Війна продовжує забирати життя наших захисників навіть і після їхнього повернення із зони бойових дій. Розповідаємо про вінничанина Валентина Белінського та Федора Рубанського зі селища Рудниця, що на Вінниччині.

 

«Спи спокійно, наш друже Федю»

 

«З початку поточної доби втрат внаслідок бойових дій серед захисників України немає», - зазначив під час брифінгу 27-го вересня полковник Дмитро Гуцуляк із прес-центру Міністерства оборони України. На жаль, такі повідомлення з фронту надходять не щодня. Війна продовжує забирати життя наших захисників навіть після їхнього повернення із зони бойових дій. «День» продовжує публікувати їхні історії.

Два місяці боєць 72-ї бригади Федір Рубанський з Вінниччини боровся за життя у столичному шпиталі, але смерть виявилася сильнішою.

Після закінчення училища Федір вирішив піти в армію, але його не взяли. За висновками військово-лікарської комісії, він був не придатним для проходження військової служби. Інший на його місці радів би, можна було спокійно сидіти вдома, «відкосити» від служби, але тільки не Федькові. Змалечку він звик доводити почату справу до кінця, був упертим і наполегливим. Тому, не сказавши ні слова матері, підписав контракт і вже у січні 2016 року виконував бойові завдання в зоні АТО, згодом - Операції Об'єднаних сил.

Федір Рубанський служив гранатометником (СПГ-9) 2-ї роти 1-го механізованого батальйону 72-ї ОМБр, пройшов важкі бої в Авдіївці, зокрема за опорний пункт «Алмаз-2» у січні 2017 року, бої на Світлодарській дузі та інші «гарячі» точки зони АТО. За бойові заслуги був нагороджений нагрудним знаком «За зразкову службу», медалями «За військову службу Україні» та «Захисник Вітчизни». Останню медаль отримав уже перебуваючи в комі після важкого поранення.

«Наприкінці червня цього року Федір отримав численні уламкові поранення. Увесь цей час за його життя боролися лікарі нейрохірургічного відділення Київського військового шпиталю. Його стан був важким, але стабільним. Ми з його нареченою Настею влаштовували для нього відеочати. Я вмикала телефон на передовій, а вона - у його палаті. Хлопці з ним розмовляли, і він реагував на їхні слова. Мали надію, що Федько одужає, бо пройшов важкі бої в Авдіївці, бої за взяття Алмаза, інші точки зони АТО і вижив. Ми вірили у те, що наші відомі нейрохірурги його витягнуть, - зі сумом у голосі розповідає волонтерка Юлія Толмачова. - Востаннє я спілкувалася з ним за три дні до поранення. Привезла хлопцям оптику, обладнання, якого потребували. Обстріли були страшенні. Він вперше сварився зі мною, питав, чому я так ризикую. Казав, що треба думати головою, дбати про безпеку, щоб вижити і жити. Він дуже хотів жити. Мріяв про сім'ю, доньку чи сина, а може, навіть одразу обох. Неодноразово казав про те, що треба цінувати те, що маєш, тут і зараз. На жаль... Спи спокійно, наш друже Федю».

Федір Рубанський народився 18 квітня 1995 року, в селі Казаклія (Молдова), але невдовзі його мати Франка Володимирівна разом зі своїми двома дітьми переїхала в селище Рудниця, на Вінниччину. Селищний голова Володимир Шигида розповідає, що Федір з дитинства був опорою для матері, яка сама виховувала дітей. Коли пішов до війська, матері не зізнався. Жінка думала, що він служить в армії. Лише після першої нагороди розповів про війну, бойових побратимів, про свою бригаду.

«Дитинство та юність Федора проминули тут, у нашому селищі; він ходив разом зі своїми друзями до місцевої школи, в якій закінчив дев'ять класів. У 2004-му році після закінчення школи вступив до Кодимського професійно-технічного училища. З дитинства Федір полюбляв техніку. Постійно щось майстрував. Ганяв на велосипеді. Після закінчення училища, як і всі, шукав собі роботу за спеціальністю, щоб допомагати матері, адже був їй підтримкою та опорою, - розповідає селищний голова. - Їздив на заробітки. А потім вирішив підписати контракт зі Збройними силами. Ми пишалися його здобутками, нагородами. Знаєте, як це для села - почути, що односельчанин отримав державну відзнаку?! Честь, гордість, радість. Федора у нашому селищі, та й не тільки, знали багато людей. Його смерть - це непоправна втрата для матері, для всіх нас. Він був добрим, веселим, відповідальним, працьовитим і чуйним хлопцем. Молодим, сповненим мрій і надій».

Серце Федора Рубанського перестало битися 12 вересня 2018 року. Поховали героя 15 вересня у його рідному селищі Рудниця, Піщaнського рaйону. Світлий, добрий спомин про героя завжди житиме у серцях його земляків, бойових побратимів, волонтерів, рідних та знайомих.

Його називали «велетнем з душею дитини»

 

Вінничани попрощалися з волонтером і солдатом Валентином Белінським...

Його називали «велетнем з душею дитини». Високий, кремезний, міцний, але при цьому добрий, щирий чоловік, який ніколи ні з ким не сварився. Не сварився, бо не вмів. Він не брав участь у пікетах, хоча був учасником Революції Гідності, не влаштовував акцій протесту під стінами державних відомств. Не ходив кабінетами, вимагаючи талони на пальне чи гуманітарку для фронту. Всі, хто знав Валентина Белінського, не скажуть про нього жодного поганого слова. У пам'яті рідних він залишився турботливим батьком, для друзів - надійним товаришем, для бойових побратимів - рятівником, бо жоден «трьохсотий», якого він вивозив з поля бою, не загинув у його санітарній машині.

«Від самого початку військових дій на Донбасі Валентин здійснив понад сотню поїздок на схід у зону бойових дій. Торік підписав контракт зі Збройними силами України й пішов на службу в 59-у бригаду, - розповідає вінницька волонтерка Людмила Бобровська. - У лютому 2017 року він уже був у розташуванні й одразу ж, у перший день несення служби, вивіз «трьохсотого» з поля бою з-під Водяного, врятувавши йому життя. Таких відважних, врівноважених і добродушних треба ще пошукати. Попри те, що Валентин був високим на зріст, міцним і здоровим, він мав м'який, добрий характер. З ним просто неможливо було посваритися. Усе переводив на жарт».

Валентин Белінський народився 20 серпня 1965 року, у Вінниці. З 1972-го до 1980 рр. навчався у вінницькій школі № 1, після закінчення якої вступив до Вінницького будівельного технікуму. 1984 року був призваний на строкову службу. Після чого навчався у Вінницькому політехнічному інституті (нині - Вінницький національний технічний університет). Працював в охоронній службі, а з початку 1990-х років зайнявся бізнесом - надавав транспортні послуги з перевезення і доправлення вантажів. 2014-го створив благодійний фонд «Служба волонтерського постачання» і власною машиною доправляв гуманітарну допомогу на Донбас.

«Вперше ми поїхали на передову навесні 2014 року, здається, перед Великоднем. Хлопці були голі й босі. Пам'ятаю, як одному з них Валик віддав свою куртку - просто зняв і подарував, - пригадує волонтер Василь Нечипорук з позивним «Душман». - Тільки був дзвінок від бійців, що щось їм потрібно, - він одразу ж збирався в дорогу. У будь-яку пору доби: треба їхати - значить, їдемо. А коли ситуація із забезпеченням хлопців стабілізувалася, він не так часто здійснював ці поїздки, здебільшого, до свят, але все одно йому спокійно не сиділося вдома. Постійно телефонував хлопцям, розпитував, що і як. А потім вирішив підписати контакт зі ЗСУ і пішов як звичайний солдат служити у наш 9-й батальйон 59-ї окремої мотопіхотної бригади».

10 вересня серце Валентина Белінського перестало битися. Бойові побратими розповідають, що вранці вони традиційно випили кави, викурили кілька цигарок за розмовою і готувалися заступити на чергування. Валентин виглядав втомленим, сказав, що погано себе почуває, пішов прилягти. Заснув і не прокинувся.

«У зоні проведення ООС противник щодня нарощує сили, це засвідчує почастішання обстрілів. Попри небезпеку, Валентин за день намагався об'їздити визначені позиції, щоб усім, хто потребує, надати допомогу. Тієї ночі він ще встиг доправити пораненого з-під Водяного до лікарні. А за кілька годин після цього помер. Серце не витримало і зупинилося, - розповідає командир батальйону 59-ї бригади Сергій Котенко. - Він скрізь встигав на своєму «Мерседесі». Чому своєму? Бо прийшов на службу разом з машиною, яку придбали й обладнали волонтери, Я знав, якщо Валентин є на позиції, «двохсотих» не буде, бо він встигне і врятує. Подеколи складалося враження, що він виріс на Донбасі, бо знав найкоротші шляхи, об'їзні дороги та вулички... Його нам усім дуже не вистачатиме».

Кілька днів після трагічної звістки вінничани ділилися своїми спогадами про Валентина Белінського у Facebook, просили пробачення у померлого за нереалізовані плани, висловлювали співчуття рідним та близьким.

«Коли бачиш повідомлення в стрічці, що помер твій добрий друг, товариш, точніше, бачиш просто ім'я і прізвище, біжиш до нього на сторінку, сподіваєшся, що він там щось щойно написав, і це - якась помилка. Заходиш - все зрозуміло. І згадуєш, що хотіли зателефонувати, запитати, як там воюється, побажати здоров'я та удачі просто так, без причини. А тут телефон раптом став німим і холодним, - каже вінницька журналістка Ірина Басенко. - Він переймався усім: щоб була їжа у бійців по всій лінії фронту, одяг і зошити у дітей в Авдіївці, водичка для дітей із Красногорівки, щоб м'ясо в армію було не якогось там 1958 року (тут ми мали би вдвох посміятися з тієї штампованої козятинської свинини, про яку все ніяк не могли написати), щоб було пальне, аби довезти газети про Вінницю. А книжки? «От, мала, ти сядеш, увімкнеш диктофон, і я тобі на цілу книжку набалакаю. Напишеш?». Що я тепер напишу? Треба було не чекати. Треба було телефонувати, сідати й говорити тут і тепер, а не колись... Як таке добре серце могло зупинитися?..»

Поховали 53-річного Валентина Белінського з усіма військовими почестями на Алеї Героїв Центрального кладовища. Без батька залишилося четверо дітей, наймолодшій донечці виповнилося лише дев'ять років.

 

Автор: Олеся Шуткевич, Вінниця

Джерело: «День»

 

Іван Бєляєв

 

Іван Олександрович Бєляєв народився 21 березня 1986 року, в Харкові.

Хлопець закінчив 9 класів школи, після чого вступив до професійно-технічного училища, в якому здобув фах кухаря. Потім його було призвано на строкову службу, яку він проходив з 2006 до 2008 років у батальйоні військової служби правопорядку міста Київ.

Після демобілізації Іван Олександрович влаштувався працювати за фахом - кухарем в одному з ресторанів Харкова. У часи Революції гідності чоловік брав активну участь у Самообороні Харкова, захищав проукраїнську позицію. То були важкі часи для міста, коли шальки терезів будь-якої миті могли схилитися до шляху темряви та хаосу. Проте, Іван не здався та не склав руки. Він був патріотом, готовим на все заради збереження України.

Він був позитивним у всьому, любив екстрім, автівки, захоплювався парашутним спортом, цікавився зброєю. Це була людина руху, якій не подобалось сидіти на місці та щораз більше занурюватись у повсякденність. Це була людина ідеї та дії. Він був одним із тих, на чиїх плечах тримається наш мир.

У Івана був намір влаштуватися служити до Національної гвардії України, проте, не склалося. Але він наполегливо йшов до своєї мети, тому в березні 2017 року підписав зі ЗСУ контракт.

Старший солдат, старший розвідник-радіотелефоніст 2-го відділення 3-го взводу 1-ї роти 54-го окремого розвідувального батальйону.

Загинув 1 вересня під час проведення інженерних робіт з фортифікаційного облаштування спостережного посту на Світлодарському напрямку через підрив на невідомому вибуховому пристрої.

Похований 5 вересня на Алеї Героїв 18-го кладовища Харкова.

У нього залишилися мати та брат.

Автор: Ян Осока

Джерело: «Цензор.НЕТ»