а з уст - пара, бо морозище) свій, скоріш, ліричний, ніж революційний, репертуар «Вставай, мила моя, вставай». Але Майдан сприймав ці слова по-своєму.

«Це був виклик, - передає нам Ірина свої романтичні переживання. - Це був тріумф, торжество незламності українського духу. Тоді, в той вечір, ми вже перемогли.

Це був один із найкращих вечорів мого життя. Я бачила молоді усміхнені обличчя, дітей, пари, які обнімаються та цілуються. Які співають. Ми були разом в одному пориві цього торжества. І в цьому - непереможність українців.

Це був один із найбільш світлих моментів Майдану. І не через ліхтарики, які ми ввімкнули в мобільниках. Це палали наші серця. Тоді, стоячи на київському Майдані, я зрозуміла, що цю націю не зламати».

*****

	Катерина Лісунова – тележурналістка (Київ): «Втративши таких людей, я не маю права ні здатися, ні зневіритися, ні втратити ні нашу державу, ні нашу країну»

Киянка, тележурналістка Катерина Лісунова

 

Катерина - скрізь і всюди тут, у нью-йоркському мегаполісі, на всіх наших українських «івентах». Така її робота - кореспондентки київського телеканалу «Прямий» - висвітлювати новини життя української громади. Ось розповідь Катерини про епізод свого Майдану: «Ми сиділи на Майдані в наметі. Була пізня ніч. Андрій просив іти вже додому. Але мені дуже сподобався хлопець - чорнявий, з неймовірно красивими очима. Ми разом сміялися, переглядаючи майданівські відео. Було так весело разом! У погляді цього хлопця були спокій і впевненість. Такий погляд буває у гідних людей...

Олексій Природний (Горлівка, Донбас) розповів, як переживання через людські втрати 20 лютого на Майдані вилилися у смуток його композиції «U Сry In»

Але вже була пізня година, і треба було йти разом з нашими друзями-киянами по домівках. Я дуже цього не хотіла... Згоджуючись, подумала: завтра я обов'язково повернуся до свого красивого хлопця, я знайду його. А вранці дізналась, що о 4-й ранку його не стало. Його прізвище знав уже весь Майдан: Сергій Нігоян. Сергій був тією людиною, яка вірила, що разом ми переможемо. Разом і до кінця...

Сергій був першим, кого я втратила під час протестів. Тоді мій Євромайдан перетворився на Революцію гідності. А коли Янукович уже фактично втік, я втратила ще одну свою людину - 20 лютого на Інститутській снайпер застрелив мого найкращого друга - Едика Гриневича. Так завершилась моя Революція гідності і почалась війна з Росією.

Майдан був для всіх нас важким явищем. Але я відчуваю особистий біль і провину, що ці люди пішли від нас... І я не маю права ні здатися, ні зневіритися, ні  втратити  нашу державу,  нашу країну».

*****

На екрані - обличчя цього самого хлопця з неймовірно красивими очима: Сергій Нігоян поряд з барикадою читає Шевченкове, що ввійшло в аналоги історії Майдану:

І вам слава, сині гори,

Кригою окуті.

І вам, лицарі великі,

Богом не забуті.

Борітеся - поборете!

Вам Бог помагає!

За вас правда, за вас слава.

І воля святая!

Виявляється, багато разів його, Сергія, обличчя було зафіксовано на відео. В результаті - на нашому екрані міні-фільм «Нігоян на Майдані». І з ним  переплітаються трагічні похоронні процесії, коли в останню дорогу проводжали героїв Небесної Сотні. Мелодія «Пливе кача...». Гори квітів на Інститутській. Ридання матерів... Людські сльози... Велике, спільне на всіх горе. І злість людська... За що? Хто? Чи не дарма?

*****

	Тіна Голобородько (Одеса) вперше зустріла україномовну землячку тут, у Нью-Йорку, на старті зародження «Razom»: «Відтоді я почала цікавитися українською мовою»

Одеситка, американська лікарка, волонтерка Тіна Голобородько

 

З відомим світу одеським гумором розповідає Тіна свою історію, як стала «разомкою», як прийшла до життя такого. В Одесі до 25-ти років життя їй не доводилося спілкувалася з українцями, які б розмовляли українською. Тоді була переконана: якби поїхала на Західну Україну, її там би побили за російську мову.

Під час відвідин батьків в Одесі (у листопаді 2013-го), напередодні повернення до Нью-Йорка, вона почула, що в Києві побили студентів. І замість їхати в аеропорт, їде в Київ: подивитися на власні очі, що трапилося? Навіть одноденне перебування там сильно вплинуло на неї. Повернувшись у Нью-Йорк, почала через Фейсбук шукати когось... за приказкою: «Шукаю когось, не знаю кого». Це був час, коли до масових протестів тут, у Нью-Йорку, почала закликати організація третьої хвилі УККА (Український Конгресовий Комітет Америки). Молодь приєднувалася спочатку до них. Але хотіла своїми, більш мобільними методами діяти. Через ФБ Тіна натрапила на Олю Яричківську (нині - член ради директорів, відома діяльна «разомка»). Вони і ще кілька молодих людей домовляються у ФБ про зустріч на мітингу УККА. Саме Тіна бере на себе виготовлення «розпізнавальних знаків»: плакат статуї Свободи з українським віночком на голові та українським прапором. Так зустрілися перші майбутні «разомці». Тіна була страшенно здивована. Вона вперше заговорила з українкою - тендітною милою дівчиною та ще й із Західної України (з м. Надвірна, Івано-Франківської обл.), яка мала б, за її попереднім переконанням, навіть її побити. (Згадує це Тіна у вибраному жанрі).

Олександр (Москва) розповідає, як разом з Тіною везли у Київ на Майдан зібрану «Razom» фінансову допомогу. Тіна захоплено слухає Олександра, свого чоловіка, батька їхнього сина

 

Відтоді Тіна вивчає українську. Більше того, залучила до своєї діяльності і чистого «москаля» - свого бойфренда москвича Олександра. Коли в дні Майдану стало небезпечно передавати зібрані кошти через банк, Тіна за дорученням організації «Razom» повезла велику суму грошей у Київ передати київському волонтеру. Олександр виказав ініціативу її супроводжувати. Відтоді і до сьогодні розділяють всю посильну роботу волонтерства разом. І разом будують свою сім'ю.

*****

Американський екскурсійний автобус Анни Шпук

 

Анна Шпук тоді, у 2014 р., вразила Нью-Йорк, а нині слухачів вечора «Історії Майдану» ідеєю туристичного майданівського автобуса

Анна Шпук на нью-йоркському майдані, що починався з міні-зустрічей, від самого початку. Вона - співзасновниця «Razom for Ukraine» та засновниця Українського клубу бігунів Нью-Йорка. В перші дні підтримки Майдану, коли «разомці» виходили на Тайм-сквер з українською атрибутикою та мегафонами, майже ніхто навкруги ще не знав про події в Україні. Їх закидали елементарними питаннями туристи. І ось Анні спадає на думку чудова, як виявилося, ідея: максимілізувати інформацію. Вони з чоловіком винаймають туристичний 2-поверховий автобус, який оплачує чоловік (700 дол.). Всі «Razom» облаштовують його українською (майданівською) символікою, лозунгами та закликами, беруть у руки мегафони і проїжджають плановим маршрутом екскурсійного автобуса по Нью-Йорку. Дорогою та на зупинках через мегафон розповідають про наш МАЙДАН, чому і проти кого повстала Україна... Відповідають на запитання. Креатив «разомців» зашкалює і донині...

*****

Роман Озимко - учасник Майдану, співведучий вечора

 

Фрагментарно підсумовує свої враження від здобутків Революції гідності. Тоді, у 2014-му, і тепер протягом майже 5-ти років у війні проти агресії РФ ми захищаємо нашу незалежність, отриману в 1991 році. На жаль, ми не змогли перемогти систему в дні Майдану, чого прагнули люди, за що стояли там три місяці. Зараз ця боротьба продовжується... Революція гідності не завершена...

*****

Іn conversation, five years after Maidan

 

(П'ять років після Майдану: розмова трьох)

 

Роман передає слово Любі Шипович. Вона та ще двоє гостей з України - Інна Совсун та Тимофій Милованов - розповідають, чим був Майдан особисто для них.

Люба Шипович (родом із Запорізької обл., нині - нью-йоркчанка) з перших днів Майдану - одна з активних волонтерів зі збору коштів та організації гуманітарної допомоги. Вона мала багато друзів у Києві, оскільки навчалася в Києво-Могилянській академії, а через них - навіть зв'язки з протилежною провладною стороною. Інколи отримувала від її представників корисні інформації. Про одну з них, яка, на жаль, виявилася дезінформацією (невідомо чи навмисною) вона вперше розповідає тут публічно .Тоді, в 2014-му, отримує з Києва повідомлення, що 22 лютого планується розгін Майдану. Потрібні бронежилети. Волонтери не могли їх тоді закупити ніде. Вирішують виготовляти їх у Києві... Бронь була дефіцитною. Домовляються через київських волонтерів із хлібним заводом заплатити офіційно їм за хліб, а вони видадуть броньовані двері, щоб використати їх для виготовлення бронежилетів. Досі вона зберігає квитанцію про оплату хліба на 10 тис. гривень... Бронежилети встигли виготовити і планували привезти на Майдан 21-го лютого. Небесну Сотню розстріляли 20-го. Люба розповідає про ці події Майдану як про свій невинний гріх, який, за її словами, буде мучити все життя. Бо ті жилети могли б зберегти життя багатьом, бодай кільком, а не зуміли. Її спокута: «І я почала робити те, що роблю дотепер». Люба - одна із співзасновників «Razom for Ukraine», перший її президент, нині - віце-президент.

 

 

 

Інна Совсун - нині віце-президент «Київської школи економіки». У США - тимчасово як стипендіатка премії Фулбрайта. Люба Шипович на своїй сторінці у ФБ написала в анонсі зустрічі про Інну: «...людина, яка повстала проти однієї з найкорупційніших і найзаконсервованіших у своїх стереотипах системи - освіти. Стати заступником міністра в 2014 в галузі, яка, напевно, найбільше пручається змінам - це викликає захоплення і повагу. І їй вдалось багато. Зміни, які Інна ініціювала і втілила в життя, вже незворотні...».

Інна працювала заступником міністра протягом 2,5 року. І ось ділиться з нами своїми роздумами, згадуючи Майдан, коли народ об'єднався в альтруїстичному пориві: «На Майдані були ідеальні люди, ідеальні лікарі, ідеальні вчителі. Лікарі безкоштовно лікували, вчителі збирали кошти в школах і приносили нам, студенти ще щось робили. Все це були безкоштовні проекти, і ми буквально відбивалися від грошей... У мене питання: куди вони - ці ідеальні люди - поділися після Майдану?.. Ми, майданівці, виявилися не готовими керувати країною. А ті, що її очолили, вони - інші».

На питання «Як поводили себе ті, що прийшли до влади опісля», розповіла на прикладах. Десь у лютому 2014-го їй, як заступнику міністра освіти, зателефонував один генерал і попросив, щоб вона влаштувала сина іншого генерала з анексованого Криму в київський університет без здачі ЗНО (іспит «Зовнішнє незалежне оцінювання», який був обов'язковим для всіх вступників), що було протизаконним. Відмовила. Телефонували ще два інші генерали. Вона встояла, не підписала жодних документів. (І все ж генеральська трійця свого досягла: влаштували синка свого колеги у виш без здачі ЗНО через... міністра освіти та науки). Систему Майдан надломив, але не знищив... Корупційні схеми діють донині.

І друга паралельна історія з її післямайданівської практики: якось зустрічі з нею просила у пізній післяробочий час якась бабуся з Кіровоградщини. Прийняла її. І та розповіла про свою біду: виховує онука - сироту. В їхньому селі лише 8-річна школа. Онук не встиг вчасно здати документи в сусідню середню школу, бо не було грошей на маршрутку. А коли отримала пенсію і було за що купити квиток, термін прийняття документів закінчився. Перемогла бюрократія. Бабуся слізно вмовляла Інну допомогти здати документи. Інна допомогла.

Резюме пані Інни: «Я переконана, що без змін у системі освіти нічого в країні змінити не можна»... Цікаво продовжити розмову з нею як зі спеціалістом: чи допоможе розпочата 1-го вересня ц. р. реформа «Нова українська школа», скопійована із західно-американської: без підручників, вільне, легке, «демократичне» навчання, коли дітей не привчають до серйозної обов'язкової праці, а навчання перетворюють на розвагу...

*****

Тимофій Милованов - президент Київської школи економіки (Kyiv School of Economics). У відповідь «Як працюють реформатори після Майдану?» навів простий приклад: у 2014 році його несподівано обирають членом наглядової комісії Національного банку. І не тому, що потребували його знань, а тому (як виявилося потім), що одній політичній партії треба було не допустити кандидатуру від іншої. Ним закрили... Маніпуляції - постійна практика в нашій політиці донині.

«Все змінюється дуже повільно, - продовжує пан Тимофій, - часто дуже нормальні люди, потрапляючи в середовище нечесних людей, злодіїв, стають такими ж... З ними відбувається інфекціонування злом. Але маленькі зміни, все ж таки, є». На його думку, менше крадуть... І наводить приклад своєї Школи економіки. При відкритті у 1996 році та впродовж багатьох років її спонсорами був шведський уряд та Джордж Сорос. Сьогодні вже на 70 відсотків заклад фінансується нашими бізнесменами і навіть політиками. Вони приносять кеш у конвертах. (Зауважив напівжартома: «Може, щоб не декларувати свої великі суми?»).

Люба, як модератор, підводить підсумок: «Тоді, в 2014-му році, ми не могли думати, що зміни будуть такими довготривалими»...

Отже, на цьому вечорі ми не тільки згадували свої історії, але й спробували зрозуміти («Іn conversation»), чому Майдан не переміг у тому сенсі, якого прагнули - змінити систему, змінити країну.

Епілог

На завершення цих індивідуальних історій Майдану оптимістичну ноту вносить завжди позитивно налаштована, діяльна співведуча Марина Приходько: «На Майдані загинули і постраждали багато людей. Тисячі загинули на війні... І продовжують гинути. Але завдяки Майдану про Україну і наш народ дізнався світ. Попри всі складнощі, Україна - на правильному демократичному шляху. Принаймні, Майдан згуртував українське суспільство, навчив самоорганізації добровольців і волонтерству, завдяки яким великою мірою відбуваються зміни в Україні. І навіть сьогоднішній вечір не відбувся без наших волонтерів. Ми повинні подякувати Майдану за позитивні зміни. В житті і в наших поглядах, активності, у виборі цінностей».

А Ірина Соломко в своєму фільмі сказала: «На Майдані народилася, як у казці, Країна Мрій, країна Свободи. Тоді всі люди вдихали разом з димом палаючих шин і барикад смак Свободи, дух Спротиву, готовність віддати заради своєї країни навіть найдорожче - життя».

Вважаю, що цього очевидного факту ніякі спроби ревізії Майдану певними політиками у нас не заберуть.

*****

А мені хочеться додати ще одне спостереження: маленький майдан на 5-й авеню Нью-Йорка в грудні ц. р. був віддзеркаленням Майдану київського ще й за регіональними ознаками. Піаніст Олексій Природний з Горлівки - самого центру Донбасу, Марина і мій сусід по столику, надзвичайно чемний волонтер Олексій Варфоломієв (розповів мені багато цікавого про своїх колег-«разомців») - з Харкова. А ще - Одеса, Львівська, Івано-Франківська, Запорізька області, Луцьк, Київ і навіть москвич Олександр - Тінин друг, і американці - чоловіки Марії, Олі - всі «Razom». Єдине ціле. У бажанні на практиці допомагати прекрасній нашій батьківщині - Україні.

 

Фото Богдана Гриціва

 

P. S. Трохи особистого від автора

 

Скульптор зі США Міртала Пилипенко подарувала Майдану свою скульптуру «Україна – Фенікс – Лелека» з правом використовувати її як символ. Символ новітньої України, якою вона й була задумана і в якій Фенікс-Лелека формою нагадує тризуб

Думаю, що у вас, шановні читачі, ці одкровення молодих «разомців» викликали власні асоціації та спогади. Впевнена, що сотні тисяч і в Україні, і українці тут, у Штатах, допомагали київському та місцевим майданам під час Революції гідності хто як міг. Особисто. Родинами. З дітьми та внуками. З друзями. Хвилею нахлинули і мої спогади.

Заглянула у тексти своїх репортажів з Майдану, надрукованих у тижневику «Часі і Події». Здивувалася: близько 30-ти разом з нью-йоркськими. Детальних, незабутніх. Тепер уже історичних. Зокрема, ексклюзивні репортажі громадських недільних віч у Києві з 1 червня до серпня 2014-го. Зі сцени цих останніх народних віч добровольці йшли на фронт...

Пам'ятаю кожний майданівський день, вечір чи ніч разом з доньками та друзями, яких стало в рази більше вже з майданівської спільноти. Щодня намагалася занотовувати все побачене, почуте, робила особливі світлини, щоб наприкінці тижня надіслати репортаж у далеке Чикаго в наш часопис «Час і Події». Це були мої барикади.

Пам'ятаю особливу ейфорію Різдвяних свят 7-8 січня 2014-го. І новий намет з Вінниччини, що з'явився саме в ці дні. В переліку міст та районів знаходжу Гайсинщину. Це - моя мала батьківщина. І земляки пригощають найсмачнішою в моєму житті майданівською кутею на морозі...

Пам'ятаю тривожний день, коли онуку Вероніку запроторили у відділок міліції на Подолі за одиночний протест біля одного з посольств і як її визволяли партійці ДемАльянсу.

Пам'ятаю виступ на нічній сцені Майдану доньки Оксани, яка, за дорученням скульпторки зі США Міртали Пилипенко, презентувала від її імені подарунок для Майдану - скульптуру «Україна - Фенікс - Лелека» як символ відродження України, що, як фенікс, встає з попелу...

А нещодавно Оксана, майже ровесниця «разомців», написала у ФБ у зв'язку з 5-річчям Майдану:

«У кожного з нас - свої спомини та свій досвід.

До цього часу не можу забути сповнені тривоги і відчаю очі доньки Дарини 20 лютого...

Пам'ятаю обличчя Дмитра, свого чоловіка, який на заклик зі сцени Майдану пішов в морозну ніч захищати барикаду на Інститутській. Не знаючи, чи повернеться..

Пам'ятаю, як сестра Вікторія в день розстрілу Небесної Сотні розносила чай і, випадково спіткнувшись, впала. І крик з десятка людей, які кинулись їй на допомогу з думкою про вистріл снайпера: «Убили?», «Поранили?».

Згадую фінансового директора нашої компанії, яка ночами нарізала канапки в будинку КМДА... Двох міліціонерів на під'їзді до Майдану, які зробили вигляд, що не помітили наше авто, і ми могли привезти тяжкі бутлі з водою ближче до наметів. Сусіда по дачі, який допоміг нам привезти вантажівку дров на Майдан...

Пам'ятаю листівки-наклейки Дем­Альянсу. Більш ніколи не бачила такого класного друку. Лише через два роки ледь зняли їх із дверей нашого офісу, бо приклеїлися намертво: «Ми - Є!», «Києве, вставай!»...

Щодня, коли йду на роботу вулицями Подолу, дивлюся на високе дерево, на якому в дні Майдану ми з чоловіком повісили жовто-блакитну стрічку, і тішуся: ні вітром не знесло, і ніхто не зірвав за ці роки. Це якесь диво дивнеє. А серце відгукується і біллю, і незабутньою пам'яттю, і надією: «Ми - Є». Ми стали іншими... Ми - разом. Революція гідності переможе!» (Оксана Корсун, Київ, ФБ, 30 листопада 2018 р.).