Чотири суботи поспіль Париж лихоманить від справжніх вуличних боїв між одягнутими у захисні жилети люмінесцентного кольору протестувальниками й жандармерією П'ятої республіки. Зазвичай, так одягаються ті, хто проводить дорожні роботи, або ж салатові накидки можна помітити на патрульних, коли поліцейське авто зупиняється на швидкісній трасі, й при виході назовні екіпаж в такий спосіб убезпечує себе від наїзду. Однак, цього разу йдеться про великий політичний «наїзд» на Єлисейський палац, де розташована президентська адміністрація Емманюеля Макрона. А дорожня символіка уособлює головний привід обурення повсталих - підвищення вартості автомобільного пального на 10-25%.

 

Фото – facebook.com/SecurSerUkraine

Починаючи зі 17 листопада 2018 року, окрім Єлисейських полів у Парижі «жовті жилети» (gilets jaunes) також з'являються й в інших великих містах, вони навіть блокували сховища з нафтопродуктами. Проте, головна їхня активність все ж таки зосереджена в столиці. Й не навколо урядового Матіньйонського палацу на вулиці Варран чи місця засідань парламенту в Бурбонському палаці, на Набережній Орсе, а поблизу резиденції президента. В одну із субот розлючений натовп встановив неподалік від неї макет гільйотини для голови держави, чим неабияк шокував добропорядних буржуа.

Зв'язок між протестами й персоною президента для багатьох також лишається незрозумілим, як і сама природа цього руху, його справжні провідники та їхнє відверте небажання йти на будь-які поступки та постійний зрив перемовин. І якщо «жовта» лють на вулиці ще якось пояснюється ліберальним французьким законодавством і тим, що підпал усього, що горить, спорудження барикад, погром крамниць та готелів, жбурляння різних предметів у поліцію та інші форми хуліганства й вандалізму переслідуються в адміністративному, а не в кримінальному порядку, то звідки йде налаштування на неймовірний радикалізм «жилетів», з яких кабінетів чи з яких країн, тривалий час лишалося остаточно не з'ясованим.

Першою «ниточкою», за допомогою якої розплутується «бензиновий» політичний детектив, стали заяви від імені демонстрантів у виконанні депутатки Національних зборів Марін Ле Пен - доньки засновника ультраправого «Національного фронту» Жана-Марі Ле Пена, яка успадкувала його партію. Нагадаємо, ким є Ле Пен. Мадам відома завдяки таким скандальним речам, як постійні дифірамби на адресу Путіна і його політики, підтримка збройного вторгнення Кремля до України, офіційне фінансування з Москви, участь її партійців як «спостерігачів» на «референдумах» та «виборах» в окупованому росіянами Сімферополі, Донецьку й Луганську. Якщо коротко, то Ле-Пен - основний і відкритий партнер Путіна у Франції, такий, як, скажімо, Медведчук в Україні.

Поставити когось із них на чолі їхніх країн - заповітна мрія російського диктатора.

Не вийде поставити - не біда. Все одно він продовжувати використовувати цих гравців як провідних на дорученій їм території. Вони є там його представниками, через них йдуть не лише «білі» й «чорні» кошти на підривну діяльність і внутрішню дестабілізацію, а й затверджені на Луб'янській площі вимоги, завдання, настрої, теми для інформаційних вкидів, політичні замовлення й сценарії провокацій.

24 листопада влада прямо звинуватила Ле Пен у координації протестів.

«У Парижі відбувається ескалація протестів через Марін Ле Пен, яка закликала демонстрантів вийти на Єлисейські поля. Це зробили 5 тисяч людей, які будують там барикади», - заявив того дня міністр внутрішніх справ Франції Крістоф Кастанер.

Спекулювати проблемами всередині інших країн вміють більшість провідних держав світу. Подібна практика нараховує не одне тисячоліття. Й чим вищою виявляється об'єктивна загроза для громадян противника від тих чи інших суспільних негараздів, чим гостріші суперечності, тим легше професіоналам скористатися ними. Наприклад, в Україні проросійські сили вміють підхоплювати й потім ніби як захищати інтереси вкладників закритих банків або ж родичів тих, хто підпадає під мобілізацію та опинився у заручниках у бойовиків. Ще до того, коли у нас цілком виправдано заборонили адміністровані з Росії соціальні мережі, мав місце один епізод, коли дівчина-офіцер з Міноборони РФ шляхом нескладних маніпуляцій й завдяки нерішучості деяких українських командирів змогла вивести на Банкову кілька сотень свіжонабраного «молодняка» з Нацгвардії, охопленого штучно підігрітою істерикою а-ля «Нас на передову забирають».

Тому, версію причетності іноземної агентури до природного, однак надто агресивного, як для Франції початку ХХ ст., опору ціновій політиці уряду Едуара Філіппа, тамтешні правоохоронці почали вивчати одразу. Й не виключено, що своїми напрацюваннями вони поділися з українськими колегами. Що може пояснити оприлюднення Службою безпеки України одної унікальної і, водночас, дуже промовистої світлини із зображенням не зовсім простих учасників суботніх безладів. У руках у них - прапор терористичної організації «ДНР».

Як зазначають в СБУ, ліворуч сфотографовано Сорліна Фабріса - члена «Міжнародного» аналітичного центру «Катехон», який діє під егідою спонсора «ДНР», московського православного олігарха Костянтина Малофеєва та очолюваного ним Фонду Святителя Василия Первозванного. До наглядової ради «Катехону» входять ідеологи російського «євразійства» Сергій Глазьєв (радник президента РФ) та Олександр Дугін (лідер «Міжнародного євразійського руху»). Фабріс також входить до терористичного «інтеграційного комітету «Росія-Донбас», що створений та фінансується російськими спецслужбами.

Праворуч на фото - Ксав'є Моро. «Спостерігач» на псевдовиборах в ОРДЛО. Протягом 17 років мешкає в РФ, громадянин РФ із 2013 року. Засновник «Європейського центру стратегічного аналізу «Стратпол» (складова «п'ятої колони» РФ у Франції). Функціонер створеної російськими спецслужбами ГО «Восток Франция - Солидарность Донбасс».

Отже, вимальовується наступна лінія впливу: ідеологи війни з Україною Дугін-Глазьєв - активно «підживлювані» ФСБ-ГРУ французькі маргінали - «жовті жилети».

У СБУ так і кажуть: «жовтими жилетами» керують радикали «під кураторством співробітників ФСБ і ГУ ГШ ЗС РФ». «За спиною мирних мітингувальників вони вдаються до організації заворушень та актів насилля у Франції», - впевнені у відомстві.

Близький до багатьох закритих джерел нардеп Дмитро Тимчук (фракція «Народного фронту») безпосередню відповідальність за дії «жовтих жилетів», виступи яких призвели вже до загибелі п'ятьох людей, покладає на нового очільника ГРУ РФ Ігоря Костюкова. Й після того, коли даний факт буде остаточно доведено розпочатим у Франції розслідуванням, на Росію чекають нові болючі санкції, - додає він.

Чому ж тиснуть?

 

Експерти називають кілька причин невдоволення Макроном у Москві.

По-перше, всупереч сподіванням Путіна, той не поспішає ставати для нього надійним партнером на європейському континенті. Чи, принаймні, здатним до відвертих розмов і ситуативного посередництва співрозмовником, котрим був попередник Макрона, не схильний до ризику й надто великої самостійності соціаліст Франсуа Олланд. 24 травня Бріджит та Емманюель Макрон зустрілися з російським президентом у Санкт-Петербурзі, 29-го - ті прийняли його у Версалі. Й на тому все. До того ж, у Парижі французький президент дозволив собі жорстко «пройтися» по пропагандистах з телеканалу Russia Today й агенції Sputnik, у присутності Путіна заявити, що вони «не журналісти». Після того протягом півроку вони на такому рівні не бачилися й навряд чи скоро бачитимуться знову.

Небажання наймолодшого лідера однієї з країн Великої сімки йти на контакт із ними в Кремлі традиційно схильні пояснювати впливом США й острахом перед Вашингтоном. Проте, слід зазначити, що Дональд Трамп також мав з Макроном дві великі зустрічі: 13-14 липня - на день взяття Бастилії та 10 листопада - до 100-річчя завершення Першої світової війни. Тобто, тут з боку Парижа паритет у спілкуванні з двома наддержавами збережено.

Власне, озброєну підтвердженим ядерним арсеналом Францію в багатьох сенсах теж можна вважати наддержавою. І не в її інтересах надто близько сходитися з токсичним у репутаційному та міжнародно-правовому плані чинним очільником Російської Федерації. На відміну від неприхованої підтримки політичного курсу Москви від нового італійського право-популістського уряду, від Франції такого годі й чекати. Враховуючи ж невпинне збільшення обсягу претензій до Путіна й дедалі агресивніше ставлення Росії до України, обережність Макрона виглядає достатньо зрозумілою. Тим більше, що в сировинному вимірі Французька Республіка, порівняно з Німеччиною, Австрією та Італією, від закупівель з Росії залежить не надто суттєво. Її інтереси, як і раніше, зосереджені, насамперед, на Африці, Азії й частково на Південній Америці, але не на Північній Євразії.

Для чого, запитаєте ви, Путіну потрібно лояльне ставлення з боку Франції? Тут існує дві прості відповіді: для того, аби переламати громадську думку на Заході, і якщо не скасувати, то хоча б послабити згубні для російської економіки санкції (хто б що не казав, але обмеження свою справу все ж роблять, і реальна середня заробітна платня у Росії, без гламурної Москви та Санкт-Петербурга, за останніми даними становить 6-7 тис. гривень, а це - на 2-3 тис. менше, ніж в Україні), і для того, аби мати впевненість щодо нейтралітету на випадок нових атак на материкову Україну (ймовірна спроба «відсікти» Галичину ударом з Білорусі, постійна увага противника до наших східних обласних центрів та Одеси, потреба агресора у «коридорі» на Придністров'я й далі на Болгарію-Сербію тощо).

Найбільше ж росіяни стурбовані тим, що офіційний Париж може піти шляхом Лондона й оголосити війну їхній бізнесовій та фізичній присутності. Тоді родині прес-секретаря президента Росії Дмитра Пєскова доведеться хутко звільняти розкішні апартаменти на Сені, а першій дружині й молодшій доньці самого диктатора треба буде забути про вілли на Атлантиці в популярному серед багатіїв курорті Біарріц. Російська «знать» завжди якось тяжіла до отого богемного «побачити Париж і померти». Декотрі там і прописалися на постійній основі, ніяк «надивитися» не можуть. А вмирати геть не хочуть, тим більше - серед «рідних берізок».

По-друге, в Африці у РФ зараз відбувається приховане протистояння з П'ятою Республікою навколо Центральноафриканської Республіки (ЦАР), й не тільки навколо ЦАР. Йдеться також про Лівію. Прагнення реставрувати закріплені за СРСР межі впливу на цьому материку неминуче зіштовхується зі сферою інтересів інших впливових гравців - арабського світу, Франції, Британії, Китаю й таких потужних місцевих лідерів, як Єгипет чи ПАР.

По-третє, проект Європейського Союзу як такого - ворожа для людей із Кремля субстанція. Попри всю їхню риторику про «погані» Британію та США й «не такий поганий» ЄС, це - їхні вороги, одні з головних ворогів, а Макрон, феномен Макрона - є яскравим символом неприйнятної для них вільної Європи, такий, як Томос в Україні чи держава спільного добробуту в Скандинавії. Тож, розхитувати становище на батьківщині Великої Антимонархічної Революції сучасний російський царизм буде й надалі, у цьому й годі сумніватися.

«Міжнародні кордони не є перепоною для російської гібридної агресії. Брудними методами Кремль руйнує європейську стабільність, бо бачить у ній загрозу для себе», - наголошує з цього приводу голова СБУ Василь Грицак.

Своєю чергою, мсьє Емманюель Жан-Мішель-Фредерік Макрон не розгубився. Оголосив «надзвичайний соціальний стан», не проти частково задовольнити вимоги «жовтих жилетів». На дострокові вибори, разом з тим, категорично не погоджується. Отже, головної мети ФСБ-ГРУ у Франції поки що не досягнуто.