rss
12/11/2018
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#341

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Діаспора \ Дні українського кіно в Нью-Йорку: «Кіборги. Герої не вмирають», «Чужа молитва», «Війна задля миру»

Нью-йоркці, котрим пощастило подивитися ці фільми 26-28 жовтня в Мангеттенському кінотеатрі Anthology Film Archives, задоволені і вдячні організаторам показів.

 

До речі – безкоштовних. З української боку – це дирекція Київського міжнародного фестивалю «Молодість» за фінансової підтримки Міністерства інформаційної політики, а з американського – молодіжна громадська організація «Razom for Ukraine» та «Український інститут Америки» за підтримки Генерального консульства України в Нью-Йорку. «Razom» забезпечили інформаційну підтримку (їх аудиторія в залі – найчисленніша), ведучого та перекладача (Марія Генкін), відео- та фотозйомку (Марія Генкін та Катерина Лісунова).

  Title

Відкривали «Дні» Генеральний консул у Нью-Йорку Олексій Голубов та Генеральний директор кінофестивалю «Молодість» Андрій Халпахчі. Він пояснив, що одне із завдань фестивалю – просувати українське кіно в Україні і за кордоном. Тому вони тут. На завершення свого слова пан Халпахчі нагадав про вимогу України до РФ звільнити політичних в’язнів. В цю хвилину кожен із глядачів тримав у руках заздалегідь приготовані організаторами листівки з написом «FreeSentsov». Це було несподівано і вражаюче.

«Вони – не люди, вони – кіборги»

 

Так сказав хтось із глядачів про героїв фільму «Кіборги. Герої не вмирають» українського режисера кримськотатарського походження Ахтема Сеітаблаєва. Фільм представили продюсер Іванна Дядюра та прототип головного героя фільму, ротний «Правого сектора» в боях за Донецький аеропорт, до війни – актор та режисер за професією Андрій Шараскін (позивний «Богема»). Нині він – представник національного руху «Державницька ініціатива Яроша» («ДІЯ»), заступник Дмитра Яроша зі суспільно-політичних питань.

Іванна Дядюра: «Фільм створений на реальних фактах. Ми хотіли показати світу, що це – не громадянська війна, а війна з російським агресором, і Україна нині є буфером між Європою і агресивною РФ». Андрій відповів на численні запитання уже після показу фільму.

Здавалося, що ми уже все знаємо про історію героїчного захисту Донецького аеропорту, що тривав 242 дні (2014 рік). Читали «Аеропорт» Сергія Лойка, численні інтерв’ю з кіборгами, що залишилися живими, передивилися немало фільмів – документальних і художніх. Всім нам стало ясно: наші воїни-добровольці свідомо перетворили захист руїн аеропорту на символ української нескореності. І заради цього символу свідомо йшли на смерть.

І ось ще одна – нова робота про цих самих кіборгів. Інтрига була: що ще нового можна сказати (показати) про цю фантастичну щодо жертовності наших воїнів історію?

Title Title 

 

Title
 

 

 

Офіційно прем’єра в Україні відбулася 7 грудня 2017 р., а перед цим відбулося кілька допрем’єрних показів у містах України. Моментально про фільм заговорили кінокритики і глядачі. Одні – захоплюються. Інші знаходять до чого прискіпатися. Гарячі дискусії тривають.

Title Title 
 Презентація проекту «Дні українського кіно»
в Нью-Йорку: директор міжнародного фестивалю
«Молодість» Андрій Халпахчі, продюсер фільму
«Кіборги» Іванна Дядюра, один із прототипів героя
фільму – Андрій Шараскін. 26 жовтня 2018 р.
 Ведуча церемонії відкриття,
волонтер організації «Razom for Ukraine»
Марія Генкін, Іванна Дядюра,
Андрій Шараскін

 

А ось Українська кіноакадемія («Український Оскар») вручає свій приз «Золота дзига-2018» шістьом учасникам – творцям «Кіборгів» у номінації «найкращий». Зокрема, «Найкращий фільм», «Найкращий сценарій» (Наталя Ворожбит), «Найкращий актор у головній ролі» (В’ячеслав Довженко), «Найкращий актор другого плану» (Віктор Жданов), «Найкращий художник-постановник» (Шевкет Сейдаметов), «Найкращий художник із гриму» (Ліліана Хома).

Приз глядацьких симпатій «Скіфський олень» вручили режисеру від імені фестивалю «Молодість». Отож, Канни вибирають екстравагантного Лозницю з його «Донбасом». Український глядач вибирає Сеітаблаєва з його «Кіборгами».

Життєва правда

 

Критикам та глядачам найбільше подобається правда, чесне відтворення реальних подій. Сценарій фільму драматург Наталя Ворожбит готувала ретельно на основі детальних інтерв’ю з кіборгами, які залишилися живими. Вона відтворила в сценарії їхні розповіді про пекельні бої, полонених, гарячі суперечки, жарти (було правило про критичні ситуації говорити з гумором), та, якщо можна так висловитися, їхній «побут». Як, наприклад, у фільмі є сцена, коли їхня кицька народжує кошенят. Одному з бійців довелося приймати пологи: ). Це була реальна історія. Вже після перегляду фільму в дружній розмові Андрій Шараскін – прототип командира з позивним «Серпень» – розповів, що після народження кошенят вирішили відправити їх разом з пораненими на «велику землю» – в Піски. Запакували в мішок, а дорогою вони виборсалися звідтіля і порозлізалися по автоброньовику. Водій перелякано подумав, що його поранило, і в нього почалися галюцинації. (Адже бойовики безперервно гатили по всьому, що рухається).

Title Title 
 Глядачі Нью-Йорка вимагають звільнення українського режисера Олега Сенцова
– «FreeSentsov»
 Прем’єрна афіша «Кіборгів»
в Україні

 

Друге, що приближає до реальності, це режисерська постановка. Судячи з трейлера, думали, що це буде а-ля голлівудський бойовик з комп’ютерними комбінаціями батальних сцен. Нічого подібного. Максимальне наближення до реальності: в павільйоні збудували внутрішню частину аеропорту, потім зруйнували задля реальної ситуації. А на запасному аеродромі в Чернігові збудували його зовнішню частину і робили потрібні зйомки там. А на військовому полігоні «Десна» знімали епізоди, пов’язані з військовою технікою та смертоносними вибухами. Залучали каскадерів.

*****

Поділюся своїм враженням. Фільм, який демонстрували в Нью-Йорку як американську прем’єру, вразив, розтривожив, прискорив пульс і ще довго не відпускав. І основне: примусив думати, аналізувати, шукати істину. Справа в тому, що у фільмі, окрім шалених батальних сцен (які відповідали дійсності), багато дискусій, суперечок, що тривали в час перепочинку від боїв.

Title Title 
 Андрій Шараскін продовжує відповідати на запитання глядачів у кулуарах

 

Це дискусії про сьогоднішню Україну, її ідеологічні суперечливості, про різні світогляди (позиції) людей. Не йдеться про погляди політичних сил (політиків), що ллються з телеекранів і яким народ давно не вірить. А про різноманіття думок найкращих, найвірніших Україні її добровільних захисників. Тих, кого ми називаємо сьогодні СПРАВЖНІМИ!

******

У групі захисників руїн аеропорту, що прибули на ротацію, шестеро: «Мажор» – музикант (тут його впізнали: грав на Майдані), син заможних батьків. «Серпень» – учитель, командир групи. Під час телефонної розмови з донькою його застрелить снайпер (з тих окупантів, що захопили перший поверх аеропорту). Солдат «Субота», якого важко поранили під кінець розповіді, але «Мажору» вдалося вивезти з-під дощу градів і його, і мертвого «Серпня» в Піски. Симпатичний, хазяйновитий «Старий» – 60-річний селянин з Полтавської області. Україну любить за її природу, вишневі садки біля хат. А ще «Гід», «Марс» і «Псих» – дивакуватий психолог, погляди якого діаметрально змінив Майдан. Тому він тут, з ними.

*****

Ось засперечалися в хвилини порівняного затишшя двоє героїв: ліберал «Мажор» і націоналіст «Серпень» у присутності бійця «Суботи», як виявилося пізніше, – космополіта. Тема актуальна: мова, культура, національно-суспільні ідеали, добро і зло. В кінцевому варіанті: яка мотивація об’єднала цих різних людей у боротьбі проти зовнішнього агресора. І які стали монолітом, названим «кіборги».

Не пошкодуємо дорогоцінного газетного місця, щоб передати цю розмову. Вона про наше полемічне сьогодення.

Випадково згадали ім’я Миколи Гоголя. І пішло-поїхало...

«Серпень»: «Він же, к***а, російською писав, Україну зрадив, російську літературу прославив».

«Мажор»: «Тому я й ніколи не піду до таких, як ви, до націоналістів. Тому що ви – нетолерантні».

«С.»: «До тебе ж я ставлюся толерантно...»

«М.»: «Гоголь – геній. Народжений на українській землі. Подарований людству геній. Речі, про які він писав, значно ширші за питання національності. Він формував контекст світової літератури».

«С.»: «А-а-а, то ти з цих… толерастів?... От через таких, як ти, ми маємо те, що маємо. Громадян, які соромляться розмовляти рідною мовою, одразу переходять на іншу. Бо всі толерантні. Крим дозволяємо відтиснути. Бо це ж якось нетолерантно – взять зброю і лупашити по загарбниках… А Гоголь твій помагав загарбникам створювати міф: воспєвал вєлікую нєпостижимую русскую душу. І Гоголь такий не один. Вся, вся наша культурна еліта сторіччями працювала на чужі держави. Так от ви, толерасти, вважаєте, що це – нормально. Тільки світовий контекст він був, є і буде. А от наш український, він зник, його нема. Нема в нас міфів, нема в нас героїв».

Title Title 
 І фото на згадку: зліва – з волонтерами «Razom for Ukraine», справа – з автором

 

«Субота»: «А как же запорожские козаки?»

«М.»: « ваша націоналістична спільнота не може запропонувати нічого нового, крім козацтва. Весь цей ваш пафос, вся ця риторика, увесь цей середньовічний нафталін...»

«С.»: «Стоп, стоп, стоп... Нафталін, кажеш? А що ж ви всі, коли смаженим запахло, кинулись до цього нафталіну? Сорочки подіставали, прапори? А тому, що підсвідомо ви зрозуміли, що без цього нафталіну вас не існує. Ти все життя українською розмовляєш?»

«М.»: «Ні».

«С.»: «Бо тобі теж колись стало вкрай вже – ти взяв мову як зброю. Щоб всім заявити, що ти – українець».

«М.»: «Може, для тебе мова – це зброя. Але для мене це – музика... В якийсь момент я це відчув».

«С.»: «А чого ж твій Гоголь це не відчув? Ти називай речі своїми іменами. Добро – добром, зло – злом, Гоголя – зрадником».

«М.»: «Та відчепись ти вже від Гоголя! Добро, зло… У нас просто з тобою різні поняття, поняття «добра». Я хочу жити у відкритій, культурній, розвинутій країні. А ти хочеш створити національний заповідник».

«С.»: «Ти хочеш одне ярмо змінити на інше. Це я мрію про справжню незалежність. А ви, бляха-муха, толерасти, стираєте кордони. Але потім не жалійтеся, що коли буде час повертатись додому, повертатись не буде куди».

«М.»: «Тут зараз більшість таких, як я! І на Майдані було більшість таких, як я, толерастів. І зараз вони тут воюють і вмирають».

«С.»: «То це – сумно, бо якщо ви навіть і переможете, то одразу програєте...»

«Субота»: «Пацаны! Вы оба правильно говорите, только ссоритесь из-за какой-то фигни. Я дико извиняюсь, но я ни вашего Гоголя, ни Шевченко в школе из-под палки читать не мог. Я читал Стивена Кинга, и все равно я здесь. А по поводу этих ваших мифов – так мы их здесь, вместе, лупашим на триста лет вперед!».

У цей момент «Старий» приносить їжу і запрошує всіх до столу. А скоро хтось затягнув «Гуцулку Ксеню». Долучилися всі, а потім і в оригінальний танок пішли під цю мелодію. Об’єдналися. Помирилися. Отака метафора цього символічного об’єднання. Вдало зіграна акторами. До речі, майже кожен актор впорався зі своїми надзавданнями дуже добре: індивідуальності!

  Title
  Старт проекту «Дні українського кіно» показав
київський телеканал «Прямий». Телекореспондент
Катерина Лісунова

Якщо чесно, то більше симпатій викликають судження «Серпня». Але третейський суддя «Субота» сказав: «Ви обоє маєте рацію». Дуже тонка лінія розділяє поняття «добра» і «зла». Істина, як відомо, на лезі бритви. Пригадаймо філософсько-фантастичний роман Івана Єфремова «Лезо бритви» (1963). Маймо це «лезо» на увазі, агресивно відхиляючи іншу думку. У той же час – не спекулюймо толерантністю, демократичністю, що породжують амебність, колаборанство, безпринципність.

Ця дискусія – не єдина у фільмі. Є діалоги, які провокують давати власні оцінки складних питань, породжених цією війною. Як, наприклад, розмови з полоненими (російським та сепаратистів).

Тому це фільм не лише про захисників аеропорту. Це – фільм про світоглядні суперечності становлення нової України. І про нових людей серед захисників України (добровольців, волонтерів, військових). Сам режисер сказав про фільм так: «Для мене це – не просто історія. Це, фактично, народження нової країни... Це і народження нових героїв, нових сенсів. Нашим внутрішнім меседжем було: «Ми знімаємо кіно про нових людей нової країни».

*****

А ось відгук про фільм одного з глядачів американської прем’єри – Юрія Сергеєва, Надзвичайного та Повноважного посла України, колишнього представника України в ООН, професора Єльського університету: «Йдучи на фільм, я налаштовувався побачити, мабуть, щось документальне. Але фільм виявився таким, що неможливо було відірватися... Дія відбувається ніби в одному місці, в залишках стін Донецького аеропорту, а враження – масштабної події. Не тільки у військовому, але й в плані масштабності думки.

Це – розповідь не тільки про війну з Росією, але і про Україну сьогоднішню, питання її єдності. Ця багатоетнічна група українських кіборгів представляє всю Україну і демонструє єдність, якої їй так бракує сьогодні. Вважаю, що це фільм про Україну, про українську єдність, яка переживає зараз великі випробування. Фільм треба показувати людям перед виборами. Люди розгублені. Подивившись цей фільм, вони точно знатимуть, принаймні, кого НЕ обирати».

«Чужа молитва»: історична драма з історії кримськотатарського народу

 

Наступного дня київська «Молодість» запропонувала нью-йоркцям ще один художній фільм Ахтема Сеітаблаєва «Чужа молитва». Це – україномовна драма, створена у 2016-2017 роках на основі реальних фактів. Розповідає про молоду кримськотатарську дівчину Саїде Аріфову. Під час Другої світової вона, ризикуючи власним життям, врятувала 88 єврейських дітей-сиріт, сказала німцям, що це – татарські діти (навчила малих і традиціям, і молитвам свого народу). А в 1944 році, коли вже війська НКВД депортували татар із Криму, назвала їх євреями, і знову їх врятувала, а сама була депортована.

Фільм патріотичний, з напруженим сюжетом, сприймається на одному диханні. Фільм номінувався на «Золоту дзигу-2017».

І знову про сучасну війну: документальний фільм «War for Pease» Євгена Титаренка

 

Title  
 На рекламі фільму «War for Pease» – фото режисера
Євгена Титаренка та продюсера Наталії Хазан
 

Сильне враження справив і український документальний фільм про сьогоднішню війну «War for Pease» («Війна задля миру»), показаний в «Anthalogy Film Archives» Нью-Йорка 28 жовтня. Професійна документалістика, як на мене, завжди виграє, поступаючись лиш унікальним високохудожнім творам кіномистецтва.

Про автора

 

«War for Рease» – логічне доповнення до фільму «Кіборги. Герої не вмирають» для кожного, кому болить Україна, і про те, що сьогодні з нею чинять нинішні вороги: зовнішній – російський агресор і внутрішній – олігархат. Автор цього документального фільму – Євген Титаренко. Його біографія цікава тим, що є прикладом, як сьогоднішня драматична ситуація в країні формує тих нових людей, на яких люд український покладає надію.

Євген Титаренко народився в Одесі (1988 року), де й отримав освіту (бакалавр з режисури). До анексії Криму три роки мешкав і працював там, мав свій бізнес: кіношколу і кіностудію, навіть почав знімати серіал. Наступного дня після т. зв. референдуму залишив усе і в один день переїхав на «велику Україну». Був у Києві, коли почалася війна (травень 2014). Туди, як відомо, ринули добровольці. Вирішив, що й сам має щось робити. Тоді йому було 26.

Зброя? Кінокамера. Думав на два тижні, а затримався на цілий рік у найгарячіших точках цієї війни. Добровільно став парамедиком широковідомого легендарного батальйону добровольців «Госпітальєри», який рятував поранених і вивозив «трьохсотих». Отримав позивний «Режисер».

  Title
  Автобус українських медиків після обстрілу
в селі Піски

Знімав на камеру всюди, де їхня команда рятувальників побувала. «Накрутив» 120 годин (2014-2015 рр.) страшної дійсності. Зафільмував справжніх наших людей, бо всі, котрі добровільно пішли захищати нашу землю, – справжні. Не тільки знімав, а й допомагав медикам, робив усе, що потрібно команді в певну хвилину, в конкретній ситуації. Був контужений, мав уламкові поранення. Про це не згадує, не вважає це подвигом. Просто виконував те, що має робити чоловік, свідомий українець. Не раз і не два потрапляв під обстріли, зокрема, великокаліберної артилерії. Сцена з фільму: дорогою несподівано з’явився танк, що їхав прямо на них. Спокійний коментар оператора (тобто, самого Євгена) в цю хвилю: «О! Танк». Розбивалися камери, пошкоджено від удару ноутбук. Їхній санітарний «бусик» шість разів потрапляв у аварію.

Після ротації вирішив зробити фільм для західної публіки, для європейців, щоб вони побачили правду про цю війну. Назва фільму – англійською, й одразу ж поряд з монтажем робили відповідні субтитри англійською мовою. Збирали на це все волонтерські кошти. Зібрали. Зробили. Отож, і західний глядач, і український, само собою, має відеодокумент «довжиною» 1,5 години «цифри» про те, що наробила ця страшенна війна.

Красномовна деталь щодо збору коштів: звернулися разом із продюсером Наталією Хазан через Фейсбук до 300 депутатів із закликом скинутися по $1. Жоден не відповів. А народ відгукнувся. Фільм – це зусилля ентузіастів і, знову ж таки, волонтерів. Як от одна з героїнь фільму – госпітальєрка Катерина Нечай. Після ротації допомагала Євгену робити фільм. А до війни працювала в PinchukArtCentre, куди не повернулася.

У фільмі в неї багато монологів. Катерина Нечай – сильна, колоритна особистість. Сам Євген сказав, що там, серед колег по добровільній смертельно небезпечній роботі, зустрів справжніх. Вчора вони – менеджери, директори, а сьогодні – парамедики. З ними, освіченими, цікаво було там спілкуватися. Каже, що саме ці люди, що добровільно пішли в це пекло, сьогодні найнадійніші, найвідповідальніші. І вже зараз Катерина часто відвідує своїх побратимів. Потреба духовного спілкування.

Євген Титаренко оселився в місті Дніпро. Зробив для місцевого першого в Україні Музею АТО панорамний документальний фільм «Дніпро – форпост України» (2017). Це – про подвиг мешканців Дніпра в час війни. Кажуть, що це – перша в світі панорамна плівка на 360 градусів. Передивилися вже 1 00 000 глядачів.

Про фільм

 

Title  
  Євген Титаренко на Громадському радіо
 

Режисер мав дві причини зробити фільм «War for Pease» саме для іноземного глядача. На його, вважаю, справедливу думку, налаштованих проросійськи вже не перевиховаєш, вони такі, якими є. А ось показати європейцям, чого варті, наприклад, Мінські домовленості – конче потрібно. Та сама парамедик Катерина Нечай: «Ними ніхто не задоволений. У нас у фільмі видно наслідки цих домовленостей і як вони виглядають».

Виглядають жахливо: всюди пустка, руїни. Як після атаки бомбардувальників. У деяких селах чи містечках на руїнах у підвалах живуть залишені напризволяще старенькі пенсіонери. Ми їх бачимо. До них заїжджають, повертаючись з госпіталю в зону війни, медики. «Ми би померли, якби нас не підгодовували наші солдати». – «Не боїтеся обстрілів?» – «Ми звикли». Сіра зона звужується. Оператор: «800 метрів від Донецька... 600 метрів від Донецька»...

Поранені... Їх вантажать в авто госпітальєри і дорогою в госпіталь всіма силами намагаються підтримати, розмовляють з ними, просять терпіти, не закривати очі. Але не всіх вдавалося довезти живими. А ось київського журналіста довезли, але наступного дня він помер...

Кадр за кадром... Війна! Що ти з нами зробила?!

І найстрашніше дійство… Ліс. Його узбіччя. Виритий довгий, довгий глибокий рів... Багато людей... Багато десятків закритих дуже скромних трун із квітами. І виступ військового (когось із командирів): «Ми ховаємо тут і так, тому що нема що везти додому»... Це – останки тіл, зібрані по частинках. І невідомо, скільки таких останків різних тіл в одній труні... В рів опускають труни в одну довгу-довгу лінію.

І завершальні слова командира: «Вони воювали і загинули страшною смертю, щоб російський чобіт не топтав Європу».

  Title
   У 2017 р. Євген Титаренко створив другий фільм
на військову тематику «Дніпро – форпост України»
для музею АТО в Дніпрі. Відвідали музей та
переглянули фільм близько 50-ти послів Євросоюзу.
А всього – 100 000 глядачів

Показувати цей фільм і цей епізод, зокрема, треба було б пані Меркель, панові Макрону, пані Мей, панові Трампу, пану Порошенку. Можливо, згадають про Будапештську угоду, бодай, на 5-му році війни? І чи бачили цей фільм та саме цей епізод поховання зібраних останків захисників України наші кабінетні генерали, які, за словами Євгена, «за 500-600 км від лінії фронту ним керують?» (З інтерв’ю). Може б здригнулося у когось із них серце ? І щось рішуче змінилось би в політиці війни на сході України...

А, в кінцевому рахунку, за словами режисера, це фільм про людські цінності: про добро і зло, про те, що ти можеш поміняти своє життя навіть в одну секунду. «Бо коли ти опиняєшся під градом стрілецької зброї, градом уламків та грудами землі, – каже він, – тобі дуже страшно, але ти примушуєш себе бігти, тому що ти хочеш жити і в тебе є завдання: врятувати життя людей. Ці секунди міняють тебе назавжди і ти ніколи вже не будеш таким, яким був раніше»...

*****

Знятий матеріал не використаний повністю. Євген має намір зробити ще кілька серій. Розповісти історії тих людей, яких він зустрів у батальйоні «Госпітальєри».

Отже, і художній фільм «Кіборги», і документальний «Війна задля миру» споріднені. Про людські цінності: добро і зло, про людей – носіїв одного й іншого, про пошуки істини. Необхідність зупинити війну негайно.

*****

Подяка й уклін, насамперед, творцям цих мистецьких творів та організаторам перегляду за можливість побачити ці кадри, помислити, згодитися з трактуванням або посперечатися й обов’язково порекомендувати друзям, читачам, глядачам.

Бажаємо українському кіно досягти того ренесансу, про початок якого нещодавно заявлено.

P.S. Київські гості – кіношні амбасадори – продовжили робочу поїздку Північною Америкою. «Дні українського кіно» провели ще в Канаді з 30 жовтня до 2 листопада, продемонструвавши ці фільми в Оттаві, Монреалі, Торонто.

Фото Марії Генкін,
Катерини Лісунової,
з відкритих джерел

Пам’ять жертв Голодомору 1932-33 рр. вшановують у Флориді

Урочистий пропам’ятний концерт у Венеції (Флорида)

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com