Ігор Дикий
- доцент зоологічної кафедри Львівського університету. Він тричі бував у Антарктиді
і називає станцію «Академік Вернадський» другою домівкою. Після захисту наукової
дисертації у Києві його помітив полярник з досвідом, який подарував Ігореві шанс
вирушити в експедицію.
- Ігорю, розкажіть, як це відбувалося?
- Я називаю це «волею випадку».
У мене ніколи не було мрії побувати в Антарктиді. У 31 рік, після захисту дисертації,
я познайомився з науковцем, який декілька разів бував у експедиції. Він розповідав
багато цікавих історій та записав мій номер телефону. Не минуло й року, коли до
мене зателефонував цей чоловік і запропонував зібрати документи та поїхати зимувати.
Це було дуже терміново. Адже тоді в останній момент відмовився їхати біолог і потрібно
було знайти заміну. На роздуми я мав ніч. Робота, студенти, розписаний графік лекцій
на рік. І найважливіше - дружина, двоє маленьких дітей. Донечці на той час ще не
було двох років, а сину 3,5. У нас дуже дружна сім'я. Вважаю, що у мене по житті
бонус - дружина-біолог. Вона з розумінням поставилася до цього і сказала їхати,
тому що такий шанс випадає раз у житті.
- Скільки у вас було часу на
збори?
- Коли їдеш в експедицію вперше
- потрібно зібрати дуже багато довідок. Ти є невідомим для центру і тому документів
у рази більше. У мене було три дні. Це був так званий «марафон». Узгодити всі справи
на роботі, домовитись з керівниками на всіх ланках і ще й зробити всі медичні довідки.
Я був першим з університету, хто вирушив у експедицію. Тому було складно документально.
Ніхто не знав, як це грамотно зробити.
- Ігорю, як досвідчений полярник,
розкажіть, з якими труднощами зіштовхувалися і як їх долали?
- Найважче - це ізольований
колектив. Ти рік перебуваєш на острові і фактично обрубуєш усі канали із зовнішнім
світом. Це - не місяць і не два. Коли людина їде на рік на заробітки, то вона перебуває
у соціумі, а в Антарктиді цілий рік одні й ті ж обличчя. Нас було 13 осіб. Ми жартували:
хочеш, чи не хочеш, але на твій день народження завжди прийдуть гості. Дуже важливо,
щоб кожен із членів команди був не лише хорошим фахівцем, а й вмів знайти спільну
мову з усіма. Бували випадки, коли люди зривалися і відмовлялися працювати. Наставав
складний період, і починалася апатія до всього. Дуже важливо надати цій людині підтримку.
На початку, коли всі обідають у їдальні, - спілкуються, знайомляться, а після
9-го місяця настає мовчанка і тільки чути стукіт ложок. Аж смішно. Ловиш себе на
думці, що всі починають набридати. Тому важливо, коли у колективі є люди, які, як
батарейки, можуть підняти настрій, розвеселити. Також не всі потенційні полярники
розуміють, що, крім красивих світлин, айсбергів та пінгвінів, трапляються ситуації,
попри які доведеться працювати. Якщо щось трапиться з рідними або хтось захворіє,
неможливо завершити зимівлю швидше. Лише у випадку критичної загрози життю полярника.
| |
- Бували вже такі випадки?
- Так. Чув про випадок, коли
у біолога був апендицит. На місці зробили операцію, проте були ускладнення. Аби
врятувати життя, довелося евакуювати його зі станції. Чилійці допомогли це зробити:
криголамом доправили до більшої станції, де був аеродром, і літаком транспортували
на материк. Це дуже затратна операція і не без наслідків. Коли одна людина вибуває
з команди, доводиться переплановувати весь графік роботи та чергувань.
- Ігорю, у чому полягала ваша
робота на станції?
- Я їздив у експедицію як біолог.
Перша експедиція була нелегкою, адже цю роботу виконував я один. Перед зимівлею
я написав проект, який пройшов через науковий антарктичний центр і протягом року
мав виконати цей план. Займався морськими ссавцями, зокрема, тюленями. Паралельно
я був колектором-збирачем матеріалу для інших установ. Для ботаніків у період арктичних
весни та літа збирав лишайники та мохи. Для гідробіологів щотижня збирав проби води
у спеціальних реперних точках. Я брав дванадцятилітрову каністру і йшов на лижах
по семи точках. З океанологами та метеорологами на човні відбирали проби води на
рівень солі в океані та контролювали температурні режими. Коли океан замерзав, то
свердлили отвори. Також проводив орнітологічні дослідження. Вони полягали в обрахунку
колонії пінгвінів. Потрібно було зафіксувати успіх розмноження, коли відкладалися
перші гнізда та яйця. А після появи пташенят - рахував смертність. Це забирає дуже
багато часу. Колонія складалася з 3000 пар, тобто, це - 6000 пінгвінів. За день
цю роботу не виконати. Допомагали колеги, також об'єднувалися з американцями, аби
зробити точніші розрахунки. Дуже легко було збитися. Рахуєш собі гнізда, послизнувся
на камені і вже не пам'ятаєш, чи було 734 чи 634 (прим. автора - усміхається).
| |
- Чи важко працювати у такому
температурному режимі?
- Наднизьких температур на станції
«Вернадського» немає. Здебільшого, -30. Інколи фіксували -40 за Цельсієм. Станція
розміщена на острові, а це - на відстані 11 кілометрів від Антарктиди. Ми перебуваємо
у західній частині материка, а там значно тепліше. Робота справді залежить від погоди.
Коли в Антарктиді період полярного дня - сонце світить 24 години на добу. У цей
час материк оживає. Для тварин це - період активного розмноження. Відповідно, і
роботи стає більше. Буває, що навпаки, дощить, шторми. Пам'ятаю, коли дощ падав
довше, ніж 30 днів. Це дуже психологічно пригнічувало, і робота практично стояла
на місці. Найбільше лякають вітри. Інколи вони сягають 30 метрів на секунду і руйнують
усе. Або ж острів забиває кригою, і жоден корабель не може наблизитись.
- Якою була ваша перша реакція
на станцію?
- Захоплення. Я - натураліст.
З дитинства мене цікавить природа, географічні особливості. Ми вилітали з Києва,
коли було -30, а прилетіли до Чилі, де +30. Із зими - у літо. Вперше я був на іншому
континенті: зелена трава, літають папуги, діти купаються у фонтані. Довелося переодягатися
в аеропорту. Такі подорожі розширюють межі пізнання світу. Мене вразив океан. Хвилі...
коли корабель ховається у хвилях і не видно горизонту. Альбатроси здаються маленькими
мартинами у масштабах океану. Але коли вони пролітають над головою - розмах крил
у три метри вражає. Хотілося все зафіксувати на камеру: кожен пейзаж, камінець,
лишайник. Це захоплення тривало близько 3 місяців, а далі все стало буденністю.
Настає усвідомлення того, що ти тут надовго. День за днем - і нічого не змінюється.
Влітку ще є кольори, а зима - в чорно-білих тонах. Такі собі сірі будні. Тоді починаєш
цінувати силу сонця на планеті. Перед першою експедицією колега дав хорошу пораду
- ніколи не рахувати дні. Потрібно уявити, що ти тут назавжди - і буде легше.
- Як адаптувалися до цивілізації
після річної зимівлі?
- Я швидко адаптовуюсь до всього.
Досвідчені полярники казали, що буду лякатися машин. Але, на щастя, такого не було.
Єдине, коли я вийшов з порту і побачив кущі, то довго вдихав аромат і торкався до
них. Це - мої слабинки. У Антарктиді не користуєшся грошима. Ти ніби ізольований,
але, водночас, забезпечений усім необхідним. Пішов на склад, взяв усе, що потрібно.
А тут довелося звикати до побуту.
- Плануєте знову вирушати в
експедицію?
- Я вже
подав анкету та документи. Налаштований на 99%. Мають ще лікарі сказати свою думку.
Постійно ностальгую за станцією. Я прожив там більше, ніж два роки. «Вернадський»
став другою домівкою. Приїздиш, відкриваєш двері і відчуваєш запах рідної оселі.
Це можна порівняти з відчуттями, коли навідуєшся до бабусі - все таке рідне. Заходиш
до себе у кімнату, а там ще залишився пакет з особистими речами. Коли хлопці розуміють,
що це - друга домівка, вони є справжніми зимівниками. Якби зі мною була моя сім'я
- я би жив на «Вернадському».
- Як три експедиції вплинули
на вашу викладацьку діяльність?
- Я почав інакше мислити. Це
позитивно вплинуло на мою роботу. Є що показати, розповісти. Багато матеріалів привіз
в університетський музей. Студентам завжди цікаво, коли ти розповідаєш свої справжні
історії зі свого досвіду. Показуєш світлини, які зробив сам, і доповнюєш тим, як
тебе вкусив пінгвін, допоки ти робив це фото. Впевнено кажу, що студенти не сплять
на лекції.
Фото Ігоря
Дикого
Автор:
Світлана Самборська
Джерело:
«Львівська газета»