Світлана Агаджанян вважає, що переселенці - це насправді дуже потужний ресурс для підтримки громади. Саме потенціал, а не навантаження чи зайвий клопіт. І власний досвід дає їй підстави стверджувати це. Так вийшло, що після того, коли вона переселилася з Донецька до рідного містечка, у ньому істотно пожвавилося життя.

«Звичайно, це - питання ставлення самих переселенців до себе та людей навколо до них. Усе стає на свої місця, якщо розумієш: коли ти даруєш - сили, ідеї, час, - тебе наповнює енергія. Дарувати й змінювати - це колосальний особистісний ресурс, який значно важливіший за будь-яку гуманітарну допомогу», - впевнена Світлана, яка з початком війни від соціальної журналістики, якою вона займалася в обласному центрі, майже непомітно для себе перейшла у галузь соціальної активності та розвитку громади, створивши в Дружківці, що на Донеччині, об'єднання «Україна можливостей». І вже кілька років вона уособлює своєрідний мікс громадської журналістики щодо висвітлення конкретних ініціатив та людей і власне громадської діяльності. Бо, каже, вже є чим поділитися, щоб спонукати інших робити зміни своїми руками.

Тільки за цей рік Світлана з командою реалізували кілька ініціатив. Одна з них - нова не тільки для невеличкої Дружківки, а й для багатьох міст України. Це - проект із сортування сміття, що був втілений на території селища Сурово. «Ми намагаємося не пропонувати донорам так звані «тверді» проекти, де треба тільки щось купити та встановити. Бо значно важливіше створити умови для розвитку, звернути увагу на проблеми, щоб мешканці громад долучалися до їхнього вирішення.

Ось у цьому проекті із сортуванням школярі вже змогли заробити перші кошти, заохотивши до роздільного збирання всіх мешканців та відправивши на переробку пластик і макулатуру.

Кошти йдуть на різні їхні ініціативи. Нещодавно, наприклад, вони купили собі м'ячі для тренувань. Звісно, донори (у цьому випадку «Карітас») дають гроші. Але ініціативи та дії повинні бути наші!» - пояснює Світлана концепцію роботи. Вважає, що дуже важливо налагодити довготермінові механізми реалізації проектів, щоб вони не «вмерли» після припинення фінансування міжнародними донорами. Наприклад, коли в одній зі шкіл за гроші ПРООН було встановлено систему очищення води, активісти довели місцевій владі, що фільтри змінювати треба коштом місцевого бюджету, тому діти забезпечені якісною питною водою на довгий час.

Не менш важливими, на думку Світлани, є взаємодія з усіма представниками активної громади, підтримка органічного стану співдружності громадських організацій, коли кожен гарантує свій внесок: «Згуртування громадськості під час реалізації спільних проектів - дуже цінне, особливо тепер, коли в стані активістів в усіх громадах дуже часто не знаходять порозуміння одне з одним. Це дає змогу зробити зусилля ефективнішими, об'єднати ресурси й капітал, а також спонукає спілкуватися та взаємодіяти». Разом з партнерами ГО «Нова Дружківка» восени висадили 60 дерев і кущів у парку «Ювілейний», де, сподіваються волонтери, незабаром буде реалізовано ініціативу «Гойдалки», запропоновану активістами до фінансування з місцевого бюджету. Вже втілено у життя проект «Здорову жінку - в Дружківку», у межах якого було придбано діагностичне обладнання, яке може запобігти важким хворобам жінок. Але, знову ж таки, не тільки, бо проект, профінансований Європейським Союзом, передбачав освітні тренінги для жінок репродуктивного віку з найуразливіших категорій, було започатковано безплатну гарячу лінію для анонімного звернення по психологічну допомогу. І, водночас, дружківчанок знайомили з громадськими організаціями, спонукаючи їх до об'єднання. «Це - теж дуже актуальна тема - підштовхувати жінок до активності. Ми вже придумали й провели безліч цікавих акцій, у яких вони здобули новий для себе досвід: це - й освітні проекти, і різноманітні навчальні та ознайомлювальні поїздки». Була ще одна цікава ініціатива, яка стосується батьківського самоврядування. Активісти робили сюжети про досвід інших міст, закликали дружківчан менше боятися, об'єднуватися, щоб презентувати інтереси своїх дітей на міському рівні. Ознайомивши громаду зі системою відкритих бюджетів, вони цього року підписали меморандум з відділом освіти, зобов'язавшись, як партнери, надавати інформаційну підтримку активним батькам.

Світлана зізнається, що почувається в Дружківці вдома. А у 2014 році сприймала себе чужою, хоча народилася тут, потім жила й працювала в Донецьку. І саме участь в активному житті рідного міста уможливила щасливо жити тут і тепер, а не просто тужити за Донецьком, за минулим життям, яке було раптово втрачено. Світлана вже навіть встигла відрефлексувати свій стан, впевнившись у правильності шляху: «Було дуже радісно, коли знайшлося багато людей, готових щось робити, яких теж не влаштовувало «тихе болото». Дружківка змінилась, особливо в моїх очах: змінилися люди, які вже хочуть щось робити. Наприклад, на висадження дерев ми не чекали когось чужого, але чотири людини прийшли з наших: волонтери, просто небайдужі люди, які відгукнулися. Навіть ці четверо - то велика перемога! Бо я пам'ятаю часи, коли в місті була апатія, що поглинала всіх. Ніхто не розумів, що відбувається, як довго ми будемо у непевному стані. Але потім, коли вийшло зробити один проект, потім - інший, з'явилася своєрідна «подушка успішних дій», які надихають. Ти стаєш по-хорошому нахабним, хочеш робити дедалі більше й більше. Такий собі адреналін. Саме тоді у нас з'явилися «Халва хаб» та інші громадські об'єднання, яких до війни навіть не передбачалося. Сьогодні це - вже спільна енергетика міста. Але не варто чекати, що змінити все можна в один момент.

Ми - марафонці, ми хочемо йти довго, робити якісно. Буває, коли байдужість людей вбиває, інколи розчаровуєшся, коли проекти не проходять, бо вже є певна конкуренція, що насправді теж добре й додає сил. Наприклад, моя донька росте на всій цій активності. Вона садила дерева, допомагала на різних акціях. Просто споглядати - це категорія критики, допомагати - це формування цінності. Нам ще довго ходити у пустелі, щоб наші діти по-іншому сприймали життя, а їхні діти жили вже з іншими налаштуваннями. Зміни відбуваються на різних рівнях, але потрібні час і розуміння, що роботи у нас тут багато».

Чи то удача, чи то закон життя, але поруч з такими, як Світлана, часто багато вмотивованих на зміни. З моральною підтримкою легше жити, хоча, можливо, це й формує занадто позитивний погляд на навколишній світ. Вона, усвідомлюючи сформований з низки причин високий рівень недовіри в суспільстві, однаково радіє загальним процесам, які бачить, зокрема, на Донеччині. Бо коли зміни схожі на окремий імпульс, вони можуть швидко згаснути. І навіть добре, що у цій справі немає єдиного формату, бо монополія - це теж ризик.

Світлана впевнена, що зміни все одно відбудуться, але важливо, щоб ми їх наповнили потрібним сенсом: «Ми тут - травмовані. Тому нам для всього потрібно більше часу, ніж іншим. Але ми - досвідченіші. Наш досвід 2014 року кричить: це - не жарти, ми можемо втратити країну, близьких, своє життя. Тому ми рухатимемося вже в іншому ритмі: прочитати, почути про війну - це одне, а відчути - зовсім інше. Думаю, так само люди сумніваються й щодо активізму. Вони не мають досвіду, тому не вірять. Тому ми - у пошуках балансу, поки що йде так, як іде». Жінка не знає, чи повернеться колись до Донецька, хоча про це її часто запитують. Сподівається, але намагається вже не розхитувати себе надією, що це можливо, аби не розчаровуватися потім. Але ці відчуття - вже не схожі на розгубленість чи фаталізм, як це було у перші роки війни: «А якщо його звільнять через 10 років, а в мене тут - уже якорі та зв'язки? А через 20 років, коли мені буде за 50, чи схочеться щось змінювати? Чи буде взагалі тоді сенс порівнювати Дружківку з Донецьком, яким він стане... Тому я не знаю. Але поїхати подивитися ще раз - обов'язково»...

Автор: Єлизавета Гончарова

Джерело: «Тиждень» , матеріал друкованого
видання № 50 (578)