Якщо ви
відкриєте українські довідники, зокрема і Вікіпедію, то можете там прочитати,
що Міжнародний республіканський інститут (англ. International Republican
Institute) - це некомерційна організація, що проголошує метою своєї діяльності
надання допомоги окремим країнам у будівництві демократії.
Директором МРІ був і, як не
дивно, й досі зазначений сенатор від штату Аризона Джон Маккейн, нині, як
відомо, покійний.
Організація, що була
створена 1983 року, не приховує, що тісно співпрацює з Державним департаментом
США і деякими фондами, що займаються фінансуванням проамериканських політичних
сил у світі. Вона має філії в більше, ніж 30-ти кранах світу. Зокрема, і в
Росії, де її часто називають підрозділом ЦРУ, проте діяльність дозволяють.
Восени цього року МРІ
замовив соціологічній групі «Рейтинг» масштабне дослідження, яке було названо
«Динаміка суспільно-політичних поглядів в Україні», й успішно проведено.
Якщо вірити твердженням, що
США пильно відслідковує суспільно-політичні процеси і настрої в Україні, щоб на
цій основі приймати низку своїх рішень щодо нашої країни, то зробимо висновок,
що підсумки цього дослідження не будуть покладені в американські урядові
шухляди, а будуть враховані.
Тож корисно і нам з вами,
шановні читачі, ознайомитися з підсумками цього ґрунтовного дослідження.
Методологія
Як інформують організатори
даного дослідження, воно проводилося по всій Україні (крім окупованих територій
Криму і Донбасу) з 29 вересня до 14 жовтня 2018 року.
Методом опитування обрали
особисте інтерв'ю у респондента вдома.
Охоплення респондентів було
за соціологічними стандартами серйозне - всього опитано 2400 мешканців України
віком від 18 років, які мають право голосувати.
Вибірка репрезентативна за
статтю, віком, областю і розміром населеного пункту. Передусім тому, що
розподіл населення за областями та населеними пунктами здійснено на основі
статистичних даних Центральної виборчої комісії (вибори до Верховної Ради
2014), розподіл населення за статтю і віком здійснено на основі даних
Державного комітету статистики України станом на 1/01/2017.
Розуміємо, що за два минулі
роки баланс населення у різних регіонах України дещо змінився у зв'язку з
міграційними процесами, зокрема, і з масовим виїздом українців за кордон у
пошуках роботи та кращого життя, але інших достовірних даних соціологи на
сьогодні не мають.
Для створення вибірки
автори використали багатоступінчастий імовірнісний вибірковий метод, а для
відбору респондента - випадковий маршрут і правило останнього дня народження.
Про ретельність підготовки
дослідження свідчать такі його етапи:
Перший етап: територія
України була поділена на 25 адміністративних регіонів (24 області та Київ).
Опитування проводилося у всіх областях України, крім окупованих територій Криму
та Донбасу.
Другий етап: територія
кожної області була поділена на сільські та міські одиниці. Населені пункти
були розподілені на типи за кількістю мешканців:
- Міста з населенням понад
1 мільйон
- Міста з населенням 500,
000 -
999, 000 - Міста з населенням 100,
000 -
499, 000 - Міста з населенням 50,
000-99, 000
- Міста з населенням до 50,
000
- Міста і села були
відібрані за методом PPS (probability proportional to size). Кількість
відібраних міст/сіл у кожній області пропорційна частці населення, що живе в
містах / селах певного типу в кожній області.
- Третій етап:
домогосподарства були відібрані методом випадкового маршруту, a респонденти -
за правилом останнього дня народження.
Автори стверджують, що
допустима похибка не перевищує 2.0% та інформують, що дослідження фінансувалося
Агентством США з міжнародного розвитку (USAID).
У розподілі щодо політичних
симпатій тут представлена TOП-10 українських партій. Кількість респондентів, що
голосували за інші партії (а нагадаю, що їх в Україні нині більше, ніж три
сотні), не є достатньою для достовірного аналізу.
Регіони
До структури Заходу України
автори зарахували сім областей - Львівську, Івано-Франківську, Тернопільську,
Закарпатську, Волинську, Рівненську, Хмельницьку.
Вони є традиційно найбільш
проукраїнськи і проєвропейськи налаштованими, і соціологічні дослідження це
щоразу фіксують.
До Центру належать вісім:
Київська, Вінницька, Житомирська, Черкаська, Кіровоградська (Кропивницька),
Полтавська і дві області, які інколи зараховують до Півночі України -
Чернігівська та Сумська.
До Півдня України -
Одеська, Миколаївська, Херсонська, Запорізька, Дніпропетровська.
До Сходу три: Харківська, а
також Донецька і Луганська (в частині, контрольованій центральною владою).
Таким чином, у даному
районуванні відсутня Північ України - її включили до складу Центру.
| |
Перед
глухим кутом завжди можна звернути на правильну дорогу | |
Напрямок
справ у країні
Найбільше оптимістів, які
вважали, що справи в країні йдуть у правильному напрямку, було у квітні 2014 р.
- 34%. Це і не дивно. Згадаймо: тільки-но завершилася Революція гідності,
повалено було режим Януковича, країна повним ходом готувалася до виборів
президента України, які були призначені на травень.
Однак, до вересня 2014 року
оптимізму поменшало - 29%, а наступного, 2015-го року настрої покотилися вниз -
у липні 2015-го року тільки 15% українців вважали, що справи йдуть у
правильному напрямку.
Найменше песимістів було у
тому ж квітні 2014 року - тільки 18% вважали, що справи в країні йдуть у
неправильному напрямку.
То був історичний момент -
українські політики, передусім, президент, Верховна Рада й уряд мали шанс
повести країну у правильному напрямку і тим самим закріпити
морально-психологічну підтримку народу за собою.
Але наступний рік-два різко
все змінили. Коли народ побачив, що корупція не зменшилася, схеми збагачення
багатих залишилися, але доповнилися ще й схемами зубожіння більшості населення,
настрої українців погіршилися до критичної межі.
Починаючи з липня 2015
року, кількість українців, які вважали, що справи в країні йдуть у
неправильному напрямку, практично не опускалися нижче, ніж 70%.
Станом на вересень 2018
року таких було 71%.
До кінця року їх кількість,
думаю, не зменшиться, якщо не збільшиться.
Тож замовники дослідження з
МРІ добре розуміють умонастрої українців. Як і те, що Україні потрібна влада,
котра не буде вести народ і країну у тунель, до глухого кута, а зуміє повернути
на перспективний і правильний шлях.
Економічне
становище в Україні
За 4 останні роки соціологи
зафіксували порівняно помітне піднесення настроїв оптимістів. Піднесення у
тому, що порівняно з вереснем 2014 кількість тих, хто вважає, що економічне
становище України значно покращилося, зросла у сім разів.
| |
| У пастці зубожіння
|
А порівняність тому, що у
вересні 2014 року так вважали 1% українців, а у вересні 2018 - аж 7%.
Погодьтеся, в абсолютних цифрах такий відсоток аж надто невеликий.
Але паралельно цьому
кількість тих, котрі вважають, що економічне становище в Україні значно
погіршилося, зменшилося за минулі 4 роки практично вдвічі - з 57% у вересні
2014 до 30% у вересні 2018-го.
Ці цифри нібито дають
підставу стверджувати про успіхи економічної політики влади останніх років. Але
це «нібито» розбивається об друге питання цього блоку, яке поставили соціологи:
«Як змінилося за останні 12 місяців економічне становище вашої сім'ї?».
Так ось у вересні 2014 року
кількість тих, хто відповіли, що воно значно погіршилося за останні 12 місяців,
було 18%. А через 4 роки їх стало 28%. Якщо ж додати, що 33% відповіли, що воно
дещо погіршилося, то виходить, що 61% українців потрапили у ту саму пастку
зубожіння, про яку ми всі знаємо, пишемо і говоримо.
Що ж до «покращення життя
вже сьогодні», то про нього і у вересні 2014, і у вересні 2018, заявляв лише
жалюгідний 1% українців.
Що й казати, такою
«стабільністю» пишатися не доводиться.
Тож замовники з МРІ мають
розуміти, що економічні підстави для зростання соціального напруження в Україні
не тільки не зменшуються, але й значно зростають.
Країна
і родина оцінюються по-різному
Порівнюючи висвітлені вище
2 питання, зробимо важливий висновок: українці бачать і фіксують певні
економічні зрушення, які відбуваються в країні. Зокрема, і зрушення на краще.
Але для більшості з
опитаних ці зрушення відбуваються не з ними, а десь там, у інших співгромадян.
Тож коли представники влади
бадьоро розповідають, наприклад, що середня зарплата по Україні вже досягає 10
тисяч гривень, то мільйони українців, зарплата яких не досягає і 5-6 тисяч,
розуміють, що нині цілі касти топ-менеджерів, чиновників, суддів, прокурорів,
інших отримують зарплати у десятках, а то й сотнях тисяч гривень.
Якщо, наприклад, порівняти
зарплату керівника «Укрпошти» Ігоря Смілянського (333 тисячі гривень без
бонусів), його заступників (відповідно, 265, 175, 153 і 145 тисяч гривень) і
600-700 гривень (максимум, 3.5тис. грн.) листонош, особливо у селах, то, може,
й вийде якась пристойна цифра.
Але кричуща невідповідність
цих зарплат принципу справедливості помітна неозброєним оком. І «середня
температура по лікарні» нікого не втішає, бо у когось лихоманка при температурі
40 градусів, а у когось занепад сил настає при температурі меншій, ніж 35
градусів.
Чи розуміють це замовники з
МРІ, котрі, за американською традицією, не бачать нічого незвичного у
надвисоких зарплатах топ-менеджерів та інших привілейованих верств?
Електоральні
настрої
| |
П. Порошенко і Є. Столтенберг порозумілися
| |
Соціально-економічне
самовідчуття більшості населення позначається і на їхніх електоральних
симпатіях. У першій десятці найбільш рейтингових політиків тільки двоє є
представниками влади. Правда, Андрій Садовий є владою місцевою, до того ж, не
призначеним з Києва, а обраним львів'янами і тим самим порівняно незалежним від
центральної влади.
Тож, фактично єдиним
рейтинговим політиком з лав нинішньої центральної влади є президент Петро
Порошенко.
Судячи з опитування,
українські виборці налаштовані достатньо активно. 34% налаштовані однозначно
голосувати на майбутніх президентських виборах 31 березня 2019 року, а 43%
- найімовірніше, також.
Разом це виходить не менше,
ніж 77% - значно більше, ніж голосують у багатьох європейських державах. Тож
правової легітимності у наступного президента, хто б ним не став, буде
вдосталь. А ось з політико-психологічною легітимністю - тобто моральною,
емоційною підтримкою народом своєї влади - не все так просто.
На питання «Як би ви
проголосували, якби вибори президента України відбулися наступної неділі?»
виборці дали відповіді, які підтверджують тренди останнього часу.
14% отримала Юлія
Тимошенко, яка поки що є беззаперечним лідером симпатій.
По 8% отримали б чинний
глава держави Петро Порошенко і чинний глава шоу-студії «Квартал -95» Володимир
Зеленський.
Я навмисне однаково назвав
цих двох осіб «чинними главами», щоб підкреслити кричущу сенсаційність
ситуації, коли актор і шоумен з нульовим політичним і державним досвідом
Володимир Зеленський не поступається, а за деякими твердженнями навіть і
обганяє у рейтингу досвідченого політика з багатим державним досвідом,
включаючи досвід президентства, Петра Порошенка.
7% отримав би «перший
непрохідний», як він сам себе називав, Анатолій Гриценко і 6% - екс-регіонал
Юрій Бойко.
Чи можуть замовники
дослідження з МРІ зробити висновок, що Юлія Тимошенко є найбільш ймовірним
переможцем наступних виборів і, відповідно, проінформувати про це
Держдепартамент США?
Чи можуть вони зробити
прогноз, що Петро Порошенко є так званою «кульгавою качкою», яка дошкутильгає
залишок свого терміну і піде в опозицію до майбутнього новообраного президента?
З одного боку це, нібито,
так.
З іншого - не все так
просто.
Петро Порошенко останнім
часом поводиться підкреслено впевнено, тон його виступів рішучий, і всією своєю
поведінкою, мімікою і пантомімікою, зовнішнім виглядом він ніби намагається
показати свою незворушну впевненість, що альтернативи йому нема і він має бути
і стане переможцем гонитви за булавою.
Зокрема, останніми днями
він акцентовано піариться на темі згуртування міжнародної підтримки України для
визволення українських моряків, яких він називає військовополоненими, в той
час, коли Росія поки що уникає визначення їхнього статусу, говорячи лише про
порушників державного кордону Росії.
| |
| То чи
справді був дзвінок П. Порошенку? |
3 грудня, під час телешоу
«Свобода слова» на телеканалі Віктора Пінчука, Петро Порошенко заявив, що
Генеральний секретар НАТО Єнс Столтенберг у відповідь на дзвінок і прохання
українського президента повністю підтримав його в питанні звільнення моряків.
Політикум і експертне
середовище переповнені чутками, зокрема, напівконспірологічними про можливі
нестандартні варіанти політичних комбінацій, за якими Порошенко отримає шанс
вийти до другого туру і навіть перемогти.
Саме під цим кутом дехто
інтерпретував запровадження воєнного стану як крок до можливого впливу на
президентські вибори включно з їх відтермінуванням чи навіть скасуванням.
Коли ж
сам П. Порошенко рішуче заявив, що вибори відбудуться і наполіг, щоб Верховна
Рада прийняла відповідну постанову, поповзли чутки про те, що це не його
ініціатива, а вимушений крок. Нібито, наміри поламав не хто інший, а сам Майк
Помпео, котрий у розпал пікірування щодо цього питання у Верховній Раді України,
начебто потелефонував Петрові Олексійовичу і змусив того відступити - і від
терміну запровадження воєнного стану на 60 днів, і від інших можливих впливів
на майбутні вибори.
Але то все - непідтверджена
інформація. Простіше кажучи - чутки.
Як будуть розгортатися
події напередодні початку виборчої кампанії і впродовж неї, таким і висвітиться
для громадськості та ЗМІ все таємне, що стане явним.
У «сухому залишку» є те, що
воєнний стан запроваджено на 30 днів і президентські вибори призначені
постановою ВРУ на 31 березня 2019 року.
Єдиний
від опозиції
Опозиція чинній владі й
особисто Петрові Порошенку є масовою, але різнорідною. Тож коли замовники з МРІ
захотіли дізнатися - чи реально висунути єдиного кандидата хоча би від
демократичної опозиції - соціологи вставили це питання в опитувальник.
Попередньо скажу, що кожен
кандидат вважає, чи, принаймні, позиціонує себе демократичним. Навіть такий,
котрий має репутацію авторитарного політика і керівника і добре знайомий
оточенню вождистськими замашками.
Проте, попри самооцінки
політиків, соціологи не включили до списку демократів-опозиціонерів ні Юлії
Тимошенко, ні Юрія Бойка, ні Олега Ляшка, ні Володимира Зеленського, ні
Валентина Наливайченка, ні низки інших імен.
А ті, кого включили до
такого списку, отримали наступні результати:
Анатолій Гриценко - 23%,
Святослав Вакарчук - 18%, Андрій Садовий - 8%.
Усі інші - а це Світлана
Залiщук, Олександр Солонтай, Ганна Гопко, Юрiй Дерев'янко, Сергій Лещенко,
Василь Гацько, Мустафа Найєм, Віктор Чумак, Єгор Соболєв - отримали від 3% і
менше.
Думаю, що декому з них було
неприємно бачити невідповідність своєї достатньо широкої в політ-тусовці
популярності з низькими рейтинговими оцінками, серед яких був навіть і нуль.
Але якщо подивитися на цей
список пильно, помітні його слабкості.
Якщо врахувати, що С.
Вакарчук, найімовірніше, не піде на вибори, то що залишається? Союз А. Гриценка
й А. Садового?
Попередньо це - 30%, але ж
тільки серед тих, хто хоче голосувати за демократичних опозиціонерів. Адже
сукупний рейтинг цих двох політиків при наявності всіх інших - від Юлії
Тимошенко до Петра Порошенка, від Володимира Зеленського до Юрія Бойка - склав
би десь 11% і то за умови, щоб мер Львова «ліг» під А. Гриценка і закликав
своїх прихильників голосувати за свого партнера.
А тим часом «важковаговики»
також би не дрімали й укладали б угоди про підтримку, передусім, публічну, тих
рейтингових кандидатів, які до другого туру не потрапляють.
Тому попередньо можна
прогнозувати, що кандидат від цього списку опозиціонерів-демократів до другого
туру не пройде, навіть якщо вдасться домовитися і він буде один-єдиний від них
усіх.
Адже ж ще є опозиція
націоналістична, яка не з цими «демократами».
Проблема
Тягнибока
Читачі, можливо, звернули
увагу, що у цьому списку імен не фігурував визнаний опозиціонер, очільник ВО
«Свобода» Олег Тягнибок. Хоча в загальному списку політиків, за котрих
пропонувалося проголосувати в даному опитуванні, його ім'я було.
В загальному заліку там він
набрав 2% і це ще раз підтвердило певну кризу, котру переживає пан Олег, як і
загалом ВО «Свобода».
Хоча вони самі затято
заперечують це, звинувачуючи соціологів і ЗМІ у навмисному заниженні їхніх
рейтингів. Проте, результатів інших досліджень, котрі би підтвердили їхні амбіції
і претензії, поки що не виставляли.
Так от певною сенсацію
стала відмова Олега Тягнибока балотуватися у 2019 році на посаду президента
України. Двічі він уже здійснював спроби балотуватися, але безуспішно - не
вдавалося набрати і півтора відсотка.
Натомість, Олег Тягнибок і
ВО «Свобода» запропонували єдиним кандидатом від націоналістичних сил Руслана
Кошулинського.
Про що це може свідчити?
По-перше, про те, що Олега
Тягнибока як єдиного кандидата, можливо, не сприймають інші націоналістичні
партії і сили.
По-друге, це можлива
реакція на певну критику частиною свободівців свого багаторічного лідера.
По-третє,
якщо Руслан Кошулинський є дійсно другою за авторитетом фігурою в «Свободі» і в
чомусь підпирає лідера, дихає йому в спину, спираючись на підтримку частини
свободівців, то Олег Тягнибок, як досвідчений політик, який чудово розуміє, що
в наступному циклі виборів президента свободівцям нема що ловити, може свідомо
йому поступатися: мовляв, хочете Кошулинського? Будь-ласка, пробуйте, прапор
вам у руки.
Як не цинічно це може
прозвучати, але ймовірно низький результат Р. Кошулинського, якщо той буде
балотуватися, тільки зміцнить лідерську позицію О. Тягнибока в «Свободі» - якщо
вона насправді похитнулася.
Ну а щодо цинічності
припущення, то нехай читачі вибачають - політика, на жаль, часто є цинічною.
Хоча це і не обов'язково.
Але при будь-якому
можливому варіанті розвитку подій задуму свободівців протистоїть «Національний
корпус».
Звинувативши ВО «Свободу»,
що вони висунули кандидатуру Р. Кошулинського, мовляв, кулуарно,
«Нацкорпус» висунув від себе свого лідера - Андрія Білецького.
Однак, «ВО «Свобода»
запевняє, що кандидатура Р. Кошулинського ними тільки пропонується для
обговорення і це ще не є остаточним рішенням. Проте, судячи з усього, «Нацкорпус»
має свої плани, і його представники наразі позиції не змінили.
Щодо Руслана Кошулинського,
то репутація його поки що нічим не зіпсована. Він зарекомендував себе активним
і скромним на посаді заступника голови Верховної Ради України і навіть потрапив
у ситуацію, коли, як сам жартує, аж два дні керував державою.
Проте, в разі балотування
не доводиться сумніватися, що проти нього будуть і гострі інформаційні атаки і,
можливо, чорно-сірий піар.
Завершення
Замовлене Міжнародним
республіканським інститутом соціологічне дослідження дає серйозну інформацію
для тих у США, хто курує український напрям зовнішньої політики Вашингтона.
Не секрет, що наші провідні
політики уже були і ще будуть на політичних «оглядинах» в Америці. З одного
боку, це дає підставу зовнішнім і внутрішнім політичним силам звинувачувати
Україну, точніше, її чинну владу у тому, що нею керують з Білого дому та
Капітолійського пагорба.
А з іншого боку, реальність
є такою, що без мовчазного (чи публічного) схвалення з боку США та її окремих
діячів український політик почувається якось некомфортно - немовби йому не
вистачає чогось суттєвого в політичному іміджі та перспективах кар'єри.
Однак, хто б не виграв наступні президентські вибори, йому доведеться
пам'ятати - тільки той політик має шанси отримати схвалення електорату і добру
пам'ять народу, котрий пам'ятатиме, що єдина країна і щаслива родина є
фундаментальними цінностями, без плекання яких будь-хто приречений на поразку і
зневагу.