Давнє місто Богуслав і Богуславський район, що в Київській області, здавна славиться ткацтвом. У богуславських килимах присутня символіка землеробства, що є традиційним для Київщини. Щодо орнаментики і колористики, то характерними є поперечно смугасті орнаменти червоного кольору на білому тлі з додаванням синіх, а пізніше - і чорних кольорів. Часто на виробах можна побачити квіти, трави, зернятка, соняшники, сонце, небо. Богуславські ткані вироби впізнавали скрізь серед виробів інших регіонів України.

 

Відомо, що з кінця XVIII ст. в Богуславі існувала шовкоткацька мануфактура, тобто, такий собі ткацький осередок, де місцеві майстри ткали ковдри й коштовні тканини для суконь. Народні геометризовані мотиви орнаменту доповнювалися рослинними зображеннями. А ще раніше ткацтвом на Богуславщині займалися майже в кожній хаті. Ткали рушники, скатерті, ліжники, намітки, запаски, доріжки з дрібним орнаментом. На ярмарках їх називали «богуславськими».

Валентина Ткач за роботою	У майстерні Валентини Ткач

 

Ткацтво на Богуславщині в різні часи зазнавало як розквіту, так і занепаду. Після ІІ Світової війни в Богуславі створили ткацьку артіль, в яку об'єднали богуславських майстрів. З 1953 р. почало відроджуватись човникове поперечносмугасте ткацтво. Виткані в цій техніці богуславські тканини були одними з найкращих в українському народно-декоративному ткацтві. До 1970 року в місті заклали фундамент для будівництва потужної фабрики художніх виробів «Перемога», де на той час працювало понад 400 майстрів ткацтва разом з надомниками.

У 1970 році директором богуславської фабрики призначили Вовкулу Iвана Григоровича, котрий керував фабрикою до 1980 року. За його правління фабрика активно розвивалася. В цехах ткали рушники, скатертини, полотно для блузок, сукні в українському стилі, а згодом і килими. Продукція фабрики почала користуватися дедалі більшим попитом, що призвело до збільшення штату. Готову продукцію відправляли в Київ, а потім - у Москву, а Москва експортувала в різні країни світу, зокрема, в США, Канаду, Європу, Японію. Таким чином богуславське ткацтво стало відомим усьому світові.

Майстриня серед власних виробів і виробів матері	Витканий наплічник

 

З метою відродити зразки богуславських тканих виробів була створена спеціальна експедиція, яка їздила по селах району і вивчала традиційне ткацтво. Очолював експедицію дослідник художнього ткацтва Сергій Нечипоренко, який родом зі Сумщини. Слід зазначити, що брат Сергія Нечипоренка, головний художник фабрики художніх промислів «Перемога» Іван Григорович Нечипоренко вдосконалив ткацький верстат, який у народі називають «поганялкою» (в ньому ганяли човник). Він його зробив так, щоб швидше ткалося. Крім того, сам розробляв орнаменти виробів. Також на фабриці була талановита художниця Надія Скопець, яка розробляла ескізи до рушників.

Директор фабрики Іван Вовкула народився в селі Присеймов'я, Кролевецького району, Сумської області. Закінчив Косівський технікум по текстилю. Працював головним інженером, а пізніше - головним художником на Косівському художньому комбінаті по ткацтву. Розробляв ескізи гуцульських килимів (родина зберегла альбом зі зразками). Там же познайомився з майбутньою дружиною Марією Михайлівною Рибчук, котра працювала ткалею в селищі Яблунів, на ткацькій фабриці, - філіалі Косівського художнього комбінату.

У 1970 році Івана Вовкулу відрядили в Богуслав на фабрику «Перемога» на посаду директора. Поїхала з ним і дружина. В Богуславі в подружжя народилася донька Валентина - майбутній продовжувач батьківської справи. Марії Михайлівні пропонували на фабриці посаду контролера. На деякий період вона погодилась, але настільки була залюблена в килимарство, що відмовилася від пропозиції.

Спеціальний човник з коліщатками, де вставляється шпуля з нитками для ткання	Готові вироби майстрині

 

У дитинстві Валентина щодня чула розмову батьків про фабрику. В розмові йшлося про нові ескізи килимів, покращення умов праці. Дуже любила переглядати щомісячні звіти про перевиконання плану. Часто Валентина приходила до батьків на роботу і спостерігала, як народжуються килими. Пригадує, що їй дуже запам'яталося відчуття великого могутнього життя фабрики.

«Батьки жили цією фабрикою, - розповідає пані Валентина. - Наша сім'я жила скромно, зате процвітала фабрика. Коли батько прийшов на фабрику, то там ткали тільки полотно з бавовни і льону. Після будівництва фабрики, через три роки, батько ввів килимарство. Художники почали розробляти авторські роботи богуславських килимів».

Коли розвалився СРСР, фабрика почала занепадати, а її колишня слава - згасати. Мабуть, Іван Григорович і гадки не мав, що настане час, коли його донька Валентина з дуже влучним прізвищем Ткач не лише продовжить батькову справу, але й буде відроджувати ткацтво на Богуславщині. Зараз цей промисел набув нового розвитку, і тепер знову вироби богуславських ткачів продаються як в Україні, так і в багатьох країнах світу.

У 1990 році Івана Григоровича підвело здоров'я, через що він відмовився від посади директора і створив філіал килимарства з 10-ма працівниками. Команда була невеличка, але дружня і працьовита. Завідувач філіалом постарався, щоб працівники мали високооплачувану зарплатню. Проте, не довго раділи щастю, бо коли новий директор дізнався, що в них усе так добре налагодилося, закрив філіал. Після цього Іван Григорович пережив великий стрес, захворів і почав гаснути. Будучи хворим, Іван Вовкула не міг ткати. Тому казав до дружини: «Марусю, ти тчи, а я хоч постою і буду човника ловити». Це його заспокоювало.

Портативний верстат	Ткані іграшки Доріжка і Килимок – персонажі до збірки казок «Килимове царство»

 

У 1993 році він помер. Після смерті Івана Григоровича відбулися великі зміни. На жаль, не в кращий бік. Колись процвітаюча фабрика почала занепадати. Її почали штучно банкрутувати, незважаючи на те, що тоді були ще замовлення з Японії, Франції. Працівникам по кілька місяців не виплачували зарплату. Домівка пані Валентини розташована поруч з фабрикою, і вона щодня чула, як місцеві люди рубають вікна і двері на дрова, пиляють метал на металобрухт. Фабрику знищили майже вщент. До 1994 року художник Іван Нечипоренко та майстрині Валентина Мащенко й Олена Попова намагалися втримати це руйнування. Незважаючи на відсутність опалення взимку, вони продовжували ткати рушники.

Ще зовсім молода Валентина не могла спокійно спостерігати, як у неї на очах безжально руйнують фабрику - батькову гордість.

«Спочатку в мене були амбіції врятувати всю фабрику, - пригадує Валентина Ткач. - Коли про це говорила мамі, пані Марія з острахом казала: «Валю, не йди! Нічого в тебе не вийде. Зараз час такий страшний, ще вб'ють тебе». Було лячно, бо на початку 1990-х це було звичним явищем, а в мене на руках малий син. Тоді я подумала, якщо не вдається врятувати саму фабрику, то, бодай, верстати. Я розуміла їх цінність. Верстати були виготовлені з румунського бука, який дуже якісний для використання у ткацькому верстаті через його стійкість. Покійний батько спеціально замовляв їх на Гуцульщині. Я почала ходити до директорів фабрики і випрошувати верстати. Цікавою була розмова з останнім директором. Він сказав, що взагалі на фабрику не ходить, бо там уже дах провалився. Я намагалася переконати його, що треба йти і щось робити, але він з певним натяком сказав: «Валю, не пхайся туди». Мені стало страшно, а ввечері я знову чула стукіт і грюкіт. У мами котилися сльози. Наступного дня я знову пішла до директора. Він каже: «Якщо тобі потрібні ці верстати, то йди і бери». Крім верстатів, дав ще мені деякі папки з документами на згадку про опис килима. Я прийшла, а верстати стоять у мороці. Я змогла викупити стільки верстатів, скільки помістилось у моєму гаражі.

Кілька років вони простояли там. Потім я пішла працювати методистом у будинок культури і попросила сховати їх у підвалі. Через вологість верстати почали псуватись, і я знову вирішила забрати їх додому. Але частину верстатів довелося віддати в Будинок культури. Зрештою, тоді я вже змирилася з думкою, що нічого в мене не вийде, хоча іскорка надії таки жевріла. Верстати зберігались в іншому невеличкому приміщенні і нагадували про мою мрію, чекаючи свого нового життя. Тому я дуже хотіла вчитися, розвивати свою творчість і навчитись організації розвитку килимової справи».

Килим «Зірка» (розмір 150х260 см). Виконаний у 2016 році за збереженим ескізом матері Марії Вовкули	Марія Вовкула демонструє витканий килим. Київ, Андріївський узвіз, серпень, 2018 р.

 

Наприкінці 1990-х років життя було нестерпним, знайти роботу було важко, а у Валентини малі діти. Тоді Марія Михайлівна твердо вирішила: «Ставимо верстат. Я буду ткати і шукати, де можна буде продати». Правда, спочатку ще довелося шукати нитки до килимів. Бувало, що розпорювали старі светри, перебирали відходи з пряжі для килимів. Невдовзі Марія Михайлівна виткала свої перші улюблені гуцульські килимки. Дізналася, що на День Києва на Андріївський узвіз з'їжджаються художники і майстри з усієї України і там продають свої вироби. Тоді взяла свої килими і разом із зятем поїхала до Києва. Продали не все, бо на той час для людей це було чимось новим. І дешево продала, бо не знала ціни, але, незважаючи на це, пані Марія залишилася дуже задоволеною. Тоді ж довідалася, що до Києва з виробами можна приїжджати кожні вихідні і в державні свята.

«У 1994 році на День Незалежності я поїхала з чоловіком до Києва. Біля Андріївської церкви ми продавали свої килими», - пригадує пані Валентина. «Спілкуючись з майстрами, ми дізналися, де краще продається і почали регулярно возити свої вироби. Це був для нас порятунок».

Таким чином пані Валентина разом з матір'ю почала відроджувати батькову справу. Згодом почала брати участь у різних етнофестивалях, ярмарках, виставках як в Україні, так і за кордоном. Почала вивчати історію килимарства рідного краю. Проте, після руйнування фабрики і занепаду килимарства пані Валентина зрозуміла, що відроджувати потрібно не лише історію про стародавні килими, а й саме богуславське килимарство як вид народної творчості і мистецтва.

Батьки Валентини – Іван і Марія Вовкули – оглядають продукцію свого цеху від фабрики художніх промислів «Перемога». Іван Вовкула і Марія Вовкула, м. Богуслав, 1991 р.	Валентина Ткач показує майстер-клас ткання Доріжки Миру на фестивалі «Етносвіт». Київ, травень 2016 р.

 

В 2000 році майстриня вперше виставила свої вироби в Національній спілці народного мистецтва України. Натхненну творчість запримітив директор музею народознавства «Мамаєва Слобода» у Києві і замовив у Валентини авторські килими, які були за часів козаччини. Тепер ці килими представлені на постійно діючій виставці в цьому музеї.

Поступово дедалі більше Валентина дізнавалася цікавого про ткацтво, прислухалась до порад мистецтвознавців. У 2010 році вступила до Національної спілки майстрів народного мистецтва України у Києві, потім навчалася в Державній академії керівних кадрів культури i мистецтв. Про традиції килимарства Богуславщини та про саму майстриню телекомпанія «Глас» зняла фільм «Долі барвисті доріжки. Валентина Ткач та її династія». Має свої сайти за адресою: http://www.tkachi.com.ua та http://kylymy.lemon.ua.

Майстриня постійно перебуває у творчому пошуку, розширює асортимент тканих виробів. Окрім килимів, тче доріжки, покривала, накидки, сумки, наплічники, декоративні вовняні наволочки до подушок та інше. Згодом авторські вироби Валентини Ткач стали прикрасою різних сувенірів.

«Паралельно мене не покидала думка про відновлення збережених верстатів», - продовжує майстриня. - «Проблема була з пошуком приміщення. Пригадую, що тоді ще не був відбудований занедбаний костел, і думала просити приміщення там, але побоялася, що то велике приміщення і важко буде обігріти. А тут ще й довелося звільняти гараж, закладений верстатами. Мама порадила поставити їх прямо на подвір'ї й окутати будь-яким матеріалом. Одну зиму (з 2012 на 2013 рік) вони простояли в розібраному стані на подвір'ї. Тоді я зрозуміла, що вони пропадуть і продовжила пошуки приміщення. Випадково дізналася, що пустує одна будівля неподалік від мого дому. Раніше тут був цех з пошиття одягу. Спочатку боялася звернутися до директора, бо мене переслідував страх, що в мене нічого не вийде, але якось наважилася, пішла домовлятися. Довгенько розповідала, як я хочу рятувати батькову справу і наскільки мені цінні батькові верстати, мовляв, пустіть, бо це - єдиний наш порятунок, інакше нема мені сенсу жити. Директор дивився на мене здивованими очима, слухав і мовчав. Коли я закінчила розмову, він з посмішкою каже: «Звернися до Мефодійовича, нехай дасть тобі ключі, і занеси свої станки». Приміщення було захаращеним, без опалення та освітлення. Проте, одразу відчула добру атмосферу, неначе в казку потрапила. Прибрала і позаносила верстати. Після облаштування майстерні зареєструвалася приватним підприємцем, хоча було дуже важко поєднати бізнес і творчість, але була така вимога».

Коли про Валентину дізналися люди, котрі цінують цей вид мистецтва, почали звертатися із замовленням. Майстриня до кожного замовника підходить індивідуально. Оскільки у людей зараз з'являються дедалі більші за розміром помешкання, то й виникла потреба у більших килимах і покривалах. Тому майстриня задумалася над виготовленням верстату шириною у два метри. Мама її застерігала, мовляв, не зможе на ньому ткати, оскільки важко ткати навіть на півтораметровому, але донька наполягла на своєму: «Якщо є попит, то треба скористатися». Правда, останніх кілька років попит на ткані вироби значно зменшився через економічну ситуацію і війну в Україні. Тим більше, дорога сировина, а ще треба платити за оренду і податки. До того ж, враховується потрачений час на конкретний орнамент.

 

Орнаменти для виробів майстриня розробляє сама. Багато старовинних ескізів збереглися з альбому батьків, які вони розробляли для фабрики. Таким чином виникли візерунки «Чорнобривці», «Зірка» (мама його назвала «Ялинкою»). Коли пані Марія працювала на фабриці, то в Укрхудожпромі в Києві запропонували ткалям розробляти свої орнаменти. Пані Марія теж взялася за роботу. Відбір проходив дуже строго. З 5-ти ескізів могло пройти 2-3 на затвердження, щоб потім цей орнамент запустити у виробництво. Різноманітних ескізів назбиралося багато, і майстриня вирішила, що нема чого їм залежуватися без діла, а треба викладати у нових килимах.

Коли пані Валентина отримала просторе приміщення, відтоді розширився спектр її творчості. Часто до майстрині навідуються на майстер-класи. Каже, що одні відвідувачі приходять заради задоволення прокинути кілька разів човника та помилуватися килимами, інші продовжують навчання і займаються ткацтвом.

Дуже напруженим у майстрині було літо 2016 року, протягом якого вона активно готувалася до виставки богуславських килимів. Багато виробів були створені за ескізами матері. Паралельно майстриня проводила акцію «Доріжка миру-2016», яку започаткувала 19 травня того ж року на Міжнародному фестивалі традиційних культур «Етносвіт» у Києві, а продовжила у своїй майстерні. Для цього був спеціально облаштований маленький ткацький верстат, де кожен гість виткав частинку килима. Вона вийшла невелика, зате люди отримували від цього задоволення. Тим більше, ця праця об'єднала різних людей у прагненні до миру. Виставка була відкрита в жовтні 2016 року в музеї Богуславщини. Виткану доріжку майстриня подарувала цьому музеєві. Вона справила на працівників музею велике враження, і вони вирішили виткати рушник довжиною в 100 метрів, щоб потрапити в Книгу рекордів Гіннеса. Коли приходять відвідувачі, то їм демонструють цей рушник. А ще цей рушник цікавий тим, що на ньому виткані дати хороших подій на Богуславщині. Пам'ятним експонатом цього музею є килим, витканий у 1982 році на фабриці «Перемога» за авторським ескізом Марії Михайлівни. Виріб присвячений 950-річчю заснування Богуслава.

Майстерня Валентини Ткач вражає своєю творчою атмосферою і виставкою готових виробів. А ще тут можна побачити верстати різної величини і з різною технікою ткацтва. Авторові запам'яталася цікава техніка ткацтва на одному з унікальних верстатів, де тчеться в одну нитку піткання, а орнамент створюється поверх тканого полотна в килимі. Там дуже багато підніжок і ремізок, які треба «запрограмувати», неначе в комп'ютері, тобто, правильно, за схемою, завести кожну ниточку основи в потрібне галево. А ще треба знати, коли й на яку підніжку натискати, щоб утворювався певний орнамент у килимі, бо на інших верстатах Валентина тче килими у 4-5 ниток піткання, щоб мали товстий добротний вигляд і довше служили. Але найоригінальнішим у майстрині є портативний верстат, який можна возити зі собою по фестивалях. Спочатку складається враження, що він - сувенірний. Саме з цим верстатом майстриня їздить по етнофестивалях та ярмарках. На ньому можна виткати кілька тисяч орнаментів, залежно від певної заправки у верстаті, оскільки на ньому аж 6 підніжок.

Традиційні та авторські килими Валентини Ткач - справжні витвори мистецтва. Розробляючи авторські ескізи тканих виробів, майстриня суворо дотримується старовинних традицій ткацтва на Богуславщині. Дотримується також сучасної моди. Всі килими Валентина Ткач виготовляє з натуральної овечої вовни. Справжнім порадником і помічником у роботі є мама - Марія Михайлівна Вовкула, а також діти - Богдан і Дарина Ткачі, яким майстриня передала свої вміння ткати.

Фото автора та з архіву Валентини Ткач