rss
06/15/2019
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#353

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Наука \ Освіта \ Володимир Казарін, ректор Таврійського національного університету: «Військові кафедри в українських вишах мають працювати за натовськими стандартами»

Створення Центрів інформування НАТО при українських вищих навчальних закладах і можливість реорганізації військових кафедр за стандартами Північно-Атлантичного альянсу обговорювали під час робочої поїздки групи викладачів українських вишів (представників 20 університетів з різних куточків країни) до натовських інституцій у Брюсселі.

 

Про мету поїздки, співпрацю вітчизняних освітян з міжнародними організаціями, військово-патріотичне виховання молоді - у розмові з одним з ініціаторів візиту - ректором Таврійського національного університету імені В. Вернадського, доктором філологічних наук Володимиром Казаріним.

- Володимире Павловичу, оскільки перемовини у Брюсселі відбувалися в рамках візиту делегації освітян, припускаю, що йшлося не про проведення спільних з НАТО військових маневрів чи впровадження натовських стандартів харчування військовослужбовців, а про теми, пов'язані з навчально-виховним процесом у вищій школі...

- Практичним виміром співробітництва українських вишів з НАТО могло б стати запровадження у нашій країні європейського й американського досвіду початкової військової підготовки. Адже в нас і у загальноосвітніх школах, і у вищих навчальних закладах зберігся радянський підхід до викладання цієї дисципліни: застарілі плакати, зубріння термінів... Тоді як молодій людині (і юнакові, й дівчині) потрібні практичні навички: як вижити в екстремальній ситуації, надати кваліфіковану екстрену медичну допомогу, зрештою, - зуміти використати зброю проти ворога. Країни-учасниці НАТО мають величезний досвід такої підготовки. Також на Заході активно фінансують науково-дослідні програми у цій сфері.

- Згідно зі стратегією професіоналізації української армії, з 2020-го наше військо має повністю формуватися на контрактній основі. Відповідно, сенсу в існуванні військових кафедр, начебто, вже не буде. Але ж чи доречно Україні відмовлятися від кафедр військової та медичної підготовки, маючи настільки неадекватного сусіда?

- Потреба у такій підготовці молоді збережеться. Але робити це маємо по-іншому. Йдеться про повне переосмислення підходів до діяльності військових кафедр - з так би мовити «практичним» ухилом. При цьому ніхто не каже, що треба повністю забути про попередній досвід і «писати історію» з чистого аркуша. Певні напрацювання, переконаний, є в багатьох навчальних закладах вищої освіти.

Приміром, Таврійський університет відновив роботу військової кафедри після переїзду до Києва. Але за це довелося добряче «повоювати»: півтора року переписувалися з цього приводу з Міністерством оборони. Спочатку там противилися цій ідеї: мовляв, військові кафедри - неефективні, готують офіцерів невисокої якості. Наші ж аргументи стосувалися універсальності таких кафедр як центрів практичної підготовки. Адже за умови реорганізації, з урахуванням західного досвіду, вони не лише готуватимуть молодь до військової служби, паралельно популяризуючи її, а й надаватимуть практичні знання, які можуть згодитися юнакам і дівчатам у повсякденному житті.

Також на їхній базі можна було б створити центри перепідготовки для колишніх військовослужбовців. Свого часу ми виконували відповідні завдання в Криму. Коли після розділення розквартированих на півострові морських частин на українські ВМС і Чорноморський флот Російської Федерації на вулиці опинилися тисячі колишніх військових і неатестованих співробітників, постало завдання якомога швидше надати їм цивільну спеціальність. І в Таврійському університеті активно займалися такою перепідготовкою, зокрема, у рамках проекту, який фінансувала Норвегія. Тепер це знову актуально для України: сотні тисяч людей пройшли через АТО, і багато хто з них, повернувшись, так і не змогли повністю адаптуватися до цивільного життя...

- Переконали?

- Так. У підсумку, до нас прислухалися - роботу військової кафедри відновили. Понад те, Таврійський університет підписав з Міністерством оборони меморандум щодо співпраці у практичній підготовці офіцерів запасу, а також щодо науково-технічного і науково-дослідного співробітництва. Також оборонне відомство сприяло відкриттю Центру НАТО при університеті. Налагодили тісну співпрацю з Національним університетом оборони: на базі їхнього табору військової підготовки проводимо практичні заняття для студентів - зі смугами перешкод, стрільбами і полігонами.

- Пригадую, як на початку 90-х навчався на військовій кафедрі Київського університету ім. Шевченка. Зізнаюся, що, як і більшість однокурсників, сприймав це як щось малозрозуміле і непотрібне. Але ми усвідомлювали, що обов'язок раз на тиждень відвідувати заняття на кафедрі - це своєрідна «плата» за відстрочку від служби в армії. А як роботу військових кафедр сприймає сучасна молодь?

- Про все українське студентство не скажу. Адже наш навчальний заклад - специфічний - свого часу більшість студентів відчули так звані «гібридні» загрози на собі й на своїх родинах. І завжди адекватно на них реагували. У 2014-у багато студентів і викладачів Таврійського університету брали участь в акціях спротиву «повзучій» анексії півострова. З-поміж них був і наш студент-географ Олександр Кольченко, котрий нині став одним із символів боротьби України за звільнення своїх громадян, які стали політичними в'язнями Кремля. Це ж стосується і ще одного путінського бранця - юриста університету Геннадія Афанасьєва. «Своїм» вважаємо й Олега Сенцова, котрий став символом боротьби кримської проукраїнської інтелігенції.

Але маємо й багато інших героїв - сотні людей, котрим вдалося уникнути російських катівень, але які постраждали за свої переконання в інший спосіб. Приміром, десятки наших студентів були відраховані промосковською адміністрацією вишу за участь в акціях протесту. Ми поновили їх у Таврійському університеті після його переїзду до Києва. Ця молодь і стала «кістяком» студентського активу. Навчена гірким досвідом, вона розуміє, що лише участь України у системі колективної безпеки допоможе протистояти зазіханням з боку північно-східного сусіда. Тому студенти створили самоврядний орган, який підтримує зв'язки з Центром інформації й документації НАТО в Україні. Очолює його дівчина-волонтер, яка має багато друзів на передовій.

До речі, чимало наших студентів свого часу як добровольці поїхали воювати на Донбас. До прикладу, один із наших колись студентів, потім - аспірантів, згодом - молодих учених, археолог Сергій Черниш. Здавалося б, людина із суто «мирною» гуманітарною професією. Але коли Україну спіткала біда, чоловік пішов на фронт, де зробив успішну військову кар'єру - став командиром танкового взводу.

Ми активно заохочуємо вступати до університету ветеранів АТО. Багато хто переводиться з інших навчальних закладів. Усі вони охоче навчаються на військовій кафедрі, оскільки розуміють реальні загрози, і всі вони готові захищати Батьківщину в разі масштабної російської агресії. Про таке ж бажання заявляють і багато наших викладачів. Для більшості викладачів і студентів університету звільнення окупованих територій - це ще й «особисте питання» можливості повернення на свою землю - до Криму, Луганщини й Донеччини.

- Тобто, рівень розуміння, як-то кажуть «знизу», доволі високий. А «згори»?

- І тут маємо суттєвий прогрес. Організація роботи військових кафедр залежить, насамперед, від Міністерства оборони, яке має забезпечити технічну й організаційну підтримку: полігони, озброєння, боєприпаси для навчальних стрільб. Міністерство освіти й науки відповідає за «ідеологічну складову». Вважаю за доречне укласти між цими відомствами угоду щодо поліпшення умов військової підготовки молоді, матеріально-технічного й методичного забезпечення цього процесу. Це, як на мене, не вимагатиме додаткового фінансування з держбюджету. Знайти ресурс можна, перерозподіливши донорські кошти, що надходять для потреб оборонного відомства. Скажімо, у рамках натовських програм Міністерство оборони щороку отримує від 200 до 250 мільйонів доларів. Приблизно 15 мільйонів з них передбачені на освітні цілі. Думаю, принаймні, частину цих коштів можна було б освоювати через заклади вищої освіти, поступово поліпшуючи якість підготовки молоді на військових кафедрах.

- Певно ж, темою роботи військових кафедр у рамках візиту українських освітян до інституцій НАТО не обмежилися. Про що ще говорили?

- Ще один напрямок - створення при українських вишах Центрів інформування про діяльність Північно-Атлантичного альянсу. Ми послідовно працюємо із західними партнерами і не перестаємо «стукати в усі двері» тут, в Україні, над тим, щоб досягнути головної мети - в умовах колосального пропагандистського тиску з боку путінського режиму (та ще й існування всередині нашої країни прокремлівської «п'ятої колони») щохвилини боротися за молоде покоління, в руках якого - майбутнє української держави. І допомогти у цьому можуть освітні програми, які методологічно й фінансово супроводжує НАТО. Члени нашої делегації говорили про посилення практичної складової цих проектів.

Пригадую, за часів президентства Леоніда Кучми було рішення відкрити центри інформування НАТО у 35 університетах України. Для них надали приміщення, завезли обладнання... Але потім про ініціативу забули, - вочевидь, змінилися настрої нашої політичної еліти. Нині ці центри не діють. На зустрічах у Брюсселі ми ініціювали відновлення їхньої роботи за сприяння Альянсу. Це допоможе активніше інформувати молодь про життя Європи і світу, про демократичні традиції та норми.

- Володимире Павловичу, а чи підтримують такий підхід у НАТО? Чи готові ділитися досвідом? І чи готові переймати український досвід протистояння сучасним загрозам?

- У штаб-квартирі НАТО є великий плакат, що символізує єднання різних людей: це - зображення багатьох рук, які ніби підтримують одна одну. Погодьтеся, - «правильний» плакат і правильна ідея. Цілком демократичним є й механізм ухвалення рішень у рамках Альянсу, коли 29 країн-членів повинні досягати консенсусу. Але, з іншого боку, це іноді заважає оперативно реагувати на виклики, з якими час від часу зіштовхується людство. Відповідні застереження ми й висловлювали, зустрічаючись з натовськими представниками. Говорили про те, що багато ситуацій потребують миттєвої реакції. І як у воду дивилися: буквально за кілька днів після нашої поїздки до Брюсселя Росія вдалася до прямої агресії проти українських моряків у Чорному морі. І реакція багатьох країн та міжнародних організацій на цей виклик, погодьтеся, була запізнілою.

- Справді, коли йдеться про політичні рішення, європейська бюрократія часто демонструє себе «у всій красі». Але ж щодо оперативних рішень військового командування, керівництво Північно-Атлантичного альянсу неодноразово запевняло в усвідомленні потенційного рівня російської загрози...

- Західні демократії і, зокрема, інститути НАТО, дедалі більше уваги приділяють вивченню можливостей протистояння «гібридній» війні. Альянс відкрив Центри вивчення гібридних викликів у Фінляндії, Естонії, Німеччині - тобто, в країнах, для яких рівень загроз з боку Кремля наразі порівняно незначний. Натомість, чому б не скористатися українським досвідом протистояння усім складовим гібридної агресії, а не лише пропагандистській чи кібернетичній, на чому акцентують зусилля подібні центри? Ми звертали на це увагу й натовських чиновників, і посла України при НАТО Вадима Пристайка. Бо ж ідеться про випадок, коли не лише західні партнери можуть нам допомогти, а й ми готові передати їм реальний досвід. То чому б не відкрити Центр із вивчення гібридної війни у Києві, де мої колеги з Донбасу та Криму розповідали б, як Москва готувала підґрунтя для агресії 5, 8 і навіть 10 років тому.

- І якою була реакція натовського генералітету й чиновництва на такі пропозиції?

- Рівень зацікавленості, як на мене, виявився доволі високим. Як і цілком позитивною була реакція на прохання започаткувати втілення спільних програм на українських теренах...

 

Довідка

 

Таврійський національний університет імені В. І. Вернадського - вищий навчальний заклад IV рівня акредитації. До 2014 року працював у місті Сімферополь в Автономній Республіці Крим. З кінця 2015-го відновив роботу в Києві. Є спадкоємцем першого вищого навчального закладу в Криму - Таврійського університету, створеного постановою Кримського Крайового уряду від 3 вересня 1918 року. Одним з перших ректорів університету був український учений, основоположник геохімії й біогеохімії академік Володимир Вернадський. Зі серпня 1999 року університет має статус національного. Після анексії Криму, наприкінці 2015 року, роботу Таврійського національного університету імені Вернадського відновили у Києві.

 

Автор: Владислав Обух, Київ

Джерело: «Укрінформ»

Лола. Історія першого львівського собаки-візитера

3D-педагогіка

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com