rss
11/21/2018
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#340

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Культура \ Мистецький дивосвіт Олеся Опарія

Про талановитого художника і колекціонера Олеся Опарія зі села Перехрестівка, Роменського району, на Сумщині, вперше дізнався 20 років тому від нашого спільного приятеля з Верховини Василя Форділя. Він мені часто розповідав про цього талановитого хлопця. Згодом доля склалася так, що я зустрівся з Олесем у Львові у нашого іншого спільного приятеля, уже покійного гуцула Василя Флейчука. Олесь тоді вступив на факультет художнього текстилю Львівської академії мистецтв, а я - на факультет журналістики ЛНУ імені Івана Франка. Ми були у пошуках помешкання. Покійний Василь Флейчук знайшов нам тимчасове помешкання в письменника Павла Федюка, в якого ми прожили місяць.

 

За цей час я мав можливість побачити Олесеві таланти, про які так часто розповідав наш верховинський приятель. Пригадую, коли Олесь розповідав про мистецтво, його очі були звернені догори, до небес. Він розповідав так захоплено, що хотілося слухати безкінечно. А ще мені було дуже цікаво спостерігати, як Олесь малює «петриківку». Його петриківський розпис - флористичний, багатий на складні елементи. У палітрі робіт переважають синьо-блакитні тони.

Зараз Олесь Опарій - художник петриківського розпису, колекціонер старовинної вишивки, писанкар, викладач кафедри художнього текстилю Львівської академії мистецтв. Нещодавно талановитому майстрові виповнилось 45 років.

Title Title 
 Олесь Опарій зі студентками кафедри художнього
текстилю в народному одязі біля Олесевої збірки
 Розпис писанок у товаристві «Просвіта»

 

Потяг до мистецтва в Олеся з'явився ще в дитинстві. Тоді він любив малювати, цікавився українською вишивкою. Хист до творчості передався, мабуть, від діда і бабці по маминій лінії. Самі ж батьки Олеся не мали справи з мистецтвом. Мама в молоді роки працювала на швейній фабриці, потім - у сільській аптеці, хоча не була обділена талантом до мистецтва. Тато Олеся - старший прапорщик внутрішніх військ.

Дідусь Іван мав хист до малювання, а його мама Ганна була талановитою вишивальницею і ткалею. Власне, цими вміннями вся родина заробляла на прожиття. Вони ткали дуже тонке полотно, вишивали. Навіть дідусь вишивав. А ще він шив чоботи, виготовляв дерев'яні іграшки.

«Пам'ятаю, якось на свято Трійці мама повела мене до Троїцької церкви в місті Ромни», - розповідає Олесь. - «Вся церква була заквітчана, а священик був одягнений у пишні зеленоткані ризи. Це наскільки мене вразило, що, прийшовши додому, я почав то все малювати. Незважаючи на те, що батько був військовим, мама постійно ходила до церкви і мене брала зі собою».

Title Title 
 Чайна пара «Моя Україна», 2015 р. Авторські писанки Олеся Опарія
(2009-2014 роки)

 

У дев'ятирічному віці Олесеві потрапила до рук книжка про художників періоду Відродження «Небо не слишком високо», автором якої був кореспондент журналу «Огоньок» Лев Любимов. У книжці були зібрані його мистецтвознавчі статті. Хлопець перечитав усю книжку, яка надихнула його на розвиток хисту до малювання. Перечитуючи ці статті в зрілому віці, дивується, як розумів у такому віці сутність книжки.

«Оскільки я мешкав у селі, то не мав вільного доступу до літератури з мистецтва», - каже Олесь. - Часто ходив у сільську бібліотеку і брав «Велику радянську енциклопедію», в якій були кольорові вклейки та інформація про художників. Переглядав кожен том і знаходив щось цікаве. Таким було моє пізнання мистецтва».

«Як зараз пам'ятаю, в часи СРСР випускали друковані картини, за якими можна було вишивати», - пригадує Олесь Опарій. - «Коли мені було 9 років, я знайшов вдома незакінчені вишивані роботи моєї матері. Якось мама пішла до школи на батьківські збори, а я взявся за вишивання».

Title Title 
 Тарілки із серії «Квіти з України» Декоративні тарілки «Буяння» (2015 р.)
та «Квіти весни» (2016 р.)

 

Для Роменського району, звідки Олесь родом, характерною є вишивка білим по білому. Це - традиційна полтавська вишивка, а Ромни якраз належать до субрегіону Північна Полтавщина. В цій вишивці дуже багато технік. Зокрема, пряма лічильна гладь (раніше мала назву лиштва), солов'їні вічка або виколювання, зерновий вивід, курячий брід, штапівка, ляхівка. Всі ці техніки поєднуються і творять полтавську вишивку. Унікальність полтавської жіночої сорочки в тому, що жіночий одяг зберіг такі рудименти значно довше. Чоловічий одяг більше інтегрувався в сучасність. Власне, на полтавській жіночій сорочці поєднуються кільканадцятьох технік в одному орнаменті. Зате в колористиці давня полтавська сорочка одноколірна. Тільки Гадяцький район виступав антагоністом до Полтавщини, тому що там ще вишивали синіми нитками. Існує бувальщина, що в Гадячі мешкав єврей, який фарбував конопляні нитки в синій колір, і ці нитки дорого коштували, тому сорочки були вишиті завжди на піврукава і дуже рідко на весь рукав.

Олесь опанував практично всі полтавські техніки вишивання і постійно відтворює старовинні сорочки. Правда, не вважає себе професійним вишивальником. З певних причин мама Олеся давно закинула вишивання. Її роботи, які починала в молодості, закінчив Олесь.

Title Title 
 Писанка на гусячому яйці за мотивами писанок
Гуцульщини, 2007 р.
 Розпис «Пісня», 1999 р.

 

Після закінчення 8-го класу Олесь вступив у кулінарне училище на кондитерський відділ у селі Миколаївка, Білопільського району. Олеся цікавила не так кулінарія, як оздоблення з овочів, тобто, художній елемент кулінарії. Кулінарна освіта згодилася хлопцеві під час служби в армії. Працював там помічником у кондитерському цеху, часто їздив у відрядження, мав можливість вільно пересуватися по місту, що дало змогу відвідувати музеї і купувати мистецтвознавчу літературу.

Коли Олесь навчався у старших класах, у нього постійно зростали естетичні потреби.

«Якось у шкільному підручнику я побачив петриківський розпис, який дуже мене вразив, - ділиться враженням Олесь. - Я не знав, як тому навчитися, але почав пробувати. Досі зберігаю перші роботи, які навіть не нагадують петриківку».

Подальшого розвитку в цьому розписі Олесь набув під час служби в армії в Кам'янському, що на відстані 30 км від Петриківки. Там мав можливість побачити роботи справжніх петриківських майстрів і продовжити практикуватися.

«Своєю працею в техніці петриківського розпису я фактично руйную засади ЮНЕСКО, куди занесена петриківка до нематеріальної спадщини», - каже Олесь. - В основі петриківки закладено, що навчання йде від майстра до учня, а в мене склалося так, що не було вчителя. Допомогла мені в цьому книжка «Прикрась свій дім», в якій серед багатьох розділів був розділ декоративного розпису, а в ньому - петриківський розпис. Я виготовив «котячий пензлик» (з котячої шерсті) і почав працювати».

Title Title 
 Розпис «Сині квіти», 2016 р. Фрагмент розпису скрині, 2012 р.

 

У 1994 році після звільнення з армії Олесь поїхав до Василькова, Київської області, навчатися азам кераміки. Хоча в Олеся не було мистецької освіти, проте його охоче взяли на роботу у відділ виготовлення художньої кераміки при акціонерному товаристві «Екскаватор АТЕКС». Там, у керамічному цеху, якраз потребували художника з розпису кераміки. Олесь працював і одночасно навчався, адже був учнем при художній лабораторії. Тоді ж зацікавився васильківською майолікою, багато малював. Здібності хлопця побачив головний художник філії Сергій Денисенко і запропонував здобувати мистецьку освіту в Миргородському керамічному технікумі.

До речі, цей давній заклад має певні традиції. Спочатку Олесь побоявся, бо ж треба вивчати живопис і рисунок, з яким не був ознайомлений, але виходу не було.

Захоплення вишивкою, відвідування музеїв і спілкування з митцями спонукало Олеся до започаткування збирання вишиваних речей.

«Якось побачив жінку, що продавала дві гарні сорочки», - пригадує Олесь. - «На жаль, не мав біля себе грошей, тому і не купив. Але пізніше на автобусній зупинці зустрів гурт бабусь, серед яких одна була з мого села. Розговорився з ними і запитав, чи не знають, де можна купити старовинні сорочки. Одна бабця сказала, що має сорочку «білим по білому», але одразу засумнівалася, що я куплю, бо всі чомусь люблять червоно-чорні. Я ж одразу подумав, що це мусить бути унікальна річ. Насправді такою вона й була.

Ми домовились, що ця жінка принесе сорочку в Ромни на базар. Коли інші жінки побачили, що я купив, пішли додому і теж дещо принесли. Відтоді я почав приїжджати на базар і купувати експонати».

Основу збірки Олесь починав вузькоспеціалізовано. Спочатку збирав полтавську жіночу сорочку. Проте згодом збірка розширилась, і зараз у колекціонера понад 100 зразків різноманітних сорочок західного Поділля, Волинського і Східного Полісся, Гуцульщини. «Йдеться не лише про зашиті святкові сорочки, а й ті, що мають дуже мало вишивки.

«Для мене може бути цінним навіть шматок рукава чи понищена сорочка», - каже колекціонер.

Крім сорочок, Олесь колекціонує вишивані рушники. Серед них у колекції є рушник з підписом авторки Марії Матьоші, але не вказаний рік. У Миргороді вдалося купити рушник, який був вишитий у 1912 році. Він вишитий хрестиковим швом з написом: «Вставай раненько, вмивайся біленько, лице втирай і мене не забувай. Мене забудеш, то себе загубиш». Проте, цей рушник до кінця не відкрив своєї таємниці, бо друга частина напису незрозуміла. Написано - Погодиха або Логодиха. Можливо, то є назва села.

Колекціонуючи речі, треба дбати і про їх догляд та належне зберігання, адже вишивка - це кольорові нитки. Колекціонер каже, що найкраще збереглися сорочки і рушники з Миргородщини, досі не втративши первинних кольорів навіть при мокрій обробці. Інші линяють і доводиться віддавати їх на реставрацію.

Часто Олесь виставляє свої роботи в музеях по всій Україні, але в ідеалі хоче, щоб вони зберігались там, де були створені. Каже, що субкультура міста, навіть Полтави, не підходить, бо експонати, створені в селі, є чужими для міської культури.

У 1996-1997 роках Олесь працював у фондах Роменського краєзнавчого музею. Згодом кореспондент газети «Вісті Роменщини» Галина Білоцерківська написала про Олеся статтю, в якій йшлося про те, що він має велике бажання продовжити навчання в Миргородському художньо-промисловому коледжі ім. М. В. Гоголя. Оскільки хлопець відслужив армію, то мав іти на платну форму навчання. Але заступник директора музею, котрий був головним хранителем фондів, мав приятеля в Міністерстві освіти і попросив, щоб зробили для Олеся виняток. Його прохання було задоволено. Олесь вступив у Миргородський художньо-промисловий коледж ім. М. В. Гоголя Полтавського національного технічного університету ім. Юрія Кондратюка на спеціальність «художня кераміка». Якщо решта студентів оздоблювали свої роботи в різних стилях, то Олесь - тільки в петриківці. До того ж, у фондах викладачів зберігалися студентські роботи петриківчан. Ці роботи стали Олесеві у великій пригоді, бо він зміг рівнятися на достеменні твори.

Після закінчення технікуму працював на Городницькому фарфоровому заводі у художній лабораторії, а в 2002 році переїхав до Львова і вступив в Академію мистецтв. Через завантаження навчанням відклав улюблене заняття петриківкою, але згодом обставини склалися так, що у Львові знайшов роботу з порцеляною і фарфором, тому знову повернувся до улюбленого заняття.

Ще з дитинства Олесь мріяв навчитися бісероплетінню. Останнім поштовхом до цього було знайомство з майстринею, автором книжки «Чарівні візерунки по бісероплетінню» Еллою Литвинець.

«Коли я побачив роботи Елли Литвинець, - пригадує Олесь, - то невдовзі змінив свій стиль роботи з бісероплетіння».

У 1993 році Олесь зацікавився розписом писанок. На Сумщині на той час ця традиція була майже в повному занепаді.

«Вперше розпис писанок я побачив у документальних фільмах про Гуцульщину, - пригадує Олесь. - Проте, не міг зрозуміти, в чому їх фарбують, але згодом дізнався, що це - барвники для вовни. Якось мені в руки потрапив дитячий журнал «Соняшник», в якому була кольорова вкладка-книжка «Як написати писанку». З цього усе й почалося. Уважно все перечитавши, я виготовив перший писак з металевої шнурівки. Фарбував писанки шкільним чорнилом. Пізніше знайшов на базарі барвники для фарбування крашанок. У 1994 році познайомився з писанкарем з Червонограда Тарасом Городецьким, який зробив остаточний вплив на мої авторські писанки. Після цього знайомства я серйозно взявся за писанкування. Тоді ж Тарас виготовив мені електричний писак, яким користуюся досі».

Title Title 
 Фрагмент вишивки рукава жіночої сорочки.
м. Миргород, поч. ХХ ст.
 Фрагмент вишивки жіночої сорочки
кін. ХІХ – поч. ХХ ст.

 

Title
 Вишивка рукава жіночої сорочки.
м. Миргород, перша пол. ХХ ст.

 

До речі, покійний Тарас Городецький спонукав Олеся до написання на писанках квіткових орнаментів, мотивуючи це тим, що рідко хто так пише. Переймаючи цей досвід, Олесь поєднав сокальську писанку з квітковими мотивами на темному тлі з центральноукраїнськими простими квітковими мотивами на витравленому тлі. А ще Олесь комбінує змішування кольорів. Для писанок використовує понад 50 різновидів фарб.

Авторські писанки Олеся вражають творчим підходом та проривом його творчої фантазії. Згодом Олесь почав відтворювати на писанках елементи, які раніше використовували в народній вибійці, вишивці та килимарстві. Також наносить різні фрази з українських пісень, колядок та щедрівок. Зображає пташок, місяць і сонце. Таким є його бачення. В його уяві шкаралупка яйця використовується немов аркуш паперу чи полотно. Маючи добрий інструмент, який тонко пише, писанкар може розмістити на писанці дуже багато всього - як геометричного орнаменту, так і сюжету. Тобто, написати цілу історію, помістити на тій писанці Всесвіт. Розписуючи гуцульські писанки, зокрема космацькі, Олесь не копіює орнаменти, а відштовхується від традиційної.

У 2008 році на фестивалі «Великдень у Космачі» перебував президент України Віктор Ющенко. Найперше він звернув увагу на писанки Олеся Опарія і купив усі писанки, що були в наявності.

Вступаючи в Академію мистецтв, Олесь неспроста вибрав художній текстиль. У цій галузі не потрібні дорогі матеріалів і печі. Взяв раму, набив цвяхів, натягнув основу - і вже можеш ткати гобелен чи килимок, а натягнувши на раму тканину, можна малювати батик. Тоді Олесь постановив так: «Якщо буду працювати на керамічному виробництві, то вдома буду робити щось із текстилю». Фактично так і вийшло. За спеціальністю працює дуже рідко, бо замовлень небагато. Однією з найкращих робіт вважає гобелен з церквою Петра і Павла в селі Космач. Любить ткати орнаментовані тканини на верстаті - так зване ремізне ткацтво. Іноді тче серветки і блузки.

Title Title 
 Казкова ілюстрація «Володар озера» «Писанковий торт», який Олесь приготував писанкарці Роксолані Загайській на
честь презентації її книжки «Писанка: традиції та модерний дискурс»

 

У серпні 1997 року Олесь вперше відвідав Гуцульщину, яка зачарувала його назавжди. Він наживо побачив людей у гуцульських строях, з бесагами і келифами.

«У Верховині на базарі я не міг приховати свого захоплення людьми, - пригадує Олесь. - Люди помічали і розуміли, що мені це подобається. Згодом я почав знайомитись із цими людьми, вони запрошували мене в гості. Пізніше родина Форділів з Верховини подарувала мені частину гуцульського строю. Бувало, що я міняв свої роботи з бісеру на гуцульські речі, і таким чином моя збірка почала поповнюватися гуцульськими виробами».

Зараз Олесь працює в приватній керамічній майстерні, де займається розписом порцеляни надглазурними фарбами.

«Порцеляна для мене - це як полотно для художника», - розповідає Олесь. - «На ньому можна робити і пейзажі, і портрети. Оскільки фарби на порцеляні проходять температурний випал, тому пошкодити цей виріб можна тільки механічно. Порцеляна не боїться вогню, тому що проходить температуру випалу 850 градусів. Малюнок можна розбити або здерти шліфпапером. Навіть якщо ця річ пролежить у землі чи в морі, то ми піднімаємо, змиваємо жабориння і бачимо вціліле зображення. Це - благородний і божественний матеріал, який дзвенить, має полиск, не горить у вогні. Раніше я дуже мало працював на фарфоровому заводі, тому коли у Львові трапилася така нагода, повністю поринув у цю роботу.

Працюючи з фарфором, не можна помилятися у використанні фарб. Тут не використовують гуаш чи акварель. Треба чітко знати, які фарби взаємодіють між собою, а які - ні. Не можна накладати фарби товстим шаром, тому що вони можуть відірватися від черепка. Щоразу, коли ставлю роботи на випал, переживаю, що з того вийде, оскільки після випалу малюнок має відмінний до випалу відтінок, тому треба вміти передбачити. Художник-фарфорист працює з палітрою випалених фарб, тому доводиться працювати напіввсліпу».

Валентина Ткач – берегиня богуславського ткацтва

 

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com