Ігор Дикий - доцент зоологічної кафедри Львівського університету. Він тричі бував у Антарктиді і називає станцію «Академік Вернадський» другою домівкою. Після захисту наукової дисертації у Києві його помітив полярник з досвідом, який подарував Ігореві шанс вирушити в експедицію.

 

- Ігорю, розкажіть, як це відбувалося?

- Я називаю це «волею випадку». У мене ніколи не було мрії побувати в Антарктиді. У 31 рік, після захисту дисертації, я познайомився з науковцем, який декілька разів бував у експедиції. Він розповідав багато цікавих історій та записав мій номер телефону. Не минуло й року, коли до мене зателефонував цей чоловік і запропонував зібрати документи та поїхати зимувати. Це було дуже терміново. Адже тоді в останній момент відмовився їхати біолог і потрібно було знайти заміну. На роздуми я мав ніч. Робота, студенти, розписаний графік лекцій на рік. І найважливіше - дружина, двоє маленьких дітей. Донечці на той час ще не було двох років, а сину 3,5. У нас дуже дружна сім'я. Вважаю, що у мене по житті бонус - дружина-біолог. Вона з розумінням поставилася до цього і сказала їхати, тому що такий шанс випадає раз у житті.

- Скільки у вас було часу на збори?

- Коли їдеш в експедицію вперше - потрібно зібрати дуже багато довідок. Ти є невідомим для центру і тому документів у рази більше. У мене було три дні. Це був так званий «марафон». Узгодити всі справи на роботі, домовитись з керівниками на всіх ланках і ще й зробити всі медичні довідки. Я був першим з університету, хто вирушив у експедицію. Тому було складно документально. Ніхто не знав, як це грамотно зробити.

- Ігорю, як досвідчений полярник, розкажіть, з якими труднощами зіштовхувалися і як їх долали?

- Найважче - це ізольований колектив. Ти рік перебуваєш на острові і фактично обрубуєш усі канали із зовнішнім світом. Це - не місяць і не два. Коли людина їде на рік на заробітки, то вона перебуває у соціумі, а в Антарктиді цілий рік одні й ті ж обличчя. Нас було 13 осіб. Ми жартували: хочеш, чи не хочеш, але на твій день народження завжди прийдуть гості. Дуже важливо, щоб кожен із членів команди був не лише хорошим фахівцем, а й вмів знайти спільну мову з усіма. Бували випадки, коли люди зривалися і відмовлялися працювати. Наставав складний період, і починалася апатія до всього. Дуже важливо надати цій людині підтримку. На початку, коли всі обідають у їдальні, - спілкуються, знайомляться, а після 9-го місяця настає мовчанка і тільки чути стукіт ложок. Аж смішно. Ловиш себе на думці, що всі починають набридати. Тому важливо, коли у колективі є люди, які, як батарейки, можуть підняти настрій, розвеселити. Також не всі потенційні полярники розуміють, що, крім красивих світлин, айсбергів та пінгвінів, трапляються ситуації, попри які доведеться працювати. Якщо щось трапиться з рідними або хтось захворіє, неможливо завершити зимівлю швидше. Лише у випадку критичної загрози життю полярника.

 

- Бували вже такі випадки?

- Так. Чув про випадок, коли у біолога був апендицит. На місці зробили операцію, проте були ускладнення. Аби врятувати життя, довелося евакуювати його зі станції. Чилійці допомогли це зробити: криголамом доправили до більшої станції, де був аеродром, і літаком транспортували на материк. Це дуже затратна операція і не без наслідків. Коли одна людина вибуває з команди, доводиться переплановувати весь графік роботи та чергувань.

- Ігорю, у чому полягала ваша робота на станції?

- Я їздив у експедицію як біолог. Перша експедиція була нелегкою, адже цю роботу виконував я один. Перед зимівлею я написав проект, який пройшов через науковий антарктичний центр і протягом року мав виконати цей план. Займався морськими ссавцями, зокрема, тюленями. Паралельно я був колектором-збирачем матеріалу для інших установ. Для ботаніків у період арктичних весни та літа збирав лишайники та мохи. Для гідробіологів щотижня збирав проби води у спеціальних реперних точках. Я брав дванадцятилітрову каністру і йшов на лижах по семи точках. З океанологами та метеорологами на човні відбирали проби води на рівень солі в океані та контролювали температурні режими. Коли океан замерзав, то свердлили отвори. Також проводив орнітологічні дослідження. Вони полягали в обрахунку колонії пінгвінів. Потрібно було зафіксувати успіх розмноження, коли відкладалися перші гнізда та яйця. А після появи пташенят - рахував смертність. Це забирає дуже багато часу. Колонія складалася з 3000 пар, тобто, це - 6000 пінгвінів. За день цю роботу не виконати. Допомагали колеги, також об'єднувалися з американцями, аби зробити точніші розрахунки. Дуже легко було збитися. Рахуєш собі гнізда, послизнувся на камені і вже не пам'ятаєш, чи було 734 чи 634 (прим. автора - усміхається).

 

- Чи важко працювати у такому температурному режимі?

- Наднизьких температур на станції «Вернадського» немає. Здебільшого, -30. Інколи фіксували -40 за Цельсієм. Станція розміщена на острові, а це - на відстані 11 кілометрів від Антарктиди. Ми перебуваємо у західній частині материка, а там значно тепліше. Робота справді залежить від погоди. Коли в Антарктиді період полярного дня - сонце світить 24 години на добу. У цей час материк оживає. Для тварин це - період активного розмноження. Відповідно, і роботи стає більше. Буває, що навпаки, дощить, шторми. Пам'ятаю, коли дощ падав довше, ніж 30 днів. Це дуже психологічно пригнічувало, і робота практично стояла на місці. Найбільше лякають вітри. Інколи вони сягають 30 метрів на секунду і руйнують усе. Або ж острів забиває кригою, і жоден корабель не може наблизитись.

- Якою була ваша перша реакція на станцію?

- Захоплення. Я - натураліст. З дитинства мене цікавить природа, географічні особливості. Ми вилітали з Києва, коли було -30, а прилетіли до Чилі, де +30. Із зими - у літо. Вперше я був на іншому континенті: зелена трава, літають папуги, діти купаються у фонтані. Довелося переодягатися в аеропорту. Такі подорожі розширюють межі пізнання світу. Мене вразив океан. Хвилі... коли корабель ховається у хвилях і не видно горизонту. Альбатроси здаються маленькими мартинами у масштабах океану. Але коли вони пролітають над головою - розмах крил у три метри вражає. Хотілося все зафіксувати на камеру: кожен пейзаж, камінець, лишайник. Це захоплення тривало близько 3 місяців, а далі все стало буденністю. Настає усвідомлення того, що ти тут надовго. День за днем - і нічого не змінюється. Влітку ще є кольори, а зима - в чорно-білих тонах. Такі собі сірі будні. Тоді починаєш цінувати силу сонця на планеті. Перед першою експедицією колега дав хорошу пораду - ніколи не рахувати дні. Потрібно уявити, що ти тут назавжди - і буде легше.

- Як адаптувалися до цивілізації після річної зимівлі?

- Я швидко адаптовуюсь до всього. Досвідчені полярники казали, що буду лякатися машин. Але, на щастя, такого не було. Єдине, коли я вийшов з порту і побачив кущі, то довго вдихав аромат і торкався до них. Це - мої слабинки. У Антарктиді не користуєшся грошима. Ти ніби ізольований, але, водночас, забезпечений усім необхідним. Пішов на склад, взяв усе, що потрібно. А тут довелося звикати до побуту.

- Плануєте знову вирушати в експедицію?

- Я вже подав анкету та документи. Налаштований на 99%. Мають ще лікарі сказати свою думку. Постійно ностальгую за станцією. Я прожив там більше, ніж два роки. «Вернадський» став другою домівкою. Приїздиш, відкриваєш двері і відчуваєш запах рідної оселі. Це можна порівняти з відчуттями, коли навідуєшся до бабусі - все таке рідне. Заходиш до себе у кімнату, а там ще залишився пакет з особистими речами. Коли хлопці розуміють, що це - друга домівка, вони є справжніми зимівниками. Якби зі мною була моя сім'я - я би жив на «Вернадському».

- Як три експедиції вплинули на вашу викладацьку діяльність?

- Я почав інакше мислити. Це позитивно вплинуло на мою роботу. Є що показати, розповісти. Багато матеріалів привіз в університетський музей. Студентам завжди цікаво, коли ти розповідаєш свої справжні історії зі свого досвіду. Показуєш світлини, які зробив сам, і доповнюєш тим, як тебе вкусив пінгвін, допоки ти робив це фото. Впевнено кажу, що студенти не сплять на лекції.

Фото Ігоря Дикого

Автор: Світлана Самборська

Джерело: «Львівська газета»