Здавалось би, що зараз здивувати когось українською вишивкою, як давньою, так і сучасною, вже неможливо. Начебто, про все розказано, багато інформації в Інтернеті, безперестанку видають альбоми, книжки, журнали. Але виявляється, що дивувати ще є чим.

 

Коли оглядаєш роботи майстра вишивки Валерія Малиновського із села Черганівка, Косівського району, Івано-Франківської області, то закрадаються сумніви, що це – вишивка. Унікальність робіт Валерія – у мікромініатюрній вишивці. В одному квадратному сантиметрі майстер поміщає понад тисячу стібків. Такі мініатюри ніхто в світі зараз не вишиває. Починав майстер з масштабної ікони розміром 96х74 см і вишивав традиційним хрестиком. Зараз його ікони мають розмір не більше, ніж 20 см, а вишиває мікроскопічними хрестиками звичайною голкою для бісеру. Вишивані роботи вражають філігранністю, технікою виконання, цікавими сюжетами, вдалим підбором кольорів та відтінків.

Христос у терновому вінку. 1988-1989 рр. (78х96 см)	Скорботна Богородиця. 1990 р. (78х96 см)

 

З раннього дитинства Валерій спостерігав як вишиває мама. Йому це настільки сподобалося, що й сам почав щось плутати, а в семирічному віці вже вмів вишивати хрестиком і низинкою. Тоді ж самостійно вишив наволочку для подушки. Мама не заперечувала хлопцеві займатися вишиванням, а батько час від часу докоряв, що не чоловіча це робота, але хлопець не звертав уваги і вишивав серветки, ясики, сорочки, рушники.

Після закінчення сільської восьмирічки Валерій вступив у Боровицьке медучилище (Новгородська обл., Росія), оскільки на початку 80-х туди можна було легко потрапити, склавши позитивно вступні іспити без додаткових так званих «грошових внесків». Проте, стати медиком після трьох років навчання йому не судилося, бо зрозумів, що то не його фах. Після проходження військової строкової служби спробував вступати на факультет журналістики, проте провалився на переказі з української мови. Але завжди Валерій мав потяг до творчості. І хоч батько постійно докоряв, що дитина займається «нечоловічою» роботою, проте, сам і наштовхнув сина на творчість, яка вирішила подальше життя Валерія.

«Якось мій (нині вже, на жаль, покійний) батько розповідав, що в селі Любша, Рогатинського району, в місцевій церкві бачив вишиті образи, – згадує Валерій. «Мені не вірилося, що таке можливе, тому перепитав батька, чи він щось не переплутав. Тоді батько ще раз підтвердив і сказав, що образи вишиті так само, як рушники і портрети. Я переглянув багато літератури, але ніде нічого не знайшов. Тоді вирішив спробувати сам щось вишити. Взяв ікони Ісуса Христа та Богородиці, розмалював на великому папері, розграфив олівцем і почав вишивати. Тато дивувався і докоряв, що мені, мовляв, нема більше що робити і що все одно нічого не вийде. Першу ікону вишив виключно хрестиком, адже тоді ще не володів майстерно техніками, за допомогою яких міг би відтворити обличчя, а низинкою, набируванням чи стебнівками неможливо. Після Богородиці та Ісуса вишив ще й Архангела Михаїла. Ці три ікони вишивав два роки».

Таким був перший успіх, що прославив автора. Односельці почали приходити до Валерія, щоб подивитися на його роботи. Відтоді і дотепер релігійна тематика стала для майстра основною.

У вищу школу Валерій прийшов у 26-річному віці. Навіть не думав про навчання, але щасливий випадок кардинально змінив його життя. Коли в майстра було достатньо робіт, він почав брати участь у колективних і персональних виставках. У 1993 році Валерію запропонували взяти участь у виставці «Мистецтво Гуцульщини», яка проходила в Центральному Будинку художника у Києві. З невідомих причин роботи Валерія виставили для перегляду в останньому залі, в якому після офіційної частини зробили фуршет. Під час фуршету до Валерія підійшов доцент Академії легкої промисловості Олександр Богушко. Висловив своє захоплення роботами й запитав, де автор навчався. Валерій відповів, що закінчив медучилище. Тоді Олександр Андрійович запитав, чи хотів би вчитися. Валерій відповів, що так. Тоді він запропонував: «Даю свій номер телефону, надумаєш – телефонуй і приїзди навчатись».

Архістратиг Михаїл. 1991-1992 рр. (64х129 см)	Дипломна робота. Митра архієрейська 1999 р. Власність єпископа Сокальського Михаїла Колтуна (УГКЦ)

 

Валерій приїхав додому і розповів про це батькам. Батько розсміявся, що, мовляв, під час фуршету можна багато що наобіцяти. Тим більше, часи тоді були нелегкі. Але Валерій таки зателефонував. Сказали взяти кілька своїх робіт і приїхати в Київ. Так і зробив. Зустрілись з Олександром Андрійовичем, поїхали в першу приватну Академію моделювання одягу. Показали роботи ректорові – Ратаєвій Ірині Миколаївні, а вона каже: «Роботи – чудові, але зараз уже лютий місяць, і як це провести?» Тоді запропонували Валерію бути вільним слухачем, а якщо буде добре вчитися, то піде на безкоштовне навчання. Валерій докладав усіх можливих зусиль, і провчився там два роки. Але виникла інша проблема – академію ліквідували. Більшість студентів перевелися в державну академію на контрактну форму навчання, а Валерій «завис» через відсутність коштів. Тоді допомогла проректор зліквідованої приватної академії Москальова Ганна Володимирівна. Знову зібрали вишиті роботи, взяли академічну довідку про завершені два роки навчання, два рекомендаційні листи від голови Українського фонду культури Бориса Олійника і голови Національної спілки майстрів народного мистецтва Володимира Прядки та пішли до ректора Державної академії легкої промисловості України (згодом Академію перейменували в Київський національний університет технологій та дизайну – КНУТД). Сказали, що грошей на оплату контрактного навчання нема, мовляв, допоможіть. Тодішній ректор Дмитро Богданович Головко оглянув роботи і сказав, що хлопець талановитий. Запропонував протягом півроку «погасити» академрізницю. До того ж, зарахував попередній рік у приватній академії – і Валерій пішов на другий курс.

Літургійний одяг «Раціонал» (Rationale). 12 вишитих деталей. 2013-2014 рр. Для доктора Грегора Марія ХАНКЕ (Gregor Maria Hanke), єпископа Айхштетта (РКЦ), Баварія (Німеччина)	7. Грегор Марія Ханке (Gregor Maria Hanke), єпископ Айхштетта (РКЦ), Баварія (Німеччина)

 

Закінчивши університет, Валерій здобув спеціальність «художник-модельєр театрального костюму». На дипломну роботу вишив церковний літургійний одяг – облачення архієрея, зокрема, головний убір – митру. Працював над цим одягом три роки. Облачення присвячене Ангельській тематиці. В нижньому ряду вишиті ангелики. Середній ряд – головні серафими, а по верхньому ряду ідуть херувими. Зараз цей одяг є власністю єпископа Сокальського Михаїла Колтуна. Він же – головний капелан греко-католицької церкви. Майстер вважає цей одяг однією з найцінніших і найкращих робіт. На захист диплому прийшов мало не весь університет. Навіть з телебачення приїхали.

	Дипломна робота. Архієрейський літургійний одяг. 1999-2000 рр. Власність єпископа Сокальського Михаїла Колтуна (УГКЦ)

Після закінчення університету Валерій одразу вступив до аспірантури цього ж закладу. Тема його дисертації теж пов’язана з літургійним одягом і була єдиною на пострадянському просторі. В 2002 році отримав скерування на кафедру графіки та нарисної геометрії і став асистентом саме того викладача, вже професора, який колись на виставці загітував Валерія до навчання. Після успішного захисту дисертації в 2007 році Валерій працював уже доцентом цієї ж кафедри. В 2011 році, після зміни ректора університету, Валерієві, разом з його сім’єю дружиною Оксаною та сином Віталієм, нове керівництво вузу заборонило проживати в університетському гуртожитку. Валерію і його сім’ї довелось залишити університет і повернутись на свою «малу Батьківщину», оскільки зарплатня не дозволяла винаймати дороге житло в Києві.

Хоч Валерію вдалося навчатися безкоштовно, все одно було важко вижити в буремні дев’яності. Потрібно було винаймати житло і заробляти на харчування. Батьки, які мешкали в селі, не мали можливості утримувати сина в Києві. Багато Валерію допоміг його краянин – Патріарх УПЦ КП Володимир (Романюк). Коли почалося навчання, Валерій не мав де жити, а грошей не було. Спочатку мешкав у готелі при Будинку художника. Спав на дивані в коридорі готелю. І то мусів приходити пізно ввечері, а виходив перед 7-ю ранку. Прожив так більше, ніж місяць, а там уже й холод почався. Доводилось пересиджувати в метро. Але якось чергова готелю, яка його прихистила, згадала, що Валерій з Косівщини, і запропонувала звернутися до Патріарха Володимира по допомогу. «Звернися до Романюка. Він – перша особа церкви, не хочу вірити, щоб він не допоміг» – сказала чергова. Дала адресу, і Валерій пішов домовлятися.

Блаженніший Святослав (Шевчук), Глава УГКЦ, під час візиту до Погінського монастиря (30 вересня 2018 р.)

«Я навіть не уявляв, як це – піти до Патріарха і що йому казати, – пригадує Валерій. – Але взяв зі собою кілька робіт і пішов. Сів і не знаю, що робити. Попри мене ходять люди і зиркають на мене. Посидів 5 хвилин і вже хотів іти. Але побачив на столику бланки заяв на прийом до офіційних осіб. Написав заяву, а тут якраз коридором проходив сам Патріарх Володимир з якимось священиком і запитав: «Ти щось хотів?» Я занімів і показав заяву. Тоді він пішов до свого кабінету. Коли священик вийшов, я подав Патріархові заяву. Він запросив мене до кабінету. Я показав роботи і розповів про свої проблеми. Він сказав, що не має приміщення, де б я міг жити, але пообіцяв допомогти продати мої роботи. Сказав, що за кілька днів буде їхнє зібрання, куди прийдуть владики та священики. Коли я прийшов на те зібрання, він одразу звернувся до всіх: «Тут є мій земляк, подивіться на його роботи, і хто чим може, допоможіть». І так я познайомився з митрофорним протоієреєм Володимиром Черпаком (нині – Єпископ Вишгородський і Подільський, УАПЦ). Він замовив у мене три роботи для Свято-Покровської церкви на Подолі (пізніше там був священиком Тарас Романюк). На виручені кошти за ці три роботи я прожив більше, ніж рік. Бувало і так, що продавав свої роботи за 10 доларів, аби було за що прожити. Зараз готовий викупити їх, заплативши 100-200 доларів за кожну».

З 1 вересня 2012 до серпня 2018 року Валерій працював доцентом кафедри дизайну в Косівському інституті прикладного та декоративного мистецтва, де викладав такі дисципліни: «дизайн форм», «комп’ютерне проектування», «технічне креслення», «перспектива». Два роки був завідувачем кафедри дизайну. Але цього року звільнився з посади, яку обіймав. Яка ж причина? Валерій віджартовується, що він серед останніх прийшов до інституту, тому закономірно, що був першим до «виходу». Насправді причина в іншому. Керівництво вузу, мабуть, вважає, що вже немає потреби мати висококласних, досвідчених професіоналів. Сам Валерій вважає, що сьогодні, як на державному рівні, так, зокрема, і у вищій школі сила-силенна системних проблем, які просто не вирішуються. Через щорічну тенденцію зменшення кількості вступників відповідно зменшується загальне навчальне навантаження. Саме з цієї причини останні два роки Валерію довелось працювати лише на півставки. Мала кількість абітурієнтів також зумовлена цілою низкою причин. Серед них – і нечуваний розмах міграційних процесів, коли молоді люди їдуть за кордон на навчання або роботу, зокрема, і через відсутність гарантованого працевлаштування за фахом по завершенні навчання, і низький рівень стимулюючих до навчання засобів (стипендіальний фонд не завжди може забезпечити навіть відмінників навчання), і застаріла матеріально-технічна база (устаткування, обладнання).

Коронування пресвятої Богородиці, автор Микола Симчич; мікроікона «Salus populi Romani» (Спасіння римського народу), автор В. Малиновський. 2016 р. (9х12,5 см)	Явлення Пресвятої Богородиці «Погінської», автор Микола Симчич, мікроікона «Богородиця Погінська», автор В. Малиновський. 2016 р. (7,6х11,5 см)

 

Цьогоріч у Валерія завершився термін дії контракту, який він не захотів продовжувати.

Найбільше часу Валерій присвячує саме вишивці. Попри основний диплом, майстер має ще інші. Досліджуючи одяг, довелося паралельно стати геометром-прикладником, тому отримав ще й диплом з геометрії. А ще він кандидат технічних наук, бо захищався в галузі дизайну.

Значний вплив на творчість Валерія Малиновського мав майстер вишиваних ікон, отець Дмитро Блажейовський. А познайомився Валерій з покійним отцем у 1992 році на виставці його робіт в Івано-Франківську. За рік до знайомства Валерій вишив свої перші образи і привіз для перегляду й оцінки відомому майстру на його виставку. Саме в творах Блажейовського Валерій побачив, що можна комбінувати різні варіації вишивальних технік в одній роботі. По-друге, він показав, що у творчій роботі повинен бути системний підхід.

«Я ще не осягнув такого рівня у тематичному наповненні, як отець Дмитро Блажейовський, – зізнається Валерій. – В отця дещо графічно спрощені зображення, зате є цілі цикли, скажімо, Богородиць, Дванадесятих свят. Натомість, я часто міняю тему. Може то й не добре, але такий уже характер. Крім того, до зміни тематики часто спонукає саме життя, бо більшість робіт треба робити на замовлення».

Покладення риз Пресвятої Богородиці, автор Микола Симчич, мікроікона «Одигітрія», автор В. Малиновський. 2016 р. (7,3х10 см)	Панагія «Богородиця Погінська», автор вишивки В. Малиновський, автор оправи І. Задорожний 2017-2018 рр.

 

Протягом 30-ти років майстер виготовив 270 робіт. Деякі з них стали історією. В 2013-2014 роках Валерій розробив і виконав унікальний суцільновишитий мікростібками літургійний одяг «Rationale» для доктора Грегора Марія Ханке – єпископа Айхштета в Баварії. Такий одяг після ІІ Ватиканського собору мають лише 4 єпископи в світі. Крім Грегора Марія Ханке, має ще єпископ із Кракова (Польща), ще один у Падернборні, в Німеччині, й один у місті Туль (Франція). І в кожного є своя конструкція. В Айхштеті має вигляд плечової накидки з двома медальйонами на плечах та парою вертикальних смуг спереду і ззаду. На опліччі та смугах вишиті латиною основні християнські чесноти: fides, spes, caritas, veritas, disciplina, justitia, fortitudo, temperantia, prudentia, що в перекладі: віра, надія, любов, милосердя, істина, вчення, справедливість, мужність, стриманість, розсудливість. У центрі опліччя спереду зображений засновник єпархії св. Віллібальд, зі спини опліччя, його сестра св. Вальбурга – ігуменя місцевого монастиря. Передню та задню частини опліччя з’єднують два медальйони з хрестами. Вся композиція оформлена орнаментальним фоном у вигляді стилізованих дубових листочків, оскільки дуб – символ міста. Згідно з легендою, місто Айхштет було збудоване з великого тисячолітнього дуба.

Працював майстер над цим одягом протягом двох років. Допомагала йому дружина Оксана. Каже, що єпископ дуже задоволений і використовує Раціонал регламентовано кілька раз у рік. В нього досі є одяг із XVII сторіччя. Тому майстер впевнений, що його одяг будуть ще довго використовувати кільканадцять єпископів.

У творчій практиці не обходилось і без різних казусів. Майстер згадує, як робив на замовлення одного з депутатів ВРУ копію картини Айвазовського «Місячна ніч на Капрі», яка зберігається у Третьяковській галереї. Це був для нього урок на все життя.

«Отой депутат якось зухвало запитав, чи зможу вишити максимально точну копію картини Айвазовського, – пригадує Валерій. – Я відповів, що не маю можливості поїхати у Третьяковку, сидіти і вишивати, а репродукція не завжди точно відповідає кольору. Але депутат запевнив, що надасть точну репродукцію. Пообіцяв заплатити ту ціну, яку захочу, якщо вишию. Правда, поставив мені умову, що весь процес роботи буде знятий на веб-камеру. Мабуть, боявся, щоб не вишити машинкою. Трохи більше, ніж півроку я приходив з роботи, включав камеру і вишивав. Коли робота була готова, то депутат сказав, що якби він поїхав з нею в Третьяковку, то не відрізнив би від оригіналу. До того ж, знайшли різьбяра, який виготовив ідентичну рамку. Забрали в мене ту роботу і виставили в галереї на Печерську. Півроку робота виставляється, люди оглядають, але ніхто не планує розраховуватися. Я почекав до осені, до свого дня народження, організував персональну виставку і прийшов у галерею з проханням віддати ту картину. Довелося написати розписку на свою ж роботу, щоб її видали. Забрав, але до галереї вже не повернув. Врятував той запис на веб-камеру. А той депутат навіть нічого і не згадав. Тоді ж мене підтримали, як уже бувало неодноразово, давні шанувальники моєї творчості і справжні меценати – кияни Лариса Яківна та Володимир Дем’янович Верещаки, які викупили цей пейзаж навіть дорожче, ніж обіцяв депутат. Саме у цієї порядної родини найбільша колекція (кілька десятків) моїх творів».

Валерій Малиновський щасливий, що став одним з чотирьох авторів першого вишиваного чотирирядного іконостасу в церкві монастиря Успіння Матері Божої села Погоня, що під Івано-Франківськом. Замовник іконостасу отець Никодим Гуралюк – ігумен монастиря в Погоні. Ідейний наставник, який виконав основну творчу та організаційну роботу, Микола Симчич – відомий майстер художньої вишивки.

Пресвята Богородиця «Вишгородська». 2017. 4,4х6,6 см. Власність Верещак Лариси Яківни (Київ)	Архістратиг Михаїл. 2017. 10,6х15,5 см. Власність Верещак Лариси Яківни, м. Київ

 

«Позаминулого року Микола той іконостас уже практично закінчував, а коли робив Празниковий ряд, не зміг у своїй техніці виконання вишити мініатюрні іконки, які були присутні у великих іконах, – згадує Валерій. – Виходило зображення узагальнене і нерозбірливе, а потрібно було деталізувати. Коли Микола звернувся з проханням допомогти, я дав згоду. В своїх іконах Микола використовував більш крупне полотно Zweigart, на якому неможливо розділити переплетення. Тоді ми вирішили, що вишиватиму на дрібному полотні, а пізніше «імплатуємо», тобто, пришиємо як вставку. Вишив римську ікону Богородиці Salus populi romani (Спасіння людей Риму), Явлення Погінської Богородиці і Богородицю Одигітрію у білих ризах походженням з первісного монастиря. Протягом року вишивав ці три мініатюри. Це – дуже унікальний проект, який не має аналогів. Настоятель монастиря отець Никодим зумів переконати духовенство, що цей іконостас повинен бути в конкретному етнічному гуцульському стилі».

Наприкінці вересня 2018 року в рамках XXIIІ-ї Міжнародної прощі Вервиці відбувся візит Блаженнішого Святослава до Погінського монастиря. З нагоди цього візиту Патріарха спеціально була виконана срібна Панагія з мініатюрною вишитою іконою Погінської Пресвятої Богородиці, яку вишив Валерій Малиновський, а оправу зробив художник-ювелір Іван Задорожний. Після завершення Архієрейської Божественної Літургії отець Никодим приніс у дарунок Патріарху Святославу цю Панагію.

Валерій вишив лишетри портрети: Тараса Шевченка (техніками гобеленовий шов і рахунково-стебнові техніки), портрет Патріарха Володимира (Романюка) та портрет Олександра Андрійовича, який свого часу запропонував Валерію на виставці навчання, а пізніше став хрещеним і духовним батьком синові Віталію і другом всієї родини.

Майстер вишиває технологією «петіт-пойнт», тобто, маленька точка. Така вишивка давно була поширена в Західній Європі. Головні мотиви для цієї технології розроблялись на основі чудових картин «старих майстрів» голландської та французької школи живопису часів рококо та романтизму. Раніше майстер навіть не знав, що така технологія взагалі існує. А змусили його прийти до цього складні 1990-і роки. Французькі нитки DMC були доволі дорогими і малодоступними. Здебільшого, вони були в тих людей, котрі мали родичів за кордоном. Зрозуміло, що це була обмежена (максимум, 20 відтінків) кількість кольорів, бо, головним чином, їх використовували для вишивання сорочок. Трохи більше відтінків було серед акрилонових ниток. До речі, у своїй першій іконі майстер застосував понад 100 відтінків. Доводилось навіть старі светри розплітати. Нитками DMC вишивав тільки обличчя. Через відсутність ниток і дороговизну матеріалів довелося зменшувати масштаби зображень. Чим тонше було полотно, тим меншим було зображення і менше було потрібно ниток. Тоді виникла ідея фікс спробувати зробити якнайдрібніше. Відтоді майстер вишиває мініатюрами. Здебільшого, комбінує в одній роботі не менше, ніж чотири техніки, і плюс обшивка.

У своїх витончених роботах Валерій також використовує позолочені та срібні нитки переважно японського, грецького і німецького виробництва. Такі нитки не линяють і не тьмяніють. Нитки дуже дорогі, але майстер має достатній резерв, бо свого часу купив кілька котушок загальною довжиною 4.000 м., заплативши 800 доларів. Якраз за ці гроші продав одну середню роботу. На один німб використовує 1-1,20 м цих ниток. Іноді люди дивуються, що Валерій купує дорогий матеріал. Але він цінує якість. Часто використовує арабське полотно «Silk Gauze». Це – спеціалізоване, дуже рівне шовкове полотно. Воно зберігає пропорції, щоб не витягувало зображення. Клаптик полотна розміром 33х33 см. коштує приблизно 1200 гривень.

Блаженніший Святослав (Шевчук), Глава УГКЦ під час візиту до Погінського монастиря (30 вересня 2018 року)	Христос у терновому вінку. 2018. 4,9 х7,2 см. Власність Верещак Лариси Яківни, м. Київ

 

Оскільки стібки в мініатюрі дуже маленькі, майстер навчився відчувати їх пальцями. Коли ще чисте полотно – перший, другий, третій – десятий стібок можна побачити, а коли поля майже нема, то чимраз важче зашивати. І швидко голки ламаються. До речі, майстер використовує японські бісерні голки № 12, довжиною 38 мм. Інші не підходять.

Процес народження своїх творів Валерій коротко описує так: «Хтось використовує надсучасні технології, але я в цьому варіанті певною мірою ретроград. Контур майбутнього твору попередньо виконую на «міліметровці», іноді малюю простим олівцем прямо на полотні. Іноді навіть прораховую з калькулятором. Коли заповнюю площини, утворені контурною лінією прорису, то тут уже йде імпровізація. Відтінки, як правило, підбираються за принципом – від темного до світлого, а деколи навпаки».

«Тут дуже багато роботи, а люди хочуть одразу результат, – розповідає Валерій. – Дітям не можна показувати складні роботи. Колись у Києві друзі з Центрального Будинку юнацької творчості попросили мене проводити гурток вишивки, де займалися діти віком від 9 до 14 років. Спочатку ознайомив їх з деякими техніками, а потім мав необережність показати кілька своїх робіт. Діти, починаючи з хрестиків і стібочків, запитували, коли будуть робити таке, як у мене. І це при тому, що в них не дуже виходила проста стилізована ромашка. Із групи з 18 осіб через два тижні залишилося троє».

У 2011 роціВалерій ставномінантом Національного реєстру рекордів у галузі «Мистецтво» з мікровишивки. В одному квадратному сантиметрі він вишив 1550 стібків. Очевидно, що не міг вишити цілу ікону, бо комісії довелось би сидіти біля нього цілий місяць чи більше, тому вишив Герб України розміром 1х1 см. Вишивав чорними і білими нитками, найтонші, які зміг знайти. У контрольному мм, який виконував 7 хв. 23 сек., вийшло 16 стібків, то ж у сантиметрі мало б вийти 1600, але, в результаті, вийшло на 50 менше. Це внаслідок розширення полотна від уже вишитих стібків. Експерти вираховували стібки за допомогою мікроскопа, оскільки фізично порахувати чорно-білі стібки складно. Перед тим у майстра вже був рекорд Книги рекордів України (у 2004 році), але тоді в сантиметрі було тільки 1024 стібки.

Ввечері, перед тим, як іти на встановлення рекорду, Валерій хотів потренуватися.

«Натягнув полотно і нічого не бачу, – ділиться Валерій. – Зажурився, що нічого з того не вийде. Дружина заспокоїла і запропонувала лягати спати, мовляв, сьогодні не виходить, а завтра вийде. Зранку прокинувся, взяв полотно і все пішло, як котиться помащений віз».

Головна вимога встановлення рекорду – без використання збільшувальних приладів. Валерій каже, що під час вишивання йому шкодить люмінесцентне світло. Після двох годин роботи очі червоніють і болять. Коли прийшов встановлювати рекорд, а там якраз оце світло і ще й налаштовані камери. Попросив вимкнути світло взагалі і вишивав біля вікна. Через два дні отримав диплом і примірник Книги.

Св. Іван Богослов. 2017. 8,2х14,6 см. Автор – Малиновська Оксана	Ісус Христос. 2017 р. (4,5х8,5 см)

 

Проживаючи в Києві, Валерій познайомився з майбутньою дружиною Оксаною, з якою в 1997 році одружився. До знайомства вона не вміла вишивати взагалі. Будучи окриленою найменшим успіхом, спробувала щось складніше і зараз уже не мислить себе без цього. Тепер дружина допомагає Валерію виконувати різні роботи. Вони одне одного доповнюють, адже у кожного своє бачення. Часто Валерій погоджується з баченням дружини і втілює в роботу її поради. Зрештою, вона вже самостійно робить довершені роботи. За освітою пані Оксана – конструктор одягу. До речі, дружина – єдина учениця у Валерія, яка перейняла майже всі його секрети мікровишивки.

Про перспективи майстер і педагог-науковець не хоче говорити. Перебуваючи зараз у статусі безробітного, працює творчо. У кожної людини є своє життєве кредо, яке характеризує її світогляд . У Валерія воно звучить так: «Arte et humanitate, labore et scientia», що в перекладі означає: «Мистецтвом і людяністю, працею і знанням».

Довідка

Малиновський Валерій Іванович– кандидат технічних наук, доцент, заслужений працівник культури України, номінант Книги рекордів України та Національного реєстру рекордів у галузі мікровишивки, унікальний майстер світового рівня, дуже цікавий і скромний інтелектуал.

Народився 26 вересня 1968 р., в с. Черганівка, Косівського району, Івано-Франківської області.

У 2000 році закінчив Київський національний університет технологій та дизайну за спеціальністю «художник-модельєр».

2002-2011 рр. працював на кафедрі графіки та нарисної геометрії в Київському національному університеті технологій та дизайну.

У 2007 році захистив кандидатську дисертацію на тему «Вдосконалення процесу проектування канонічного одягу складної форми». Опублікував 27 наукових праць, зокрема, 2 монографії, підручник із грифом МОН та 6 авторських свідоцтв на винаходи, а також 25 навчально-методичних робіт.

У 2011 році Малиновському Валерієві Івановичуприсвоєно вчене звання «доцент».

З вересня 2012 р. до серпня 2018 р. працював на посаді доцента кафедри дизайну Косівського інституту прикладного та декоративного мистецтва ЛНАМ.

У 2016 р. став номінантом Всеукраїнського проекту Енциклопедії «Золотий фонд нації – Україна. Нова епоха».

Нагороджений срібним знаком «Львівська національна академія мистецтв».

Коло наукових інтересів: літургійний (церковний) одяг, мініатюрна вишивка, дизайн орнаментальних структур, іконографія, прикладна геометрія.

У творчому доробку – 270 художніх творів. Брав участь у 42-х художніх виставках в Україні та за кордоном, зокрема, провів 12 персональних виставок.