Днями відбувся
ще один раунд переговорів Тристоронньої контактної групи в Мінську. Ще напередодні
стало відомо, що екс-президент Леонід Кучма покидає переговорний процес, у цілому
ж, представники української сторони заявили, що росіяни вибрали тактику саботажу
будь-якого прогресу в перемовинах, радше, у зв'язку з майбутніми виборами в Україні,
хоча вони і раніше особливо не виказували бажання домовлятися. Зі ситуації щодо
переговорного процесу в білоруській столиці почалося наше інтерв'ю з адміралом,
експертом з питань оборони та безпеки Ігорем Кабаненком.
- По-перше,
як ви оцінюєте роботу другого президента в Мінську, адже зі самого початку частина
експертів критикувала його призначення?
- Важко відповісти
на це запитання, адже я не брав участь у цьому форматі. Для якихось оцінок потрібно
розуміти роль і місце кожного з учасників переговорного процесу.
- По-друге, чи можливий взагалі
прогрес у цих переговорах, можливо, зміна формату, наскільки реальним є введення
миротворців на Донбас?
- Прогрес
у переговорах можливий, коли всі сторони його прагнуть. Коли хоча б одна зі сторін
не хоче цього - очікувати позивної динаміки марно. Водночас, Європа, як засновник
концепцій країн-націй, суверенітету і рівноваги сил і далі, найімовірніше, буде
залучатися до врегулювання. Але, багато буде залежати від політики США.
Щодо введення
миротворців, на сьогодні не зрозумілі головні питання - який можливий мандат місії,
хто буде нацією-лідером місії й інші. Тобто, по суті розгортання місії ще далеко
від виконавчої фази. Водночас, зрозумілим є прагнення російської сторони отримати
ключові важелі впливу на майбутню миротворчу місію. В історичній ретроспективі Москва
досить часто надавала перевагу поразці, ніж компромісу, тобто, найімовірніше, швидкого
фіналу цієї ситуації не слід очікувати.
Іншим аспектом
є те, що миротворці ніколи не розв'язували кризу, лише створювали умови для цього.
Тобто, все
одне величезну домашню роботу потрібно буде виконувати нам.
- Відомо, що Росія діє досить
агресивно в акваторії Азовського моря, фактично блокуючи українські порти в Маріуполі
і Бердянську. Чи варто очікувати аналогічних дій у Чорному морі, де містяться порти
Одеса, Миколаїв, Чорноморський, Південний, хоча вони і так захопили частину запасів
чорноморського шельфу? Хоч і з великим запізненням, українською владою останнім
часом вжито низку заходів для посилення наших дій на Азовському і Чорному морях.
Чи достатньо цього?
- Звичайно,
використання Москвою кальки дій в Азовському морі можливо і в Чорному, адже умови
для цього створені. На жаль, багато часу втрачено, і на сьогодні Росія контролює
морський транспортний коридор з Босфору на українські порти північного Причорномор'я.
Для цього розгорнуті відповідні сили ЧФ РФ і проводиться цілодобове технічне і візуальне
спостереження за судноплавством із захоплених у 2014-му році газових платформ в
північно-західній частині Чорного моря. Жодне комерційне чи військове судно не проходить
до Одеси чи Миколаєва безконтрольно для РФ. Контроль судноплавства - це не лише
функціонал підтримання сприятливого оперативного режиму. Це також перша фаза ембаргової
операції. Тобто, в Чорному морі ситуація не є кращою, ніж в Азовському, різниця
лише в тому, що наразі не відбулася активація відповідних сил для проведення ембаргових
дій.
Безумовно,
затверджені нещодавнім рішенням РНБО України заходи щодо захисту національних інтересів
України на морі та зміцнення військово-морських спроможностей є кроком вперед. Водночас,
вони не є надзвичайними щодо характеру і, головне, динаміки загроз Україні з моря.
Багато речей зав'язані на професійне розуміння ролі і місця, доцільної структури
та спроможностей ВМС України в сучасних умовах - у нас досі існує сухопутний підхід
до розв'язання проблем на морі.
Це також
питання пріоритетів. Наприклад, масштабні навчання в морі. Безумовно, вони потрібні,
це - важливий елемент підготовки і стримування, коли бойова напруга використання
сил є близькою до максимальної. Але, ці навчання не є особливими заходами для гарантування
безпеки держави на морі - навчання закінчуються, а військово-морська присутність
у районах ключових інтересів держави повинна бути завжди. Тобто, знов і знов виникає
питання циклічності використання кораблів, де чітко розподілено час у ремонті, на
навчаннях і на операційній діяльності (патрулюванні, бойовому чергуванні, контрольно-розвідувальних
і інших заходах). До речі, операційна діяльність потребує окремого бюджетного фінансування.
- Після візиту в Україну британського
міністра оборони Гевіна Вільмсона він заявив: «Великобританія збільшить військову
підтримку свого союзника, відрядивши туди Королівський військово-морський флот не
пізніше, ніж цього року та збільшить присутність патрулів Королівського військово-морського
флоту в Чорному морі 2019 року». Як ви оцінюєте такий крок? Які в Україні перспективи
співпраці в даному напрямі з Великобританією? Наскільки вміло ми її використовуємо?
- Це - дружній
крок союзника і партнера - в Лондоні добре знають проблематику морської безпеки
України і готові допомогти.
Слід зауважити,
що багато речей у реалізації потенційного пакета допомоги наших західних партерів,
повірте, він значний, залежить від України, особливо на робочому рівні співпраці.
Це питання більше в площині єдності оборонної культури, включаючи аспекти єдиних
стандартів оборонного менеджменту, операційної взаємосумісності, зокрема, мовної,
зменшення бюрократичних процедур і багато іншого.
- Нещодавно Верховна Рада прийняла
рішення про включення до порядку денного 9-ї сесії парламенту та передання до Конституційного
суду проекту закону про внесення змін до Конституції щодо стратегічного курсу України
на набуття членства в Європейському Союзі та НАТО. На вашу думку, наскільки правильним
є цей крок, адже відповідний стратегічний курс у нас зафіксований у інших необхідних
документах? І головне - чи виконуємо ми всі передбачені умови стосовно наближення
українських стандартів до натовських, які у майбутньому дозволили б Україні вступити
до Альянсу?
- Ви правильно
зазначили, що курс України в ЄС і в НАТО вже визначений на законодавчому рівні.
Може включення цього питання до Конституції і допоможе, але головне все одно в головах
нації і політикуму - зміни національного масштабу не приходять голосуванням чи розчерком
пера. Саме про такі зміни йдеться в контексті ЄС і НАТО, і вони потребують дієвої
практичної роботи на рівні державного менеджменту та реальних досягнень.
У нас
прийнято вважати, що тема НАТО стосується виключно військових. Це - не так, у контексті
як вступу до Альянсу, такі до ЄС основна робота за урядовими структурами, адже в обох організаціях
є єдині стандарти, в ЄС вони, здебільшого, політико-економічні, в НАТО - політико-військові.
На першому місці - спільна політика з її реалізацією на практиці.
НАТО - це
єдині цінності і колективний розум, спільні дії і відповідальність за них. Саме
в цьому цінність євроатлантичного оборонного союзу, в якому усі рівні між собою.
Поставте собі питання: чи можливо ефективно спільно діяти, якщо не розумієш мови
чи процедур? У рамках окремих партнерських програм - можливо. Але коли постає питання
союзницьких зусиль - через перекладача багато не напрацюєшся, треба мати відповідні
знання і досвід.
В європейській
країні на запитання, за якими правилами і нормами ви будуєте дороги, вам дадуть
відповідь, що є стандарт Єврокомісії, в ньому все визначено. Стандарт - це закон.
Хотілося б, щоб не колишні радянські чи тимчасові ТУ, а європейські та євроатлантичні
стандарти у нас були імплементовані на практиці, не в розмовах про їх важливість
чи визначення в документах - у реальних проектах і їхніх результатах. Ось тоді перспективи
стануть реальністю. І це - не про перспективу десятиріч. Досвід Грузії - гарний
приклад.
Автор:
Іван Капсамун
Джерело: «День»