rss
06/17/2019
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#353

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Пам’ять \ Вони загинули за нас

Трагічні події початку війни, далекого 2014 року, – вже давно в історії… Проте, кожен із нас повинен пам’ятати, як усе починалося. Як гинули найперші наші Герої.

 

2 травня поблизу Слов’янська, Донецької області, під час нападу терористів загинули двоє військових Житомирської 95-ї окремої аеромобільної бригади. Їм було 20 і 28 років.

Це сталося на мосту через річку Сухий Торець на південній околиці міста Слов’янськ, де колону українських військових було заблоковано цивільними особами та бойовиками. Під час проведення мирних переговорів з-за спин жінок і дітей терористи відкрили вогонь по наших військових. Загинуло двоє військовослужбовців Житомирської 95-ї аеромобільної бригади – старший солдат запасу 28-річний Сергій Панасюк із Коростишева і солдат військової служби за контрактом 20-річний Петро Коваленко зі села Рахнівка, що на Вінниччині. Сергій Панасюк загинув від кулі снайпера, що поцілила десантникові у шию, а Петро Коваленко – від гранати «ВОГ» з піддульного гранатомета, що вибухнула у нього під ногами. Це – дві історії про героїв, чиї життя обірвала справжня війна...

Петро Коваленко

 

Title
 
 Петро Коваленко закрив собою сімох
однополчан у Слов’янську
 

У понеділок, 5 травня 2014 року, вся Рахнівка, що під Гайсином, на Вінниччині, була у жалобі й від малого до великого плакала за своїм Петриком... 2 травня на околиці Слов’янська від рук терористів обірвалось його молоде життя, коли під час нападу загинули двоє десантників Житомирської 95-ї аеромобільної бригади. Сергієві Панасюку з Житомирщини з-за живого щита з жінок та дітей російський снайпер влучив у шию. А односельчанин великого поета Василя Стуса – Петро Коваленко – своїм тілом закрив від вибуху ворожої гранати бойових побратимів... Від смертельних уламків Петра цього разу не врятував навіть його «щасливий» бронежилет, в якому тиждень до смерті застрягла куля сепаратиста. Рядовому-контрактникові з Гайсинщини було лише 20...

– Петро все дитинство мріяв про армію, про подвиги і справжню чоловічу роботу, – розповів під час прощання однокласник Дмитро Савченко. – І ось його мрія збулась – він став десантником елітної частини! Йому заздрили всі хлопці, а дівчата заглядались, як на завидного нареченого... Ми постійно листувалися через соцмережі, і буквально за тиждень до... Петро написав на своїй сторінці: «Пацани, мене врятував «броник»... Ви не повірите, але в ньому застрягла справжня куля. Коли все скінчиться – приїду, привезу цю кулю...»

Ще за три години до загибелі він був у мережі, передавав привіти... Але приїхати йому не судилося. Третього травня зателефонували батькам із військкомату і коротко сказали: «Петро загинув».

Про трагічні події вечора 2 травня 2014 року, коли одночасно на блокпосту під Слов’янськом загинули двоє десантників, розповів майор 95-ї аеромобільної бригади:

– Це був страшний вечір для всіх нас, коли ми прямо на очах втратили рядового Коваленка з Вінниччини та військовозобов’язаного Панасюка з Коростишева, на Житомирщині, – зазначив представник військової частини Ілля Хоменко. – Все це сталось о 22:15, коли колону нашого першого батальйону із самого ранку до пізнього вечора блокували на мосту на північній околиці Слов’янська. Нас не пускали, здебільшого, жінки з іконами й дітьми... Розганяти їх чи стріляти у мирний «живий щит» наказу ніхто віддати не міг! І тут під прикриттям людей та першої темряви на нас напали! Бойовики стріляли з-за людей, і кулею снайпера пострілом у шию було вбито старшого солдата Панасюка. Наш Петро загинув від гранати «ВОГ» з піддульного гранатомета, яка вибухнула у нього під ногами. Всю ударну силу та численні уламки він взяв на себе і фактично закрив своїм тілом товаришів. Ці семеро хлопців завдяки йому залишилися живими – отримали легкі поранення й контузії. Врятувати Петра ми вже не могли... Тіла з місця загибелі були доправлені до Харкова, а звідти автобусом авіаційного університету опівночі рядового Коваленка ми привезли додому. Мені дуже тяжко дивитися в очі його рідним, бо повернути сина матері Тетяні й батькові Миколі, брата – сестрі Христині уже ніхто не зможе... Петро загинув як герой».

Після годинного відспівування у сільському храмі святого Іоанна Богослова, на якому були присутні лише близькі рідні, генерал генштабу та однополчани, сумна жалобна процесія рушила через всю Рахнівку. Героя несли на руках його друзі, бойові побратими. Ховали рядового Коваленка на центральній алеї місцевого цвинтаря поряд з найвідомішими уродженцями села.

– Цього весняного дня, коли все цвіте, милує око, співають пташки, ми проводжаємо в останню дорогу нашого героя, нашого воїна Петра, – не стримуючи сліз, звернулася до односельчан класний керівник Петра Коваленка. – Спочивай з миром, наш сину, брате, учню, щирий патріоте і захиснику! Ти загинув за всіх нас та Україну! Тебе забрала проклята куля в нікому не потрібній війні.

Не можу не згадати його випускний вальс. Наші хлопці з дівчатами танцювали так, що очей було не відвести... Минуло лише три роки від того травневого вальсу, і ось ми стоїмо заплакані біля труни нашого сина й учня. Ми пишаємось тобою, для нас і всієї країни ти – Герой! Невимовний біль та сум оповив усе наше село, Гайсинщину та Вінницький край! Нехай земля тобі буде пухом!

– Петрику, Петрику... Я знала! Чого ж ти не сказав, що вас там повбивають... – заходилася плачем мама. А батько на прощання цілував синове побите уламками чоло, руки та ноги: «Золотий мій хлопчику! Ти ж обіцяв прийти з війни. А тебе привезли друзі в труні... Як же без тебе нам жити!»

Після хвилини мовчання рядового Петра Миколайовича Коваленка під звуки Гімну України та прощальний залп з автоматів поховали на центральній алеї сільського цвинтаря Рахнівки. Сільський голова села пообіцяв людям, що рідну вулицю та школу Петра буде названо іменем Героя. Цієї середи сесія обласної ради вирішить питання матеріальної допомоги родині загиблого солдата. А генерал-майор Микола Попільський заявив, що рядового Коваленка з Вінниччини як учасника бойових дій буде представлено Міністерством оборони посмертно до державної нагороди «Герой України» разом зі Сергієм Панасюком з Коростишева.

Вічна пам’ять Героям...

Довідка

 

19 липня 2014 року за особисту мужність і героїзм у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України Петро Коваленко був нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

У селі Рахнівка на фасаді будівлі загальноосвітньої школи, де навчався Петро Коваленко, відкрито меморіальну дошку загиблому героєві.

На честь Петра Коваленка рішенням Рахнівської сільради названо вулицю в с. Рахнівка. У Вінниці на фасаді Вищого професійного училища № 11 встановлено меморіальну дошку на честь одразу двох випускників навчального закладу, які загинули в АТО, – десантника Петра Коваленка та бійця Нацгвардії Віктора Долінського.

На місці загибелі героїв-десантників Петра Коваленка і Сергія Панасюка поблизу Слов’янська встановлено залізний хрест із меморіальною табличкою.

Автор: Роман Ковальський,
Вінниця, Рахнівка

Джерело: «День»

«Він був одним з перших, хто прийшов до військкомату...»

 

Йому б ще жити й жити, однак ворожа куля сепаратиста обірвала життя хлопця. Провести в останню путь загиблого під Слов’янськом земляка Сергія Панасюка прийшли сотні мешканців Коростишева. Для них усіх він – герой, який поклав своє молоде життя за незалежність України. Проводжали десантника, старшого солдата запасу Сергія Панасюка з усіма військовими почестями і поховали на місцевому кладовищі на Алеї слави – там, де ховають почесних громадян міста.

  Title
  Сергій Панасюк – десантник, старший солдат
запасу. Загинув від кулі сепаратиста 2 травня
2014 року / Фото зі соціальних мереж

28-річний Сергій назавжди залишиться у пам’яті своїх земляків, друзів, родичів щирою, порядною людиною, завжди готовою прийти на допомогу іншим, – розповідає його сестра Лілія Іванівна Панасюк. Він ще не встиг створити власну сім’ю, жив із сестрою у батьківському будинку. Батьки померли вже давно, тож найближчими для хлопця людьми були три старші сестри. Лілія Іванівна розповідає, що Сергій, закінчивши місцевий агроліцей, прагнув швидше піти на службу в армію. Навіть сесію в ліцеї здав раніше, аби потрапити у весняний призов. Відслуживши, працював у різних місцях, останнім часом – на місцевому каменеобробному підприємстві. Займався спортом, після роботи завжди поспішав на тренування, згадує Лілія Іванівна. Коли оголосили мобілізацію, був одним з перших, хто прийшов до військкомату. Так міцний і загартований хлопець потрапив у 95-у окрему аеромобільну бригаду високомобільних десантних військ.

Тривожилися за нього рідні, знаючи, як нелегко нашим солдатам захищати цілісність держави. Знали, передусім, з телевізійних новин, бо ж у коротких телефонних розмовах зі Сергієм він завжди казав: «У мене все нормально. Не хвилюйтеся, закінчиться термін служби й повернуся додому». Та не судилося справдитися цим словам...

Лілія Іванівна розповідає, що 2 травня телефонувала йому. Слухавку ніхто не брав. Згодом – ще не раз намагалася додзвонитися. Йшли гудки, а ввечері телефон уже був відключений. Серце в рідних тривожно забилося, коли почули у новинах інформацію про двох загиблих під Слов’янськом. Одразу пішли у військкомат, точних даних про прізвища загиблих ще не було... Але вже зовсім скоро до них приїхали і представники військових, і житомирський губернатор – висловлювали співчуття, намагалися підтримати морально, запитували, чим допомогти... І розповідали, що Сергій загинув як герой, він віддав своє життя за мир та незалежність України, за кожного з нас.

Сестри почули від військових, що сталося того вечора, коли загинув їхній Сергій. То був страшний вечір для всіх воїнів, які просто на очах втратили двох своїх товаришів.

Була запекла сутичка. Колону першого батальйону, яка вирушила на виконання бойового завдання в рамках антитерористичної операції, тривалий час блокували на мосту на північній околиці Слов’янська. Їх не пускали, здебільшого, жінки з дітьми... Жінки тримали в руках ікони. Військові вимушені були зупинитися, щоб не затискати їх і не стріляти в мирний «живий щит». Коли тривали перемовини зі сепаратистами, які прикривалися місцевим населенням, постріл снайпера вбив старшого солдата Панасюка. Куля влучила в шию. Тоді ж Петро Коваленко з Вінниччини загинув від гранати «ВОГ» із піддульного гранатомета, яка вибухнула в нього під ногами...

5 травня в Будинку культури міста Коростишів відбулася траурна церемонія прощання зі Сергієм Панасюком. В останню дорогу люди провели свого земляка-патріота, брата, коханого, друга, товариша. Були тут і представники військових частин, обласної та місцевої влади. Обласна влада запевнила, що допоможе родичам матеріально, місцеві каменярі мають виготовити власним коштом пам’ятник герою. Є надія, що вулицю, на якій жив Сергій, буде названо його ім’ям – з такою пропозицією звернувся до місцевої влади голова Житомирської ОДА Сидір Кізін. Утім, Сергія й так вважають у Коростишеві героєм – і старші мешканці, й молоді. А в багатьох його друзів у соціальних мережах є фото мужнього солдата з написом: «Сергій Панасюк. Герої не вмирають!!! Ти назавжди в наших серцях...»

Автор: Оксана Климчук,
Житомирська область

Джерело: «День»

Павло Стоянський

 

Title  
  

Павло Васильович Стоянський народився 3 лютого 1989 року. Жив у Маріуполі, Донецької області.

Старший солдат 14-ї окремої механізованої бригади.

Загинув 10 жовтня біля хутора Вільний, що в околицях селища Золоте-4, Попаснянського району, Луганської області. Воїн під час обстрілу наших позицій російськими військами отримав смертельне кульове поранення.

«Не стало нашого побратима… На фронті від ворожої кулі загинув старший солдат Павло Стоянський… Йому вже ніколи не буде 30, він назавжди залишиться 29-річним… Спочивай з миром, побратиме…» – йдеться на ФБ-сторінці Новоград-Волинської бригади.

За матеріалами «Цензор.НЕТ»

Незламні духом

Вони загинули за Україну

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com