ФЕХТУВАННЯ
Феномен ужгородки Емілії Мадяр-Фазекаш - у 28 років готувати спортсменів-паралімпійців
так, аби про них знав і говорив увесь світ.
Нині Україну і Закарпаття упізнають на світових і європейських заліках, бо наші
спортсмени здобувають призові місця - йдеться про таких, як Максим Магула чи Надія
Дьолог. У їхніх досягненнях велика заслуга тренерки, яка за віком така, як вони,
а часом навіть молодша. Відтак, ми розпитали талановиту ужгородку - в чому секрет
її роботи з паралімпійцями і як надихнути людей здобувати висоти в спорті.
- Еміліє, знаю, що ви сама майстер спорту, певно, мали
власну спортивну кар'єру. Чому відмовилися від неї на користь тренерської?
- Так, я майстер спорту з фехтування. Займалася фехтуванням у секції в Оксани
Рапинець із третього класу в Ужгороді. Після школи-інтернату, яку закінчувала вже
у Києві, я перейшла в училище, отримала ступінь молодшого спеціаліста, а потім у
Львові вже закінчила університет. На той час моя ужгородська тренерка якраз відкрила
тут секцію з паралімпійського фехтування - і запропонувала піти до неї. Так у
2011-у стала тренером. Ми почали працювати як колеги.
- У вас не було амбіцій як у спортсменки? Адже, все-таки,
це різні види досягнень - спортсмена і тренера?
- Не було, чесно кажучи. У мене на той момент помер батько, і мама залишилася
в Ужгороді сама, бо сестра якраз стала студенткою в Києві, і я розуміла, що їй потрібна
підтримка. Ну, а крім того, усвідомлювала, що здоровий спорт у нас не так оплачується,
як паралімпійський - тут більша допомога від держави в плані інвентарю та виїзду
на змагання.
- Наскільки це дорого - у порівнянні?
- Ось, наприклад, сам клинок від зброї - стартує ціна від 2 до 5 тис. грн. Плюс
усі інші маленькі детальки до зброї, бо шпага чи рапіра збирається з кількох частин
- тобто, сама зброя коштує 7-8 тис. грн. Їх, таких комплектів зброї, аби ви розуміли,
на змагання треба мати, мінімум, три - а ще вони ламаються в процесі тренувань приблизно
раз на місяць. І якщо в людини середня зарплата - 5-6 тисяч, то купувати таку амуніцію
батькам затратно. А ще - плюс маска, костюм, виїзди на змагання. У здоровому спорті
це, взагалі, не фінансується - якщо на старти по Україні ще дають кошти, то міжнародні
- тільки за власний кошт.
- Хочете сказати, що у сенсі вашого вибору кар'єри зіграли
роль і гроші? Вирішили, що тренером бути дешевше?
- Можна сказати, що й так. Я зрозуміла, що спорт - це великі затрати, постійні
поїздки, травми... Але більше, все-таки, психологія: хотілося підтримати маму. Тому
я усвідомлено зробила свій вибір, отримала запрошення тренувати паралімпійців від
своєї колишньої тренерки - і скористалася шансом.
- А які були ваші особисті досягнення?
- Я була у збірній України, брала участь у міжнародних турнірах, була на чемпіонаті
світу, але виступила невдало, маю звання майстра спорту України. У мене не було
грандіозних амбіцій - це було на якомусь досить дитячому рівні: піду спробую, вийде
- добре, ні - то й ні, спробую ще раз. Не було такого, що хочу стати олімпійською
чемпіонкою. Але коли почала працювати з паралімпійцями - відчула, що все кардинально
змінилося: мені хочеться досягнень своїх спортсменів, і хочеться паралімпійських
медалей - для них.
- Ваша секція порівняно молода - працюєте 7 років, з
2011-го. Як вдалося за цей час досягти таких результатів?
- Перших людей набрала Оксана Рапинець, це було не так легко, бо це ж не діти.
Люди з інвалідністю мають специфічну психологію, їх досить важко вмовляти. Вона
їх сама шукала, де тільки можна - по школах, лікарнях, реабілітаційних центрах.
Це були, здебільшого, візочники. А згодом почали з'являтися нові люди, ми почали
робити відбір - говорили, є сенс далі відвідувати секцію чи ні, також почали більше
уваги звертати на тих, у кого виходило. Зараз у нас є відбір.
- Як ви його робите?
- За віком, за видами уражень, за фізичним розвитком спортсмена - у процесі
тренувань одразу стає видно, хто більш перспективний, а хто взагалі не потягне цього.
Усе це визначаємо ми з власного досвіду в спорті, також на початку підказували колеги-тренери
зі Львова, Миколаєва...
- Не відчуваєте себе винними, коли кажете людині з інвалідністю,
що у тебе нема шансів і краще зайнятися чимось іншим?
- Ні. І вони, і ми чітко розуміємо, що у нас - не секція реабілітації, це спорт,
і ми працюємо на результат. Якщо людина хоче займатися, має перспективи і це видно,
ми їй одразу кажемо, що варто спробувати. Якщо я бачу, що у нього нема перспектив,
теж одразу про це кажу - бо це, зрештою, даремно витрачений час. Для мене вони не
є особливими, вони такі, як і всі, більше того, вони - спортсмени. Сказати, що вони
в чомусь обмежені - ні, це люди надзвичайної сили волі, вони можуть так, як і здорові,
досягати результату, якщо добре працюватимуть, якщо переступлять власні комплекси.
У нас суспільство з такими консервативними поглядами щодо цього! Я пам'ятаю, як
бабуся в дитинстві казала мені: «Ой, не дивися на інваліда на візку, бо сама така
будеш!» Моя донька нині в залі сідає на візки, їздить із хлопцями і дівчатами наввипередки...
Рідні це не сприймали спочатку, ти, мовляв, чого дитину в інвалідний візок посадила?!
Це - спортивний візок, кажу їм, і немає значення, чи здорова людина там сидить,
чи хвора.
- Як знаходите слова заохочення для спортсменів, коли
запрошуєте до секції?
- От коли бачу дитину 8-го чи 9-го класу, звертаюся до батьків, кажу їм, що
вона перспективна. Тоді у неї буде більше шансів, вона зможе краще підготуватися.
Бо це не той спорт, де накачав м'язи і маєш результат - це як шахи, але в русі.
Це треба усвідомити. Був випадок, коли розмовляла з батьками - там дитина мала ураження,
але не була візочником. А тут такий спорт, що треба сідати на візок. Це іноді важкий
психологічний поріг - сісти на візок, якщо ти маєш проблеми зі здоров'ям, але здатен
триматися на своїх двох. Багато спортсменів приходять і кажуть: я буду фехтувати
- але стоячи. Ні, стоячи тут не можна - треба на візку. Це як у футболі - ти не
можеш бігати на руках, бо в тебе руки сильніші.
- Відчутний був стимул працювати далі, після того, коли
з'явилися перші медалі?
- Звісно, це окрилює. У нас такий злет почався після 2012-го - коли побачили
результат національної паралімпійської збірної на Паралімпіаді. На Паралімпіаду
в 2016 році у нашого вихованця Максима Магули були шанси відібратися, але ми не
здобули ліцензію. Зараз відбір починається з листопада: буде чемпіонат Європи, потім
етап кубку світу в Грузії - там треба показати результати. Плануємо, що Максим та
Надія Дьолог потраплять у національну збірну на наступні ігри.
- За рахунок чого Закарпаття має таку фехтувальну славу?
Це стосується не тільки паралімпійців, а й у здоровому спорті маємо зірку - Анатолія
Герея. Це - магія так званої закарпатської школи фехтування?
- Не знаю з приводу магії, бо це - результат великої роботи. У нас є традиція
тренерів, є школа, справді, є добра матеріально-технічна база... Так, ми не маємо
свого залу досі - ділимо його з іншими секціями, так, тут узимку і влітку жахливі
умови. Але ми маємо платформу (бо до того тренувалися на стільчиках: спортсмен сидить,
однією рукою тримається, іншою фехтує. Боже, скільки ми їх переламали!). Спортсменам
дають амуніцію, спонсорують виїзди. Все, що треба, є. Нова спортсменка, яка зараз
прийшла, повністю забезпечена інвентарем.
- Які люди у вас зараз займаються? Маєте різні вікові
групи?
- У нас зараз займаються п'ять професійних спортсменів, віком від 18 до 32 років.
Різний не тільки вік, а й ураження, у нашому спорті є три категорії: перша - це
ампутанти та легка форма ДЦП, друга - це ураження поперекового та грудного відділів
хребта, третя - це ураження шийного відділу. У нашій секції - тільки спортсмени
А і В категорії. За часом найдавніше займаються Максим Магула та Тимур Попадич,
вони з першого набору. Пізніше трохи прийшла Надя Дьолог - вона тренується 4 роки,
за три роки потрапила у збірну. Вона - зірка в нашій команді, моя сестра підказала
їй спробувати свого часу, бо знала, що Надя тоді вже завершувала кар'єру в пауерліфтингу.
Вадим Шутко займався лижними перегонами - спробував фехтування і показує результати.
У Максима - два треті місця з шаблі та рапіри на світових чемпіонатах, і друге
- на шпазі. Він також багаторазовий чемпіон України. Надія - чемпіонка світу, в
2017 посіла перше місце у складі команди на ЧС, Тимур Попадич - багаторазовий призер
чемпіонатів України, на міжнародні старти він не виїжджав. Власне, я уже казала,
що з Максимом та Надією націлюємося на олімпіаду.
- Легко переконати спортсмена перейти на фехтування? Начебто,
не такий популярний вид спорту...
- Ні, чому, популярний, хоча, так, звісно менше, ніж футбол. Але у ньому в паралімпійців
є досягнення. Переконувати важко тільки через візок - от у людей є цей психологічний
бар'єр, і вони вважають, що коли сядуть на візок, стануть тоді якимись неповноцінними.
Ось буквально у січні в секцію прийшла Валерія Січка - студентка УжНУ, я проводила
пари у них з фізкультури, вона мені принесла довідку про звільнення від фізкультури,
а я, натомість, їй запропонувала спробувати позайматися. Вона за три місяці тренувань
поїхала на чемпіонат світу для юніорів і показала добрий результат (8-а у заліку),
і так виглядає, що вона у фехтуванні надовго.
- Що значить бути хорошим тренером для паралімпійця?
- Це мати хороших спортсменів і давати результат.
- А від вас що залежить?
- Бути людиною і знаходити підхід до спортсмена. У мене були хороші тренери
- я маю на кого рівнятися. Тренерка має бути наставником, мамою, подругою, сестрою,
разом з тим, - психологом, менеджером. Це - все в одному. Були моменти, коли я не
всім могла з мамою поділитися, а з тренером - могла. Недавно моя тренерка знайшла
старий лист з інтернату з Києва, ми довго сміялися. Я мамі листи не писала, а їй
- написала. Це - близькі стосунки, які залишаються на все життя.
- Є відчуття, що ви у місті відомі, що вашу роботу оцінюють?
- Є, бо маємо підтримку з міста, з обласної адміністрації, маємо спонсорів -
є люди, готові нам допомагати. Ми не тренери збірної - якщо хочемо їхати на змагання,
мусимо шукати гроші для цього, а їхати треба, бо свій тренер на змаганнях - це додаткова
мотивація.
- Задоволені віддачею від своєї роботи?
- Так, я отримую від цього задоволення. Хочеться, аби було краще, але коли маємо
нижчі місця, ніж ті, на які розраховували, - це для нас додатковий стимул ще раз
краще пропрацювати певні моменти. Це не можна наперед спрогнозувати, бо в нашому
спорті все залежить не тільки від тебе, а й від суперника, з яким тебе поставили
у пару. Є жеребкування, система відбору...
- Як вважаєте, що дає вашим вихованцям робота з вами?
- Для таких спортсменів спорт - це, насамперед, соціалізація. Якщо людина займається
в будь-якій секції, йдеться зараз не тільки про фехтування, вона знаходить більше
друзів, може виходити у місто, їй є з ким погуляти. Більше того - тут вона знаходить
людей, близьких по духу, зі спільними інтересами. У спорті такі люди можуть себе
реалізувати - вони мають контракти, певну фінансову підтримку, в університеті їм
ідуть на поступки. Вони й освіту мають, і коли завершують кар'єру, зможуть потім
себе реалізувати як тренери чи соціальні працівники. Словом, спорт - це для них
додатковий шанс себе реалізувати, не просто закритися в комп'ютері, а мати реальне
насичене життя. Мені хочеться, аби цей запал був і в мене, й у моїх спортсменів,
аби нас ставало більше, тоді буде жити Закарпатська школа фехтування. Ну, і звісно,
- мені хочеться медалей на Паралімпійських іграх. Зараз уже ці амбіції у мене є.
Фото Сергія Гудака
Автор: Тетяна Когутич, Ужгород
Джерело: «Укрінформ»