Тепле море, його м'яка шовковиста гладінь, темно-зелені піки гірських вершин - скільки місць їх не дочекалося. Бо замість того, аби відпочивати і ніжитись під теплим літнім сонцем, долати кілометри доріг, милуючись краєвидами, чи підкорювати гірські вершини, вони стали на прю з ворогом. Підлим і підступним. Кожна їхня смерть - то біль, зримий і відчутний для України. Для її матерів і вірних дружин. Для дітей, котрі виростуть без батька. Пам'ятаймо їхні імена.

 

На фото - Юрій Бутусов і Андрій Іванов

Ми продовжуємо публікувати спогади, зібрані волонтерами, про бійців, що загинули, захищаючи кордони України від наступу російських військ.

Андрій Іванов

 

13 липня пішов з життя один з активних учасників Майдану, доброволець Війни за Незалежність - Андрій Іванов, позивний «Святослав». Інфаркт, 53 роки... Він стріляв у «Беркут» на Майдані, він стріляв у російських окупантів на фронті, - пише Юрій Бутусов на своїй сторінці у Фейсбуку.

Андрій народився у Мелітополі, потім довго жив у Маріуполі. Поїхав на заробітки в Росію, працював будівельником на будівництві газопроводу. А потім почався Майдан. Приїхавши на Майдан під час відпустки, Андрій на роботу не повернувся. Там, у Росії, був колектив, гроші, а Іванов вибрав боротьбу за свободу України. Одного разу навіть квиток купив, щоб поїхати на роботу, але порвав його в останній момент. Жив на третьому поверсі у Будинку профспілок, брав участь у всіх сутичках, починаючи зі січня; на Грушевського, на Майдані, був контужений світло-шумовою гранатою. Він завжди любив ходити у шапці-кубанці - вважав себе нащадком вільних людей, козаків.

Він ніколи не говорив про це у ЗМІ - але Андрій був у групі 28 героїв, котрі перебували на третьому поверсі консерваторії 20 лютого 2014-го року - у них було шість мисливських рушниць і кілька малокаліберних. Разом із Зіновієм Парасюком, Володимиром Парасюком, Іваном Бубенчиком. Ця група мала мужність відкрити у відповідь вогонь у «Беркут» 20 лютого на Майдані. У результаті перестрілки «Беркут» почав тікати. Історія України пішла новим маршрутом.

Після революції Андрій пішов на війну добровольцем у складі батальйону НГУ «Донбас». 15 лютого 2015-го під час наступальної операції у Широкиному, колона «Донбасу» заїхала у бойове розташування противника, почався бій на ближній дистанції, Андрій отримав важкі поранення, втратив кисть руки, у нього влучило безліч уламків. Його виходжували в Україні та США, у Сан-Антоніо - встановили протез на руку. Але багато дрібних уламків так і не було вилучено. Він став інвалідом війни, але мало хто знав про його вчинки під час революції.

Брав участь у багатьох акціях протесту, в блокаді торгівлі з Донбасом.

Коли прокуратура затримала Івана Бубенчика за звинуваченням у вбивстві «Беркутів» на Майдані, Андрій приїхав під суд. Я його заспокоював. Андрій хотів виступити у суді, сказати, що це він стріляв у «Беркут», що нехай його теж садять до в'язниці.

Востаннє Андрій взяв участь у мітингу в червні 2018-го, під Київською мерією, приїхав підтримати вимогу благоустрою Стіни пам'яті біля Михайлівського собору.

Своєї сім'ї в Андрія не було. Але товариші з батальйону і ті, хто знав про його вчинки, його не залишили - допомагали, він не залишився самотнім. Останні роки він жив у невеликому хостелі, який Олексій Герман організував у Києві, в Оболонському районі для ветеранів війни.

Вічна пам'ять.

Володимир Дяченко

 

Володимир Володимирович Дяченко народився 6 січня 1968 року, в селі Семенівка, Томаківського району, Дніпропетровської області.

Солдат 93-ї окремої механізованої бригади.

Загинув 27 червня близько 16:00 у районі села Богданівка, Донецької області, від отриманих під час ворожих артилерійського та мінометного обстрілів поранень.

Поховали воїна у Семенівці. У нього залишився син.

Валерій Шишак

 

Валерій Казимирович Шишак (позивний «Поляк») народився 12 грудня 1960 року, в Сєверодонецьку.

Брав участь у бойових діях в Афганістані. Тривалий час працював адміністратором у ресторані, згодом - у кредитній спілці. З початком війни, у 2014 році, Валерій Казимирович пішов добровольцем до батальйону «Луганськ-1», а зі 16 березня 2016 року перейшов служити до свого нового підрозділу.

Молодший лейтенант, командир 1-го відділення 1-го взводу 3-ї роти 1-го батальйону 24-ї окремої механізованої бригади.

Загинув 28 червня вранці у районі селища міського типу Південне, неподалік від Горлівки. Коли розпочався обстріл наших позицій з мінометів, великокаліберних кулеметів та АГС, під прикриттям цього обстрілу до наших хлопців наблизилась ДРГ найманців РФ. Група молодшого лейтенанта Шишака вступила у вогневий контакт, під час якого Валерій Казимирович побачив, що важко поранений один з його підлеглих. Він кинувся на порятунок, і у цю мить у нього поцілив ворожий снайпер.

Поховання відбулося 1 липня у Сєверодонецьку. У нього залишились дружина, донька та син.

Автор: Ян Осока

Джерело: «Цензор.НЕТ»