Вітчизняним журналістам завжди працювалося непросто. Періодично траплялися трагічні випадки загибелі журналістів, котрі викликали величезний суспільний резонанс і надовго ставали топ-темами у ЗМІ. Але минав час, і в пам'яті суспільства навіть ці трагедії майже забувалися.

Звичайно, про страшну та досі загадкову загибель Георгія Гонгадзе пам'ятають добре. Але запитайте у знайомих та й самі порийтеся у власній пам'яті - чи пам'ятає хто (і що саме) про загибель львів'янина Мирона Ляховича, дончанина Александрова, киянина Вадима Бойка (народного депутата України), луганчанина Петра Шевченка (Біливоди), одесита Бориса Дерев'янка (Ясеня), киянки Мар'яни Чорної, Василя Сергієнка (Корсунь-Шевченківський, Черкащина), В'ячеслава Веремія та Ігоря Костенка, вбитих під час Революції Гідності, загиблих у зоні АТО Олега Задоянчука, Дмитра Лабуткіна, інших...

Список журналістів, що загинули в Україні, чималий. Його відкриває Мирон Ляхович, що був убитий у 1991 році, а закриває Павло Шеремет, що загинув від вибухівки у 2016 р.

А між цими двома іменами у жалобній рамці десятки інших імен працівників ЗМІ, котрих нині пам'ятають хіба що лише вузьке коло близьких, родичів, колег та ще історики журналістики. Дуже хотілося б сподіватися, що на цьому трагічний мартиролог буде завершено, але...

Управління верховного комісара ООН із прав людини (УВКПЛ) оприлюднило звіт, котрий опубліковано в Україні наприкінці вересня нинішнього року. В цьому звіті констатується тенденція зростання кількості фізичних нападів на працівників засобів масової інформації в Україні та громадських активістів, а також інших інцидентів, які перешкоджали їхній законній професійній діяльності.

Окрім кримінального аспекту, ці напади свідчать, за словами експертів ООН, про небезпечне звуження громадського простору.

Що цікаво, під таким кутом зору злочини проти журналістів у нас не розглядають. Як бандитизм - розглядають. А ось до такої складної категорії, як громадський простір, не доходять. Відповідно, не йдеться і про його звуження.

Тим більше, ніхто - ні влада, ні журналісти - не ставлять завдання громадський простір України розширювати. За рахунок підвищення рівня громадської безпеки для всіх. Зокрема, і журналістів.

Що важливо зазначити, так це те, що УВКПЛ покладає на владу України відповідальність за більшість фактів «порушень та утисків прав людини, пов'язаних з такими свободами, як свобода думок і їх вільне вираження, свобода мирних зібрань і об'єднань, свобода релігії, а також право на захист від дискримінації та на рівний захист з боку закону».

Національна спілка журналістів України (НСЖУ) також давно б'є у дзвони, привертаючи увагу суспільства і влади до такої тривожної тенденції.

Ось і на початку жовтня НСЖУ повідомляє, що тільки у вересні цього року офіційно зафіксовано 7 нападів на журналістів в Україні.

Звертаю увагу читачів, на слова «офіційно зафіксовано». Бо така фіксація відбувається тоді, коли офіційно звертаєшся до поліції і поліція згоджується інформацію про напад занести до відповідного реєстру - ЄРДР (Єдиний реєстр досудового розслідування). А погоджується вона на це не завжди.

Наприклад, на початку року на мене було здійснено напад і мене вдарили ножем. Я був у товстій теплій куртці, тому ніж увійшов у тіло тільки на декілька міліметрів. Але увійшов. Що і підтвердив лікар «Швидкої допомоги», який приїхав на мій виклик.

Приїхала і поліція. Навіть 2 екіпажі. Подивилися, розпитали, склали акт, взяли від мене заяву про напад. Але, як пізніше виявилося, до ЄРДР цей випадок не внесли, хоча всі підстави для цього були. І жодних слідчих дій не проводили. Що й унеможливило будь-яке моє звернення до суду про початок досудового розслідування.

НСЖУ теж не раз зверталася до правоохоронних органів із проханням розслідувати напади на журналістів. Але належної реакції не дочекалася. Та й до влади, загалом, накопичилося чимало питань. Тому 25 вересня цього року НСЖУ провела прес-конференцію під назвою «Уряд має стати на захист преси України!».

Та належного відгуку від урядовців журналісти не отримали. Але вони рук не опускають.

Посилюючи тиск на владу, НСЖУ повідомляє: «У середу, 3 жовтня, представники Національної спілки журналістів України та журналісти центральних видань проведуть у столиці акцію з метою привернути увагу до критичного стану друкованої преси».

Голова НСЖУ Сергій Томіленко обурюється: «На фоні системної безкарності в суспільстві шириться небезпечний прецедент поведінки - з кулаками кидатися на «незручних» журналістів. І що, взагалі, обурливе і такого в Україні ніколи не було - масово застосовується сила проти журналісток!».

Для систематичної фіксації злочинів проти свободи засновано «Індекс фізичної безпеки журналістів» - щомісячний моніторинг фактів фізичної агресії щодо журналістів і медіа України. Цей Індекс фізичної безпеки журналістів України укладається Національною спілкою журналістів України спільно з партнерами: ГО «Інформаційна безпека», ГО «Платформа прав людини», Академією української преси та Інститутом розвитку регіональної преси.

Журналісти продовжують боротися за свої права і вимагають від влади та правоохоронних органів дотримуватися вимог законодавства, яке в усьому цивілізованому світі захищає права журналістів і свободу слова як одну з найважливіших свобод людини.

Проте, погіршення кримінальної ситуації в цілому по країні, свавілля та безкарність місцевих «князьків» і мафіозно-кримінальних угрупувань робить професію журналіста в Україні все ще однією з найнебезпечніших.

На жаль, це є світовою тенденцією.

У 2016 році, коли загинув Павло Шеремет, поки що останній журналіст, який є у списку загиблих журналістів України, у світі загинули ще 92 журналісти.

І, тим не менше, професія журналіста залишається дуже популярною.

Я викладаю молодим журналістам і з року в рік бачу, як збільшується кількість випускників шкіл, які йдуть у журналістику. Цього року в аудиторії сидять більше, ніж дві сотні першокурсників, котрі вивчають журналістику і піар. І вивчають з величезним ентузіазмом.

Отож, за долю журналістики в Україні можна бути спокійним. А ось за безпеку журналістів - молодих і досвідчених - на жаль, не дуже. В безпеці ми поки що не почуваємося. Принаймні, на 100 відсотків.