Коли ще чимало українців ніжилися у відпустках, 10 серпня цього року президент України Петро Порошенко звелів сформувати робочу групу для підготовки щорічного Послання президента України Верховній Раді України.

 

Термін визначив стислий - 2 місяці. Робота закипіла.

А уже достроково, через 42 дні, глава держави стояв на головній трибуні країни - парламентській - і добре тренованим голосом, впевнено, виразно, з дещо акторськими модуляціями, паузами і наголосами свій спіч проголошував.

З огляду на принципову важливість цього виступу, уважно подивімося - про що саме говорив президент, кому головно він адресував своє послання і чи ясно ми чуємо у цьому спічі передвиборчі нотки?

Послання як документ

 

Для початку не зайве ще раз (а комусь із читачів і вперше) усвідомити сутність цього документа, його політико-правовий статус, роль у структурі державної політики країни, політико-психологічний резонанс від нього всередині країни та за її межами.

По-перше, це документ конституційної ваги.

У статті 106 Основного закону України вказано, що глава держави звертається зі щорічними Посланнями до парламенту, а також до народу.

Ці Звернення можуть бути черговими та позачерговими - у разі необхідності.

Якщо черговими - то раз на рік. Позачерговими - так часто, як диктуватиме термінова чи навіть екстрена необхідність.

По-друге, суть таких Послань має бути надзвичайно серйозною. У них не більше, але й не менше формулюються засадничі дороговкази для країни, а саме пріоритети на середню і довгу перспективу. А згідно з цими пріоритетами ставляться і відповідні завдання для всіх головних напрямків діяльності влади та ланок управління.

Що цікаво, за своїм політико-правовим статусом Послання президента України до Верховної Ради України прирівнюються до тронних промов глав конституційних монархій.

А їх в Європі є. Королі Іспанії, Швеції, Нідерландів та Бельгії, королеви Великобританії та Данії проголошують свої тронні промови, і це звучить дуже урочисто, викликає історичні асоціації та шанобливе ставлення.

В Україні, на жаль, ще не навчилися шанувати щорічне Послання глави держави (хто б ним не був) парламентові і, тим більше, нікому на думку не спаде іменувати їх тронними промовами. Але ж, по суті, вони такими і є.

Правда, троном у даному випадку слугує трибуна Верховної Ради України, з якої президент і проголошує свій найважливіший спіч року.

А найбільший жаль викликає те, що громадськість не звикла широко, фахово, глибоко аналізувати та обговорювати такі Послання, щоб підвищувати власну політичну культуру, бути більш вимогливими до свого гаранта Конституції. Не любить і розумні дискусії деяких кваліфікованих політиків, втомлюється їх слухати, бо вже розбещена поверховими, скандальними політичними шоу, де головне - не думка, не аргумент, а вміння перекричати суперника, а іноді й дати йому по шиї.

Тому політикам-інтелектуалам важко балотуватися. Вони для багатьох виборців не «смачні», бо не застосовують популізму, не застосовують підкуп, не вміють брати «на горло».

Хто готує

 

Відповідно до важливості цього документа, Послання президента до ВРУ готує, практично, весь штат президентських і урядових аналітиків, до яких долучаються і наукові заклади країни на чолі з Інститутом стратегічних досліджень.

Саме в цьому інституті, де наукові співробітники отримують ранги державних службовців, а в керівництві часто сидять високопосадовці безпекової сфери, і готується головна Аналітична доповідь до Послання президента України, всіяна цифрами, фактами, розрахунками, таблицями та схемами.

Керує процесом підготовки Послання за дорученням президента України, як правило, глава його Адміністрації. Цього року, відповідно, Ігор Райнін.

Якщо така армія фахівців готує текст Послання і матеріали до нього, то що залишається робити президентові? Тільки прочитати його, солідно надуваючи щоки?

А це вже залежить від політичної кваліфікації того чи іншого глави держави, наявності в нього своїх ідей, власного бачення головних завдань на рік наступний.

Власне, рівень поваги оцієї армії експертів, яка готує Послання, до президента якраз і залежить від того, настільки той намагається зробити текст Послання авторським, як чітко ставить завдання виконавцям, на чому наполягає і де ставить смислові наголоси, які теми акцентує, а які згадує побіжно.

Якщо глава держави віддає все на відкуп експертам-виконавцям, то вони, звичайно, ставляться до такого керманича глузливо і зневажливо.

Якщо твердою рукою проводить свою лінію у процесі підготовки Послання, демонструє розуміння того, яким має стати цей документ на виході, то фахівці-виконавці схильні шанувати такого президента, навіть якщо в чомусь з ним і не згодні.

Хто пам'ятає попередні Послання?

 

За минулі два з гаком десятиріччя Незалежності відповідні Послання готувалися і зачитувалися всіма попередніми президентами України для всіх, без винятку, складів Верховної Ради України всіх скликань.

І що? Хто пам'ятає хоча би одну з цих численних «тронних» промов наших очільників держави? Таку промову, яка б вразила наш розум, душу, серце, схвилювала, поставила доленосні завдання?

Боюсь, що на це питання жоден з читачів не наважиться відповісти ствердно.

Та й навіть експертам та політикам доведеться добре напружити пам'ять, щоб згадати, бодай, окремі ідеї, позиції, фундаментальні визначення завдань когось із президентів України, які були б сформульовані в їхніх Посланнях і надихнули суспільство на дружну працю в ім'я розвитку України.

Тож доводиться зробити висновок: чи то пам'ять наша настільки слабка, чи то потенціал, який Конституцією України закладено в сенс і структуру Послань президента, не використовується ними та їхніми експертами-виконавцями повністю.

Очікування від цього Послання

 

Не помилюся, якщо скажу, що вітчизняний політикум та активна політична тусовка чекали на виступ президента з професійним інтересом.

Правда, прихильники Петра Порошенка заздалегідь уже анонсували, що суть Послання має бути цікавою та глибокою. Прихильники інших політиків висловлювались значно стриманіше. А ті політики, що мають намір скласти конкуренцію Петрові Порошенку у поході за булавою, взагалі демонстрували відвертий скептицизм, якщо не більше.

	Роман Безсмертний

Так, відомий політик-інтелектуал Роман Безсмертний, який уже оголосив про свою участь у виборах президента наступного року, доволі жорстко відреагував на повідомлення про виступ глави держави у ВРУ: «Сьогодні очікується виступ президента Петра Порошенка у Верховній Раді. Єдине цікаве повідомлення, яке може озвучити Петро Порошенко, - що він усвідомлює свою відповідальність за стан в країні і НЕ БУДЕ балотуватися на другий термін.

Натомість, сконцентрується на забезпеченні чесних виборів. Все решта, що б він не сказав, - це набір слів політика, який повністю себе дискредитував».

Подібний наступальний жорсткий критицизм з вуст політика, котрий має репутацію стриманого, зваженого, а до того ж, з досвідом перебування на дипломатичній службі (Надзвичайним та Повноважним Послом України в Білорусі) свідчить про те, що наступна виборча кампанія має стати не те що напруженою, а нищівною за тоном і сенсом звинувачень на адресу влади і конкурентів.

Якщо вже коректний Р. Безсмертний так висловлюється, то уявімо собі, які палкі спічі вкрай негативного характеру будемо чути з вуст Олега Ляшка, Юлії Тимошенко, Юрія Бойка та інших претендентів першого ешелону, котрі за словом у кишеню не лізуть і у виразах не стримуються.

Чи дійсно це був «набір слів?»

 

Вбивча характеристика Послання як «набору слів», що прозвучала у репліці Романа Безсмертного, звичайно, пояснюється значною мірою передвиборчими емоціями, які вже вихлюпуються зі штабів низки майбутніх кандидатів у президенти України та їх персональних вуст. Хоча до офіційного оголошення виборів ще не один місяць.

Але ми мусимо разом з читачами проаналізувати текст Послання і самі вирішити - чи то є направду вагомий глибокий сильний документ, чи то дійсно є отой самий «набір слів».

Нам допоможе те, що ніхто з нас не балотується, тож власного інтересу критикувати Послання та його ініціатора у нас з вами, шановні читачі, немає.

Можливо, це допоможе нам втримати об'єктивність?

Чи вийшла промова «тронною»?

 

Послання президента України до Верховної Ради України називалося «Про внутрішнє та зовнішнє становище України в 2018 році».

Як бачимо, формулювання максимально обтічне і навіть класично-бюрократичне. В ньому не закладено ні тривоги, ні символічних «церковних дзвонів», які б сигналізували, що Україна у величезній небезпеці і треба бити на сполох.

У своєму привітанні до зали Петро Порошенко уникнув слова «українці», звернувшись до чотирьох категорій своїх слухачів: «любих співвітчизників», «шановних депутатів», «високоповажних дипломатів» та «преподобних отців».

Президент на парламентському «троні»

І одразу ж, як то кажуть, узяв бика за роги, з перших слів нагадавши що «сьогодні у цій залі Верховної Ради України голосуватимуть за зміни до Основного закону про незворотність курсу на набуття членства України в Європейському Союзі та в Організації Північноатлантичного договору». 

Це нагадало прийом досвідченого картяра, котрий, щоб ошелешити, пішов одразу з козиря.

Адже ідея про внесення до Конституції України положення про незворотний курс нашої країни до ЄС і НАТО є однією з головних «фішок» Петра Порошенка, і він наполегливо її проштовхував останнім часом, наразившись при цьому на доволі сильну критику, але не зважив на те.

Закликавши присутніх у парламентській залі нардепів проголосувати за ці зміни до Конституції України, президент приділив увагу фактам співробітництва України з ЄС та НАТО, не забувши нагадати, що 10 мільйонів українців уже отримали біометричні паспорти.

Справедливо представивши це як зростання свободи руху українців по світу, П. Порошенко чомусь скромно промовчав, що цю свободу більшість українців з новими паспортами використовує не для туристично-розважальних поїздок, а в пошуках тимчасової роботи в країнах, куди закидає їх доля.

І така «фігура замовчування» була типовою для його промови. Озвучуючи одну частину правди, позитивну і вигідну, глава держави волів не акцентувати, а то й зовсім не згадувати другу частину правди, в якій, як правило, була закопана проблема.

Другою темою, котру одразу зачепив президент, була тема подальшого зменшення рівня взаємовідносин з Російською Федерацією і країнами СНД.

Уже доволі давно стало ясно, що в цьому аспекті Петро Порошенко перехоплює ініціативу у ВО «Свобода» та інших партій цього спектру, забираючи їхні теми до свого арсеналу.

Послухавши президента, тепер будь-хто може сказати, що більшого націоналіста в Україні, та ще й з чітким антиросійським ухилом, ніж Петро Порошенко, напевно нема.

Як це суміщається з тим, що зовсім нещодавно Петро Олексійович був активним бізнесменом ліберального спрямування, здебільшого, російськомовним у особистому спілкуванні, парафіянином УПЦ Московського патріархату, який започаткував свій бізнес у Росії і має там фабрику, хоч і призупинену нині, ховав гроші по офшорах, вчить усіх чотирьох дітей за кордоном, не думає ламати схеми Януковича і нищити олігархію в країні, ставши за останні роки ледве не олігархом № 1?

Тож маємо вибір: чи визнаємо, що люди такого типу і такої біографії можуть кардинально змінюватися, чи можемо обережно передбачити, що Петро Олексійович одягає націоналістичну та антиросійську риторику, мов маскувальний халат, у переддень виборів президента, щоб максимально залучити патріотично налаштований електорат.

Третьою темою президента, також оголошеною з початку його промови, було питання отримання Українською Церквою Томосу та проголошення автокефалії.

	Вселенський патріарх Варфоломій та президент України П. Порошенко

Услід за митрополитом Іларіоном (Іваном Огієнком) президент назвав це питання справою «розмосковлення» нашої церкви і відзначив прибуття до України екзархів зі США і Канади, призначених Вселенським Патріархом Варфоломієм, як крок до цієї мети.

Констатувавши, що вітчизняні радіостанції не тільки витримують, але й перевищують квоти на присутність української мови і музики в своїх ефірах, президент насамкінець вступної частини свого Послання звернувся до нардепів: «Дякую вам, шановні народні депутати, за те, що у першому читанні підтримали президентську ініціативу про зміни до військових статутів, які запроваджують довгоочікуване вітання «Слава Україні!», «Героям слава!».

Я дуже сподіваюся, що до Дня захисника України, яке ми святкуємо 14 жовтня, ви це нововведення затвердите, а я його підпишу».

Як можуть пересвідчитися читачі, в першій частині свого Послання президент П. Порошенко не аналізував жодної серйозної проблеми, а просто перелічив ті факти, які він вважає своїм успіхом і на котрих, напевно, будуватиме свою піар-кампанію під час президентських виборів, що негласно уже почалися в Україні задовго до їх офіційного проголошення.

Сам же оратор назвав ці успіхи частиною «нашої державотворчої проукраїнської та проєвропейської стратегії», які він, як глава держави, проводить з 2014 року - звісно, «разом з народом».

Висловивши задоволення від того, що Україна «вискочила з пастки багатовекторності та позаблоковості», Петро Порошенко по другому колу похвалився тим, що українська мова, «нарешті захищена», армія «розбудована», Церкві повертається «гідне місце у світовому православ'ї».

Усі ці тенденції, дійсно, є. Але задля справедливості потрібно визнати, що жоден з цих процесів ще не завершено так, як воно має бути.

Українська мова помітно зміцнила свої позиції в ефірах, однак, в побутовому спілкуванні російська мова, зокрема, в середовищі молоді, яка народжена уже за часів Незалежності, дуже поширена.

Наша мова лише на підступах до командних висот у країні. Вона міцніє, але ще не панує по всій країні як добровільно і радісно запроваджена мова особистого спілкування.

Багато школярів і студентів, котрим заняття проводяться виключно українською мовою, на перервах і після занять одразу ж між собою  розмовляють російською.

Вітчизняний бізнес, як і спорт, здебільшого, послуговується російською. Реклама також.

Мовних квот, в цілому, дотримуються. Проте, про остаточну і переконливу перемогу української мови в Україні (як дивно це не звучить!) рапортувати зарано.

Армія стала сильнішою, але все ще ціла низка проблем вирішується з допомогою волонтерів, а не офіційних військових чиновників. Думаю, сьогодні, жоден, хто має інформацію з «передка», з фронту, не ризикне стверджувати, що наші Міністерство оборони і Генеральний штаб ЗСУ є суцільно патріотичними за духом і переконаннями.

Надто багато дивних фактів їхньої «діяльності» та бездіяльності накопичилося за ці роки війни.

Щодо віри і Церкви, то в суспільстві практично не проводяться фахові глибокі дискусії про ймовірний хід подій після отримання Томосу.

Те, що буде дуже непросто, розумні люди передчувають. Але ні плану «А», ні плану «Б» ніхто не оголошує. Чи хто їх розробляє? Чи займаються прогностикою ті, котрі включені у цей процес? Чи готують сценарії розвитку подій залежно від тієї або іншої ситуації, яка може скластися?

До чого це я веду? Чи хочу применшити досягнення чинної влади?

Не хочу, тим більше, що всі досягнення влада здобула, як вона сама і підтверджує, разом з усіма, широко беручи - з народом.

Проте, і переможним фанфарам поки що не час звучати. На часі, скоріше, не констатація успіхів (що насправді є, у більшості своїй, успіхами незавершеними), а глибокий аналіз проблем і чітке визначення реалістичних кроків щодо їх вирішення.

А подібний підхід у Посланні не дуже був помітним.

Відчуваючи, що настрої суспільства зовсім не такі бравурні, президент у другій частині Послання почав довго перераховувати незроблене, не досягнуте, але потім знову перейшов на успіхи, по третьому колу зачіпаючи питання армії, мови, Церкви.

Згадав і про дипломатів, про підтримку України міжнародним співтовариством, про антиросійські санкції.

От тільки знову нічого не сказав про те, як, коли, яким чином влада має намір зняти ті «санкції», які вона наклала на власний народ, систематично підвищуючи (чи дозволяючи підвищувати) ціни, тарифи, систематично недоплачуючи робітникам бюджетної сфери, виділяючи українцям жалюгідні пенсії, стипендії та інші види соціальних виплат.

А саме ці питання гостро ставить уся опозиція. І самі такі теми зробить вона наконечником того «списа», котрим буде збивати з ніг кандидатів від влади і у першу голову - Петра Порошенка.

Чи не тому у своєму Посланні Петро Олексійович багатозначно натякнув, що на вибори підуть представники п'ятої колони, агенти Кремля.

Що тут можна сказати? Проросійськи налаштованих кандидатів вистачатиме. Але якщо оголосити всіх своїх конкурентів агентами Кремля, то можна стати посміховиськом в очах власного народу.

Тим більше, тоді, коли не даєш чіткої відповіді на ті гострі питання, які породжує життя пересічних українців, і на яких грають (інколи і спекулюючи) опозиціонери всіх мастей.

 Коли ж розсіється дим?

 

Визнавши, що багато українців незадоволені ситуацією в країні й умовами свого життя, Петро Порошенко замість конкретних відповідей на питання, які якраз і викликають невдоволення, спробував замилити очі напівфантастичними перспективами: «Дим війни ще не розвіявся над цією частиною Європи. Але крізь нього вже чітко видно - Україна може стати і стане новою історією успіху, новим простором європейського зростання.

Як сформулював це буквально днями один закордонний друг нашої країни «за останні чотири роки Україна знайшла свою ідентичність і утвердилася як динамічна європейська сила».

Можна запитати - а чи знає цей «один закордонний друг», що за ці ж чотири роки українці занурилися в таку безодню зубожіння, якої не могли собі уявити навіть при Януковичу, трясця його мамі. І що до «динамічної європейської сили» ми дуже бажаємо додати динамічний європейський добробут. Чи хоча б напівєвропейський.

Але П. Порошенко продовжував своє красномовство: «Що нам потрібно? Треба бути сміливими. Для цього треба мати бачення майбутнього. Те, що англійською мовою називається «vision». Воно у нас є.

Ми знаємо, що немає більш переконливого аргументу на користь європейської України, ніж успіх. Наступному поколінню українців маємо передати успішну європейську Україну. І саме так і станеться, якщо лише не віддамо країну до рук реваншистів, популістів і демагогів».

Останню фразу цього абзацу розшифрувати легко. Ці «нехороші» люди, ці, як діти кажуть, «редиски», певно, є конкурентами Петра Порошенка на майбутніх виборах.

У народу виникає просте питання: «А чи бачить Петро Олексійович серед своїх майбутніх конкурентів гідного політика? Чи всі вони є реваншистами, популістами та демагогами?».

Бачить. Напевно, лише тоді, коли дивиться у дзеркало.

Завершення

 

Це Послання президента до ВРУ не стало, на жаль, історичним документом. Погоджуючись з певними успіхами влади, доводиться констатувати, що проблем, які ця влада не вирішила, а інколи й породила, значно більше.

Нині Петро Порошенко воліє не згадувати головне передвиборче гасло своєї президентської кампанії 2014 року «Жити по-новому». Не згадує, бо воно викликає сильне роздратування в українців. Такого «нового» життя ніхто не чекав і не бажав.

У цій каденції дане Послання для чинного президента є останнім. І воно, на жаль, не стало ні переконливим звітом, ні переконливою програмою на ці півроку, що залишилися до виборів.

У загальних рисах уже зрозумілі обриси піар-забезпечення президентської кампанії Петра Порошенка. Зрозумілі його сильні і слабкі сторони.

Зрозуміло і те, що полегшення життя українців нам годі й чекати. І то надовго.

Послання президента не можна назвати, услід за Романом Безсмертним, «набором» слів. Але й основним державним звітом чи планом на наступне півріччя його також не можна назвати.

Найімовірніше, це був передвиборчий спіч кандидата у президенти, замаскований під Послання чинного поки що президента.

Тронної промови не вийшло.

А коли в тронній промові оратор не аналізує причин проблем і не пропонує рецепти їх вирішення, трон під таким оратором починає хитатися дедалі більше.

 

P. S. А Україна колись таки буде успішною. А українці - щасливими у своїй країні.

Жаль, що шлях до цього не полегшують ті політики, на яких народ свого часу сподівався...