Мігель Ольга Василівна   народилася 24 жовтня 1988 року у місті Кропивницькому (Кіровограді).

Закінчила з відзнакою Кіровоградський державний педагогічний університет ім. Володимира Винниченка (факультет філології та журналістики) та Українську академію друкарства у м. Львів (факультет економіки та організації книжкової справи) за спеціальністю «видавнича справа та редагування».

Ольга Василівна пише у жанрі фантастики, фентезі, містики і хоррору, що в сучасній українській літературі трапляється не часто.  

Ольга Мігель тричі отримувала дипломи Міжнародного літературного конкурсу Коронація слова:

2015 рік - у номінації «романи»: спеціальна відзнака від Київського національного університету імені Тараса Шевченка за роман «Сновида» (добре відомий читачам «Літературного додатку»).

2016 рік - у номінації «твори для дітей»: вибір дитячого журі серед прозових творів для старшого шкільного віку та юнацтва за роман «Резонанс! Чародійка з синдромом ненормальності».

2017 рік - у номінації «романи»: спеціальна відзнака за роман «Код кАРі.ни».

«Кеди та вишиванка, або Лісовий пісняр» - гумористична повість для підлітків. Втім - не тільки для них...

 

 

Після сварки з деканом Іру - найкращу студентку-медика на потоці - відправили на практику до глухого села посеред лісу.

Але схоже, це було лише півбіди! Не встигла вона прибути туди, як біля села розбилася машина ненависного їй поп-ідола естради Сладика Попкіна, який, виявляється, доти їхав Хрещатиком.

Намагаючись з'ясувати, що ж за чортівня тут відбувається, Іра розуміє... що «чортівня» - до біса підходяще слово! Саме чорти - а ще відьми, русалки, мавки та інша нечисть - затіяли щось підозріле та, напевно, нехороше. І в усій цій каші Ірі залишається тільки одне: зробити все, аби не вбитися головою об стіну. Врешті, що б там не було, а кохання ж має все перемогти?

 

Розділ 1. Дивний збіг обставин

 

День Конституції добігав кінця, коли невеличкий старенький автобус, весь час пихкаючи та диркаючи, наближався до наступної зупинки. На задньому сидінні помираючого нещастя вдумливо дивилась у віконце молода дівчина, себто, я. Була я зовсім звичайненька, вбрана в старі джинси, кеди та вишиванку. Рудувате волосся, зібране на маківці в кінський хвіст, спадало б до лопаток в'юнкими пасмами, якби я надумала його розпустити. З-за лінз окулярів виглядали цікаві сіро-зелені очі, які спокійно розглядали пишні дерева літнього лісу. Власне, рудуваті пасма у русявому волоссі та крапельку зелені в сірих очах я помітила не так уже й давно - приблизно півтора місяця тому. Відтоді ці риси дедалі більше й більше брали гору над моїм колишнім образом.

Раптом автобус зупинився і кілька пасажирів почали швидко вибиратися з нього, доки той не поїхав собі далі. Серед них була і я - студентка Іра, яка от-от мала закінчити третій курс медичного інституту. Найбільше цієї миті я переймалася одним єдиним питанням вселенської несправедливості: як могли мене, одну з кращих студенток, відправили на практику в таку глухомань, як це село в лісових хащах?! До нього ж, від траси двадцять хвилин ходу, та й автобус їздить лише двічі на тиждень. Хоча... нещодавня сварка з деканом була досить переконливим поясненням!

Тож наступні два тижні мені належало провести в забутому ким тільки можливо селі в чорта на ратицях. Втішалася я тим, що вчитися мені ще чимало, тож відправити мене сюди на найближчих п'ять років декан поки що не могла. А до закінчення інституту все ще може й змінитись на краще!

Побоюючись зустрітись з іклами дружніх лісових тваринок, які скоро вийдуть на нічну прогулянку, я хутко підняла валізи та швидко попрямувала стежиною, яка мала би привести до села.

Мені пощастило дістатися місця призначення ще засвітла. За хвилину після того, як я постукала в двері сільської санчастини, їх відчинила товстенька жіночка, що саме витирала масні пальці об білий халат.

- То ти тойво, наша практикантка? - запитала вона, оглянувши спочатку мене, а потім мої валізи.

- Так.

- Ну вітаннє! - іронічно посміхнулася жінка. - Я Параска, тутки лікаркою працюю. А ти що, хочеш стати хірургом?

- Так, - механічно відповіла я.

Можливо, це просто параноя, але мені одразу не сподобався її зверхній тон на кшталт: «Що, міська царівно, ласкаво просимо в реальний світ! Вважала себе богинею, а тебе заслали до нашого скромного села?».

- Ходи за мною, я покажу тобі твою хатинку. Вона поряд. Маленька, лиш на дві кімнати, але тобі хвате! Вона пустує відколи бабу, що в ній жила, уві сні зарубав сокирою місцевий алко... Гей, та я пожартувала! - засміялася жінка, помітивши як я вмить заклякла з виряченими від страху очима. - Вона просто переїхала до подруги, бо сама нудилась у хаті! Сиди там скільки хочеш. Коли будуть якісь практичні завдання, себто хтось скалічиться, я пришлю за тобою хлопчаків. Головне - не ходи гуляти лісом без дозволу! А то ще заблукаєш, зжеруть тебе якісь вовки, а я крайня буду! То як, тобі все зрозуміло?

- Більш ніж.

Незабаром я опинилась перед скромною хатинкою, двір якої уже давненько не прибирали. Параска вручила мені ключі з награною урочистістю, показала, як відкривати замок на дверях, та повернулась до санчастини. Я ж зайшла до свого тимчасового помешкання...

Бачу, на мене тут чекали, наче на месію! Хатинку важко було назвати гідним житлом. Передпокій переходив у коридор, що вів до маленької кухоньки з ледь живим холодильником «Дніпро», газовою плитою та балоном скрапленого газу, як не дивно - не порожнім. Праворуч від кухоньки знаходилась невелика кімнатка з ліжком, столиком і стільцем. А ліворуч - досить простора кімната, в якій стояли дві довоєнні канапи, обідній стіл з двома табуретками та трухлява скриня. Підлогу застеляв старий, повний пилу килим.

- Весело, - буркнула я, поставивши валізи на підлогу.

Щойно я дістала з кишені мобільний телефон, на мене чекав ще один приємний сюрприз: сигналу не було! А вай-фаю - тим паче.

З горем відшукавши віник, я змочила його і замела в хаті. Трохи більше зусиль пішло на те, щоб вибити пил з дивану та килима. Коли ж з прибиранням було покінчено, сонце вже сіло і село потонуло в нічному мороку. Зате будинок тепер став цілком придатним для життя!

Після цього я вирішила нарешті розібрати валізи, але завадив мені стук у двері. Я відчинила незваним гостям і побачила високого статного шатена, трохи нижчу за нього темно-русяву жінку та дівчину років п'ятнадцяти - миловидну сільську модницю з вугільно-чорним волоссям і карими очима.

- Доброго дня! - привітно, але стримано сказала жінка з доброю посмішкою. - Ми - ваші сусіди. Мене Наталкою звати, а це мій чоловік Максим і донька Юля.

- А я - Іра. Приємно познайомитись, - посміхнулась я у відповідь.

- Ми тут помітили, що ви вже приїхали. Про вас все село говорить, у нас давно не було гостей! Ви, певно, втомилися з дороги і дуже зголодніли. Повечеряєте з нами?

- З радістю! - погодилась я, тим паче що в животі давно бурчало: бутерброди я з'їла ще в автобусі, а щось готувати сил вже не було.

Коли я ввійшла до будинку, то одразу зрозуміла, що моя хатка різко контрастує зі сусідньою. Оселя була обставлена красивими якісними меблями, вечеря готувалась на хорошій електроплиті, у вітальні стояв телевізор. Була тут навіть каналізація! Від несподіванки в мене трохи відвисла щелепа, але я швидко поставила її на місце.

- Мама вже скоро покликає вечеряти, - енергійно проторохкотіла Юля. - Слу, а ходімо поки зі мною, я покажу тобі свою кімнаточку!

- Давай.

Білі дверцята з рожевим пушком на ручці відчинились, і в мене розбіглися очі: ще ніколи не бачила стільки постерів у одній кімнаті! Плакати жадібно вкрили стіни, не залишивши навіть сантиметрового віконця шпалер. Та найцікавішим виявилось те, що абсолютно на всіх постерах була лише одна людина. А удостоївся цієї честі сам Сладік Попкін - поп-зірка сучасної естради! Схоже, в міру накачаний брюнет двадцяти п'яти років став для юної жертви моди справжнім ідолом. А іконостасом вочевидь служили три альбоми співака, що лежали на оксамитових подушках, і вставлений у позолочену рамочку календарик з автографом. Особливо привертав увагу магнітофон з радіоприймачем: кожен сантиметр рожевого корпусу був у намальованих коректором сердечках, всередині яких вгадувався напис «С+Ю».

- Гарна в тебе кімната, - присвиснула я.

- Дяки! А тобі як взагалі, подобається Сладік Попкін? - поцікавилась дівчинка, любовно розглядаючи один з постерів.

- Попкін? Нормальний. Співак як співак, - я делікатно знизала плечима. Досвід підказував, що справжнього свого ставлення до гламурного красунчика Юлі краще не виказувати.

- То ти це що, не фанатка?! - вигукнула дівчинка.

Так, правильно я зробила, що втрималась від розгорнутих коментарів. Впізнаю я цей вираз обличчя... наче в доктора історичних наук, якому впевнено доводять, що Гітлер насправді був жінкою, яка ночами співала в паризькій опері. - І ти можеш прожити день, не слухаючи всіх його пісень, не передивляючись кліпів та реклами з його участю, навіть не пускаючи слину на фотографії цього ошизенного бога краси?!

- Ага, можу, - байдуже відповіла я.

- Ні-і-і! Я цього не зрозумію! - театрально вигукнула Юля. - Та воно мабуть на краще, це ж на одну конкурентку мені менше. А чим менше буде конкуренток, тим скоріше Сладічок зі мною одружиться!

Будь у мене трохи менше такту, і я б зараз, покрутивши пальцем біля скроні, вийшла з кімнати. Але як майбутній медик я прекрасно розуміла, що таке перехідний вік, тож не стала особливо суворо засуджувати дівчинку.

- Послухай, - почала я, намагаючись відволікти підлітка від медитацій перед постерами. - А у вас тут десь є телефон? Бо мобільний не ловить.

- Ні, ти що? - коротко відповіла Юля. - Ну сама подумай, куди тут лінію протягувати? Ти в курсі, скільки до найближчого міста?

- То ви тут зовсім без зв'язку із зовнішнім світом?!

- Не зовсім. Пошту до нас регулярно приносять, та й автобус приїжджає.

- А якщо станеться щось серйозне?

- Посилаємо когось до райцентру на велосипеді.

- Просимо до столу! - радісно сказала Наталка, яка несподівано з'явилася в дверях кімнати.

Живіт знову забурчав. Я ледве дочекалася, поки Юля мрійливо зітхне над одним з постерів, і разом з дівчинкою пройшла до їдальні.

- Ану цить! - тишком гаркнула я, вдаривши кулаком по животу, який голосно забурчав.

Слина наповнила рот з рекордною швидкістю: на столі стояв свіженький домашній борщ зі сметанкою та цибулею, запечена картопелька, сало, солоні огірки, часник і прохолодний квас. Мені коштувало неймовірних зусиль поводитись чемно та їсти повільно, не порушуючи етикету... замість того, щоб накинутись на всю цю смакоту і вмить її заковтнути - наче заморений голодом удав, що побачив лося!

Поверталася додому я вже з повним шлунком і хорошим настроєм... а якби говорила Юля трохи менше про Сладіка Попкіна, то було б взагалі прекрасно! Схоже, своїм пунктиком дівчинка вже дістала батьків настільки, що ті просто плюнули та перестали звертати увагу на маленький... хоча, який там маленький, дуже конкретний психічний розлад донечки.

Погода була просто чудовою, блаженна нічна прохолода приємно пестила шкіру. В зоряному небі яскраво сяяв місяць, а з лісу долинали аромати різнотрав'я. Можна навіть сказати, що тут мені трохи подобається, тож пережити ці кілька тижнів буде цілком можливо.

...От якби ще й вовки менше вили!

Коли я перелякано забігла до своєї хати та відкрила першу валізу, то несподівано знайшла там фотографію, на якій стояла поряд з куратором. Одразу стало сумно - після загибелі викладачки не минуло й двох місяців. Востаннє я бачила її саме в п'ятницю після пар. Мабуть, вона передчувала свою смерть, бо поводилась якось незвично. Прощаючись зі мною, жінка потиснула руку та сумно на мене подивилась. А в понеділок я довідалася, що мого куратора збила машина. Кілька днів після цього я ходила, мов зазомбована: вона була не просто улюбленою викладачкою, а ще й справжнім другом.

І як це фото сюди потрапило?

Намагаючись прогнати смуток, я швидко розібрала речі та лягла спати. В хатині було прибрано, а шлунок навіть забув, що таке голод, тож я швидко заснула.

 

* * *

Спала я завжди дуже міцно, тож розбудити мене посеред ночі могло хіба що падіння НЛО. Втім, звуки, які прогриміли в нічному повітрі, були дуже на це схожі. Тож я скочила з ліжка з таким ентузіазмом, ніби уві сні до мене пригорнувся дикобраз! На моїх плечах швидко з'явився халат, а на носі - окуляри. Не гаючи часу, я вибігла надвір.

Схоже, я була першою, хто зреагував - у вікнах інших будинків тільки зараз вмикалися електричні лампочки. Але значно більше мене зацікавило інше джерело світла - агресивні іскри, які спалахували поміж дерев. Саме до них я щодуху й побігла.

- Ох, дідько! - вигукнула я, коли зрозуміла причину нічного ґвалту. Зчинила його дорога срібляста машина, яка врізалася у дерево! Передню половину автівки повністю розчавило, але водій, схоже, лежав на животі за метр від місця пригоди.

Я кулею підбігла до чоловіка, перевернула його... й одразу ж відскочила назад: не знаю що сталося, але цей хлопець, схоже, зовсім втратив голову. Буквально!

Матінко рідна! Як студентка медичного інституту я звикла до трупів, але цей... через нього душу проймав нечуваний страх: ніби холодна ниточка, що оплутує з ніг до голови.

- Господи помилуй! - почувся голос позаду. Обернувшись, я побачила Параску, а за нею ще кількох осіб, серед них і родину, з якою сьогодні вечеряла. Наталка вже хотіла закрити Юлі очі долонею, аж раптом дівчина зробила крок вперед і, вказавши пальцем, закричала:

- Дивіться, там ще хтось є!

Прослідкувавши за пальцем дівчини, я побачила на землі ще одне тіло. З острахом підійшовши до нього, я перевернула потерпілого і з полегшенням зрозуміла, що чоловік живий. Його обличчя було розбите, гомілкова вена пошкоджена, а рука, схоже, зламана. Але молодик дихав!

Це дивне відчуття... схоже, я вже десь бачила цього типа.

- Йому терміново необхідно надати допомогу! - скомандувала я, звертаючись до Параски. Жінка поспіхом дала мені свій пояс для джгуту, а сама побігла з чоловіками за ношами. - Принесіть до мого будинку все необхідне для перев'язки!..

- Блін, не може бути! - раптом заверещала Юля, яка непомітно підійшла до чоловіка. -Та це ж Сладік Попкін!

- Не мели дурниць! - гаркнула я.

Такт тактом, але все повинно мати межу!

Та серйозно! Гляньте! Це ж він! Я впізнаю його обличчя, навіть якщо на ньому буде балаклава в стразиках!

- Заберіть її звідси!!! - зірвалася я. - Хіба ти не розумієш, що людина може померти? Чого ти лізеш зі своєю маячнею?!

- Та щоб вас, послухайте мене хоч раз! - наполягала Юля. - Це - Сладік Попкін! Якщо це не він, то я спалю нафіг всі його постери... і навіть календарик з автографом!

За реакцією односельчан, які вже, певно, встигли зрозуміти силу Юльчиного фанатизму, стало очевидно: вони задумалися.

А й справді, чоловік мав щось спільне з популярним співаком. Але скептицизм твердо заявляв, що це так само реально, як і скромність у депутата...

Проте, з усіх правил бувають винятки, і скромні депутати також, мабуть, бувають!

Мені здалося, що це я вдарилася головою і вже навіть почала марити! А причиною слугував паспорт, який випав з кишені молодика. Відкривши його, я з шоком зрозуміла, дві речі.

Перша: Юля була права.

Друга: Сладік Попкін - це не псевдонім!

- Мама казала діло, треба було поступати на психіатрію... - пролунав мій змучений шепіт.

- АГА! Що я казала! - переможно вигукнула Юля. - А-А-А!!! Круть! Не можу повірити! Мрії збуваються! Сладічок, моє коханнячко, зараз тутки, біля мене!

- Хто-небудь, заткніть їй рота!! - роздратовано закричала я. - І коли вже принесуть ноші?! Чи ви хочете, щоб він помер на місці?!

- Все що треба вже в твоїй хаті. - повідомила Параска, яка саме підбігла разом з двома дужими чоловіками, що несли ноші. - Спокійно ти, перекладемо його, а потім за перев'язку...

- Гей-гей-гей! - запротестувала Юля. - Він це що, залишиться в її халупі?!

- А де ж іще?! - здивувалася Параска. - У санчастині тільки одне ліжко, і на нього ми покладемо труп.

- Як це, де?! У мене в кімнаточці, де ж іще!

- Що?!! - закричала я, втративши рештки терпіння.

- Так! Я його супер-фанаточка! Це ж доля! Ми маємо бути разом!

- Тобі він потрібен живий чи мертвий?! - скипіла я.

- Його врятує моя любов!..

- Послухай, дрібното! - не витримала Параска. - Ти лікар, чи що? Ні? Тоді стули пельку та не заважай!

- А що з ним?! - шоковано закричав якийсь чоловік, який, певно, тільки зараз помітив тіло водія.

- Мертвий, - коротко констатувала я.

- А вас ніщо не дивує?! - обурено забурчав підстаркуватий дядько.

- Що саме?

- А те, що його обезглавили!

- Так, все це досить дивно, але...

- А як на мене, нічого дивного тут нема! - гаркнув він. - Його вбито!

- Дякую, пане Голмс! - ще більше роздратувалася я. - Але коли я прийшла, тут нікого не було. А судячи з того, що кров уже почала згортатися, помер він не п'ять хвилин тому...

- Правильно! - закричав чоловік. - Його вбили іще до аварії! А хто міг це зробити?!

- На що ви натякаєте?

- На те, що цей співачок перерізав горлянку тому бідоласі, наче свині, але сам щось не розрахував і...

- Та ви хоч розумієте, який абсурд несете?! - обурено закричала я.

- Ой не сказала б я, що це абсурд. - запротестувала якась жінка. - Дуже й дуже схоже на правду. В машині ж були тільки ці двоє?

- Ти правильно все зрозуміла, Марто! - підтримав якийсь дід. - Подивіться, від машини ж ніяких слідів ніде нема. Цей хлопець точно вбивця!

- Годі!! - рявкнула я. - Немає часу слухати ваші здогадки! Людині потрібна допомога!..

- Чого це ми повинні допомагати вбивці?! - закричав дід, за яким підхопив практично весь натовп.

Не вірю своїм очам! Так, обставини дійсно загадкові, що вже казати про сам факт присутності найпопулярнішого естрадного співака в цій глушині. Але щоб так впевнено заявляти про чиюсь вину...

- Припиніть! - спокійно, але твердо скомандувала я. - Мені начхати на ваші теорії! Єдине, чого я зараз хочу, це щоб мені допомогли віднести його до мого дому!

Було видно, що натовп налаштований ворожо. Лише двоє чоловіків, одним з яких був батьком Юлі, взялися віднести постраждалого до мого будинку. На щастя, хоч Параска погодилась допомогти з перев'язкою.

Незважаючи на всі протести Юлі, яку батьки, врешті-решт, силоміць відвели додому, непритомного чоловіка на ношах віднесли до моєї хатинки. Практично всю ніч ми з Параскою промивали рани та робили перев'язки. Ліктьова кістка дійсно була зламана, тож мені довелося її вправляти і накладати гіпс.

О четвертій ранку Параска допомогла вкласти пораненого на ліжко та пішла додому. Я ж заварила трави та почала прикладати лікувальні компреси до побитого обличчя. Співакові пощастило, окрім синців та подряпин на лиці, яке так вдало продавали продюсери, було лише дві серйозні рани: розбиті губа та брова. Але шрами якщо й залишаться, то зовсім невеличкі, тож прибрати їх у косметичному салоні буде не важко.

Але щоб мені повилазило: звідки ж тут взявся Сладік Попкін?!

 

Розділ 2. Кумир мільйонів

 

Була вже дев'ята ранку, але клятва Гіппократа так і не дозволила мені стулити очей. Тож стукіт, що пролунав у двері хати, не розбудив мене, а лише змусив стомлено закотити очі та піти відчиняти ранньому гостеві.

- Іро, я на хвильку, - повідомила Параска, щойно я відчинила. - Тіло водія занесли до твого погребу та обклали льодом, полежить трохи...

- Вибачте, що?! Чого це ви поклали його саме до мого погребу? Я що, перша з краю?!

- Автобусу чекати ще довго, ну і громада вирішила послати когось до міста на велосипеді, - продовжувала жіночка, повністю ігноруючи моє обурення. - Але от сталося щось дивне: всі велосипеди в селі вночі кудись зникли. А пішки йти то дурне діло, занадто вже далеко до міста. Словом, вирішили чекати автобуса... якщо раптом чого ще не станеться. Ну все, я побігла, бувай! - натягнуто посміхнулась медсестра, захряснувши двері прямо в мене перед носом.

- Отже, найближчі три дні в моєму погребі лежатиме труп. Дуже мило з вашого боку! - буркнула я, повертаючись до кімнати.

Завдяки лікувальним компресам набряки на ранах гламурного красунчика починали потроху зменшуватися, тож в побитому чоловікові дедалі більше вгадувалися риси Сладіка Попкіна.

Я вкотре змочила хустку у відварі та приклала її до розсіченої брови мого пацієнта, аж раптом повіки пораненого слабко здригнулися і піднялися.

- Доброго ранку, - заспокійливо посміхнулась я та знову опустила хустинку у відвар.

- Що сталося? - важко прошепотів юнак, що потроху приходив до тями.

- Ви потрапили в аварію, врізалися в дерево.

- Щось таке я пам'ятаю, але нічого не можу зрозуміти.

- Нічого страшного, це нормально для людини, яка пережила таку аварію. Просто диво, що ви вижили, в сорочці народились! Досі не розумію, чому ви були не в машині, а на землі, в двох метрах від неї.

- Та я й сам в шоку. Ви ж розумієте: їду собі спокійно Хрещатиком, аж раптом водій, здається, знепритомнів, мабуть, впустив кермо... а потім стало темно-темно, лишилося тільки світло фар... і тут стовбур дерева...

- Хвилиночку, ви сказали «Хрещатиком»?!

- Так, а що?

- Пане Попкін, ви помиляєтесь! Який ще Хрещатик?

- Той самий, головна вулиця Києва.

- Припиніть! До Хрещатика звідси кілометрів чотириста! Це, мабуть, через струс мозку... - здогадалася я.

- КІЛОМЕТРІВ ЧОТИРИСТА?!! - закричав Сладік Попкін та сів на ліжку, ніби в нього більше нічого уже й не боліло!

- Заспокойтесь, ляжте! Ви ще не прийшли до тями, - турботливо заговорила я, поклавши руки на плечі пацієнтові.

- Як я, трясця, можу заспокоїтись?! Я кажу вам, що їхав Хрещатиком! Саме закінчився мій виступ на концерті до Дня Конституції і я повертався додому через центр!

- Ви впевнені? - наполегливо запитала я.

- Впевнений! Ви що, розводите мене?! Та кажу ж вам, що їхав Хрещатиком і...

Рознервувавшись, я підвелася, підійшла до вікна та різко відкрила його.

- Ну як, схоже на Хрещатик?! - поцікавилась я, вказавши рукою на мальовничий лісовий пейзаж.

Повільно але впевнено, очі Сладіка Попкіна вилізли з орбіт і перемістилися на лоба. Хвилин з п'ять порозглядавши високі дерева, він знесилено впав на подушку.

- Що за чортівня? - прошепотів співак.

- Якщо ви дійсно їхали Хрещатиком, а опинились тут, то ніяк інакше, як чортівнею, це не назвеш. А ви впевнені...

- Я вже ні в чому не впевнений! - простогнав бідолаха. - Але я точно знаю, що співав на тому концерті! Про те, що я там буду, в усіх новинах шоу-бізнесу писали! Просто ввімкніть телевізор чи радіо!

- Тоді як ви опинилися тут?

- Гадки не маю.

- Прекрасно! - зітхнула я. Варіантів два: або в кумира мільйонів повністю дах поїхав, або якійсь відьмі захотілося погнати під пиво. - Називається, приїхала одна на практику!

- Практику?

- Так, я студентка медичного інституту. Сюди мене, незважаючи на хороші оцінки, запхнули на два тижні, бо поцапалась з деканом.

- Ну, якщо поглянути на це з іншого боку... якби вас не прислали сюди, то я б, мабуть, помер. Уявляєте, яка б це була трагедія для моїх фанатів? Яка втрата для культури!?.. - посміхнувся юнак без тіні іронії. - Ви, бачу, хороший лікар.

- А й справді, місцева лікарка навряд змогла б надати вам необхідну допомогу, - погодилась я. - Але найгірше позаду! Ваші рани скоро загояться, щоправда, ліву руку доведеться деякий час поберегти...

- А можна мені дзеркало? - несподівано запитав Попкін.

- Ви впевнені, що дійсно хочете це побачити? - перепитала я: наразі вже надто сильно його обличчя асоціювалося з прізвищем.

- Невже так погано?

- Не те щоб погано... принаймні, нічого непоправного, - заспокійливо проговорила я і дала молодикові дзеркало.

- О ні, - зітхнув він, розглядаючи своє відображення. - Кінець моїй кар'єрі, кому я такий потрібен буду? Тепер мене продюсер точно турне!

- Не турне! - проговорила я наче до малої дитини та обережно приклала компрес до розсіченої брови. - Я трохи попрацюю з вами і будете як новенький. Набряки мають зійти до вечора, вже повірте! Рецепт цього відвару мені дала моя покійна кураторка, а вона зналася на травах. Хороша була жінка, ви навіть не уявляєте, чому вона мене навчила...

- Вибачте, ви врятували мені життя, а я навіть не запитав, як вас звати, - проговорив співак після короткої паузи.

- Іра.

- А я - Сладік... та ви вже, певно, знаєте, - ніби вибачаючись, проговорив він з виразом обличчя: «ну хіба мене можна не знати?».

- Нічого, - заспокоїла я, поставила миску з відваром на стіл та взялася за щойно приготовану трав'яну мазь, якою обережно намастила набряклі рани. Юнак тримався мужньо, хоч ця мазь сильно щипала. Але він, схоже, не дуже через це засмутився, навіть легенько посміхнувся! - Ой, та ви ж, мабуть, помираєте з голоду! - схопилася я. - Почекайте хвилинку, я зараз принесу щось попоїсти.

Дзиґою побігши на кухню, я почала варити манну кашу. Остогидлого солоденькими пісеньками співака виявилось несподівано шкода. Висловлю йому свою думку стосовно його творчості, коли він стане на ноги, але зараз цю велику дурнувату дитину треба хоча б виходити.

Коли я повернулась з тарілкою каші, співачок нерухомо лежав на дивані.

- Відкрийте ротик, зараз туди залетить літачок! - цинічно посміхнулась я та безцеремонно запхнула ложку каші до рота свого пацієнта.

- Що, манна каша?! З дитинства її не любив! От скільки себе пам'ятаю, щодня мама варила на сніданок манну кашу. Коли ж я просив її приготувати щось інше, вона починала довго і нудно розповідати, яка корисна манна каша і як її треба їсти маленьким хлопчикам! - засміявся Сладік з підозрілою добродушністю. Аби скоріше заткнути йому пельку, я засунула туди ще одну ложку каші. Щойно співачок поривався поновити розмову, я повторювала маневр, аж доки в тарілці нічого не лишилося.

Коли я повернулась, віднісши тарілку на кухню, Попкін помітно оживився. Він, схоже, майже заспокоївся, навіть почав жартувати... щоправда, від його жартів про моду та гламурні тусовки я мало не блювала веселкою. Але пацієнт є пацієнт, доводилось привітно посміхатись і підтримувати розмову, в ході якої ми якось перейшли на «ти». Врешті я взяла себе в руки та поборола бажання заткнути вуха навушниками з улюбленим фольк-роком. Я - лікар, і маю триматися гідно! До того ж, співак, схоже, був радий, що я ставлюсь до нього без фанатизму - зараз йому було не до плазування перед шанувальницями.

Аж раптом крізь відчинене вікно долинуло:

- Сладіку! Коханнячко моє! Ти живий, лапусю?!

- О ні, - одночасно зітхнули я та Сладік.

- Хто це? - перелякано запитав хлопець, натягуючи на носа ковдру.

- Юля, сусідська дівчина. Твоя фанатка.

- Я здогадався.

- Сладіку! - продовжувала репетувати дівчина. - Я розумію, як тобі зараз важкенько! Але знай: я саме та, кого ти чекав усе своє життя! Іди до мене, любчику!

- Знала б вона, скільки разів мені вже це говорили, - насупився Сладік. - Іра, будь ласка, зачини вікно.

Але шибка не змогла стати перепоною для децибелів юного голосу! Навіть крізь скло було чітко чути:

- Сладіку! Невже це дійсно так?! Та довбана відьма закрила вікно, щоб ти не чув мене та не міг відповісти мені?! От падлюка! Що, заважаєш нашому зі Сладіком щастю?!

- Якщо це щастя, то краще вже я буду нещасним до кінця моїх днів... щоправда, з таким джерелом радості він уже не за горами, - змучено зітхнув хлопець.

Врешті, моє терпіння закінчилося і я вийшла надвір, де зустріла аж синю від невдоволення Юлю, яка мало не з кулаками накинулася на мене.

- Ти, довбана інтриганко! Що, вирішила відбити в мене Сладіка?!

- Послухай мене, мала верескухо! - скипіла я. - Ти вже набридла як мені, так і своєму Сладіку! Тому зроби ласку, дай хворій людині спокій.

- Спокій?! Та ти просто хочеш нас розлучити! Я маю його бачити!

- Не зараз, - відрізала я. - Він ще дуже слабкий і будь-який стрес (а серед того і неадекватні фанатки) може мати фатальні наслідки. Тому зроби ласку: послухайся лікаря та йди додому!

- Ах ти ж!..

- ДОДОМУ! А то...

- Доню! Що ти там робиш! - зненацька пролунав сердитий чоловічий голос. За мить на горизонті з'явився батько Юлі. - Навіть не думай підходити до того вбивці! - закричав він, схопив доньку за руку та потяг її додому.

- Іро, а що означає «вбивці»? - зацікавився Сладік, щойно я повернулася до будинку.

- Розумієш, таке діло... - почала я, намагаючись підібрати потрібні слова. - Твій водій загинув... але не розбився. Йому... як би це сказати... хтось голову відрізав. Коли сталася аварія, він уже давненько був мертвий.

- Але хто тоді керував машиною?!

- Звідки я знаю? Не я ж в ній сиділа! Але селяни вирішили, що це ти його зарізав, а потім щось у тебе пішло не так і ти потрапив у аварію.

- Та це ж повний наркоманський угар!

- Знаю, я так їм і сказала. Та якийсь дід-маразматик бовкнув, вони вперлися мов барани і не хочуть нічого слухати.

- Тобто, на мене, на додачу, ще й все село розлютилося? От підфартило! Треба негайно забиратися звідси.

- От із «забиратися» в нас невеличкі технічні проблеми: мобільний тут не ловить, стаціонарного телефону немає, автобус приходить лише двічі на тиждень, а всі велосипеди в селі таємничо зникли.

- Тобто, я тут застряг?

- До того ж, капітально, і мабуть не обійшлося без нечистої сили, - підморгнула я. - Що ж, доведеться тобі лікуватися в мене.

- Щодо цього, то я не проти! - посміхнувся Сладік, вмостився на подушках... і почав веселенько наспівувати свій останній хіт:

Дівчинка на паті

Буде танцювати!

Буде танцювати

Дівчинка на паті!

Рухай своїм тілом,

Ти така красива,

Молода, гламурна,

Стильна, від-кутюр-на!..

Боженько, благаю, дай мені сил та терпіння, щоб трупів у тому погребі не стало два!