«Ми з чоловіком працювали по всьому Радянському Союзу. Зокрема, я працювала з алмазами усіх родовищ СРСР, також – за кордоном. У Сімферополі існував Державний інститут мінеральних ресурсів – базовий у Радянському Союзі зі збагачення алмазних родовищ, тоді це було секретно. Досвід колосальний, і дуже шкода, що зараз в Україні це не потрібне. Технології збагачення чи переробки руд різного складу, якими володіли наші фахівці, зараз, по суті, втрачаються», – розповідає Олена Палкіна.

 

З Оленою Юріївною та її чоловіком Ігорем Євгеновичем ми спілкуємось у відділі Східного мистецтва Національного музею мистецтв імені Богдана і Варвари Ханенків поруч з експонатами – виробами китайських майстрів часів династії Цін (1636-1912 рр.), вирізьбленими з коштовного каміння. Це – настільні прикраси, шпильки для волосся, браслети, табакерки з нефриту і жадеїту – пані Олена разом з чоловіком допомогли музею їх атрибутувати. По суті, це – інтелектуальне меценатство.

Взагалі, Олена Палкіна – геолог і мінералог, кандидат геолого-мінералогічних наук, працювала провідним науковим співробітникам Кримського відділення Українського державного геологорозвідувального інституту (КВ УкрДГРІ, наступник Інституту мінеральних ресурсів). Ігор Палкін – також кандидат геолого-мінералогічних наук, свого часу був директором УкрДГРІ. Вони приїхали у Сімферополь як молоді спеціалісти 1974 року і працювали в рідному інституті протягом майже 40 років. Після анексії Криму подружжя виїхало з півострова і мешкає зараз у маленькому містечку під Києвом. Ми говорили і про старовинні китайські прикраси, і про історію КВ УкрДГРІ, і про те, чому науковці не працюють за фахом в Україні. Але, загалом, все оберталося навколо цінності – речей, вчинків і слів.

Музей Ханенків

 

«Наше знайомство з Музеєм Ханенків – це дуже давня історія, – починає розмову Олена Палкіна. – Наш зять, який загинув в АТО, Богдан Радченко, був київським журналістом і навчався в Києво-Могилянській академії разом з Ганною Рудик (заступницею генерального директора музею з науково-просвітницької роботи. – Авт.), ми з чоловіком знайомі з нею давно. Ми доволі часто бували у музеї. Оскільки ми геологи, коли я помічала тут, що камені не підписані або неправильно атрибутовані, мене це дратувало, та й чоловіка також. Тим більше, кожен із нас близько десяти разів був у Китаї, ми співпрацювали з тамтешніми геологічними науковими установами, доволі часто бачили різні місцеві вироби, тож знаємося на темі. Хотілося допомогти музею».

Пані Олена запропонувала Музею Ханенків дозволити їй оглянути як фахівцю експонати, вирізьблені з каменю. «Музей досліджує найрізноманітніші аспекти: побутування, провенанс, суть художнього твору, долю митця. Дуже важливим залишається питання матеріалів, які використовувалися при створенні того чи іншого виробу. А особливо виразно ми бачимо цю проблему в зв’язку зі Сходом. Тож нам було надзвичайно цікаво співпрацювати з Оленою Юріївною та Ігорем Євгеновичем, – каже Галина Біленко, завідувач наукового відділу мистецтв країн Сходу. – Консультації та співробітництво з фахівцями вузького профілю з різних напрямів, за якими ми вивчаємо наші пам’ятки, – це неоціненна допомога. А у даному випадку це, взагалі, була по суті меценатська допомога, абсолютно щира і безоплатна».

Лупа, мікроскоп і решта обладнання

 

«Китайці створюють вироби з каменю протягом тисячоліть і так класно навчилися робити імітації, що відрізнити справжній камінь від підробки доволі складно навіть фахівцю. У магазині по деяких каменях визначити це взагалі неможливо», – зазначає Олена Палкіна.

Спочатку пані Олена розраховувала, що буде достатньо попрацювати з лупою і люмінесцентною мікролампочкою, але – ні, довелося привозити мікроскоп, тільки під його бінокуляром вдалося роздивитися певні речі.

«Те, що людина багато знає, – це чудово. Але багато залежить від удачі, – вважає Олена Палкіна. – От як фахівець-гемолог визначає, природний камінь чи штучний? Він дивиться по мінеральних включеннях. Але ж це – природний камінь, ці включення можуть бути, а можуть і не бути. Якщо їх немає, мусиш підключати щось інше».

Так, геолог дуже довго, міліметр за міліметром, проглядала під мікроскопом музейну тарілочку – наче зчитувала структуру матеріалу, як ми читаємо книжку. Зрештою, одна тріщинка підказала, що це – натуральний камінь. «При тому, що скло можна зробити таким самим. Китайські майстри спеціально роблять на ньому тріщини, як на камені», – додає пані Олена.

«Юй»

 

«Підхід до каменю китайського майстра геть інакший, ніж у європейця, – вступає у розмову Валерія Юнда, старший науковий співробітник Музею Ханенків. – Якщо для європейця важливі чистота каменю і краса виробу, то китайський майстер перед тим, як перейти до різьби, більше, ніж півроку вивчатиме сам камінь, його малюнок. Він ніколи не порушуватиме його природної краси».

 

Олена Палкіна показує на флакончик з натурального каменю у вітрині: сам він блідо-зелений, а з одного боку прикрашений вирізьбленою коричневою фігуркою людини. Це – не пофарбований фрагмент і не два різні камені, а один, зі «шкоринкою», на якій майстер зробив оздобу.

На Сході, здебільшого, використовували нефрит і жадеїт, вони там є головними дорогоцінностями. За словами пані Олени, історично китайці не розрізняли ці два мінерали, називали їх «юй». Між іншим, так також називають коштовність, рибу і навіть дружбу. Відомо, що китайська мова тональна, тож, що саме має на увазі співрозмовник, залежить від інтонації.

Загалом, у Китаї вирізняють майже 90 сортів нефритів: від простих – утиліті, до імператорських – імперіалу, вони відрізняються за кольором – від білого і, через зелений, до чорного, також зустрічаються рожевий, оранжевий та червоний нефрит. Справа в оксиді заліза, який надає мінералу різного забарвлення і заодно, до речі, робить його м’якшим. Важливою ознакою якості також є прозорість і структура каменю.

«Чорний нефрит» зі скла

 

Нефрит належить до групи амфіболів, а жадеїт – до піроксенів, він твердіший за нефрит на одну одиницю за шкалою Мооса, відповідно, їхня твердість становить 7 і 8. Але, зауважує Олена Юріївна, твердість матеріалу може варіюватися. «Твердість каменю визначається за щільністю кристалічної ґратки, яка у кристалах є різною по різних напрямах, – пояснює геолог. – Також у жадеїту і нефриту різна сама будова кристалічної ґратки, й інколи розрізнити їх можна лише під мікроскопом».

Відрізнити природний камінь від скла може допомогти люмінесцентна лампочка. Олена Юріївна зазначає, що частина мінералів світиться від люмінесценції, а темний нефрит – практично ні, на відміну від скла. Але, знов-таки, білий нефрит має фотолюмінесценцію, трапляється, що скло не світиться, і структуру важко побачити навіть під мікроскопом.

Завдяки Олені Палкіній вдалося встановити, що фігурка лева з колекції Музею Ханенків зроблена не з чорного нефриту, а зі скла. Автор використав мінеральні порошки і навіть зімітував зелену прожилку в камені.

«Коли маємо справу зі склом, особливо литим і старовинним, там є бульбашки повітря. Взагалі, мінерали містять включення, зокрема, включення газів, але вони мають іншу форму. У склі – тільки кульки, тобто, включення правильної форми. А у мінералах, оскільки вони мають кристалічну будову, ці включення або видовжені, або ще якоїсь неправильної форми», – ділиться професійними секретами пані Олена.

Знання

 

«От чому ми їздили до Китаю? Бо там відбулася Культурна революція, а після неї утворився певний провал: вони знищили багатьох своїх фахівців і не змогли швидко навчити нових. По суті, ми їздили туди консультувати спеціалістів, допомагали розробляти технології переробки мінеральної сировини тощо, – включається у розмову Ігор Палкін. – Китайці запрошували до себе американців, але ті беруть дуже багато грошей, росіяни теж. А Україна щедра – ми працювали майже безкоштовно. Причому, нам казали, що знаємо не менше, ніж американці та росіяни».

«Наші люди звикли працювати в екстремальних умовах, без особливої апаратури, за рахунок власних мізків. І коли не вистачало чогось з апаратури, ми швидко щось придумували, – додає Олена Юріївна. – І, на жаль, наука в Україні зараз приходить до такого стану, як двадцять років тому в Китаї. Я б із задоволенням когось навчила, але сьогодні нам нема кому передати свої геологічні знання, і мені шалено шкода їх».

Інститут

 

Відмотаємо час назад, коли геологічні дослідження були потрібніші. Інститут мінеральних ресурсів у Сімферополі, створений у 1950-х роках, спочатку входив до структури Академії наук, був одним з найпотужніших у Радянському Союзі. За словами Ігоря Євгеновича, саме фахівці цієї установи першими видобули алмази з Архангельської групи родовищ.

«Першого директора інституту українські академіки-геологи, за спогадами одного з них, не хотіли обирати академіком, бо він писав на них доноси. Тоді він на зло вивів інститут зі складу Академії наук, домовившись з Міністерством геології Радянського Союзу, й установа стала галузевим геологічним інститутом. З цього інституту звільнили всіх істориків, археологів та інших фахівців, і залишилися самі геологи», – каже Ігор Євгенович.

Далі сюжет закручувався ще сильніше. Як розповідає Ігор Палкін, першого директора зняли з інтригами, його наступником став колишній головний інженер тресту «Артемгеологія», учасник війни з численними нагородами, який входив до команди, що збирала репарації, зокрема, займалась урановими виробництвами Німеччини. «У цієї людини були великі зв’язки. І він намагався перевести наш інститут із другої категорії у першу, бо друга категорія – це менша зарплата, менше приладів», –продовжує Ігор Палкін. На той час у сімферопольській філії інституту працювало 800 людей, ще 400 – у дніпропетровській. Тоді це було добре, але такий стан справ зміг протриматися до перебудови. Потім настали інші часи, і третьому директору довелося скорочувати працівників.

Тоді інститут мав великий авторитет, його співробітники працювали по всьому Радянському Союзу та СНД, а також – у Словаччині, Польщі, Іспанії, Греції, Гренландії, Алжирі, Монголії та Китаї.

Працівники

Кримському відділенню УкрДГРІ дуже не пощастило ще до окупації півострова. Ігор Палкін, який працював там директором з 2005 року, констатує, що «завдяки» команді екс-президента України Віктора Януковича була майже ліквідована державна геологічна служба країни. «По-перше, уряд Азарова, який, до речі, є доктором геолого-мінералогічних наук, почав скорочувати державні видатки на геологію країни. По-друге, вони всюди поставили своїх людей, які збирали гроші, відбувалося розкрадання держбюджету. А потім бюджет галузі перестав бути захищеним окремим рядком у відповідній статті держбюджету, фінансування підприємств та установ галузі майже припинилося, – згадує Ігор Євгенович. – Іронія долі в тому, що обсяги робіт за держзамовленням ніхто не скасовував, і це було причиною утворення колосальних боргів: по зарплаті та видатках, по комунальних платежах тощо. Це і призвело до скорочення кількості робітників галузі у десять разів і, по суті, до її ліквідації».

Ще десять років тому в Українському державному геологорозвідувальному інституті загалом працювало близько 1500 науковців, його відділення існували у Львові, тодішньому Дніпропетровську, Полтаві, Чернігові, Криму, головне було у Києві. У Криму, наприклад, займалися дослідженнями з питань геології та технології переробки і збагачення твердих копалин, геоекології та прогнозування землетрусів, гідрогеології тощо.

«2012 року в Києві остаточно прийняли рішення закрити всі відділення, крім головного, бо грошей майже не було. Львів, Полтава, Дніпро, Крим – усе це було закрито. Тоді я якраз досяг пенсійного віку і власне пішов на пенсію, – продовжує Ігор Палкін. – За інших умов я би працював, але не хотів ховати своє, рідне. Коли я приймав відділення, там працювало десь 200 співробітників, воно було потужне, в його складі, наприклад, було понад 50 кандидатів наук, п’ять докторів наук. А коли я йшов, було 50-60 співробітників. Це була найменша критична кількість нашої наукової установи. Пізніше залишилося п’ять чи сім співробітників. Сторожі».

Платиновий посуд

 

Коли Росія анексувала Крим, так звана «самооборона» увійшла до будівлі інституту та почала її розорювати. «Почали з хороших речей: меблі, паркет, мармур... Платиновий посуд забрало «Міністерство фінансів Республіки Крим», у Київ не встиг вивезти», – перераховує Ігор Євгенович.

В установі зберігалося близько чотирьох кілограмів платинового посуду – саме такий потрібний у роботі хімічної лабораторії, адже цей метал хімічно стійкий, не вступає у реакції з багатьма сполуками. Багато приладів, устаткування та іншого потрапило і до російської «Кримгеології».

Розорили і розкішну інститутську бібліотеку, зібрану з дворянських південнобережних маєтків Криму. «Коли увійшло кримське «ополчення», вони здали її на макулатуру, порвали, а розумні, певно, щось украли, – каже Ігор Палкін. – Там були унікальні книжки. Скажімо, у нашому першому залі стояла багатотомна енциклопедія Брокгауза та Ефрона, будь-хто міг узяти і почитати. Були книжки XVIII, ХІХ сторіч, наукові журнали видавництва французької Академії наук».

Цінні папери

 

Але найбільше Ігор Палкін засмучений тим, що Київ не вивіз фонди інституту – звіти з госпдоговірних науково-дослідних робіт за більш, ніж 50 років існування установи. Ці документи існували тільки у паперовому вигляді в Сімферополі, зокрема, там містились описи важливих технологій щодо переробки різних руд. «Це досі не втратило актуальності. Можна було б ті технологічні схеми з переробки мінеральної сировини – дорогоцінних, рідкісних, чорних, кольорових металів – застосувати в Україні. Причому, ці схеми були розроблені для конкретних родовищ України та інших країн, де ми працювали, – стверджує геолог. – Якщо взяти сучасне обладнання і на ньому використати ті схеми, це могло б дати такі гроші для країни, що в голові не вкладається».

Ще один скарб – матеріали аерофотозйомок кінця 1940-х, 1950-х, 1960-х і 1970-х років, які могли б допомогти у питаннях геоекології, геоморфології, гідрогеології, зокрема, селів і зсувів. «У ті часи для нашого інституту це нічого не коштувало – за нашим замовленням з літаків спеціалізованих служб знімали всю територію України, крім секретних об’єктів. У масштабі, з усіма будинками, – коментує Ігор Палкін. – Можна було би проводити моніторингові дослідження, вирішувати різні екологічні проблеми. Коли я просив Київ забрати це, мені казали: «Спаліть ці папери, вони сьогодні нікого вже не цікавлять!» А це – десятки мільйонів, які треба витратити, щоб знову провести подібні фотозйомки». До того ж, без цих матеріалів не можна оцінити природні процеси у динаміці, порівнюючи нові дані зі, скажімо, тими, яким півсторіччя. Також у Кримському відділенні УкрДГРІ було багато матеріалів космічних зйомок. І навряд чи це дуже обачно – залишати таку інформацію в окупантів.

Небезпечна лабораторія

 

Спочатку окупанти хотіли зробити у двох будівлях Кримського відділення УкрДГРІ представництво президента Росії. «Це будинок 1950-х років, у академічному стилі, з колонами. Дуже красивий. Поруч – управління Міністерства внутрішніх справ та СБУ, у чинної влади – МВС та ФСБ, тобто поруч силовий квартал, – розповідає Ігор Палкін. – Потім з якихось причин від цієї ідеї відмовилися. Кажуть, зараз ця будівля належить сімферопольському виконкому. Але її розграбували повністю, там нічого немає. Навіть паркет зняли».

Ігор Євгенович переживає, чи встоїть будівля взагалі: там дерев’яні перекриття, а батареї зараз не працюють, дах тече, і за цим ніхто не стежить. А ще є другий лабораторний корпус, де розташовувалася хімічна лабораторія. У ньому, вірогідно, залишилися деякі хімікати. В обох корпусах криється ще одна небезпека. Як розповідає Олена Юріївна, науковці працювали з радіоактивними рудами, була рентгенівська лабораторія, і десь могли залишитися шкідливі речовини. Можливо, припускає геолог, тому представники російського Державного управління справами і відмовилися від своїх початкових планів.

Алмази

 

«Зараз ми нічим професійно не займаємося, – сміючись, каже Олена Юріївна. – Пропонували роботу і мені, і чоловіку – він навіть пропрацював кілька місяців, але... Скажу чесно, якби був проект, де можна було б працювати з надією на швидке впровадження результатів у виробництво, ми би пішли туди практично безоплатно. А йти в Академію наук, щоб займати чиєсь місце – там вистачає своїх проблем з фінансуванням і таких людей, яким також потрібно це місце».

«Якщо працювати, то так, щоб впливати на процеси, які відбуваються у суспільстві та в економіці», – додає Ігор Євгенович.

Торік пані Олена їздила до Китаю, де протягом місяця разом із двома колегами розробила технологію з переробки золотовмісних руд. «Ми приїхали втрьох і за місяць створили таку технологію, яка, якщо її впровадять, дасть десятки, якщо не сотні зекономлених мільйонів юанів. І це було цікаво», – зізнається геолог.

«А тут, куди нам? – риторично запитує Ігор Палкін. – Наша Державна служба геології та надр займається, головним чином, тільки торгівлею. Вони продають ліцензії на експлуатацію родовищ, і все. Дослідження майже не проводяться. На мій погляд, треба переглянути програму з розвитку мінерально-сировинної бази України, бо вона застаріла. Треба подивитися, яка сировина імпортується, а яка експортується, і потім скеровувати гроші на пошук та розробку тих видів мінеральної сировини, яких Україні бракує сьогодні та бракуватиме у найближчі часи. І, це обов’язково, – з урахуванням економічної доцільності!»

Подружжя геологів і сьогодні відстежує всі новини, що стосуються їхнього фаху. Їм не подобається, що на початку серпня у медіа заговорили про можливість відновлення пошуків алмазів в Україні (тоді голова Держгеонадр заявив, що у країні є перспективні поклади алмазів, але для їх видобутку потрібні значні вкладення). «Зараз Україна не має грошей на це. Такі роботи та дослідження – не на часі. У країні повинні з’явитися нові пошукові технології та нове лабораторне і технологічне обладнання, – переконана Олена Юріївна. – Ми з чоловіком як геологи-алмазники дуже добре це розуміємо. Натомість, в Україні найкращі у світі родовища титану, хороші родовища марганцю та заліза. І вже давно треба серйозно взятися за розробку техногенних родовищ».

«Ця історія з алмазами, на мій погляд, має доволі популістський характер, – зауважує Ігор Палкін. – Ви питаєте, чому ми не йдемо на роботу. А куди? Туди, де знову робиться щось явно не те? Можливо, це пафосно прозвучить, але ми – державні люди. Власне тому ми із задоволенням працювали з Музеєм Ханенків. Тут – творчий колектив, який розробляє новітні й цікаві проекти».

«Державні люди». У Китаї сказали б «цзюньцзи» – за Конфуцієм, носії чеснот.

Фото Руслана Канюки

Автор: Марія Прокопенко

Джерело: «День»