Під тиском об'єктивних даних, експертної думки і національної військової спільноти президент та уряд пішли на втілення одного з головних рекомендованих кроків з негайного захисту акваторії Азовського моря від піратів ФСБ у погонах.

 

Як відомо, росіяни з метою дестабілізації економічного й політичного життя українського Приазов'я з травня місяця взяли за правило пропускати кораблі на вхід-вихід через Керченську протоку тільки після принизливих перевірок й кількаденних штучних затримок на спеціальних ділянках-відстійниках.

Генштаб ЗСУ затвердив створення поблизу Бердянська (Запорізька обл.) стратегічно важливої бази Військово-морських сил. Вирішено, що це швидше й дешевше, ніж прокладання приморськими землями Херсонщини альтернативного Керченському нового морського коридору. Й не так марудно як встановлення за умов війни меж територіальних вод України на Азові.

Наразі основу новоствореної мобільної бердянської бази складатимуть 6 суден ВМС України: штабний корабель, роль якого виконуватиме пошуково-рятувальне судно A500 «Донбас», закріплений за ним морський буксир A830 «Корець», а ще - артилерійські бронекатери вітчизняного виробництва P177 «Кременчук», P178 «Лубни» та два американські «Айленди», які прибудуть з Балтимора.

У неділю, 23 вересня 2018 року, екіпажі «Донбас» та «Корець» за наказом командування без жодних перешкод пройшли під незаконно спорудженим загарбниками «Кримським мостом», після чого взяли курс на північний захід. З повітря за тим, що коїться з ними і навколо них, уважно стежив літак-розвідник Boeing RC-135V Військово-повітряних сил США.

Гарно, зворушливо, символічно... Але, звісно ж, з тактико-технологічної точки зору, замало, пізно і доволі косметично. Усім нам, певна річ, неймовірно приємно. А декому «на горі» перед виборами-2019, судячи з усього, приємно аж занадто. Проте, питання все одно лишається остаточно невирішеним. Перерахованої техніки не вистачать для постійного конвоювання вантажних і торговельних суден від (і до) наших портів. Не кажучи про забезпечення вільного маневрування риболовецьких плавзасобів.

У зв'язку з цим 5 жовтня лідер «Народного фронту», екс-прем'єр Арсеній Яценюк на правах голови політради однієї з двох партій владної парламентської коаліції «Європейська Україна», зустрівся з федеральним канцлером Німеччини. Темою зустрічі був стан справ в Азовському морі.

Як зазначив політик за підсумками проведеного обговорення, він пояснював очільниці німецького уряду: для функціонування бази у Бердянську лише українських кораблів недостатньо, оскільки ми воюємо з ядерною державою, «яка витрачає десятки мільярдів доларів на свої збройні сили».

«Я вважаю, що країни-члени НАТО, а не лише США, мають ухвалити рішення щодо постачання військових суден для охорони Азовського моря. Щодо політичних аспектів, то, звичайно, ми не хочемо ескалації. Але ми не допустимо, щоб Росія заблокувала Азов і заблокувала Маріуполь. Тому я вважаю, що слід терміново запровадити постійну міжнародну моніторингову місію на Азовському морі», - наголосив Яценюк в інтерв'ю «Радіо Свобода».

Сировинний «єдиний оператор»?

Протягом останніх п'яти років ми часто чули словосполучення «Захід не має наміру воювати за Україну». Однак, на нашу думку, дане засадниче питання насправді складається з кількох різних підпитань і складних проблем. По-перше, Захід однозначно воює за Україну, воює економічно, крок за кроком впроваджуючи дедалі нові й нові дошкульні санкції та інші обмежувальні заходи (ті ж самі зменшені закупівельні ціни на нафту) згідно з глобальним планом під умовною назвою «Анаконда-2». По-друге, те, що ми звикли називати Заходом,  є строкатою палітрою різних підходів до сучасної нам путінської Росії і до того, що робити або ж не робити з оформленим там після 2000 року курсом на невпинну територіальну експансію. «Братню допомогу» російських шовіністів уже змогли відчути на своєму прикладі Грузія, Україна, Сирія, а тепер ще й Центральноафриканська Республіка, де влітку виявлено кремлівських політтехнологів й у комплекті з ними бійців приватної військової компанії полковника ГРУ у відставці Дмитра Уткіна на псевдо «Вагнер».

Скажімо, не всі на Заході поділяють точку зору, озвучену президентом Інституту східного партнерства (Єрусалим) Авраамом Шмулевичем, на думку котрого Путін наразі активно готується до Третьої світової війни, на що у нього піде ще років з десять. Й дії диктатора у Криму та на Донбасі треба сприймати як тренувальні вторгнення Гітлера до Австрії та Судетів напередодні Другої світової. Міжнародна спільнота в ті роки теж робила вигляд ніби нічого загрозливого в цілому не відбувається, натомість, йдеться суто про місцеві незначні розбіжності у стосунках між деякими країнами Європи, а то й відверто потурала країні-агресору. Однак, незабаром дивізії Вермахту зайшли до Парижа, Брюсселя, Амстердама, Копенгагена, Варшави та Праги. За активного союзництва інших не згаданих столиць чи за їхнього перестрашеного нейтралітету.

Нинішня ситуація з російським імперіалізмом ще більш загрозлива, й її оцінка з боку певних кіл на Заході ще більш цинічна, ніж то було у випадку з гітлерівською експансією. Тут часом не просто спрацьовує геополітичний егоїзм та ізоляціонізм («аби не мене»), а, як ми думаємо, склалася значно критичніша ситуація, коли низці, здавалося б, провідних країн Західної Європи, насамперед, Німеччині, доволі зручною є, судячи з усього, саме така тоталітарна, жорстка й нелюдська Російська Федерація, яку ми зараз знаємо. Можна припустити, що Берлін безпосередньо зацікавлений у безмежних ресурсах Північної Євразії за максимально низькою вартістю. Й такі конче потрібні для 80-мільйонної економіки ФРН вуглеводні Сибіру і ліс Півночі в ідеалі повинні забезпечуватися безумовно, безперебійно і виключно одним оператором. Жорстка президентська вертикаль на таких неосяжних обширах, де поняття «федералізму» не здатне існувати де-факто, як не дивно, є запорукою процвітання демократичної ринкової економіки без перебільшення де-юре федеральних німецьких земель. Демократичної, відповідно, лише всередині своєї добре продуманої й ретельно доглянутої, казкової країни. Тоді як назовні Німеччина найбільше зацікавлена у гегемонії «єдиного оператора» на всьому пострадянському просторі. Німеччина, Голландія, Австрія, Італія, і ті, хто ще присмоктується до сумнозвісних «Північних потоків», цілковито не бажаних для України та Польщі.

Можна припустити що саме з огляду на теорію «єдиного оператора» Путін і отримав карт-бланш на пожиттєве правління, на нечувані репресії, на повну й остаточну ліквідацію умовного суверенітету Татарстану і нівеляцію будь-якої етнічної самоідентифікації та національної самосвідомості народів Поволжя, Кавказу, а тепер ще й українців, білорусів, румунів Молдови, чи куди там ще планують сунутися танки «визволителів». Для нього, як для ексклюзивного «оператора» й гаранта добробуту найбільшої економіки в ЄС, не було жодних заборон. Ну, посварять про людське око. Ну, вкотре висловлять свою «стурбованість». І не більше, а далі хай знову працює. Й слідкує за тим, аби все належне від нього надходило вчасно й на прийнятних для замовників умовах.

Щоправда, у плани добропорядної німецької олігархії, мабуть, не входило, що їхній «оператор» почне діяти непередбачувано й таким чином ставити під загрозу зриву всю їхню співпрацю, що почне необдумано ризикувати з потрібними йому деколи для власних пропагандистських потреб PR-ефектами із «захистом російськомовних» у сусідніх державах. Проте, позаяк повноцінними й гідними загальноєвропейського захисту державами ані Україна, ані Грузія правлячими елітами ФРН не розглядаються - інакше вони не блокували б надання Києву і Тбілісі Плану дій для членства (ПДЧ) у НАТО - то й жодних особливих зусиль для припинення боїв і відновлення української юрисдикції в окремих районах Донецької й Луганської областей чи в тимчасово окупованій росіянами українській Автономній Республіці Крим ними не докладається.

Німецькі державні медіа досі вживають словосполучення «криза в Україні», старанно уникаючи вислову «російська-українська війна». А чинний федеральний президент ФРН Франк-Вальтер Штайнмайєр під час перебування на посаді міністра закордонних справ (до січня 2017-го) наполягав виключно на московському сценарії встановлення миру на українському Південному Сході.

При цьому проурядові німецькі аналітики зовсім не приховують: позиція їхньої країни щодо вступу України до Європейського Союзу буде приблизно такою ж, як і щодо можливого перебування у НАТО. «Не на часі», - відкрито кажуть нам. Начебто, це виключно якась одна країна вирішує за всіх у Європі, після чого нав'язує решті гравцям свою думку.

До речі, всупереч уявленню про «залякану» Путіним фрау Меркель та інше шановне панство, ми гадаємо, що відносини між ними, якщо не рівноправні партнерські, то аж ніяк не домінуючі на користь «оператора». Надавач товарів і послуг (а невпинний потік кваліфікованих трудових мігрантів з паспортами громадян Росії - це теж послуги) завжди перебуває у становищі, залежному від замовника. Особливо, якщо угода сумнівна. Й товар посередньої якості.

Близькосхідні енергоносії, до прикладу, значно кращі. Але по дорозі до ФРН їм доведеться подолати державні кордони цілої низки країн, деякі з яких (маємо на увазі 70-мільйонну Туреччину чи 10-мільйонну Грецію) охоче заберуть частину їх собі. А з давно перевіреним «єдиними оператором» таких проблем нема. Білорусь він тримає в одній з Росією «союзній державі», з Україною зараз «проводить розбірки». Шкода, Польща ще заважає, але труба від нього все одно ближча й дешевша, ніж із Перської затоки.

Якщо дотримуватися подібного припущення, то в такому випадку, погодьтеся, німецький період трудової біографії В. В. П. теж виглядає зовсім інакше. Можливо, спершу там вербував він, але потім, особливо коли припинив своє існування СРСР, остаточно завербували його? В такому разі може й оті високі нагороди від «Штазі» для «старшого лейтенанта Адамова», як фігурував Путін у ДОПах (документах оперативного прикриття) під час служби в Лейпцигу, він отримував як подвійний агент, а не просто як один із друзів-товаришів комуністичної спецслужби НДР? І різні публічні та не надто публічні люди Німеччини в системі «Газпрому» чи, як жартують самі німці, «Ганцпрому», Шредер та ін., це не золоті VIP-пенсіонери, а куратори діяльності підприємств «єдиного оператора» з боку країни-замовника?