Якщо подивитися на конфігурацію політичних сил України, то складається враження, що влади практично майже нема – лише опозиція.

 

Про виникнення ще однієї опозиційної структури і йтиметься.

Хто при владі?

 

Петро Порошенко з керівником адміністрації президента В. Януковича Сергієм Льовочкіним. Зверніть увагу на вираз облич обох

Якщо враховувати офіційні дані, то владу сьогодні утримують дві партії – БПП і «Народний фронт» (НФ), котрі складають основу парламентської більшості.

Якщо брати реальну ситуацію, в якій НФ фактично має вкрай низький, близький до нульового, рейтинг, то при владі фактично тільки БПП – Блок Петра Порошенка «Солідарність». А «Народний фронт» контролює тільки два важливі фактори поточного політичного процесу – голоси своєї парламентської фракції, яка залишається найчисленнішою, і міністерство внутрішніх справ, очолюване «народофронтівцем» Арсеном Аваковим – ця посада закріплена за НФ угодою з БПП.

Отож, НФ, який спочатку, у 2014 році, був рівноцінним політичним партнером БПП, через 4 роки за фактичним станом справ перетворився у молодшого партнера.

А якщо говорити вже зовсім реально, то при владі сьогодні перебуває де-факто одна людина – Петро Порошенко, котрому за минулі чотири роки вдалося оволодіти більшістю «командних висот» країни – парламентом, урядом, силовими відомствами, судовою системою, фінансово-економічним і банківським сектором, інформаційним полем країни.

Звичайно, не всіх Петро Порошенко зміг підкорити, з багатьма довелося домовлятися, але, в кінцевому підсумку, саме президент опинився нагорі – у всіх аспектах.

Точніше, майже в усіх. В одному аспекті – рейтинговому – він відстає.

Очолити політичні рейтинги йому не вдається вже декілька років поспіль. Тут Петро Порошенко поки що має вдовольнятися місцем у першій п’ятірці найбільш рейтингових політиків.

Хоча існує конспірологічна версія, що нібито насправді його рейтинг є вищим, а, мовляв, хитрий Петро Олексійович до часу мовчить про це, щоб не викликати на себе додаткової і гострої критики. Бо йому і так непереливки.

Хто в опозиції

 

А ось тут арифметика зовсім інша. В опозиції до влади (читай – до Петра Порошенка) всі. Це ж треба так примудритися чотири роки покерувати, щоб усі стали дибки.

Але диявол криється в деталях, і опозиція також є дуже різною – і в деталях, і в планах, і в таємних «договорняках».

Згадаймо, що визначально з Петром Порошенком і його БПП «Солідарність» у 2014 році були Арсеній Яценюк з його «Народним фронтом», Юлія Тимошенко та її «Батьківщина», Олег Ляшко та його «Радикальна партія» і «Самопоміч» разом з позапарламентським фактичним керівником, міським головою Львова Андрієм Садовим.

Тоді владна коаліція виглядала солідно.

Проте, коли вона внаслідок політики Петра Порошенка розпалася і при владі залишилися Петро Порошенко та Арсеній Яценюк з їхніми БПП та НФ у Верховній Раді України, настав другий етап сходження П. Порошенка – його підкилимна боротьба проти тодішнього глави уряду А. Яценюка.

Коли разом з Міхеілом Саакашвілі, котрий виконував роль «тарана», браму Арсенія Яценюка висадили і у сферу впливу пана Арсенія, як у фортецю, ввірвалося «військо» П. Порошенка, А. Яценюк пішов у відставку і політичну «тінь», а на владному олімпі залишився один очільник держави.

Яценюк же сьогодні, здебільшого, є об’єктом для кпинів і політичного гумору.

До листопада цього року загальна картина опозиції була стабільною і більш-менш ясною. Опозиційний блок у складі екс-регіоналів стояв особняком від тієї групи партій, яка називала себе післямайданною і демократичною опозицією і офіційно опонував владі, тобто, Петрові Порошенку.

А та післямайданна група складалась із парламентських політичних партій та їхніх лідерів – Юлії Тимошенко, Олега Ляшка, Андрія Садового, позапарламентських партій «Громадянська позиція» на чолі з Анатолієм Гриценком і деяких партій та лідерів менш відомих.

Що цікаво, в «Опозиційному блоці» за останні 2 роки відбувся своєрідний «зигзаг».

«Зигзаг» Опоблоку

 

У партійному списку Опоблоку балотувався до Верховної Ради України і Вадим Рабінович, що виглядало логічним. Однак, через деякий час він заявив про розірвання стосунків з Опоблоком.

	Угоду укладено

Це «розірвання» виглядало дивно – В. Рабінович залишився у складі фракції Опоблоку, щоб не втрачати депутатський мандат. Але пішов окремим шляхом, створивши нову партію з дивною, як для політики, назвою: «За життя».

Назва партії нагадувала тост. І, як уже не раз зазначали у соцмережах, була перекладом відомого заклику «Лехаїм».

Антисеміти було вчепилися в цей факт, запідозривши, що Рабинович створив партію для українських євреїв, однак ці розмови вщухли, коли він та його партія почали стрімко набирати рейтинг.

Бо без підтримки українських виборців інших національностей таке було б неможливим. Було ясно, що В. Рабінович намагається заручитися підтримкою всіх українців, кому його позиції і він сам здадуться переконливими.

Експерти скептично оцінили нову партію. Один із них ще рік тому, у вересні 2017 року, писав: «Нові політичні рейтинги показують: якщо нових політичних сил на обрії не видно, то суспільство ладне замінити їх фантомами або симулякрами...

Йдеться про такий собі політичний цироз суспільства і політикуму. Бо це так само, коли здорова частина печінки при цьому захворюванні замінюється стромою...

Тільки там можна пояснити потрапляння в рейтинги такої, наприклад, політичної сили як «За життя» з Вадимом Рабіновичем на чолі. Вся «партія» – це не що інше як регулярне словоблуддя Рабіновича на всіх телеканалах країни в стилі Кашпіровського. Той банки з водою заряджав, а цей – голови...

Судячи з «адептів», – також з водою...»

Але ж історія виборів в Україні показує, що рівень зрілості українського електорату є ще достатньо низьким, і тому популізм поки що є ходовим товаром – його сприймають і конвертують у підтримку політиків та політичних проектів.

Восени цього року здавалося, що стратегія на президентські вибори у представників Опоблоку і партії «За життя» визначилася.

Ще 8 листопада у експертів та громадськості було стале уявлення, що Юрій Бойко та Вадим Рабінович – обидва, але кожен окремо – підуть у похід за булавою у березні 2019 року.

Аж ось настало 9 листопада.

Прес-конференція

 

Щоденний телеефір – основа зростання рейтингу В. Рабіновича

Цього дня журналісти були запрошені у кулуари Верховної Ради України, де вони побачили великий банер з написом «Опозиційна платформа «За життя».

Поки оператори і фотографи виставляли світло, журналісти вдивлялися в напис, і в їхніх душах зароджувалось і почала терзати, як жартував один кіногерой, неясна підозра.

Її підтвердили два нардепи – глава Опоблоку Юрій Бойко і глава партії «За життя» Вадим Рабінович – які бадьоро зайшли, сіли за столик, заставлений мікрофонами, і розпочали спілкування із заяви про об’єднання опозиції.

Підписавши на очах присутніх документ про об’єднання, політики його прокоментували.

Першим слово взяв Юрій Бойко і заявив: «Сьогодні погана новина для влади, котра зробила всіх ворогами, всередині країни і поза її межами. Але ми запрошуємо всіх до об’єднання, щоб зробити життя українців щасливим».

Після Бойка, який розмовляв українською, Рабинович говорив російською. Такий собі дует політичних Тарапуньки і Штепселя, які також – пам’ятаєте – використовували обидві мови у виступах. Щоб дійшло і до україномовної, і до російськомовної публіки.

В. Рабінович, не моргнувши оком, назвав цей день історичним для України. Не більше і не менше – для України.

Історичність події В. Рабіновичу бачиться у тому, що створена платформа (він підкреслив – саме платформа) для об’єднання опозиції, яка повинна зупинити «вакханалію чинної влади».

В. Рабінович назвав три пункти, на основі яких обидва політики запрошують усіх, хто бажає, приєднуватися.

Перший пункт – встановлення миру – «безумовного миру» – в країні.

Другий – «припинення економічного геноциду українського народу».

Третій – «створення незалежної нейтральної країни – Швейцарії Східної Європи».

Ось на цю платформу, переконаний В. Рабінович, стануть «десятки партій і рухів».

Обмінявшись папками і посмішками, обидва політики обнялися, правда, уже з буденним виразом облич.

І справді – після урочистостей настають будні, протягом яких можна аналізувати те, що відбулося в урочистій частині і послухати реакцію політикуму і громадськості.

Що ж, насправді, пропонує платформа?

 

По-перше, проаналізуємо засади цієї платформи, на яку запрошують усю опозицію і які зовні здаються нібито привабливими, а при уважному аналізі не такими вже і безневинними.

І спробуймо зрозуміти, як любить казати сам Вадим Зіновійович, «хто кому Рабінович?».

Візьмемо першу тезу і запитаємо себе – а що таке отой «безумовний мир», про який сказав В. Рабінович? Мир без усіляких умов?

Але ж так не буває. І політикам, і аналітикам, і розумній громадськості добре відомо, що існують різні концепції миру.

Скажімо, мир на російських умовах і мир на українських умовах є принципово різними і взаємно недосяжними концепціями.

Інші концепції миру, в яких містяться підходи Німеччини, Франції, ЄС, ОБСЄ, США також не влаштовують то одну, то іншу сторону.

Наполягання на «безумовному» мирі для України фактично означатиме відмову від українських умов – таких, наприклад, як вибори на Донбасі за участі українських ЗМІ, політиків і під контролем ЦВК України після виведення всіх іноземних військових формувань.

Чи, наприклад, встановлення контролю над кордоном України з Росією, включно з тією ділянкою, яка зараз Україні непідконтрольна.

І ще чимало умов є, без дотримання яких мир на Сході України встановити буде дуже складно, а то й неможливо.

Вадим Рабінович людина зовсім не наївна і все це чудово розуміє. Чому ж пропонує? Власна ініціатива? Дуже сумнівно.

Отож, можна зробити висновок, що перша умова платформи є для України пасткою.

Другий пункт платформи є настільки очевидним, так б’є по ключовій больовій точці сьогоднішнього українського життя-буття, що буде, безумовно, підтриманий електоратом.

Але, як політтехнолог, мушу сказати: майстерність маніпулювання в тому то й полягає, що між маніпулятивними думками подають думку очевидно правильну і тим самим створюють у громадськості ілюзію, що й інші пункти є правильними.

Тож, з особливою увагою аналізуємо тепер третій пункт платформи. І бачимо, що його автори вважають українських виборців такими самими, перепрошую, «лохами», як Остап Бендер, котрий обіцяв мешканцям задрипаного провінційного містечка Васюки перетворення їх селища у квітуче місто Нью-Васюки – центр світових шахів.

Заява, що Україну можна перетворити в Швейцарію на тлі колосального зношення всієї застарілої промислової та житлової інфраструктури, вражаючого її відставання від країн навіть середнього рівня та якості життя, тотального домінування олігархії в економіці та політиці звучить не тільки нереалістично, але й знущально.

Значно більш корисно для українців зрозуміти, що тільки через роки тяжкої праці, справжніх, хоча й болючих реформ, повної деолігархізації, домінування проукраїнських сил на всіх рівнях – загальнонаціональному та місцевому – і у всіх областях та районах України, в усіх галузях, особливо безпековій, правоохоронній, судовій, створення законодавства, сприятливого для розвитку малого і середнього бізнесу, можливі зрушення на краще.

І якщо перший пункт є політичною пасткою, третій – цинічною насмішкою над виборцями, які, на зверхню думку авторів цього плану, здатні «проковтнути» будь-яку нісенітницю в красивій обгортці.

Реакція

 

Так бачать В. Медведчука критики – напівПутіним, з образами Сталіна і Дзержинського за спиною

На цю прес-конференцію і оголошене на ній об’єднання зреагували швидко. І чи не найшвидше – голова політради партії «За життя» Віктор Медведчук.

Він так миттєво прокоментував задеклароване об’єднання, нібито поспішав закріпити в інформпросторі певну інтерпретацію й оцінку цієї події: «Мета майбутнього політичного об’єднання – захист інтересів мешканців Південного Сходу, захист інтересів російськомовного населення, захист людей, які впевнені, що той курс, який взяли на озброєння уряду Яценюка – Гройсмана, курс, який сьогодні сповідує центральна влада в особі президента, є неправильним».

Відмежувавшись, по суті, від України центральної, північної і західної, В. Медведчук підтвердив, що новостворена платформа зосередиться на тому, щоб «вирішити проблему Донбасу»: «Зараз готується економічна програма, програма з реалізації мирного плану (його необхідно затвердити для того, щоб ми могли зробити реальні кроки для припинення бойових дій, відновлення миру на Донбасі, повернення Донбасу в Україну, а України на Донбас). Це – найважливіше, що очікують люди як від майбутнього президента, так і від майбутнього парламенту».

Про те, на яких умовах, ініціатори платформи планують повернути Донбас в Україну, голова політради не сказав нічого. Напевно, на «безумовних», про які заявляв В. Рабінович?

Але ж і без цього уточнення ясно, що умови ці не мають нічого спільного з офіційною позицією України, яку вона задекларувала в межах «нормандської» четвірки та робочих груп мінського переговорного процесу.

Ну і щодо третього пункту В. Медведчук був достатньо відвертим: «Той так званий цивілізаційний вибір, який нам нав’язали євроінтегратори, завів нашу в країну в цивілізаційний, економічний, соціальний тупик».

Неозброєним оком видно, що позиція, висловлена В. Медведчуком, співпадає з позицією Росії і конкретно В. Путіна.

Як звик висловлюватися відомий російський коментатор: «Совпадєніє? Нє думаю».

	Ю. Бойко і В. Рабінович моляться, щоб вибрали їх?

«Рятівники», вони ж – кандидати у президенти

 

Коли В. Медведчука запитали, чи не думає він балотуватися у президенти від новоствореної платформи, той відповів: «… роль, яку я взяв на себе – роль організатора і координатора об’єднавчого процесу – для мене значно важливіша, ніж роль кандидата в президенти. Адже йдеться не про політичні амбіції, а про об’єднання здорових політичних сил, про вихід із кризи – соціальної, економічної, політичної, в яку нас загнала влада. Скажу більше, йдеться про порятунок країни».

Що ж, криза об’єктивно є, долати її треба, більше того, можна погодитися, що і країну рятувати потрібно. Тільки хто ж виступить рятівниками?

«Рятувальник» О. Вілкул

Щоб ні у кого не стало сумнівів, партія «За життя» одразу ж заявила, що висуває на посаду президента Вадима Рабіновича. На це Юрій Бойко, котрий до дня об’єднання вважався однозначним кандидатом від Опоблоку, дипломатично відповів, що останнє слово має сказати з’їзд Опоблоку.

Проте, частина Опоблоку одразу заявила протест і незгоду з діями свого офіційного лідера. Політики з так званої «групи Ахметова», передусім, Борис Колєсніков, О. Вілкул, інші заявили, що Ю. Бойко ні з ким в Опоблоці не радився, і партія негайно проаналізує це самочинство та відреагує.

Один з ймовірних кандидатів у президенти від ахметовської частини Опоблоку – О. Вілкул – також може презентувати себе як «рятівника» країни, і навіть програма у нього може бути вельми схожою.

Однак, справа не у програмі, а у бізнесових інтересах спонсорів: Рінат Ахметов та Дмитро Фірташ, котрий стоїть за новоствореною платформою, хочуть мати у майбутньому контрольованого президента України.

Бо політико-економічний контроль над країною вони значною мірою зберігають уже досить багато років.

Післямова

 

Ця частина опозиції, яке б її крило ми не розглядали – ахметівське чи фірташівське – навіть не приховує, що захищає проросійські позиції.

Проросійські сили активізувалися.

Найближчий час покаже, як будуть розвиватися процеси надалі.