Згідно
з одними історичними джерелами, чудесна подія об'явлення Божої Матері у Влахернському
храмі Царгорода відбулася у V ст. за правління імператора Льва І Великого, а згідно
з іншими - у Х-му, за правління Льва Мудрого. Проте, ці розбіжності нічого не міняють
щодо факту і важливості самої події, яку засвідчив не лише св. Андрій Юродивий і
його учень Епіфаній, але й, що найважливіше - зняття облоги столиці арабами, їхня
втеча і порятунок міста з усіма його мешканцями...
Відтоді розпростертий
у руках Богородиці в повітрі у вівтарі над народом, що молився у храмі і просив
Її заступництва перед ворогами, омофор став не лише знаком і символом, а свідченням
реальної допомоги і захистом Пресвятої Діви Марії для всіх, хто про це Її просить.
Сотні тисяч
чудесних подій і заступництв по всьому світі є незаперечними фактами, які потверджують
цю правду нашої віри про молитовне заступництво Матері Божої. Ось одна з таких чудесних
історій.
Одного разу
турки мали намір захопити місце, де жили батьки преп. Нектарія Афонського. Перебуваючи
в постійній молитві, мати преподобного враз уві сні побачила Пресвяту Богородицю.
Вона оповістила, що турки захоплять цю землю, і тому родина мусить терміново втікати
з дітьми, щоб заховатися у будь-якій країні. Вони так і зробили... А коли агаряни
покинули Бетилію, батьки св. Нектарія повернулися до своєї домівки. Так це святе
сімейство було врятоване завдяки заступництву Пресвятої Богородиці.
«Пресвята
Богородице, спаси нас!» Чи не постійно цими словами взиваємо й ми до Неї про поміч
та заступництво в усіх наших потребах та бідах. Та добре знаємо, що не завжди і
не всім Вона допомагає. А чому? Є проста та єдина умова: необхідно намагатися бути
гідними Божими дітьми. Тобто, жити згідно з Божими Заповідями в любові до нашого
Творця та всіх ближніх.
На жаль, ми ревно дотримуємося і сповнюємо наші обряди та традиції, а дух любові
у взаєминах поміж нами відсутній. Якими ми виглядаємо дітьми в очах Господніх та
й Матінки Божої, Яку так любимо, до Якої молимося і на Яку покладаємо свої надії?
Навіть ми, священнослужителі, ніби прикриваємося важливістю звершення відправ, а
поза тим, якими ми є після них, після храму у стосунках з нашими ближніми? Чи можемо
засвідчити, кожен про себе, як перед Богом, що є ми до всіх щирими, чесними, правдивими,
справедливими, дружелюбними, співчутливими, милосердними і сповненими любові - якими
і мають бути учні Христові і діти Пресвятої Богородиці? Іноді наші відправи, наші
облачення і наші науки є дуже далекими від того, якими ми є після них: після храму,
на вулиці, в стосунках з нашими братами - співслужителями, нашими вірними і, взагалі,
перед людьми. Про що це свідчить? Якщо хочемо бути під покровом Богородиці, змагати
до спасіння й осягнути вічне щасливе життя, мусимо йти дорогою нашої Небесної заступниці
- дорогою простоти, скромності, вбогості, смирення, покори, лагідності, праведності,
чесності, справедливості, милосердя - тобто любові.