Валентин Сипавін – альпініст, майстер з льодолазіння, мандрівник та дворазовий підкорювач найвищої вершини світу – гори Еверест. Він поділився враженнями про свої сходження та розповів деталі, про які знає не кожен.

 

Непал

 

Всі експедиції на Еверест починаються з прибуття у Непал. Навіть якщо маршрут стартує з китайського боку. Декілька днів для адаптації ми проводимо в Непалі. Столиця Непалу, Катманду, – величезне місто на пагорбах, яке ще зовсім не оговталось від землетрусу. Його прикрашають лише релігійні споруди, храми, які ще можна фотографувати. Але варто бути готовим, що навколо вас будуть бігати мавпочки, які навіть нападають на людей і забирають їжу з рук. Від них краще триматися подалі.

Якщо ви будете в Катманду, не погоджуйтесь на екскурсію, під час якої вам обіцяють політати на літачку над Еверестом. Гору ви, звісно, побачите, але навіть близько до неї не наблизитесь. Це, звісно, досить красиво, але лише у випадку, якщо у вас є зайвих $150.

Підготовка. Шлях до базового табору. Висота 5200 м

 

Для того, щоб підготуватися до експедиції, потрібно жити у горах не менше, ніж місяць. Якщо ж ризикнути й одразу приїхати машиною з північного боку до базового табору, то є небезпека підхопити гірську хворобу й невдовзі повернутися додому. Тому до базового табору ми рухаємося поступово: приїхали в якесь селище, погуляли там два дні, переночували і поїхали далі.

На фото – спуск з перевалу 5200 м, прекрасна серпантинна дорога, зроблена китайцями. Тут двічі на добу температура переходить позначку нуля: вночі –15єС, вдень + 15єС. І при цьому якість асфальту просто ідеальна!

У Тибеті люди живуть дуже контрастно. Часто можна побачити дітей у подертому одязі, але при цьому на кожному стовпі стоять сонячні панелі. Інтернет теж працює лише від сонячних панелей. Ось так оригінально люди використовують сонячну енергію.

Практично всі експедиції на Еверест – комерційні. Те, що показували в однойменному фільмі – правда, але 20-річної давності. Зараз на Еверест ходять зовсім не так: інша стратегія, інше спорудження, зовсім інший підхід. Приїжджає людина, платить гроші, і за неї багато що роблять інші. Все стало комфортнішим і безпечнішим. Але вершина за той весь час як була майже 9 км, так і залишилася. Нижчою і теплішою вона не стала, кисню там теж не побільшало. Тому сходження на Еверест у будь-якому форматі – все-одно дуже круте досягнення!

У базовому таборі найважливіше, що ти можеш робити, – це відпочивати! У кожного в наметі є матрац, сонячна панелька, лампочка, можна почитати книжку. Стоїть кухня, два кухарі готують їжу на експедицію. Все – дуже комфортно, але провести місяць у такому режимі морально складно. Щодня – ті самі дії, ті самі обличчя. Від нудьги рятує лише Інтернет. 4G «літає» над базовим табором. Але після заходу сонця Інтернет закінчується і стає дуже самотньо на душі.

Еверест – величезна гора, і якщо перебувати з північного боку, то вона виглядає просто як гігантська стіна. Це видовище здатне пригнічувати. Минулого разу протягом перших двох днів мого перебування я старався на неї не дивитися. Розумів, що легко точно не буде. З часом, звісно, звик і налаштувався на думку, що все реально.

Яки

 

Яки – величезні тварини, які переносять все спорядження у другий базовий табір на висоту 6400 м. Від них краще триматися на відстані. Вони проходять 20 км за 2 дні. Альпіністи ж цю відстань мають долати тричі, щоб підготуватись до наступного етапу сходження. Тибетці дуже люблять своїх тварин, плетуть їм дреди, вішають на них дзвіночки. Тому не дуже приємно, якщо стадо яків приходить у табір о 5 ранку, спати після цього неможливо.

Адаптація

 

Принцип сходження на Еверест полягає у наступному – люди приїхали в Непал, адаптувалися кілька днів, потім піднялися вище – і знову час на адаптацію, з базового табору піднімаються ще вище, ночують, звикають до висоти і спускаються назад. Потім піднімаються у наступний табір, з якого знову то піднімаються, то спускаються назад. І так поступово – аж до самого штурму вершини. Ходити в такі «акліматизаційні заходи» доволі нудно, але необхідно організмові. Минулого разу я слухав дорогою музику через плеєр, цього разу він зламався першого ж дня, і єдине, що мені залишилось, – це милуватися пейзажами.

Табір 6400 м

 

Вночі тут дуже холодно, може бути –25єС. Кави не вип’єш, бо навантаження на серце і так велике, кожен додатковий рух закінчується задишкою.

А вдень, коли виходить сонце, у наметі може бути навіть +50єС. Дуже важко жити в таких умовах. А відкрити намет із двох боків не можна, бо це – ризик застудитися на протязі і повернутися додому.

Наступний акліматизаційний підйом звідси – вже на висоту 7000 м. Саме тут починається альпінізм, а не просто трекінг.

Там починається так зване «Північне сідло». Місце, де варто зробити багато красивих фотографій, які не можна показувати мамі. Крижані скульптури виглядають дуже космічно. Краєвиди – дуже мальовничі. Але на висоті 7000 м телефон уже діставати досить складно і всі, зазвичай, бережуть акумулятор, щоб пофотографувати вище.

Починаючи з висоти близько 6500 м і до самої вершини, на маршруті всюди прокладені перила, за які альпіністи пристібаються карабінами. Раніше багато людей помирали саме тому, що відходили на кілька метрів вбік від маршруту і вже не знаходили його.

Сало

 

Контрабандою ми привезли сало у Китай, бо на кордоні в нас його одразу ж знайшли. Я влаштував невеличке циркове шоу, сало було шкода віддавати, тому ми прямо там почали його їсти. Ніхто не розумів, що відбувається. Але нам допоміг якийсь великий офіцер, котрий сказав, що його точно не оглядатимуть, тому можна перевезти півкілограма сала в його наплічнику. Так і сталося. Так контрабандне сало потрапило зі мною майже на Еверест.

Я жив із шерпами у наметі. Вони запитали мене, чи є в мене чай, а сало було запаковане у фольгу від чаю. Коли вони помилково дістали «чай», то не розгубилися – скуштували його, й українське сало їм сподобалось! Тож до штурмового табору на 8200 м воно таки не дожило.

Табір 7700 м

 

Я був головним гідом, тож на мені лежала велика відповідальність за життя людей. Я мав усе спакувати сам: запасні маски, рукавиці, аптечку… Тож я не нудьгував. Але, проте, доводилось декілька діб проживати «день бабака», просто очікуючи сприятливої для сходження погоди.

Вище за 7000 м люди починають користуватися додатковим киснем, працездатність зменшується у десятки разів. Поставити намет на висоті 7700-8200 м надзвичайно складно. При цьому дуже важливо його правильно і надійно закріпити, тому що всі намети стоять під значним кутом і можна просто злетіти у прірву без шансів на виживання. Так само варто слідкувати за тим, щоб униз не скотилося будь-що з важливих речей. Якщо ви втратили кисневий балон або черевик, то все – у вас варіантів більше нема.

Але найкраще – це табір на 7700 м. Пейзажі там фантастичні, якщо пощастить з погодою. Заради краєвидів, які ти там бачиш, і варто підніматися у гори.

Шерпи

 

У наметі шерпів працює 2 режими: «сиджу» і «лежу». Режим «працюю» у них не працює. Якщо просиш їх зробити чай, то вони намагаються його приготувати, навіть не зрушивши з місця.

Кажуть, що шерпи не користуються додатковим киснем. Але це – неправда. На таких сходженнях, якщо плануєш підніматися не один раз, то варто себе берегти. Один раз теоретично без балонів піднятися можна, але повернутися – з хронічними захворюваннями.

Шерпи поділяються на 3 категорії. Перша – це круті альпіністи, які підкорювали Еверест понад 10 разів. Якщо вони не прагнуть встановити якийсь рекорд, то загнати їх на вершину складно. Їм важливо заробити свої гроші. А їх вони отримують, якщо виходять зі штурмового табору. І для них немає значення, чи вони піднялися на вершину, чи повернули назад після перших 100 м – бонуси вони свої отримають. Тому часто тут починаються історії «замерзла маска», «загубились окуляри», «руки змерзли», «погода погана, повертаймося назад» тощо.

Друга категорія шерпів – це ті, хто робив сходження 3-6 разів. Вони хочуть зробити собі ім’я і піднятися хоча б 10 разів. Це – найкраща категорія. Вони вже досвідчені і достатньо мотивовані.

І є третя категорія – вони не піднімалися жодного разу або піднімалися один раз. Англійської мови вони, зазвичай, не знають. Був один шерп, який навіть не знав, як одягати кисневу маску. У нас було 5 шерпів. Я просив «найбільш англомовного», але нам видали закриті карточки з іменами, і кого витягнеш – той і твій. Мені випав шерп із третьої категорії. Він, мабуть, і хотів повернутися назад, але не знав, як це сказати англійською. Мовчки йшов на вершину, страждав, але йшов.

У контракті кожного шерпа прописано, що він має нести кисневі балони, намети та інше спорядження. За це все йому заплачено наперед. А якщо заплачено – то назад потім вже ніяк не виб’єш. Це, звісно, дуже складна робота, але вона і добре оплачувана. Пропрацювавши декілька сезонів на Евересті, багато хто відкриває ресторанчики або готельчики у горах. Тому більшість шерпів прагнуть потрапити на цю роботу. Раніше на Еверест брали лише обраних, досвідчених, підготованих. Зараз якість їхньої роботи – вже не така висока.

Сходження. Вершина Евересту. 8848 м

 

Раніше сходження на вершину розпочиналося зранку; тривало воно 12-14 годин, спускатися до заходу сонця встигали не всі, закінчувався кисень, багато людей замерзали. Зараз же на підкорення вершини вирушають ще ввечері, щоб на світанку о 5:30 бути вже на вершині і потім ще мати весь день для спуску. Минулого року все було строго за графіком: о 21.00 розпочали, о 5:30 були на вершині і починали спуск. Цьогоріч погода була погана, шерпи наполягали, що виходити не варто, бо сильний вітер і можна обморозитись. Ми вийшли опівночі, що вже насправді було дуже пізно. Цього року на вершину піднялися приблизно 700 людей, і це – лише за 10 днів хорошої погоди. Тому те, що нас піднялось шестеро – вже велике щастя. Зробити фото на Евересті, коли ти там один, практично неможливо. Нам пощастило: ми зійшли о 10 годині ранку. І був момент, коли на вершині залишилися лише ми з моїм шерпом. Тож ми ще хвилин 15-20 просто фотографувались і кайфували. Я намагався запам’ятати всі емоції, які переживав за цей час. Адже про Еверест я мріяв ще з дитинства, хоча тоді не вірив, що мені пощастить піднятися. Та все одно бігав, тренувався, читав книги.

Зараз я переконався, що не буває нездійсненних мрій. Тож, про що б ви не мріяли, завжди йдіть до своєї мети. Не можете йти – повзіть, не можете повзти – лягайте і лежіть у напрямку цілі.

Є така фраза Марка Твена: «На смертному ложі ми будемо шкодувати тільки про дві речі – що мало любили і мало подорожували». Подорожуйте! Подорожуйте безпечно! Цього я вам щиро бажаю!

Записала Зоряна Крачковська

Фото Валентина Сипавіна

Джерело: «Егоїст»