На нараді Ради національної безпеки і оборони України про свіжу агресію Москви, цього разу на Азовському морі і в Керченській протоці, президент України недвозначно засудив агресію Москви, його міністр закордонних справ підкреслив, що Україна у контакті з нашими друзями на міжнародних форумах.

Тоді президент запевнив, що у жодному випадку Україна не буде застосовувати силу чи агресію, хіба тільки для оборони і, можливо, запровадимо тимчасовий воєнний стан з невідомим обмеженням, а Збройні сили будуть приведені у повну бойову готовність

Що означало воєнний стан з обмеженням, було тяжко зрозуміти, але вже наступного дня Верховна Рада України таки проголосувала за запровадження воєнного стану терміном на 30 днів в 10 областях, але з неясним обмеженням. У кожному випадку, нічого з боку України чи навіть міжнародного товариства не зупинило московський контроль над Керченською протокою чи Азовським морем. Правдоподібно, Москва віддасть українські кораблі і полонених моряків. А може й ні, бо українські в'язні конфлікту в Криму досі не звільнені, всупереч великому західному тиску.

Що буде далі, не зовсім відомо, однак, виглядає все таким чином, що знову ця ситуація лишається на тривалий час місцем замороженого конфлікту між Києвом і Москвою, проте, під дійсним контролем Москви, хоча і під моральним осудом міжнародного товариства.

Короткий перебіг історії. Наприкінці лютого 2014 року Москва напала на українську територію Криму та завоювала півострів і вже у березні того ж року провела фальшивий референдум та анексувала Крим без жодного пострілу з боку України. Весь демократичний світ став на бік України, але чотири з половиною року по тому Крим і далі перебуває під владою Москви. Тоді Москва напала на Донбас. Україна дала цього разу відсіч, знову світ став на бік України, але Донбас вже чотири роки перебуває у стані замороженого конфлікту з фальшивими виборами на користь Москви. За тих чотири роки ситуація на Донбасі у жодному сенсі не стала кращою для України.

Майже від самого початку конфлікту, бо вже з 2015 року, щоби сполучити свою територію з Кримом, Москва почала будівництво автомобільного та залізничного мосту через Керченську протоку, всупереч міжнародному праву, міжнародній угоді Організацій Об'єднаних Націй та окремій домовленості з Україною ще з часів президентів Кучми та Путіна від 2003 року. Україна реагувала дуже мляво на це будівництво. Окрім протестів, нічого конкретно Україна не робила, щоби зупинити цю нову агресію, яку можна було  зрозуміти як тільки ще один крок у ширшому стратегічному плані.

Врешті, 25 листопада 2018 року Москва зовсім заблокувала рух українських кораблів у Керченській протоці.

Російські кораблі атакували два українські малі броньовані артилерійські катери «Нікополь» та «Бердянськ» та рейдовий буксир «Яни Капу», які прямували з Одеси до порту в Маріуполі. Більше того, прикордонники РФ захопили три українські кораблі, взяли в заручники двох військових та 20 українських моряків, з яких шестеро отримали поранення. Україна запротестувала, але без найменшого вогню у відповідь. Фактично доступ України від Чорного моря через протоку і до Азовського моря і портів Бердянськ і Маріуполь зовсім заблоковано. Це не тільки катастрофа суверенітету, але також економічна, якої Україна не може собі дозволити.

Засуджуючи російську агресію і підтримуючи Україну, багато держав світу стали на бік України: і Рада Безпеки ООН, і Організація безпеки і співробітництва в Європі відкрили сесії для дискусії. ОБСЄ вже показала свою слабість на Донбасі, ООН історично показує неспроможність і, певно, не відрядить свій флот, бо, по-перше, немає його, треба щойно організувати, а по-друге, Москва заблокує і практично своїми кораблями, і юридично на Раді Безпеки ООН через вето, а НАТО свій флот не відрядить у міжнародні води для України при цьому президенту США. До речі, заяви речника США при ООН і самого президента США були протокольні і не вселяють багато надій.

Крим у 2014 році, казали тоді й А. Яценюк, і П. Порошенко, Україна здала Москві без жодного пострілу, бо українські Збройні сили у той час були неспроможними захищатися, адже ж президент - сатрап Москви Віктор Янукович - їх практично знищив. Друга версія була, що Захід радив не входити у конфлікт із Москвою. Відтоді, за словами президента П. Порошенка, українські Збройні сили зросли і професійно, і кількісно до чверть мільйона боєздатних захисників. Одначе, Керченську протоку й Азовське море, разом з тим і доступ до українських портів Маріуполь і Бердянськ, Україна теж здала без жодного пострілу. Щось тут не так! Треба мати на увазі, що з цими подіями стратегічно і практично боротьба за Донбас перейшла майже, певно, в бік Москви. Москві хіба бракує ще Одеси.

Придністров'я, Крим, Донбас, Азовське море, Керченська протока, а відтак, Одеса і Чорне море. Україна стане ізольованою зовсім від світу. Цей стратегічний план Москви майже зовсім виконаний. Що з того, що будуть міжнародні резолюції чи навіть санкції?

За такої політики Україна завжди буде жертвою Москви. Будь-який агресор, а тим більше, хронічний імперіаліст відчуває слабість своєї жертви. Чи Україна така слаба, чи вона просто боязлива, чи її влада зовсім не здатна до прийняття стратегічних рішень, чи вона не українська - вже не має значення.

Можна багато говорити про те, що Україна дотримується міжнародного права та своїх міжнародних угод, але це не відповідає на питання: чому Україна віддає свої суверенні права без бою?

Захищати себе належить до норм міжнародного права, не суперечить жодним угодам і не є агресивною поведінкою. Зрештою, ніхто не допомагатиме тому, хто сам себе не захищає.

Такі зони конфлікту, де Москва домінує, сьогодні існують у Криму, на Донбасі, у Придністров'ї, в Південній Осетії та Абхазії.

Прикро, що протягом багатьох років незважаючи на різні резолюції міжнародного суспільства чи на ООН, чи деінде, а то і навіть проголошення конституційного вибору України на колективну оборону в рамках НАТО ніщо не змінюється.

Ніхто не хоче повномасштабної війни. Мабуть, не хоче її Москва. Для неї вистачає створити заморожені зони конфлікту, де вона має безперечну перевагу та повну ізоляцію України. Коли Україна так легко здається, то чому б ні! Це тільки підсилює агресора. Москва діє крок за кроком, а ми сподіваємося на чужих месників. Хіба ми цього не бачимо і не розуміємо нашої невдачі?