Тимофій Грінчуків вертався з Німеччини. Один-однісінький. Два роки йшов крок за кроком на рідну Гуцульщину. Минав великі і малі міста, села. В дорозі била його плюта, леденив мороз. Хтось дасть кавалок хліба, пожалує, бо ж бачить, що чоловік зморений тяжкою працею. Гарував кілька років на бавора, їв ту їжу, яку в доброго господаря свині не їдять.

 

Отак ішов він через чужі держави, потягом їхати не хотів, бо боявся, що завезуть його совіти в Сибір. Бувало, знайде собі прихисток в якогось селянина і влаштується на роботу, аби добути який гріш на дорогу. Вдома чекала його велика родина, але своєї сім`ї так і не створив. Хоч минуло вже сорок.

Вертав Тимофій до своєї убогої хатинки, яку беріг для нього брат Михайло усі ці роки. А хатинка притулилася в присілку Зазулєнка до горбочка і чекала його, свого ґазду.

Підійшов на подвір`я, впав на коліна, став обціловувати рідну землю і поливати її рясними слізьми. Хатинка за усі ці роки ані трохи не змінилася, лиш довколишні смерічки та буки витягнулись, підняли свої голівки до неба.

Тимофій обзирав усе, ніби вперше, та так захопився тим огляданням, що й не зчувся, як згори зійшов брат Михайло з дружиною, які несли йому ключі від його єдиного, найкращого в світі, житла. Михайло обнімав брата, цілував, жалівся, які страхіття війни пережив, розповідав, як у Тимофієвій хаті знайшли собі прихисток українські повстанці і совіти, після війни мало не спалили її. Плакала і Михайлова дружина, вішпіґовувала, як там Тимофієві малося у далеких світах.

Тимофій взяв ключ, відчинив двері, зайшов до хатинки. Обмацував припічок, опецок, оглядав кожний кут, знимки в рамцях, з яких на нього дивилися пильним поглядом його батьки та інші родичі. Біля образів , як і колись, стояв ткацький верстат. На ньому намотана основа, бо мав Тимофій робити запаски Сеньці Чорнишеві. Та так і не зробив: захопила війна.

Господар перепитав Михайла, чи жиє ще Сенька, і втішився, коли почув схвальну відповідь, бо мав шанс ще зробити для Сеньки три пари запасок і заробити яку копійчину, адже з чужини вернувся голий-голісінький, як слуп.

Брат із дружиною запросили Тимофія в гостину, накрили стіл та понаставляли всіляких харчів. Тимофій був би з`їв очима геть усе, але то тільки очима, бо зморений світами голодом, він їв капицьку, як мала дитина. Аж Михайлиха зачудувалася, що шваґер так мало їсть.

А небавом, Тимофій відкланювався з родичами і квапився додому, бо починало вечоріти. Михайлиха загорнула в платину великий буріник і подала Тимофієві та ще коновочку самукиші, аби мав на сніданок. І крішку нахти до лямпи, аби не сидів Тимофій в потенку.

Отак, день за днем, відновлював Тимофій своє життя в рідній хатині. Було йому радісно і затишно, але одиноко. Про свою одинокість він думав щоднини, щогодини. Приймаків брати не хотів, бо сорок - це ще не старість. Сім`ю створювати також не багнув, бо уже виглядало йому запізно.

А ота одинокість гнітила його щоднини. Одного разу повернув до Тимофія Василь Бабошин. Розпитував про перебування Тимофія в Німеччині, згадував усякі небилиці, і серед отих небилиць повідав, як стара Ґорґанка під лівим плечем вісиділа з яйця від чорної курки чорта.

Тимофій спочатку сприйняв те як жарт, а згодом - голосно засміявся. Але ота розповідь про чорта не давала йому анітрішечки спокою. Господарю спало на думку, що якби він мав гаспида, то не був би таким самотнім. Та звідки взяти того чорта?

Чоловік потрохи спілкувався з односельцями, які, почувши, що він прибув з Німеччини, приходили його випитувати про тамтешнє життя, про воєнні роки. Випитували і повідали йому, як їм жилося без нього, згадували пережиті роки і час від часу все хтось спогадував про нечисту силу.

Прийшла до Тимофія якось і стара Анна Коцибина та й виповілася, шо зачиласи в неї чорна курка нести, а з першого яйця від такої курки можна висидіти під плечем чорта.

- А ти би, Анно, мені то їце принесла, - мовив згодом Тимофій. - Я роботи такої квапної не маю, то може бих куцака віплодив...

Анна голосно пирснула. А відтак, уже сміялися з Тимофієм обоє. Та так голосно, шо аж від брата Михайла чути було їхнє реготання.

А під вечір Анна таки направду принесла Тимофійови тото яйце від чорної курки-первістки. Ґазда пообзирав його, покрутив у руках та й мовив: «То, Анно, я лишень пожертував. Де би я чорта вісижував. Але як ти цисе їце принесла, то вже не меш завертати: я собі їго зварю на сніданок...».

Анна посміхнулася і пішла. Тимофій зістався наодинці зі своїми роздумами. Якась невимовна сила тягнула його до того яйця. Врешті-решт, таки зважився. Наносив дров до хати, аби мав на тиждень і нікуди не виходив з хати. Мав ще трохи припасів харчів: і молока квасного, і солонини, навіть три буханці хліба та півтора буріника. Притарабанив ще кілька коновок води. Прислонив вікно запаскою. Замотався в ліжничину на постели. Перехрестився, зиркнув лячно на образи і поставив оте яйце під ліву руку під плече.

Рогатий місяць поглядав через щілину у вікні на Тимофія і дивувався: що то він таке затіяв? А Тимофій і сам собі дивувався, бо вже його непокоїла думка, що він з тим чортом буде робити? І сам собі відповідав: «У господарстві згодиться».

Так і задрімав. Силкувався твердо не спати, аби не випало яйце, притиснувся до стіни. Так його і застав розсвіт. Встав, одною рукою попробував поснідати. Не мав апетиту. Знову поліз на ліжко і примостився в куточку. Згадував пережите буття, чужий народ і чужу мову, клопотався, чому на такі муки доля вибрала акурат його.

Знічев'я хтось легенько посіпав за клямку. Тимофій причаївся в куточку і мовчав. Видно, хтось приніс йому нове замовлення: або запаски ткати, або бесаги. А, може, й полотно? Або сукно...

Безвісний гість барився трохи, бо вже згодом було чути кроки, як він пішов. Тимофій вигрівав яйце старанно, наче квочка. Кортіло його спробувати, чи воно вже тепле, проте не зважувався.

Отак минали дні за днями. Він почав худнути, бо майже нічого не їв. Він почав ще більше журитися, що має робити далі? Йому здавалося, що висиджує отого чорта вже цілу вічність. А Василиха Коржева казала, шо має насиджувати лишень дев`ять днів. І та дев`ята днина зближувалася. Тимофій раптом відчув під плечем різкий біль, ніби туди хто встромив ножа.

- А, Господи, шо би це могло таке бути, - мовив сам до себе.

Та колотьба проникала в його тіло чимраз дужче. Він з останніх сил тиснув руку, аби не випало яйце. Вмить почув шиплячий голос: «Та пусти мм-е-ннн-е! Я вже є!..».

Тимофій з переляку почав дрижати, глипати на образи, а рука непомітно піднімалася і з-під плеча виприснув просто на верету невеличкий чортик.

- Тфі, єкий ти хаблений! - мовив до свого вилупка наполоханий Тимофій.

- Та й ти не кращий, - вишкірилось бісеня.

- А єкий ти клонцатий, - пильно оглядаючи чортика, - заявив Тимофій.

- Не обзирай мене, бо йкий єм є то вже інакший не буду, - упевнював Тимофія чорт. - Ліпше кажи, на шо с нє виплодив?

Тимофій зміркував, покрутив головою і повідає: «Шоби-с вірно служив мені, бо сам собі не можу дати раду...».

Чортик запищав сміхом: «А йке ти мені імнє даш?».

- Арідник! Як шшє кє мож інакше пойменувати, бідо гидка, - прострочив, мов з кулемета, Тимофій.

- Абис нє красно годував і соленого їсти не давав, бо ти на голу тоту їду вісип`ю, - не вгавав Арідник.

Тимофій трохи посміливішав із новим своїм співмешканцем, встав з ліжка, пішов і розслонив вікно та вздрів, шо по вереті розсипана шкаралупа, з якої вилупився чорт. Позбирав її в жменю і вже хотів було вкинути в піч, як Арідник запротестував: «Не чини так, бо то хата моя. Піди закопай в городі під кедринов...». І Тимофій послухав.

Ґазда відпер двері і вийшов з хати. Під ґанком знайшов городник, взяв у другу руку і пішов закопувати шкаралущу. Арідник поплентався за ним.

Тимофій, оглядаючись, як злодій , викопав ямку і вкинув туди шкаралупу. Зверху присипав землею. Полегшено зітхнув. Поволі почвалав додому. Пильними поглядами його проводжали сусіди. Бачили, що з ним щось діється неймовірне.

Господар розпалив ватру, помив трохи бурки і приставив у банячку варити. Сам заходився лупити чіснок.

- Не лупи, я не буду їсти. Дідьки не їдє ні чіснок, ні цибулю, - не вгавав Арідник.

Тимофій посміхнувся. Йому вже було весело в товаристві цього сатани з ріжками. Хоч мав з ким спілкуватися. Відшукав мисочку, налив туди соровиці крішку і поставив часник та почав макогоном товчи саламаху. Чорт спостерігав за усім цим дійством. Тим часом картопля уже зварилася. Тимофій процідив її і заставив чорта до роботи.

- Бери й лупи, а я подив`юси, як ти меш це робити, - в наказовому порядку промимрив до Арідника.

Той послушно взявся до роботи. Чорт швидко давав собі раду, картопля не пекла його, бо мав довгі кігті. Арідник борзенько складав бурку в миску. І все шкірив зуби.

- Диви, бо погубиш клонци свої, - дошкуляв Аріднику Тимофій. Але чорт не звертав увагу на докори, швидко завершував роботу. Ґазда поклав миску з картоплею на стіл, а поруч - маленьку мисчину із саламахою.

- Сідай, мемо снідати, - проказав Тимофій. А сам узяв цинівку і налив молока. - Маєш молоко до бурки, бо с казав , шо не їш солене.

Арідник задоволено вискалив зуби. Отак і поснідали вдвох. Тимофій взяв петечину і пролепетав до Арідника: «Йдемо дров принести з ліса!»

- Зажди, порєдок уперет треба на столі зробити, - обізвався Арідник до Тимофія.

- То й роби, я на то тебе віклочів, - обізвався ґазда.

Чорт миттєво почав прибирати зі стола, помив посуду і поскладав сушитися на припічку. Повелитель аж посміхнувся від задоволення. А небавом вони вдвох із сатаною вже гряли буковим лісом і збирали сухі гілляки. Тимофій назбирав гілля добрячу купу і зав'язав її курманом.

- Неси! - наказав Арідникові Тимофій.

Чорт послушно взяв в'язку дров і поніс. Ґазда ішов собі ззаду, як поводир. Насупроти - Федириха Марисина. Іде і бачить в'язку дров, яка повзе їй назустріч, а чорта під нею не видить. Лишень Тимофія ззаду зауважила. З переполоху перехрестилася і навтьоки.

А вже за хвилю гірськими присілками неслася вістка, що Тимофій Грінчуків знається з нечистою силою, яка йому з лісу дрова носить. Люди в селі гомоніли про це, намагалися уникати зустрічей з Тимофієм, а він того не брав до уваги. Бо ж минула його самотність як панщина.

В понеділок пішли на ярмарок. Тимофій оглядає, що б його купити, платить гроші, а чорт тоті гроші назад повертає ґазді. Крамарчуки цього й не бачать, бо Арідник пускає їм в очі тумана.

- Купи мені цівку, буду кє веселити цілу ніч, - велить чорт.

- А може, й справді варто, - згоджується чоловік.

Пішов шукати брустурських бабів, аби купити в них дудку. Пробував торгуватися з ними. А чорт тим часом поцупив одну і сказав, що вже не треба купувати.

Тимофій на цей раз ніс ношу сам. Мав повнісінькі бесаги цибуль, цукру, муки кукурудзіної, півфунта бринзі, кварту олію, крішку бораків на борщ, Раптом назустріч йому циганча: «Купи батіг! Диви, єкий файний. А стрілєє - аж луни йдут...».

Ґазда почав відмагатись, що немає коня, і до кого буде застосовувати того батога, але циганча не вгавало: «Будеш мати батіг то найдеси до кого їго вжити...».

Тимофій вмить подумав, що цей батіг би йому згодився до Арідника і не задумуючись, купив його в циганчука. Чорт скоса подивився на Тимофія і скривився.

Отак вони йшли крок за кроком додому. Як зайшли в зарінок і поменшало людей, Тимофій виміг сатані нести бесаги. Той почав пручатися, але ґазда показав йому на батіг, і чорт покірно поніс бесаги.

Під полудень прийшли додому. Почали розкладати усі покупки. Чорт вгледів сопілку, вхопив її.

- Сідай і слухай! Я буду йграти! - звернувся до Тимофія.

Тимофій неохоче сів на тапчан. Чорт приклався до флоєри і почав грати. І - ґицати.

Господар вдавав, шо слухає, але кишки грали марша. Його томив голод.

- Та буде вже, - знервувався Тимофій. - Меш у вечір йграти, а тепер сідаймо полуднувати.

Арідник не заперечував. Сіли з Тимофієм до столу . Тимофій їв бурку, шо лишилася з вечері з бринзою, купленою на базарі. А чорт хлептав сметану.

- Звариш мені ввечір молодойки, бо відки силу матиму до роботи, - наказав Арідник.

Ґазда кивнув схвально головою. Біс обмастився сметаною і виглядав, якби в наличмані. Тимофій, побачивши чортяку в такому вигляді, лунко розреготався.

- Бери косу, меш косити! - апелював Тимофій до чорта. - А я буду валки за тобов розбивати.

- Душно надворі! Ти шо здурів у таку спеку косити? - обурився Арідник.

- Але красно ме сіно сохнути, - обставав на своєму Тимофій.

Чорт, вдаючи, що не чує, приліг собі в запічку. Це Тимофія розлютило, і він узяв у руки батіг.

- На шо тобі батіг? - шарпав нерви Арідник.

- Хочу тебе трохи посвітити! - мовив ґазда.

- Не треба! Я вже йду косити, - згодився біс.

Сонце схиляло за полудень. Блищали черешні на велетенському дереві. Чорт косив, а Тимофій за ним ззаду ходив із граблями. За хвилю Арідник вивалив язик. З нього почало течи, як з будза. Маленькі очі почали пулькати, з куценького хвостика текли поти. Чорт хлипав з виваленим язиком, як здихаючий пес.

Ґазді стало жаль диявола і урадив дати йому спочинок. Бо із сатаною йому було справді добре, адже виконував усю роботу. Одного дня рвали щипані черешні. Чорт на дереві рве черешні, а Тимофій на земли кошіль тримає. Знагла щось як закричить несамовитим голосом: «Люди добрі! Вбороніть мене від смерти, бо нє хоче зарізати...».

Тимофі впізнав голос Василє Семенишиного, який був його сусідом. Він добре знав, шо Василь має коханку Паліїху Цицулину, то легко здогадався, що то певно Палій хоче його вбити, бо зловив з жінкою. Тимофій побіг під хату, вхопив звідти дрюка і вже збирався бігти в бучину боронити Василя, як Арідник йому заперечив: « Не йди! Пізно вже! Палій вже їго зарізав...».

А за хвилю почувся голос Настуні, яка приповідала за своїм Василем на всі гори. Довкола панувала якась невимовна тиша. Тимофій передумував усе. Сів собі під черешнею в холодку.

- Видиш, до чого доводит любаска! - торочив своє Арідник. - Аби не любаска, то був би шшє Василь жив.

Тимофій схвально кивав головою, бо Арідник мав рацію. Василь з Настунею були добрими ґаздами, то в них ніколи нічого не бракувало. Мали і мелива по тридцять-сорок міхів, і нахти по кілька баків, і солонини по пару полюбичків. Були обоє дуже скупі, але чи не найбільші в селі богачі. Люди навіть поговорювали, що знаються вони з нечистою силою, бо так вдосталь усього мають.

Десь в гущині березового гаю чувся дитячий щебет. Дітлашня збирала афини. Тимофія закортіло пирогів з афинами. Пішов до сіний, здоймив з клинка кошелик і мовить до чорта: «Іди в корчі афин назбирай. Пирогів на вечір зваримо...».

- Я хочу молодойки, але можут бути і пироги, - згодився диявол і, взявши кошелик, подався в гай.

Тимофій продовжував сидіти під черешнею і згадувати за Василє Семенишиного.

- Добрий був сусід, - подумав. - Ніколи з ним суперечки ні над чим не мав.

Арідник незамітно вліз в корчі і зачив пантрувати, як діти збирают афини і зсипають в кошіль під корчем. Поволі біс підкрався під той корч і насипав собі з кошеля повний свій кошіль афин. І мерщій додому.

Тимофій здивувався, шо так борзо чорт вернувся: «А шо, вже діти візбирали афини, ци може упрів єс і не хоч збирати?..».

- Тажі- м приніс афини, добре очі пролупи... - понервував Арідник.

Ґазда й справді зауважив, що кошіль у диявола повний афин.

- Неси до хати, мемо потому пироги робити, - подав нову команду володар.

Отак і минали дні. Цілими вечорами Арідник вигравав Тимофієви на флоєрі, а вдень виконував майже всю роботу. Ґазда часом чорта ще й батогом міг відшмагати за неслухняність.

Аж тут минули дві грушки за Василє Семенишиного, настав день похорону. Людей посходилось видимо-невидимо. Прийшов і Тимофій віддати данину шани своєму сусідові.

Василь лежав у домовині як живий. Рум`янці прикрашали лице мерця. Біля нього Настуня наскладала Василевого шмакі, яке мала давати за простибі. Як пан-отець відправив панахиду, закликала Настуні Тимофія, взяла в руки шмакі і проговорила: «Най Бог прийме, Тимофійку, за Василеву душу. Даю вам цисе з усім...».

Ближні баби перешепталися: «з усім», а це значило, шо дала Настуня Тимофієві шльовфи, гачі, сорочку, капелюх, сардачину «з усім», себто - з нечистою силою.

Тимофій мав казати, що бере лишень те, шо видить, але щось збоку йому ніби відбирало мову і він не сказав. І взяв «з усім...».

Покійника понесли на цвинтар хоронити. А Тимофій поніс ото всьо лудині додому. Уже, переліз перелаз, як раптом запримітив, що за ним біжить його чортик і тішиться: «А вже мені нічо не зробиш, бо нас є три. Тепер мемо кє мордувати. Ти собі з нами добре попациш...».

Тимофія зібрав страх. З трьома чортами він уже не зможе дати собі раду. Але ж звідки взялося аж три? І тут пригадав, що Василиха Семенишина дала йому за простибі лудині «з усім». Отож, і дісталося йому ще два чортики.

Ґазда поквапився до хати. Кинув лудині на постіль. Не встиг звідти відійти, як з шматі вискочив чортик і сказав: « Я - Луципер!».

Услід за ним стрибнув ще один дідько і заявив: «Я - Антихрист!».

Тимофій борзо перехрестився, глипнув на образи та було вже запізно. Він стояв посеред хати в оточенні трьох дияволів і не знав, що має діяти. А Арідник уже подавав команди: «Вари їсти! Хочу молодойки...». Два інші чорти закричали в одноголос: «Вари молодойки!».

Ґазда почав розпалювати ватру, зшукував борошно, банячок і заходився варити молодойку. Чорти пильнували за кожним його рухом. А коли вже страва була готова, усі три біси солодко смакували її. Тимофій тільки прожирав слину.

Наївшись досхочу, чортики трішечки подобрішали. Дозволили і йому зварити для себе пирогів з афинами. Опісля, Арідник сів собі на опецок і почав грати в сопілку. Луципер з Антихристом стали танцювати на підлозі. Аж хата тряслася від отого дійства.

Небавом, бісовня взялася за Тимофія. Почали чорти його роздягати і скоботати. Ґазда реготався, виривався, та все марно... Чорти вирішили йому влаштувати в хаті пекло. Отак мордували господаря до світанку. На розсвітанню сили їхні почали слабшати і чортики позаскакували в ґілетки та полягали спати. Тимофій знесилений підвівся з підлоги. Почав розпалювати ватру. Вібрав каглєнку.

Горище враз наповнилось димом. Починався новий погідний день. Тимофій з`їв пару студених пирогів. Випив горнятко води. Тішився, що чортики його залишили у спокою. Був зморений тяжкою ніччю, хотілось хоч крихітку відпочити, але куди заховатись. Згадав, що священик колись дав йому ладану. Відшукав той ладан, узяв ліжничину і пішов під черешню. Постелив коц, поставив під голову ладан і солодко заснув. Скільки він там спав, тяжко сказати. Пробудився від того, що почув голос брата Михайла, який уже давненько його не відвідував. А оце прийшов на перевідунки, аби знати, чи Настуня бувало не дала Тимофійови чорта.

Брат поводив себе на диво спокійно, вдавав, що в нього все добре, а приліг під черешню тому, що зранку ходив у афини. Тимофій навіть був заїдений афинами, бо їв вдосвіта вчорашні пироги. То ж Михайло і повірив, наголосивши, шо вчера діти збирали в гаю афини і якас біда ті афини їм усе крала з кошеликів. Тимофій вдав, шо не чує.

Так минав день, сонце квапилося на захід. Неждано-негадано звідкись взявся Арідник і наказав господарю: «Ми вже зголодніли. Іди вари нам сербавки та дивись не посоли...».

Тимофій слухняно пішов до хати і взявся за приготування вечері. Самотньо стояв у хаті ткацький верстат, за який він уже давненько не сідав. Люди вже бояться приносити Тимофієві замовлення. Бідолашний чоловік обдумував, як він має ночувати цю ніч, страхався, що чортики знову будуть його лоскотати до скону.

І так продовжувалось щоночі. Дияволи мордували сердешного хлопа, Арідник вигравав цілу ніч на денцівці і хата нагадувала пекло.

Зачинався новий день, звідкись взялися хмари, росив дрібен дощик. Чорти ним волочили посеред хати, висаджували на ліжко і лоскотали, аж тіло уже свербіло.

- Звідки у них сил стільки береться? - подумав. - Попередньої ночі залишили його в спокою на світанку. Але ж то був погожий день. А тепер уже близиться полудень, а вони його й досі кронцують.

Врешті-решт, Арідник, Антихрист і Луципер дали ґазді спокій і самі позаскакували знову в ґілетки на спочинок. Тимофій почав розпалювати ватру і готувати собі сніданок, хоч недалечко уже було й до вечері.

- То, певне, як має бути погода, то сили в чортиків на досвітку слабшають і вони його лишають у спокої, а коли має бути дощ, то дияволи мучать ґазду до опівдня, - міркував собі Тимофій.

Так стали міркувати і односельці: як рано встануть і бачать, що в Тимофія горить ватра і над ґраждою клубочеться дим та відчинені двері то має бути погожа днина, а коли Тимофій розпалює піч опівдні - то вже певно буде негода. Тимофій слугував для села барометром.

Горянам було від того добре, бо щоднини вони споглядали на Тимофієву оселю і визначали погоду на цілу днину. Цей барометр був для них надійний.

Зате Тимофієві з чортами було тяжко. Він не міг собі з ними дати ради, худнув, уже бракувало харчів, а люди обходили його домівку десятою дорогою, боячись нечистої сили.

Анна Коцибина одного разу почула, що в хаті щось гримить. Забігла знадвору до кімнати і вгледіла чортика, що заліз в кобілку з яйцями і намагався їх пити. Жінку оповив переляк, але набралася сили, вхопила з-під припічка шіргак і накинулася на чорта. Луципер миттю вискочив з хати. Баба погналася за чортом , а той вискочив на кросна і зачив тришкати гузицу.

Стара почала ґвавтувати, волати на допомогу. З города надбігла Гапочка, а з другого боку мчала з граблями в руках Параска Олексина. Згори бігла Олена Якобова з шіргаком в руках. Баби накинулися на чорта зусібіч, і той, сердега, ледве вирвався та помчав чимдужче на Тимофієве обійстя.

Жінки впевнились, що то чорт від Тимофія, а Анна згадала навіть, як давала Тимофієві яйце від чорної курки аби висидів біса. Нагодилася на це і Юриха Василикова і вже разом челядь міркувала, як позбутися отої чортівні по сусідству.

 Котрась із них запропонувала йти гуртом до Тимофія і пробувати виганяти його з тими чортами з присілка. Усі згодилися і пішли. Не забізували дійти до межі, як почули в Тимофія на поду такий гуркіт, що аж хата тряслася. То біси ховалися в ґілетки та полюбички аби баби їх не побили.

Тимофій сидів у куточку на лаві і боявся навіть поворухнутись. Баби могли в любу хвилину залетіти до хати і ще й його добре змолотити шіргаком або граблями. Поки Тимофій роздумував, жіночий галас перед хати ставав чимраз голоснішим. Баби рвалися до хати, вже відчинили сінні двері. Аж тут дідьки почали кидати в молодиць з-поду коновками, горшками, а відтак кинули великий полюбіч і цебер. Баби заґвавтували.

На порятунок бігли сусіди. Бігли зі сокирами, вилами, макогонами. Тимофій спробував виглянути у вікно. Перед хати вже був великий роз'ярений натовп. Тимофієві стало млісно коло серця. Йому захотілось пити, але вже не мав сили дійти до коновки з водою. Він почав хилитися на лаву, як підкошений біліголов. Тимофій конав, і вже його не хвилював ні той гамір, ні антипки на горищі... Він конав у хаті без свічки, без доброї душі, яка би йому поспівчувала за перейденим життям, пустила сльозу.