Так склалося історично, що визначні українці стають відомими, здебільшого, після смерті. Правда, в українців є на це причина - кількасотрічне уярмлення. Якщо талановита людина мала якісь зв'язки із західним світом чи просто симпатизувала йому, то її замовчували і позбавляли прославлення.

 

Софія Караффа-Корбут (фото 1964 р.)

Такою була видатна, але ще маловідома українцям талановита художниця Софія Караффа-Корбут, яка продемонструвала свій талант у багатьох видах і жанрах образотворчого мистецтва: малярстві, кераміці, станковій та книжковій графіці, вітражах.

Уже минуло 22 роки від того часу, коли художниця померла, але її талант ще досі належно не пошанований державою.

Софія Караффа-Корбут народилася 23 серпня 1924 року, у Львові. Дитинство проминуло в селі Куткір, Буського району, Львівської області.

Батько художниці - Петро Караффа-Корбут, білорус за національністю, належав до давнього шляхетського роду і походив з великого села Сєлєц, Глуського району, Могильовської області. До 1917 року вони всі мали прізвище Караффа-Корбут, що свідчило про дворянське походження. Згодом його довелося переполовинити, щоб не привертати до себе увагу. Далекий предок батька, Павло Караффа з роду венеційських князів, у XIV сторіччі перейшов до Польщі на службу до короля Владислава Ягайла, а нащадки Павла оселились у Білорусі. Сам Петро Караффа-Корбут народився 1887 року і невдовзі, як це було заведено, був зарахований до дворянства рішенням Мінських дворянських зборів, затвердженим потім указом російського Сенату. 1910 року білоруський шляхтич емігрував за кордон, а його родину в Білорусі згодом репресувала радянська влада, націоналізувавши маєтки.

	Сільський голова Куткора Роман Желіско (зліва) та Василь Валько облаштовують новий музей

З боку діда Петра Берези краєзнавці виводять родовід з козацьких поселенців, що нібито оселилися в селі Куткір (нині Буський район, на Львівщині) після ліквідації Запорізької Січі. В усякому разі, в сільських метричних книгах згадка про Берез є з кінця ХVIII сторіччя.

Мати, Марія Береза, через родину своєї матері (Анни з Кучинських) була споріднена зі Свєнціцькими (Іларіон Свєнціцький був її двоюрідним братом). Можливо, саме він познайомив батьків Софії Караффи-Корбут.

Батька Софія Караффа-Корбут не пам'ятає, бо він емігрував до США. Правда, наприкінці 1960-х років відшукав Софію через товариство Червоного Хреста. Відтоді почалося між ними листування. Але вони ніколи так і не зустрілися.

Софія Караффа-Корбут навчалася у Львові: спочатку - в школі сестер Василіянок, потім - у гімназії (згодом ліквідували). Школу закінчувала в Стрию. У 1944-1946 роках навчалася у Львівському художньо-промисловому училищі (тепер - коледж декоративно-ужиткового мистецтва імені Івана Труша).

У 1946 році був створений Львівський інститут прикладного та декоративного мистецтва (тепер - академія мистецтв), і Софія Караффа-Корбут починає вчитись на факультеті живопису. Коли цей факультет ліквідували, то вона, будучи на третьому курсі, переходить на відділення кераміки. У 1953 році захищає дипломний проект (створила декоративний таріль «Богдан Хмельницький», яка зберігається в музеї академії мистецтв).

Сходження Караффи-Корбут на вершини мистецької творчості було нелегким. Після здобуття вищої освіти працювала на Львівській скульптурно-керамічній фабриці. Її графічний талант розкрився у 1960-і роки, коли одна за одною з-під її різця почали з'являтися чорно-білі й кольорові ліногравюри на шевченківську тему. На перші виставки подавала керамічні твори, а через декілька років - ще й графічні.

Картини С. Караффи-Корбут	Вітраж С. Караффи-Корбут

 

Молода художниця пробує себе в техніці живопису, вітражу, і все ж, незважаючи на вагомі успіхи в цих видах мистецтва, найповніше проявила себе у графіці - станковій чорно-білій і кольоровій ліногравюрах та ілюстраціях до книжок. Протягом 1961-2001 років вийшло у світ 60 книжок з її ілюстраціями загальним накладом майже 7 мільйонів примірників. Софія Караффа-Корбут ілюструвала твори класиків української літератури: Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, Михайла Старицького, Гната Хоткевича, Леоніда Глібова, Павла Грабовського, Івана Вишенського, Дніпрової Чайки, Степана Васильченка, Остапа Вишні, а також своїх сучасників - М. Петренка, А. Волощака, Марії Пригари, А. Малишка, В. Малика, М. Лисича, Оксани Іваненко, В. Ладижця, В. Лучука, П. Сингаївського, Є. Железнякова, В. Колодія, Марії Підгірянки, Б. Загорулька, Д. Бандрівського, Е. Козака, В. Мельника. У 1967 році побачив світ Шевченків «Кобзар», проілюстрований Софією Петрівною, куди ввійшло 34 ілюстрації. Усього за мотивами поезій Т. Шевченка художниця створила впродовж 1961-1968 років понад 100 ліногравюр (вони містяться в Каневі і музеї Т. Шевченка).

Особливість графічної Шевченкіани Софії Караффи-Корбут у тому, що в її творах знайшов відгомін український національно-культурний і суспільно-політичний рух опору колоніальним режимам упродовж усієї драматичної історії України. Не випадково в її ліногравюрах так часто немовби звучить брязкіт кайданів («Загули кайдани під землею», «Ян Гус», «Закутий Прометей», «Невольник» та ін.). Чимало її символічних образів перегукуються з ідеями поезій шістдесятників. Богдан Горинь згадував: «Поетичні образи Шевченка в трактуванні Софії Караффи-Корбут отримали нове життя. Художниця зробила зримим образне слово, надала йому плоті й крові, досягнувши свого синтезу двох мистецтв, який споконвіків розцінювався як високе досягнення культури. Свідченням високого творчого злету майстрині став виданий у 1967 році ілюстрований нею «Кобзар» - одна з визначних мистецьких подій того часу 2011 року львівське видавництво «Каменяр» випустило у світ нове видання «Кобзар» з ілюстраціями Софії Караффи-Корбут. Присвячена 20-річчю незалежності України, книга стала знаковою подією року».

Вершиною творчості художниці став великий цикл ілюстрацій до поеми І. Франка «Іван Вишенський», над яким вона працювала 13 років. А феномен творчої особистості Софії Караффи-Корбут досконало розкрився в ілюстраціях до драми-феєрії Лесі Українки «Лісова пісня». Над ним мисткиня працювала чотири роки. Обидві книжки вийшли у світ уже, на жаль, після смерті художниці. Працюючи багато років над оформленням книг, Софія Караффа-Корбут досягла вершин у розумінні мистецького бачення книги - гармонійно поєднуючи шрифт, малюнок і білу площину паперу, створила власний, притаманний тільки їй, світ книжкової архітектури. Вона стала класиком художнього оформлення книги.

Софія Караффа-Корбут була товариською людиною, мала багато друзів, завжди допомагала як своїм друзям, так і родині. Її одногрупниця Марта Токар у своїх спогадах (Думанська О. «Графиня з Куткора»: Біограф. Оповідь з голосів самовидців. - Львів: Каменяр, 2004. - 127 с.: іл. - (Сер. «Особистості») писала: «Думаю, що якби не Софія, я з'їла би себе сумнівами і нічого б не зробила ні як художниця, ні як педагог. Я протягом того часу, поки навчалася, була під впливом її уміння, смаку і навіть техніки».

Художниця була під пильним оком КДБ. Вони часто навідувалися до її помешкання. Причиною переслідування були зв'язки з дисидентами і проживання батька в США. Органи попереджали, що відправлять її на Сибір, якщо дізнаються про підпільну діяльність художниці, тому вона була дуже обережною. Крім того, її замовчували як художницю, не популяризували, не давали нагород і звань.

Художниця мріяла про власну сім'ю. Казала, що хотіла б мати п'ятеро дітей, посадити їх за стіл і годувати. Але не склалося. Вийшло так, що вона своє життя присвятила мистецтву. Це були її діти. Коли була закохана - творила по-іншому, коли їй було погано, творила ще по-іншому.

Внесок Софії Караффи-Корбут у мистецьку спадщину значний і вагомий. Вона посідає гідне місце серед провідних українських митців ХХ сторіччя.

Керамічні вироби С. Караффи-Корбут

Померла Софія Караффа-Корбут 29 листопада 1996 року, у Львові. Знайшла свій вічний спочинок, згідно зі заповітом, на цвинтарі в селі Куткір, біля матері. 23 липня 2000 року на її могилі було освячено пам'ятник роботи відомого львівського скульптора, професора академії мистецтв Івана Микитюка.

Хранитель пам'яті Софії Караффи-Корбут

 

Хранителем творчого доробку і пам'яті видатної художниці був львівський програміст Василь Михайлович Валько. Художниця мало кому довіряла, позаяк за нею стежили. А от Василя Валька вподобала одразу і довірилася йому. Перед смертю вона призначила його розпорядником своєї спадщини. Він узяв на себе всі господарські клопоти. Не кожен син так дбає про матір... Мама Софії, помираючи, просила його не полишати доньку. І він дотримав свого слова. Він зберіг і упорядкував багатий художницький статок, заохочував мистецтвознавців, письменників до написання критичних досліджень, спогадів. Саме Василь Валько впорядкував могилу, подбав про добротний пам'ятник, організовує поминальні панахиди. Понад 20 років Василь Михайлович свято береже пам'ять про Софію Караффу-Корбут і всіма можливими засобами популяризує її мистецьку спадщину - організовує виставки, стимулює видання книг, святкування ювілейних дат, докладає зусиль до створення музею на її батьківщині.

Творча дружба художниці з Богданом Горинем

 

Міцна дружба єднала Софію Караффу-Корбут з дисидентом Богданом Горинем, з котрим вона познайомилася 1959 року. Відтоді як професійний мистецтвознавець він став справжнім критиком і порадником художниці. Будучи старшою на 12 років, вона завжди прислухалася до порад пана Богдана, завжди ділилася своїми творчими ідеями. Часто дарувала панові Богдану свої роботи. Так у його колекції назбиралося 122 роботи. Через певний час був арешт і заслання. Потім Богдан Миколайович переїхав до Києва і перейшов у політику. Але, попри те, він зберіг усі подаровані Софією Петрівною роботи. Жодної з них не продав і не подарував. Зберіг також усі листи. Коли вийшов на пенсію, виконав свою давню обіцянку - написав двотомник «Любов і творчість Софії Караффи-Корбут». Перший том присвячений дружбі з художницею, а другий - її творчості. А ще Софія Караффа-Корбут була блискучим автором листів, які заворожували. Вона часто писала листи Богданові Гориню на великому ватмані і художньо оформляла. Усі листи збережені і ввійшли до вищеназваної книжки. Коли Д. Павличко перечитав ці книжки, то сказав: «Якщо би мені хтось писав такі листи, то я цю людину на руках би носив».

Будинок С. Караффи-Корбут у виконанні художниці	Богдан Горинь демонструє двотомник «Любов і творчість Софії Караффи-Корбут»

 

За життя Софії Караффи-Корбут її односельці і, загалом, люди в Україні знали, що є така художниця, але не знали масштабів її творчості. Було велике замовчування по Україні. Спілка художників її притискала, звань не давали. На превеликий жаль, не поцінували її належно ще за життя в незалежній Україні. Її висували на здобуття Шевченківської премії, але проходження її кандидатури штучно заблокували.

	Могила художниці в селі Куткір

Зате не забули про славну мисткиню її вірні друзі. Після смерті художниці почали відроджувати її славне ім'я. У 1998 році відбулася посмертна виставка в Музеї книги і літератури у Києві, яку організував Богдан Горинь. Згодом така ж виставка відбулася в Буську, і відтоді на Бущині люди почали дізнаватися про Софію Караффу-Корбут. До 80-річчя художниці львівська письменниця Оксана Думанська впорядкувала і видала книгу спогадів про художницю «Графиня з Куткора».

Згодом постало питання облаштування музею Софії Караффи-Корбут. Незадовго після смерті художниці в історико-краєзнавчому музеї м. Буськ було облаштовано невеликий куточок творчості Софії Караффи-Корбут. Тоді ж вирішили створити кімнату-музей у куткірській школі, яку щойно збудували. Тодішній директор школи Надія Кучма віддала під музей свій кабінет, а сама сиділа в учительській. На новій школі освятили пам'ятну таблицю. На честь художниці назвали головну вулицю села. Музей був бідненьким: було з 10 картин-оригіналів і газетні вирізки. На жаль, музей не був зареєстрований. Коли пані Надія вийшла на пенсію, музей припинив своє існування. Нова директорка сказала, що їй потрібен кабінет, і всі експонати поскладала до шафи. Два роки тому Василь Валько, перебуваючи на панахиді за Софією Петрівною з нагоди роковин її смерті, порушив це питання. Тоді ж виступив сільський голова Роман Адамович Желіско і пообіцяв знайти приміщення під майбутній музей Софії Караффи-Корбут.

Минуло два роки, але про обіцянку не забув. У селі було приміщення старої школи. За кошти сільської ради та виділені кошти відділом культури і туризму міста Буська на другому поверсі було відремонтовано дві кімнати, придбані горизонтальні вітрини. Тоді Василь Валька, львівський художник Сікотовський і сільський голова Куткора взялися за створення музею. Долучився відділ культури і туризму Буської райадміністрації та його керівник Ціхоцька Людмила Іванівна. Меншу кімнату віддали під Шевченкіану, а в більшій помістили різноманітні роботи художниці. У майбутньому планують перенести в інше місце бібліотеку і віддати під музей ще й третю кімнату. Думали, що музей зареєстрований при школі і хотіли просто поміняти адресу, а виявилося, що він ніде не зареєстрований і взагалі не існував як юридична одиниця. Невирішеним залишається питання власності музею. В райадміністрації кажуть, що музей буде створений при бібліотеці, що є досить ризиковано, бо якщо закриють бібліотеку, то буде закритий і музей. Сільський голова бореться за те, щоб музей був на балансі сільської ради.

25 липня 2017 року у Львівському Палаці мистецтв була відкрита, вперше після відходу у засвіти ретроспективна виставка творів Софії Караффи-Корбут з колекції Богдана Гориня. На відкритті виставки власник колекції прочитав лист про передання колекції у власність Львівської національної галереї мистецтв для наукових досліджень та організації майбутніх виставок. Офіційна церемонія передання відбулася 28 липня.