Що залишається від людини, коли вона волею Господа Бога і Долі полишає цей світ? Це сакраментальне питання хвилює людство протягом усієї його історії.

 

Якщо залишаються матеріальні чи духовні плоди його земних трудів, то це прийнято вважати спадщиною. Творчі люди особливо чутливі до того, щоб якусь помітну спадщину залишити після себе.

Іноді залишаються після людини легенди, позитивні чи негативні. І через них таку людину пам’ятають і згадують.

А якщо не залишається нічого, навіть згадки у пошукових системах?

Ось перед тим, як писати цей матеріал, я набрав у Гуглі ім’я мого покійного друга, багаторічного автора нашої газети «Час і Події». І ця знаменита пошукова система чомусь не видала мені нічого. Я зробив запит на фото. І знову нічого.

«Не може бути», – сказав я собі. Людина яскрава, талановита, прожила 66 років і що, майже слідів про неї не залишилося?

Більш ретельні пошуки я поки що відкладаю. І звертаюся до своєї пам’яті – сьогодні вона більш надійна для мене, ніж будь-яка пошукова система.

Зі Сергієм Воловиком я познайомився влітку 1969 року, коли нас поселили в одну кімнату гуртожитку під час вступних екзаменів до головного університету країни. Тоді він називався Київським державним університетом, нині Національним. Хоча ім’я Тараса Шевченка мав і тоді.

Сергій був родом з Луганщини, з невеликого міста Сватове, я з Черкащини. Але ми одразу ж подружилися, тим більше, що дні народження наші, як з’ясувалося, були майже поряд.

Єднала нас і українська мова, яка була не такою поширеною і популярною серед тодішніх вступників, тим більше, зі Сходу України.

Ми вступали на різні факультети: Сергій – на хімічний, а я – на психологічне відділення філософського факультету. Проте, різниця у спрямованості предметів нас ніскільки не розділяла. У підсумку, ми обидва вступили і були щасливими – перед нами було неозоре життя і, здавалося, вічність.

Закінчивши хімічний факультет, Сергій працював в Інституті хімії, був активним науковцем. Свою хімію обожнював, але весь час намагався розширити горизонти свого пізнання. Захопився і психологією.

У вільні дні намагався вирватися у свої улюблені Карпати і піти у гори. Карпати він полюбив усією душею, що було дивним як для уродженця Донбасу.

Згодом Сергій несподівано для багатьох поїхав у США. Поїхав не в еміграцію, а на роботу. Його запросив на роботу американський хімік, лауреат Нобелівської премії, в знаменитий Університет Дюка. Сергій багато років пропрацював там.

Американського громадянства не прийняв, залишався громадянином України. І дуже любив сюди приїздити.

Щоразу по приїзді він виконував своєрідний ритуал: запрошував мене в наш університетський скверик, у якому ми провели стільки щасливих студентських годин, у ресторан «Опанас».

Сергієві дуже подобався український стиль цього ресторану, старовинний інтер’єр, вишиванки на офіціантах, меню української кухні. Проте, під час перших відвідин нас так вразило, що офіціанти розмовляли з нами і між собою російською мовою, що я не витримав і запитав у метрдотеля: «Слухайте, добродію, у вас тут «Опанас» чи «Афанасій»? На що метр незворушно прорік: «В чьом дело? Ми в вишиванках, в меню борщ. Какіє претензії?»

По обличчю бачив, що Сергієві було боляче від цієї незворушної байдужості.

Адже він сам чим більше жив у Америці, тим більше сумував за Україною. Писав чудові вірші українською – складні, метафоричні, але які цікаві!

Творчість його двох улюблених письменників – американця Ернеста Хемінгуея та українця Василя Стефаника – супроводжували його все життя.

Як я жалкую, що не пристав на його наполегливу пропозицію прилетіти до США, сісти разом у його машину і поїхати у Флориду, до будинку-музею Хемінгуея! На зустріч з нашою юністю, в якій ми Хема просто обожнювали.

Жаль, жаль, що я не знайшов у собі сил це зробити, як затятий домосида.

А за творчістю Стефаника Сергій до останнього збирав матеріали і робив начерки, хотів написати щось серйозне. Жаль, що іноді комп’ютери згорають, а ми забуваємо перенести написане на запасну флешку!

Більшість віршів Сергія, як я сподіваюся, були надруковані в нашій газеті «Час і Події», точніше, всі, що він надавав для публікації.

Керівництво газети, передусім, Софія Разумова, завжди підтримувала Сергія і була ініціатором публікації його матеріалів, насамперед віршів, у нашій газеті – за що їй вдячність!

Я багато разів пропонував йому зібрати збірничок віршів і видати в Україні.

Але, на превеликий жаль, він так само «оперативно» хотів це зробити, як я –поїхати з ним у Флориду до Хема.

Тепер треба подумати про посмертне видання, хоча віршів у нашому розпорядженні, на жаль, мало. Але ж втішають великі приклади: у першому виданні «Кобзаря» їх було також небагато.

Протягом останніх років Сергій хворів, і його стан стрімко погіршувався. Бог його забрав майже в той день, коли Сергій народився.

Нехай Душа чудової людини, яскравого, талановитого чоловіка, патріота України заспокоїться там, в оселях праведних.

Пам’ятаємо тебе, любий друже. Сумуємо. Вклоняємось твоїй пам’яті.

P. S. У Сватове, де народився Сергій і похована його мама, наскільки я знаю, прилетить половина праху Сергія. Повернення його додому відбудеться – нехай і в такому вигляді.

В цій Маленькій Швейцарії,

засипаній буковим листям,

В цім самотнім готелі

над урвищем пустка і сон,

Індіянська Касандра

в тотемнім черокськім намисті

Згаслим блиском очей

сповіщає зимовий сезон.

В цій Маленькій Швейцарії,

заснулій у буковім листі,

В марсіанських дощах,

в апалачській досвітній імлі,

В цих зелених очах,

від далеких зірок променистих,

Обірветься мій шлях

і загубиться слід на Землі...

Я торкаю, горну, поринаю

в це букове листя,

Я цілую його, повертаючись

в вижницький сон,

Я літаю із ним

у космічнім сумнім падолисті

Й ти до мене біжиш

по смереках з карпатських ікон.