Hіхто не знає, звідкіля взявся Приблуда. Одного ранку він з´явився на головній вулиці селища Гекшам, нявкав і, задерши хвоста догори, терся об ноги перехожих. Правда, люди, навіть співчутливі, не звертали на нього жодної уваги. Вони або поспішали до щоденної роботи, або ж боялися, що кіт стане повноправним господарем їхньої домівки.

Пополудні він забрів до найбагатшої частини Гекшаму, застрибнув на високий цегляний мур, який приховував від сторонніх очей ошатний садок родини Комплот, і протиснувся крізь прути сталевих ґратів. Здається, кошенята інстинктивно намагаються впливати на людей і всюди хочуть набути тривалого притулку. Приблуда видерся по високих сходах, сів на порозі і знову занявкав. Та служниця працювала, а може - відпочивала, десь у глибині будинку. Тому Приблуда залишався біля дверей, аж доки не підійшли дві дівчинки з тенісними ракетками. Марія подзвонила, а Аліса погладила кошеня. Коли ж двері відчинилися, Приблуда першим ковзнув у сіни.

- Акота, геть! - крикнула служниця, махаючи руками. Аліса дорікнула їй:

- Як ви можете бути такою безсердечною? - і гайнула до кухні по молоко.

Кухарка вділила так, наче відірвала від серця, ще й буркнула: "Панно Алісо, а що скаже мати, коли повернеться?"

- Воно їй сподjбається, таке гарненьке, - почулося у відповідь.

Кошеня було голодне і змучене. Висьорбавши молоко, воно заснуло, а прокинувшись, повелося, як і решта представників свого роду: бавилося власним хвостом, кабуталося по підлозі, стукало лапкою по уявних предметах.

- Що, взяти кота? Безперечно - ні! - знервовано волала пані Кромплот. - Вони розносять бліх й усіляку іншу заразу. Ну, пішов геть. Акота! - і з допомогою служниці вона прогнала кошеня.

За дві години воно з´явилося побіля кухні. Пані Кромплот наказала не впускати кошеня. Якщо ж воно якимось чином залишиться до завтра, нехай Ґрімпс прожене його.

Пан Ґрімпс, садівник і виконавець решти господарських обов'язків, нагодився вчасно. Ввечері, закінчивши щоденні роботи, він у пачці виніс кошеня за межі маєтку. Чесноти пана Ґрімпса завадили йому втопити тваринку. До того ж, Ґрімпс не зміг пригадати, хто з його знайомих бажав мати кота, правда, і пані Ґрімпс не мріяла про кошеня.

На околиці Гекшаму він проходив повз місцину, відому як "поле Гунта", куди багато-хто звозив і вивалював сміття. Історія замовчує про Гунта, хоча то була, мабуть, особа міфічна. Та Ґрімпса осяйнула думка залишити кошеня саме тут. Може, місце не з найкращих, однак тварина серед звалищ віднайде собі притулок. На землі, поряд з іржавою пічкою, чоловік поклав залишки свого обіду, і, поки Приблуда обнюхував недоїдки, Ґрімпс швиденько втік.

Наступні тижні вигнанець присвятив пошукам домівки, проте йому не таланило. У багатьох будинках уже був кіт або, ще гірше, жорстокий собака. Зрештою інстинкт пошуку притулку вичерпався, а кошеня перетворилося на худого, але жилавого напівдикого кота. Влітку велося добре, полюючи на мишей, щурів, гріючись на осонні. Інколи люди необачно залишали відчиненими віконця комор, де було чим поживитися. Але взимку треба було боротися за виживання. Рідко траплялися пожива та тепле місце для сну. Було за щастя надибати, після тривалих пошуків, кавалок риби або ще щось їстивне. Хоча у нього і не було постійного притулку, однак час від часу кіт повертався до своєї "домівки" на полі Гунта. Там же, за п´ять років, його застала голодна смерть. Сподіваємось, що довго він не потерпав. Той факт, що зазвичай тварини мовчки відходять з цього світу, свідчить про те, що для них кінець життя не такий уже й страшний. Приблуда досяг вічного спокою. Він більше не голодуватиме і пси вже не ганятимуться за ним. Знайшовши упокій у вічному сні, він мимоволі наче кинув виклик цілому світові.

* * *

Гарольд Васкель, обвішаний малярським причандаллям, шукав сюжет, гідний його пензля. Нарешті віднайшов жахливе видовище: декілька халуп поспіль; у багатьох місцях штукатурка порепалась і обсипаласz; на вікнах висіло брудне ганчір'я, а замість шибок - пожовклі газети; похилений на бік зігнилий штахетник. А між цим тлом і Гарольдом розляглося поле Гунта, з могильними гробами, уламками заліза, кістяками велосипедів, роззявленими пащами чобіт і так далі. Серце митця аж закалатало в грудях.

Термін реалізм має багато тлумачень. Це, за Гарольдом, означає зображати предмети такими, якими вони є, без будь-якої спроби їх прикрасити; необхідно вибирати й неприємні картини із життя, передаючи їх ще убогішими, ніж вони є насправді.

- Ось мій ідеал, - подумав художник. Він помітив, що природа дещо погіршила загальне сприйняття картини. Будяки, ожина, глід затінювали деякі "цікаві" предмети на звалищі. Ну, цей бур´ян з картини неодмінно забереться. Митець запрацював і так захопився творчістю, що аж підскочив, почувши:

- Що ви робите?

Коло нього стояв невисокий хлопчисько.

- Пишу картину.

- Чому?

- Бо це мені подобається, а ще, може, зароблю грошей.

- А ви не можете працювати, як усі чоловіки?

Тут Гарольд спішно змінив роль і сам почав ставити запитання:

- А ти чому не в школі?

- Мене не пускають, бо сестра хвора.

- Що з нею?

- У неї кір.

- Шкода, - мовив Гарольд, продовжуючи замальовку. Хлопчина залишився поруч. За кілька хвилин, щоб порушити мовчанку, Гарольд запитався:

- Що то сіріє на перекинутій цистерні? Можеш глянути?

Хлопець рушив підтюпцем, роздивився й гукнув:

- Здохлий кіт!

Несподіване натхнення найшло на Гарольда. Кожному художнику відомо, що на картині має бути "центр уваги".

- Це грандіозно, - майнула думка, - здохлий кіт буде на передньому плані, позаду нього - купи сміття, а ще далі - занедбані халупи.

Він піднявся й оглянув тварину. Так, підходить. Проте, бридко було підступити, його випещені руки ніколи нічого подібного не торкалися. Тоді він запропонував Джоні Фінсу (саме так звали хлопця), щоб той поклав кота на вказане місце. Підліток охоче погодився, отримавши в нагороду кілька мідяків.

Пополудні, потративши зароблені гроші, Джоні повернувся з надією знову щось заробити, та художник зник, а Приблуда лежав саме там, де й зранку. Хлопчик відчув себе дуже прив´язаним до кота. Мабуть, цей кіт - справа важлива, бо він сподобався й пану художнику. А потім Джоні вчинив щось незбагненне. Правда, фахівець з дитячої психології міг би пояснити поведінку хлопця. Та не забуваймо, що йому було лише сім років. Він прив´язав до кота мотузок і потягнув за собою здохляка у самісінький центр селища. Дехто з перехожих кидав докірливі погляди, та хлопця це не дуже бентежило.

- Яка бридота! - вигукнула панна Драп. Вона з гуркотом зачинила двері своєї крамнички, а себе та ляду рясно зросила одеколоном. А пан Бромат, різник, утік розлючений. Він учасно стримався, щоб не дати хлопцеві стусана. Блискавкою промайнула думка: "Якщо я його ганитиму, він утече, залишивши кота тут, біля моєї крамнички. А мені доведеться прибирати. Не личить, як побачать різника, що заносить здохлого кота до м´ясного магазину. Я ж досить добре знаю своїх покупців, схильних до всього ставитись з підозрою".

Допоки він розмірковував, Джоні з Приблудою продовжували свій сповнений тріумфу похід через усе селище аж до цегляного муру родини Кромплот, де Приблуда, будучи кошеням, самотньо блукав п´ять років тому. Втомлений мандрівник ще витримує калейдоскопний перебіг цікавинок, але коли у нього збоку бовваніє лише безбарвний мур - це набридає. Раптом Джоні усвідомив, що все на світі - марне, ніщо не потребує уваги, а тягнути здохлого кота - річ несуттєва. Він покинув мотузку і подався геть. Та пройшовши кілька кроків, він озирнувся і побачив Приблуду, що самотньо лежав на тротуарі. Хлопець згадав настанови вчительки: "Дотримуйтеся порядку; не смітіть; допомагайте підтримувати чистоту на вулицях і в парках." Ні, не можна так залишати здохляка. Що ж робити? Він подивився на потворний мур: для чого його збудували? Щоб заховати кота! Рішення готове: Приблуда має бути з того боку. Проте, семирічне хлопча не могло перекинути кота через високий мур. Симпатичний дідок, що ледве човгав назустріч, вороже глянув на Джоні та мовчки продовжив свою прогулянку. Розчарований хлопець хотів було облишити свій задум, та раптом побачив дужого підлітка, який надходив з іншого кінця вулиці. Джоні почекав, щоб дещо пояснити. Давид Тімсон роз´яснень не потребував. Він одразу уяснив ситуацію.

- Це - запросто, - мовив він, потім одв´язав мотузок, за хвоста розкрутив Приблуду до необхідної швидкості, та відпустив. Кіт зник за парканом, завершуючи геометричну кривулю.

Хлопці, зробивши чергову добру справу та сповнені самоповаги, рушили додому.

* * *

Аліса Кромплот, яка приласкала кошеня п´ять років тому, зробилася красунею та нареченою Альберта Монтаг´ю. Він був би доброю людиною, якби багаті батьки не розбестили його. Через занадто легке життя він утратив інтерес до всього. Лише Аліса цікавила його - вона була єдиним винятком. Як і Джоні, Альберт відчував, що в житті немає нічого цінного. Однак песимізм Джоні тривав лише кілька хвилин, тоді як у Альберта він був постійним.

Родина Монтаг´ю відвідувала батьків Аліси вперше. Пані Кромплот дуже пишалася своїм садом і хотіла догодити багатим гостям. Вона розпорядилася, щоб чай подали в сад, де всі влаштувалися на складних стільчиках за невеличким столиком у затінку цегляного муру. Було б краще присісти посередині саду, поблизу ставочка, але тоді компанія була б під пильним спостереженням сусідів, які не відходили від вікон двоповерхових будинків на протилежному боці вулиці. Це було годі витримати.

Рододендрони та трояндові кущі утворювали барвисту рамку довкола щойно підстриженого моріжка, посередині якого знаходився ставок з русалками та золотими рибками. Платани, берези та яблуні заступали собою майже всі сусідські будиночки, крім двоповерхових. Альберт розлігся в шезлонгу трохи віддалік компанії, майже не втручаючись у розмову. Лише зрідка він кидав "цілком" або "безперечно". Решта дружно спілкувалися, сьорбали чай, смакували ласощами. На столі перед панею Кромплот стояла велика миска з полуничним варенням. Пані Монтаг´ю мовила:

- Я вже починаю заздрити вашому спокійному життю в цьому пречудовому селищі.

- Так, - відповіла пані Кромплот, розкидаючи полуниці по тарілочках, - тут узагалі нічого не трапляється. Я гадаю, що в нас аж занадто спокійно. Треба...

Ба-бах! Плямць! Здалося, що миска вибухнула!

Упродовж трьох секунд ніхто, крім Альберта, не второпав, що ж трапилося насправді. З неприхованою радістю він спостерігав, як на обличчях його співрозмовників перемішався жах із полуничним варенням, і, нарешті, переконався, що життя чогось варте, цікаві пригоди все-таки трапляються! Пані Кромплот знову набула статечного вигляду і ствердно проказала: "Це - здохлий кіт." Усі погодилися.

Якби пані Кромплот свого часу прийняла кошеня, воно, без сумніву, після безтурботного життя, в якості обласканої тварини шанованої родини, почило б під яблунею в саду. Зрештою, саме там садівник Ґрімпс закопав його наступного дня після візиту родини Монтаг´ю. Незважаючи на вигнання, кінець залишився без змін. Така вже котяча доля.