Пам'ять не має терміну давності. Пам'ять про Героїв, що загинули у війні проти Росії - тим більше. Співчуваємо і пам'ятаємо...

 

Не забути і не зробити жертву наших захисників марною - головний наш борг перед воїнами, які вже не повернуться із зони АТО.

Ми продовжуємо публікувати розповіді про загиблих героїв. Сьогодні - історії назавжди 27-річного Олега Грабчака з Вінниччини, старшого солдата 53-ї механізованої бригади та 37-річного полтавця, майора 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади Дениса Лесняка.

«Ще ж не нажився, не намріявся, недолюбив...»

 

Старший солдат 53-ї механізованої бригади Олег Грабчак загинув 18 липня 2016 року під час мінометного обстрілу поблизу Зайцевого.

«Ще ж не нажився, не намріявся, недолюбив», - схлипуючи, припадала до грудей загиблого сина згорьована матір. Вона проводжала в останню дорогу свого наймолодшого - 27-річного Олежика. Через місяць його мали демобілізувати. Відпустити додому. А на осінь родина готувалася до весілля. Та ворожа куля зруйнувала всі плани в одну мить. Старший солдат 53-ї механізованої бригади Олег Грабчак загинув18 липня цього року під час мінометного обстрілу поблизу села Зайцеве, Донецької області.

Народився Олег 20 жовтня 1988 року, в містечку Липовці, що на Вінниччині. Був третьою дитиною у родині - наймолодшим і найулюбленішим. Після закінчення школи № 3 здобув освіту і працював слюсарем у газовій конторі. Мобілізували Олега на військову службу 15 липня 2015 року. 5 серпня 2016-го мав повернутися додому. Та не судилося.

«Пам'ятаю його ще зі школи. Коли я почав вчителювати, Олег навчався у 10 класі. Був веселим і доброзичливим хлопцем. Від нього не варто було чекати чогось лихого, не так вихований. Старший брат навчав його мужності, а сестра - теплоти і ніжності. Тому Олег був із залізним характером і добрим серцем, - розповідає вчитель загиблого Василь Дячук. - Кілька тижнів тому він приїздив у відпустку, хвалився, що за місяць - уже дембель. Одружуватиметься, бо досить парубкувати. Мав дівчину Мальвіну і мріяв про велику родину».

Друзі згадували про загиблого як про щирого, чесного, надійного товариша, на якого можна покластися, який виручить у будь-яку хвилину, протягне руку допомоги у біді, розрадить, підтримає. Знайомий загиблого героя В'ячеслав Бондар розповідав, що увесь липень рахував Олег дні до дембеля, все чекав, коли ж вже нарешті приїде «нова кров» йому на зміну.

«Коли розпочався мінометний обстріл, хлопці забігли у бліндаж, але сховатися не вдалося. Снаряд влучив поруч, троє бійців загинули одразу, а Олега привезли в лікарню. Та поранення виявилися несумісні з життям, - каже В'ячеслав. - Страшна звістка вибила землю з-під ніг у сім'ї Олега. Його батько пережив два інфаркти, тільки-но почав одужувати... І тут така звістка... Чекав, виглядав сина. Пишався, що виховав героя, який не ховався за медичними довідками і купленими висновками лікарів».

«Гарна родина втратила сина, розділяю біль і співчуваю своїм сусідам, - каже Галина Присяжнюк. - Немає більшого горя для батьків, як ховати власних дітей. Олег - уже п'ятий липівчанин, який віддав свою молодість, мрії, життя за Україну...»

Односельчани проводжали Олега в останню дорогу на колінах. Майже тисяча людей долучилися до жалобної процесії. Дівчата несли весільний коровай та гільце. Так, за народним звичаєм, ховають людей, які не були у шлюбі.

Автор: Олеся Шуткевич, Вінниця

«Справжній офіцер»

 

16 серпня 2016 року внаслідок атаки ворога загинув полтавець, майор 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади Денис Лесняк.

37-річний полтавець був строковим військовим і вирушив на війну близько півтора року тому. Спочатку він служив у 128-й окремій гірсько-піхотній, а згодом - у 10-й прикарпатській гірсько-штурмовій бригаді.

Побратими зі 128-ї згадують свого товариша й командира як людину відповідальну, світлу, з якою не страшно було йти у бій. «Кращого комбата у нас не було, він - золотий комбат. Був молодшим від мене - мені 48, а йому - 37. Я його батьком називав. Є офіцери, про яких взагалі нічого сказати, але він був справжнім офіцером. З ним не страшно було йти у бій», - так згадує про загиблого військовослужбовець 128-ї бригади Володимир.

Денис загинув саме під час свого бойового чергування внаслідок зіткнення з диверсійно-розвідувальною групою. Він отримав поранення, несумісні з життям. Залишилися батьки, дружина та троє дітей: 14-річний син та двоє донечок віком 12 та 3 років.

Прощання з бійцем відбулося у Свято-Успенському кафедральному соборі. Віддати шану героєві прийшли рідні, друзі, побратими та небайдужі полтавці. Архієпископ Полтавський і Кременчуцький Федір провів заупокійну літургію. У прощальному слові владика Федір звернувся до присутніх: «Війна постукала у наші двері. Ми не розпалювали цієї війни, її нав'язала нам сусідня держава - Росія, тому що вона постачає зброю, боєприпаси, пальне, амуніцію і все інше, роздмухуючи у нас конфлікт, щоб зруйнувати нашу державу, зробити нас рабами. Серед українців виявилося багато людей, які, слухаючи голос совісті, зрозуміли, що вони мають боронити свою Батьківщину. Захищаючи країну, свій народ, вони стоять на боці правди. Я не знаю відповіді на запитання, чому Бог забирає найкращих молодих хлопців, але я вірю, що наші воїни будуть у Царстві Небесному».

Денис Лесняк вибрав професію військового під впливом родичів. Він навчався у Харківському військовому училищі. Коли Батьківщина, обов'язок і совість покликали його на захист народу, він не вагався. Перебуваючи у лавах 128-ї гірсько-піхотної бригади ЗСУ, він захищав Дебальцевський плацдарм, демонструючи героїзм, сміливість і мужність. І як справжній офіцер, що відповідає за своїх солдатів, останнім виходив з цього котла. Тоді Господь уберіг його, а сьогодні покликав до вічного життя».

Владика Федір висловив щире співчуття рідним загиблого і всім тим, кого болить серце від цієї розлуки: «Ваш син, чоловік, батько, брат є Героєм, і ви можете пишатися ним, бо Денис пожертвував заради свого народу найдорожчим, що в нього було, - життям. На жаль, воїнів, що віддали своє життя, багато. Тому ми, громадяни України, повинні жертвувати своїм часом, здоров'ям, розумом, силою - всім тим, що нам дав Бог, щоб допомагати нашим захисникам на фронті. Щоразу нам дуже боляче проводжати у вічне життя українських воїнів. Однак, ця важка сторінка нашої історії колись буде пережита».

Поховали Дениса Лесняка на Алеї Слави, що на центральному міському кладовищі.

Автор: Богдан Проскуров, Полтава

Джерело: «День»