Тема голодомору - болюча рана на тілі української держави, яка не гоїться протягом десятків років. Геноцид проти України та її народу заслуговує визнання всього світу. Мільйони мовчазних, безвинних жертв були кинуті на вівтар нової радянської держави.

Найлютіший ворог, пророк сатани - Сталін, із суто людиноненависницьких міркувань, а насправді сатанинських, вибрав Україну в жертву, (і який жах, коли чую, щоб Сталіна зарахували до лику святих - сміється «старший брат», не можу не згадати і про Івана Мазепу, який і досі під церковною анафемою, а то він же побудував церкви, собори, храми, в яких і дотепер господарює той же «старший брат»).

Щойно створену імперію зненавиділи мільйони українців, усім своїм єством боролися проти червоного терору, але сили були не рівні. Люцифер у подобі Сталіна впроваджував дедалі нові та нові плани нищення української нації.

Натуральні штрафи вводилися постановою ЦК КП(б)У від 18 листопада 1932 року. «Про заходи з посилення хлібозаготівель». Зокрема, щодо одноосібників, які не виконують план хлібоздавання, дозволялося застосовувати натуральні штрафи на м'ясозаготівлях у розмірі 15 місячних норм і річної норми картоплі. І при тому треба було здавати хліб. В постанові згадується лише м'ясо та картопля, але не минуло й місяця як селяни були позбавлені всього їстівного, одягу та навіть і самого нерухомого майна. Заборона торгівлі харчами: 1 грудня 1932 року Раднарком УРСР заборонив торгувати картоплею у районах, які злісно не виконують зобов'язань з контрактації і перевірки наявних фондів картоплі у колгоспах. До списку потрапили і 12 районів Чернігівщини.

Припинення постачання промислових товарів: 15 грудня 1932 року ЦК КП(б)У затвердив список 82 районів, куди припинялися постачання промислових товарів через те, що ці райони не виконали план хлібозаготівель. Ще у жовтні 1932 року Молотов у телеграмі Сталіну писав: «Використовуємо промтовари як засіб заохочення, а позбавлення частини промтоварів як репресію стосовно колгоспів, насамперед, одноосібників».

Заборона селянам втікати від голоду: восени 1932 року і взимку 1933 року діяла так звана харчова блокада кордонів України з використанням внутрішніх військ та міліції. Вона унеможливлювала виїзд селян з УРСР, прирікаючи їх на смерть.

Прикметною є та деталь, що голод не зачепив сусідні з Україною області Росії. Ось чому потерпілі від голоду українські селяни, ті, які могли пройти через встановлені кордони, ходили до Росії міняти товари й купувати хліб.

Запровадження паспортної системи: 15 листопада 1932 року Політбюро ЦК ВКП(б) ухвалило рішення «Про паспортну систему та розвантаження міст від зайвих елементів». Так 27 грудня 1932 року Центральний Виконавчий Комітет і Рада Народних Комісарів СРСР ухвалили спільну постанову «Про встановлення єдиної паспортної системи по Союзу РСР та обов'язкової прописки паспортів», а 31 грудня того самого року відповідну постанову прийняли Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет і РНК УРСР. 28 квітня 1933 року з'явилася постанова РНК СРСР про видачу паспортів громадянам СРСР на всій території країни. У постанові обумовлювалося, що «громадяни, які постійно мешкають у сільських місцевостях, паспортів не одержують».

Закупка коштовностей у селян: 29 червня 1932 року було засновано Всеукраїнську контору ТОРГЗІНу, тобто, Всесоюзного об'єднання для торгівлі з іноземцями. Система магазинів ТОРГЗІНУ діяла і раніше, вона обслуговувала, крім іноземців, також і громадян СРСР. На ці магазини покладали надії у справі вилучення золота і коштовностей у населення, а тому мережу магазинів розширили. На жовтень 1933 року в УРСР діяло 263 магазини, які мали систему дрібних лавок, приймальних пунктів, відділень.

Дія на селі комуністичної спецслужби: 16 лютого 1933 року з'явилася партійно-державна директива: «Категорично заборонити будь-якій організації проводити реєстрацію випадків опухання і смерті на ґрунті голоду, крім органів ГПУ». Сільрадам було надано розпорядження при реєстрації смерті не вказувати її причину. У 1934 році надійшло нове розпорядження: всі книги ЗАГС про реєстрацію смертей за 1932-1933 роки вислати у спецчастини, де, найімовірніше, вони були знищені.

У пам'ять про невинно убієнних наших земляків ми, нащадки, повинні поіменно назвати катів і прикувати їхні імена до ганебного стовпа історії. Всіх катюг, які без вагань вчинили найстрашніше - голод-геноцид на найродючішій землі Європи.

Щонайперше, гріх людиновбивства лежить на Сталіну та його посіпаках: Лазарю Кагановичу - (членові політбюро ЦК ВКП(б)), Григорієві Петровському - (голові ВУ ЦВК), В'ячеславові Молотову - (голові Раднаркому СРСР), Всеволодові Балицькому - (голові ГПУ УРСР), Власу Чубарю - (голові уряду УРСР), Павлові Постишеву - (другому секретареві ЦК КП(б)У), Станіславові Косіору - (першому секретареві ЦК КП(б)У).

А також на районних, сільських і місцевих посіпаках, які і впроваджували сталінський план нищення України.

Хочу привести уривок зі спогадів моєї двоюрідної бабусі Свищ Марії Павлівни про голодомор, який вона пережила: «...пам'ятаю, як взимку 1933 року батько «виписав» залізничний квиток і мене туди вписав, і ми з ним поїхали до Москви по хліб. Нас пропустили, бо був квиток туди і назад з Москви. В Москві батько купив хліба в буханцях, наче по 1 рублю за хлібину. Десь хлібин 15 купили; купляли на базарі, бо в магазині нам не продали. При посадці в поїзд ледь не задушили, батько казав: «Ти дуже кричи, а то зовсім задушать». Їхали на верхніх полицях і хліб тримали при собі, щоб не забрав ніхто. Хоча хліба й привезли та ще й пайок батькові з братом давали, але хліба вволю не було. Кожному по скибці - видавцем. Було страшне, не дай Боже такого ніколи.

Батько розповідав, як товарні вагони приходили на станцію з мертвими людьми. То вони (працівники залізниці) перевантажували мерців на машину і вивозили до могил. Були й такі, що їх беруть, а вони очі відкривають і кажуть: «Не треба, я живий». Поховання було на так званому «клинку» (тепер на цьому місці встановлено пам'ятний знак і хрест, - автор). Ті бідні люди їхали з півдня за хлібом, та й з-під Києва теж їхали. Хто куди, бо скрізь був голод, але, здебільшого, їхали в бік Москви.

Пам'ятаю все життя страшну картину. Навесні 1933 року, йдучи до школи, бачу гурт людей товчеться обабіч дороги. Надворі саме сади відцвітали. Так от і я підходжу, глядь, а там лежить дитина років п'яти, мертвецька, і так на неї білі пелюсточки цвіту падають. Мені так страшно стало. Чий воно хлопчик - не знаю, мабуть, бахмацький, бо одягнений був; можливо, цвіту наївся, було і таке.

Наші сусіди Іваньки Семен і його жінка (не пам'ятаю вже імені), десь їм було років по 50, так вони дочекалися ячменю, нарвали і зварили його. Та багато наїлися і померли обоє, а діти вижили. Їх було п'ятеро: Соломоня, Мелашка, Дуня, Настя і Павло.

Ще пам'ятаю, як до брата Якова приходив його товариш Кальченко Василь, ходив часто, щоб поїсти, бо вони бідували дуже. Корови в них не було. Василь такий був слабий, що казав: «Якове, ти мене пальцем пхни і я впаду.

Страшний то час був, не доведи Боже такого більше ніколи і нікому пережити. Ті, хто записався до колгоспу, ще якось вижили, а хто тримався землі - пропав. А за землю трималися міцно, бо любили її, годувальницю».