Вони загинули, бо наважилися захищати кордони своєї країни - України. До останнього подиху вони стояли на варті, знаючи, що кожен їхній бій може бути останнім. Серед них - зовсім юні Герої, яким ще тільки б жити й жити... Вклонімося їхньому Подвигу.

 

Ми продовжуємо публікувати інформацію про бійців, які загинули, захищаючи кордони України від наступу російських військ.

Олеся Бакланова

 

Олеся Бакланова народилася 11 січня 1999 року, в селі Караван-Солодкий, Марківського району, Луганської області.

Захоплювалася технікою, від початку війни очолила у школі волонтерський рух із плетіння сіток для фронту. Навчалася у Старобільському коледжі Луганського національного аграрного університету (виш наразі перебуває на підконтрольній території).

У 18 років перевелася на заочну форму навчання і вступила на військову службу за контрактом. Пройшла підготовку на полігоні у Старичах, воювала у районі Мар'їнки й Авдіївки.

Солдат, стрілець 1-го механізованого батальйону 92-ї окремої механізованої бригади.

Загинула 10 жовтня близько 20:00 у районі шахти Бутівка, Донецької області, під час чергування на бойовому посту.

Трагедія сталася за 300 метрів від позицій противника. Як розповів «KHARKIV Today» бойовий побратим Олесі В'ячеслав, смертельне поранення вона отримала, коли визирнула для огляду бойових позицій з бійниці.

Олеся отримала множинні уламкові поранення під час обстрілу наших позицій із протитанкових гранатометів.

«Була тиша, ніщо не віщувало біди. Ми раз на кілька хвилин переглядаємо позиції з бійниці, була вже майже восьма година, і вона вилізла в бійничку, подивилася в прилад нічного бачення. За словами мого заступника, який був її напарником, коли він зайшов подивитися, де вона, то побачив, що Леся лежить. Спочатку подумав, що, може, знепритомніла, але потім виявилося, що ні», - розповів В'ячеслав.

В'ячеслав служив з Лесею в одному батальйоні, але у різних підрозділах. За його словами, контракт із 92-ю бригадою Олеся підписала, коли їй було 18 років.

«Вона була в піхоті. Солдат. Леся була дуже бойовою дівчинкою. Коли вона прийшла на контракт, їй було лише 18 років. Коли їй сказали: «Може, «ти будеш з дівчатками в тилу на зв'язку сидіти або ще щось», вона відповіла: «Ні, ні, я хочу воювати». Вона, якщо чесно, більше на пацана була схожа. Була коротко стрижена, як і ми, одягнена по-військовому. Всі називали її «Леська», - розповів В'ячеслав.

У день трагедії Олеся написала рапорт із проханням відпустити її здавати сесію.

14 жовтня у селі Караван-Солодкий відбулося прощання з Воїном.

У неї залишилися батьки і брат.

Олексій Влодарський

 

Олексій Влодарський (позивний «Скіф») народився 15 грудня 1981 року, в смт. Гранітне, Малинського району, Житомирської області.

Проходив строкову службу в 441-му вертолітному полку в Коростені.

Із 2010 працював машиністом екскаватора.

На війні був понад два роки.

Військовослужбовець 24-го окремого штурмового батальйону «Айдар» 53-ї окремої механізованої бригади.

Загинув 2 жовтня у районі селища Кримське, Луганської області, від кулі снайпера.

«Я не знаю, що написати, як висловити свій біль. Але я не можу промовчати. Ми втратили нашого брата, завжди веселого та невгамовного Олексія «Скіфа». Снайперська куля обірвала життя мого маленького брата. Плачу та не знаходжу собі місця. Олексій, наш малюк... серце розірвалося на шматки від болю і втрати. Вічна пам'ять Герою», - написав товариш загиблого Сергій Юрченко.

«На Луганському напрямку основні зусилля противник зосередив на спробах відкинути підрозділи Об'єднаних сил з позицій уздовж Бахмутської траси. У районі населених пунктів Кримське та Новотошківське ворог проводив прицільний вогонь з мінометів 82-го калібру, гранатометів різних систем, великокаліберних кулеметів та стрілецької зброї», - розповіла речниця ООС Вікторія Данильчук. Під час цього бою і загинув «Скіф».

5 жовтня у смт Гранітне відбулося прощання з Героєм.

У нього залишилися сестра і брат.

Юліан Циганко

 

Юліан Анатолійович Циганко народився 12 грудня 1975 року. Жив у Львові. Отримав професію столяра. До війни працював на залізниці, ремонтував залізничні колії.

У травні 2014 року пішов добровольцем у 3-й батальйон територіальної оборони «Воля». Воював біля Луганська, брав участь у визволенні міста Щастя. Демобілізувався 4 червня 2015 року, а вже 17 серпня вдруге пішов на фронт, у 24-у ОМБр. Пройшов бої поблизу Кримського і Трьохізбенки.

Військовослужбовець 24-ї окремої механізованої бригади.

У листопаді 2015 року під час бойового чергування в Луганській області він отримав важке поранення в печінку і кишківник. Лікарі зробили йому понад 50 операцій, він пережив кому і клінічну смерть. 35 місяців лікувався у Києві та Відні на кошти, зібрані волонтерами, адже сам був інвалідом війни 2-ї групи, сиротою та одинаком.

За словами Ігоря Макухи, командира взводу, в якому проходив службу Юліан Циганко, «Юліан був трохи не схожим на інших - принциповим, незламним, безкомпромісним, надміру відповідальним. Це були принципи, які він сповідував і за які був готовий померти. Він дуже любив своє місто і своїх товаришів і був справжнім воїном за духом. Любив зброю і не міг терпіти, коли бачив у когось нечищений автомат. Я думаю, що Юліан дуже би пишався тим, з якими почестями його сьогодні зустрічає Львів. Він це заслужив», - передає портал 032.ua.

10 вересня цього року Юліан повернувся з Відня до Головного військового госпіталю Києва, але вже 4 жовтня впав у кому і 16 жовтня о 8:10 помер.

17 жовтня біля пам'ятника Тарасові Шевченку в центрі Львова зібралися люди, аби віддати останню шану Героєві.

Попрощалися з Героєм 18 жовтня у гарнізонному храмі Львова.

Поховали Юліана Циганка на полі почесних поховань № 76 Личаківського кладовища.

Антон Моспан

 

Антон Моспан народився 24 грудня 1991 року, в Умані. Мешкав у Черкасах. Закінчив Черкаський професійний автодорожній ліцей.

Із 2015 року перебував у лавах Збройних сил України. Старший солдат 8-го окремого гірсько-штурмового батальйону 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади.

Антон Моспан загинув 15 жовтня вдень від смертельного кульового поранення, яке отримав під час пересування на опорному пункті під час вогневого зіткнення поблизу селища Кримське, Новоайдарського району, Луганської області.

19 жовтня на Соборній площі міста Черкаси відбулося прощання з Воїном.

У нього залишилася мати.

Роман Магас

 

Роман Магас народився 17 травня 1991 року, в селі Баня Лисовицька, Стрийського району, на Львівщині.

Солдат контрактної служби 223-го Теребовлянського зенітного ракетного полку Повітряного командування «Захід» ПС ЗСУ. Номер обслуги зенітного артилерійського відділення зводу охорони.

Відряджений у 128-му гірсько-штурмову бригаду ЗСУ в червні 2018 року для виконання завдань за призначенням.

Загинув 10 жовтня поблизу селища Гранітне, Волноваського району, Донецької області, під час виконання бойового завдання через підрив на мінно-вибуховому пристрої.

12 жовтня біля пам'ятника Шевченку в Львові відбулась церемонія прощання з Воїном.

Поховали Героя 13 жовтня у рідному селі.

Залишилися дружина та дитина.

Сергій Дронов

 

Сергій Дронов народився 20 жовтня 1997 року, в Чигирині, Черкаської області.

Жив у Кропивницькому. Проходив службу за контрактом на посаді оператора радіолокаційної системи. Був відряджений до 128-ї бригади.

Загинув 10 жовтня вранці на Приморському напрямку Донецької області через підрив на ворожому вибуховому пристрої під час виконання бойового завдання. Помер від численних уламкових поранень під час транспортування у лікарню.

Поховали Воїна 12 жовтня у Чигирині.

У нього залишилися батьки.

Юрій Фешко

 

Юрій Юрійович Фешко народився 1 травня 1994 року, в Оленівці, Магдалинівського району, Дніпропетровської області.

Після проходження строкової служби підписав зі ЗСУ контракт і в грудні 2016 року прибув до свого підрозділу. Брав участь у боях в Авдіївці.

Старший солдат, командир відділення - командир бойової машини 7-ї роти 3-го механізованого батальйону 72-ї окремої механізованої бригади ім. Чорних Запорожців.

Загинув 9 жовтня на Світлодарському напрямку через смертельне кульове поранення, отримане під час обстрілу наших позицій із великокаліберних кулеметів.

Поховали Воїна 12 жовтня у рідному селі.

У нього залишилися батьки, брат і наречена.

Андрій Бойко

 

Андрій Бойко народився 19 травня 1998 року. Закінчив Лубенську загальноосвітню школу № 3, навчався в Лубенському фінансово-економічному коледжі Полтавської державної аграрної академії.

У лютому 2017 року підписав контракт зі Збройними силами України.

Солдат, номер розрахунку мінометного взводу мінометної батареї 1-ї окремої танкової бригади.

Загинув 16 жовтня близько 22:00 від смертельного поранення у голову кулею снайпера найманців РФ у районі міста Мар'їнка, Донецької області.

19 жовтня у місті Лубни, Полтавської області, відбулося прощання з Воїном.

У нього залишилась мати.

Павло Білик

 

Павло Пантелейович Білик народився 29 липня 1980 року, в селі Костичани, Новоселицького району, Чернівецької області.

У 1995 році закінчив Драницьку загальноосвітню школу I-III ступенів.

З грудня 1998 року до квітня 2000 року проходив службу в Збройних силах України.

З 2007 до 2008 років працював у Державній службі охорони при УМВС в Чернівецькій області на посаді охоронця.

У вересні 2008 року переїхав на постійне місце проживання у селище Томашпіль. Був призваний на військову службу за контрактом 2 жовтня 2017 року Томашпільським військовим комісаріатом.

Солдат, стрілець-помічник гранатометника 28-ї окремої механізованої бригади.

Загинув 16 жовтня у районі населеного пункту Мар'їнка, Донецької області, від кулі снайпера.

Рідні, друзі та просто земляки віддали шану Героєві, стоячи навколішках.

Прощання з Павлом Біликом відбулося 19 жовтня в селі Горішківське, Томашпільського району, Вінницької області.

У нього залишилися батьки і донька.

 

За матеріалами «Цензор.НЕТ»
та з відкритих джерел