rss
07/17/2019
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#356

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Наша Історія \ Зона турбулентності

Нещодавно наукова спільнота, яка опанувала можливості соцмереж незгірше за будь-який інший сегмент суспільства, збурилася з приводу однієї дисертації, поданої до захисту на здобуття наукового ступеня доктора наук. (Йдеться про дисертацію Дмитра Дроздовського - ред.) Дискусія напрочуд жорстка, проте коректна, що й не дивно, адже відбувається вона в сфері академічних досліджень, фундаментальної науки.

 

Дисертанта було звинувачено в плагіаті, і хоча сам він усі звинувачення заперечував, та було наведено приголомшливу кількість неосперечних фактів. Мало того, в перебігу дискусії виявилося, що й більшість інших його праць безсоромно передерті - здебільшого, з іншомовних джерел. Дискусія триває.

Ця, здавалося б, галузева річ, має насправді значення, яке виходить за вузькі межі академічного середовища і є ланкою в загальних потугах суспільства до самоочищення і самореформування. Хай ці потуги флуктуативні, стихійні, спорадичні, проте, з певної кількості флуктуацій неминуче виростає прообраз системності, невідворотності змін загалом.

Ці зміни вже відбуваються, і ми або є їхніми пасивними споглядачами, або активними учасниками, та наслідки вони матимуть для всіх нас. Зміни рухає саме життя, не чекаючи на загальну, спільну візію, якої ми так і не отримали від тих, кого можна вважати публічними інтелектуалами. Схоже, це - українська карма - бігти навздогін світовим подіям замість того, щоб їх ініціювати, тоді як саме така спільнота як наша, спільнота-у-формуванні, мала би продукувати нові сенси і магістральні сюжети. Адже якраз на зламах народжується нове: на зламах цивілізацій, зламах епох, зламах ментальностей.

Тоді як невеличкі, присвячені літературі, відтак і дослідженню літератури, Інтернет-ресурси, вихопивши дискусію зі соціальних мереж, зосередилися, щоб привернути увагу до себе на «смажених фактах», на «скандальному» боці справи, спробуємо поглянути на цей феномен ширше.

Пан, якого викрито в плагіаті, в цьому плані найвразливіша і найдоступніша постать, водночас, постать поведінково доволі показова. Це - шлях, який пролонгує радянську дійсність ще й двадцять сім років по тому, коли ця дійсність зазнала краху. Як уже давно зрозуміло, зазнала краху формального, але не посутнього і навіть не інституційного. Структура НАН України цьому яскравий приклад. Про те, що вона дублює структуру радянських, умовно кажучи, «виборних» і, неумовно кажучи, партійних органів, написано вичерпні дослідження. Звісно, можна працювати чесно і в такій структурі, як доводить досвід і дійсність тисяч наших науковців, які здійснюють дослідження і рухають науку.

Чи вистачить цивільного куражу ініціаторам цього викриття, загалом, українській науці, йти далі, коли пік цього явища, схоже, перейдено, але воно нікуди не зникло? Чи все вщухне і невдовзі забудеться, як це, зазвичай, у нас трапляється? Звідки поготів джерела цього явища, і наскільки воно поширене?

А може, гуманістика, взагалі, зайва, як зайве все, що годі одразу конвертувати в матеріальну вигоду? Гаразд, викиньмо на 10 років гуманістику, і ми побачимо, що станеться. Ми вже це побачили і перебуваємо в цьому стані. Без гуманістики, виявилося, це, врешті, й без гуманізму.

Фактично, в СРСР гуманістику й було «викинуто», її не існувало. А як численні інститути? - заперечите ви. Вони мали обмаль спільного з гуманістикою як сферою, що охоплює доволі багато дисциплін. Вони мали обмаль спільного з наукою, хіба з панівною ідеологією, яку обслуговували. І якщо наука, гуманістична наука, існувала, то скніла на маргінесах цих інституцій і творилася всупереч їм. Тоді як наука не може обслуговувати, не може цього за своєю суттю.

Наука може продукувати - багато що з її винаходів, відкриттів, досліджень матиме і має матеріальну вартість і практичне застосування, не зрідка швидке і безпосереднє. Та погляньмо на історію світової науки - ті, що робили фундаментальні відкриття, які вможливили, зокрема, неймовірний, без перебільшення, феєричний науково-технічний поступ людства, були фріками. Це - люди у своїй стихії, диваки, особистості.

Водночас, чимало того, що робить наука, має ідеалістичну вартість. Насамперед, це стосується того, що в нас називають гуманітарними науками і що доречніше називати гуманістикою. Гуманістика не може обслуговувати в утилітарному розумінні. Вона творить що інше - те мереживо, яке робить нас homo sapiens, людьми культури, духовними (хоча це слово в нас сильно знецінилося).

Отож, наші «гуманістичні поневіряння» - передусім - наслідок (пост)радянського убозтва, що ховалося за блиском матеріального престижу науки в СРСР. Саме звідти - традиція плагіату, зокрема й особливо в дисциплінах про літературу. Пильно відсіяні системою науковці мали доступ до західних першоджерел і до секундаристики, цю останню вони й передирали, рясно цяцькуючи заперечними частками.

Реформа науки не може полягати в подальших скороченнях (самоскороченнях), як це було останні десятиріччя, передусім, через хронічне недофінансування наукових досліджень і через суспільне знестатуснення  науки, що спричинило і спричиняє відтік дослідників, передусім, молодих та перспективних, з науки й освіти. За час незалежності кількість працівників НАН України впала до критичного мінімуму. Скорочення - це не реформа, це може бути, максимум, один з її концептуально вмотивованих технічних аспектів, побічних продуктів, але не її суттю.

Чи матиме ця конкретна історія продовження, а якщо так, то яке? Чи дійде до відвертої розмови про купування і продавання наукових ступенів, учених звань, академічних посад? Про наших політиків і діячів, які, не маючи нічого спільного з наукою, є докторами та академіками? Декілька років тому міністр федерального уряду Німеччини, звинувачений у плагіаті, пішов у відставку, коли на стіл було покладено докази - чи йтимуть наші міністри, якщо буде доведено, що вони списували чи й купували свої наукові праці?

Будь-яка реформа науки має відбуватися в трьох напрямках: максимальної самостійності дослідника, його репутаційно-карʼєрної відповідальності за недоброчесність, а також максимальної мобільності, причому, це останнє варто сприймати не як змушування до «дослідницького номадництва», до курсування від місця праці до місця праці, а як можливість вільно працювати в наукових осередках на вибір/потребу самого науковця. Чи буде це реформуванням суті, підходів, філософії науки і наукової діяльності, чи все обмежиться механістичними та бюрократичними (напів)кроками?

 

Автор: Тимофій Гаврилів

Джерело: «Збруч»

Голод – кара за непокору

Перше королівство Руси-України ХI сторіччя, або Втрачена європейськість

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com