rss
12/11/2018
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#341

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Культура \ Карась: той чи не той?!

Колекціонер, галерист, куратор та арт-експерт Євген Карась несподівано для себе перетворився на «хлопчика для побиття»: невідомо з якої ласки його включили до свіжих російських санкційних списків – хоча власності в РФ добродій не має… Найшвидше, його просто… переплутали з іншим Євгеном Карасем – лідером праворадикального руху С14. Ситуація, скажемо відверто, неординарна. Отож, ми вирішили порозмовляти з власником «Карась Галереї» про мистецтво, війну і політику.

 

– Як можна визначити сферу вашої діяльності? Чим для вас є картинна галерея: бізнесом, стилем життя або чимось іншим?

– В українських реаліях галерейну справу дуже важко назвати бізнесом, оскільки в Україні нема фундаментальних, базових складових арт-бізнесу – державного музею та центру сучасного мистецтва, прозорого арт-ринку та вільного переміщення сучасного мистецтва через кордон. Зокрема, їх нема і в Києві – столиці держави!

Тому в наший умовах галерейну справу не можна розглядати як повноцінний бізнес, як засіб отримання грошей і прибутку. В такому умовному «арт-бізнесі» здатні утриматися тільки ті, хто до нестями любить мистецтво. Бо коли рентабельність арт-галереї впаде значно нижче від рівня любові до мистецтва – арт-галерея закривається. Такими є наші реалії! Можу назвати два-три десятки цікавих галерей, які перебували на лідерських позиціях, але, все ж таки, закрилися, бо це не «свічний заводик».

– Як потрапили в цю сферу особисто ви?

– Як художник за освітою і за покликанням, зі сім’ї художників у третьому коліні. В 1986 році мої батьки отримали приміщення під творчу майстерню на легендарному Андріївському узвозі. Саме там у 1995 році й була відкрита «Карась Галерея», тоді як «Арт-Синтезз», потім – «Ательє Карась». Оскільки всередині «лихих дев’яностих» ніхто до ладу не знав, що таке арт-галерея, то, більшою мірою, вона стала місцем комунікації творчих особистостей, репрезентації незрозумілого тоді по суті й формі сучасного мистецтва – на той час потреба в цьому була величезна!

Також, починаючи із середини 1990-х років, ми почали збирати одну з найбільших та найцікавіших мистецьких колекцій. На сьогодні я – арт-експерт, куратор мистецтва і громадський діяч. Нами проведено близько п’ятисот виставок – як локальних, персональних, так і великомасштабних. Зокрема, є у нас і багато видавничих проектів.

– Але ж арт-галереї не завжди закриваються з волі власників! Всі кияни знають, що розташовані на Андріївському узвозі арт-об’єкти переживають нелегкі часи. «Карась Галерея» тут не є винятком…

– Починаючи з 2006 року, виставкове і складське приміщення нашої галереї активно розглядаються як предмет для рейдерських атак. Нам довелося докласти неабияких зусиль, грошей та ресурсів, щоб ці атаки відбити. Ми виграли всі можливі 10-річні суди всіх інстанцій, повернувши приміщення киянам.

Однак, ця тема настільки масштабна, що заслуговує окремої розмови… Зазначу лише, що нині наша галерея перебуває в муніципальній власності Подолу і Києва. Вона працює у повністю відкритому режимі з часу заснування й є не тільки культурно-освітніми феноменом нашого міста, але також презентує Україну світові – адже наші виставки постійно відвідують іноземці, представники дипломатичного корпусу та інші знакові персони.

– Мені особливо запам’яталася виставка серії полотен Олександра Ройтбурда, де персонажі, схожі на Віктора Ющенка й Юлію Тимошенко, танцюють танго на тлі засніжених лісів, житніх ланів і нафтовидобувних «качалок». Але, здається, ні Ющенко, ні Тимошенко цю виставку так і не відвідали…

– Не відвідали, але та експозиція користувалася великою популярністю. Тут важливо розуміти, що українське мистецтво, здебільшого, дистанціюється від соціального життя, на відміну від московського концептуалізму. І тільки з середини «нульових» сформувалася молодіжна тусівка, починаючи з групи художників Р. Е. П. («Революційний Експериментальний Простір» – Т. Л.), які активно дотримуються такого собі критичного політико-документального способу життя в мистецтві.

Якщо ж йдеться про митців старшого покоління – так би мовити, про сучасних класиків… Вони показують життя не документально, а все-таки більш відсторонено і по-філософському. Наприклад, Олександр Ройтбурд, Василь Цаголов, Олег Тістол, Арсен Савадов.

– Особливістю сучасного моменту є гібридна війна з Росією, яка триває вже п’ятий рік поспіль. Хоча війну цю не всі відчувають…

– Це – квазі-війна, і вона дуже непроста. Незрозуміло, хто і з яких боків у ній зацікавлений… Тому в цю тему не хочеться заглиблюватись, зокрема, і суспільству. Це – як болісна пухлина, про яку можна в побуті не згадувати, хоч забути про неї не можна.

– Але війна триває, і мистецтво не може ту війну не відрефлексувати!..

– Мистецтво справді дуже рефлективне, невпинно шукає периферійні стани, питання життя і смерті постійно перебувають у фокусі його уваги. З іншого боку, драма, як поживне середовище для творчого процесу, існує і без війни. Для творчого процесу потрібні переживання і справжні сильні почуття! Причому, чуттєве середовище може бути не тільки емоційним, але й інтелектуальним… Драматичні події, події скорботні та радісні стаються також поза війною.

Однак, коли поруч війна, коли ось тут гинуть живі люди – це реальний дотик до болю і трагедії, що не потребує додаткового залучення фантазії. Все відбувається поруч і дуже потужно впливає на всіх, причетних до драми війни, з художниками включно. Інша річ, що ця рефлексія може бути миттєвою – наприклад, як у Влади Ралко, яка в 2014 році виставила у нас сторінки свого мальованого «Київського щоденника». Там дуже драматична графіка!.. Але ж рефлексія також може вилитися і не в безпосередню, а в більш абстрактну форму. А також, залежно від психотипу людини, розтягнутися в часі на місяці, роки й навіть на десятиріччя також.

– Отже, яким чином ця війна впливає на мистецтво?

– Вона корегує та загострює сприйняття як художників, так і глядачів, які споглядають і сприймають їхні твори. Але, знов-таки, йдеться лише про людей, котрі мають відповідні рецептори і здатні (а) відчувати, (б) передавати і (в) зчитувати цей біль у творах мистецтва.

– Як змінився дискурс в українському мистецтві після Євромайдану? От у літературі це проглядається дуже чітко і кардинально: вульгарний «постмодерн» у лапках – в його найгіршому розумінні, – відійшов, активно формується зовсім інша українська література. А що в арт-мистецтві?..

– Це все суб’єктивно, тим паче, для людей, які перебувають всередині арт-процесів. Але… Після останньої революції виникла дискусія довкола інших цінностей: це вже не цінності свободи – це цінності ідентичності. Та й соціально-політична спрямованість в українському мистецтві посилилася, а декоративність і глобальні смисли, навпаки, послабшали.

Найпростішою і найпримітивнішою відповіддю на поточні виклики з усіх можливих є вульгарний націоналізм.

Для Європи найбільшою є цінність людини як особистості, цінність відмінностей різних людей у всьому їхньому розмаїтті. А погляньте на росіян: це традиційно потужна соціально-політична спрямованість мистецтва в сполученні з нескінченним перетягуванням минулого в майбутнє – от що таке «скрепи»! Царизм, імперіалізм, соціалізм, комунізм, романтизм, середньовічне православ’я – будь-що з минулого пнеться в майбутнє й використовується для цементування шор суспільства. Тобто, вони повернулись до совєтської неофобії (страху нового), коли «нове» означало «чуже і вороже». Стратегія, коли в майбутньому може бути тільки минуле.

– Але ж в українському арт-мистецтві теж посилюється соціально-політична спрямованість?..

– Повторюю: на цьому тлі Україна розпочала пошуки своєї ідентичності. Ми намагаємося відшукати своє місце в європейському розмаїтті – це одна стратегія. Але ж найпростіший (у гіршому розумінні) вихід – це звернення до монокультурності українського народу в чистому вигляді! А пошук національної моноідентичності – це зовсім інша утопічна стратегія…

Хоча не варто заперечувати, що апеляція до моноідентичності відіграла вкрай важливу мобілізуючу і цементуючу роль у процесі захисту України від зовнішньої агресії. Форпостом продукування й розповсюдження національних цінностей була, безумовно, Західна Україна. Все це відіграло позитивну роль у відриві від «скрепної» Росії та в переорієнтуванні на Європу. Але біда в тому, що моноідентичність сама по собі архаїчна. Нічого не поробиш: цивілізація розвивається за іншими законами – за законами ефективного використання всієї полінаціональної амплітуди, де цінності й інтелект людини важливіші за її ДНК…

Підсумок наступний: примат національного, українська моноідентичність формує націю, формує Українську державу, на розвиток якої має працювати на основі рівноправ’я перед законом весь мультинаціональний інтелектуальний потенціал вже без штучного домінування будь-якої особи за будь-якої ознаки – расової, релігійної, національної, фізичної, сексуальної орієнтації, фінансових статків та інших ознак. У цьому сенсі, насамперед, праворадикальний ухил для далекої перспективи не годиться. Він є результатом помилок, бездіяльності або кволості деяких процесів у державі. Вся архаїка, яка є в світі, гальмувала розвиток сучасної цивілізації.

– Ось ми і дійшли до прецеденту, коли до російських санкційних списків включили Євгена Карася-галериста замість Євгена Карася-лідера руху С14… Як ви ставитесь до свого тезки й однофамільця?

– Якщо коротко, то у нас абсолютно однакові цілі й бачення перспективи: любов до України, бажання бачити її квітучою, намагання принести щастя й добро всім, хто тут живе і таке інше. Але підходи до вирішення проблем, методи досягнення зазначених цілей ми обираємо у більшості різні. Можливо, вони і доповнюються взаємно, але радикалізм близький мені тільки як мистецька позиція та позиція безкомпромісного розвитку культури.

– Як ви познайомилися?

– Колись ні я абсолютно не підозрював про його існування, ні він про моє. Як раптом мені почали телефонувати то одні, то інші знайомі й повідомляти: «По телевізору показали якусь людину, титрують як Євгена Карася, захисника Києва! Але ж це не ти». Хоч я також позиціонувався як захисник Києва в культурній царині. От настільки несподівано й перетнулися одразу два Євгени Карасі. Причому, і я, і він – публічні персони…

Чим далі, тим більше мені телефонували то з проханням щось прокоментувати в контексті діяльності руху, очолюваного моїм повним тезкою, то з намаганням донести до мене якісь думки про діяльність С14. Серед інших публічних акцій, мій тезка брав участь у захисті Гостинного двору на Подолі, намагався не допустити забудови Пейзажної алеї, певних майданчиків на Андріївському узвозі – а це все неподалік «Карась Галереї», і я теж не сидів склавши руки! Отож, хотіли ми того чи ні, але наші імена весь час з’являлися поруч.

Нарешті, коли Old Fashioned Radio запросило мене створити власну програму «З Карасем не про все», то на першу ж програму я запросив саме Євгена Карася – лідера руху С14 – як свого антипода у підходах до вирішення одних і тих самих завдань. Хоча це був мій перший досвід у радіожурналістиці, мені одразу видалося цікавим продемонструвати в ефірі нашу схожість і відмінність одночасно. Хотілося дізнатись про природу правого радикалізму, про філософську й інтелектуальну позицію мого повного тезки, як лідера організації такої спрямованості. Це при тому, що я також лідер – тільки не в політиці, а в одному з напрямів мистецтва, в галерейній справі. Та й переконання мої інші…

– Що нового ви почерпнули з цього спілкування?

– Наскільки я зрозумів, в цілому, генеральна лінія С14 полягає у виконанні певної функції, яку, в їхньому розумінні, не в змозі виконати сучасна Українська держава. Таке моє особисте враження. Коментувати ж численні чутки, що побутують про діяльність цього руху, я не стану.

– На цьому все обмежилося?

– Ні, мій повний тезка запросив мене зустрітися зі своїми молодими однодумцями, щоб поговорити про сучасне мистецтво, про мистецькі тренди і таке інше. На мій погляд, дискусія вийшла дуже цікавою! З іншого боку, в соціальних мережах здійнялася хвиля критики: мовляв, як я міг читати мистецьку лекцію правим радикалам?! На закиди я відповів, що готовий читати подібні лекції хоч в церкві, хоч в тюрмі, хоч в центрі сучасного мистецтва, хоч в художньому вузі – тобто, працюватиму будь з ким, хто прагне докопатися до смислів буття через мистецьку призму. Я ж не пристаю на бік співтовариства, якому читаю лекцію, – я несу туди свою думку, яка людям цікава.

– Прекрасна позиція, гідна поваги! А наостанок скажіть, який із двох Карасів може отримати більше дивідендів від ситуації з вашим включенням до російських санкційних списків?

– Дивіденди у кожного свої. Звісно, моєму повному тезці пощастило більше, бо він не потрапив під санкції (сміється – Т. Л.) та ще й зажив більшої популярності, саме не потрапивши туди! По-перше, ніхто не розуміє, як подібне могло статися?! По-друге, новина про російські санкційні списки дуже часто супроводжувалася нашою спільною світлиною на радіо OFR.FM. Вал коментарів був настільки потужний, що, в підсумку, довелося вигадувати хоч якесь пояснення тому, що сталося.

– Наприклад?..

– Наприклад, що якийсь авантюрний російський політрежисер зовсім не випадково вніс до санкційних списків моє ім’я! Можливо, це якась складна багатоходова комбінація, результати якої ми дізнаємося колись потім?! А може, мета цього й інших подібних казусів – популяризувати цей список?..

– Гадаєте, таке і справді можливо?

– Хтозна! «Умом Россию не понять»… Невідомо, на що вони здатні заради піару. Але від таких пояснень, принаймні, веселіше.

Українська капела бандуристів імені Т. Шевченка заспівала в храмі святої Софії – Премудрості Божої

Мініатюрні дива Валерія Малиновського

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com