Із 1-м вересня широкий загал на сей раз найгучніше привітав математик за першою освітою, колишній науковий співробітник Інституту електрозварювання імені Є. О. Патона НАН України, а нині - чинний міністр закордонних справ Павло Клімкін.

 

Щоправда, вітальне слово надійшло від нього в середині серпня і містило такі словосполучення, як «ганебні результати», «тотальна катастрофа», «бити на ґвалт». «Шокували» й «вразили» очільника МЗС останні результати зовнішнього незалежного оцінювання (ЗНО) - тестування для випускників шкіл і прирівняних для них учнів училищ та коледжів, які в такий спосіб влітку теж вперше перевіряли свої можливості.

Клімкін заявив, що згідно з відкритими даними, кожен другий випускник школи не може орієнтуватися в «елементарних математичних правилах», 48% абітурієнтів, як зазначив міністр, «не спромоглися розв'язати задачу рівня 8-го класу». За словами урядовця, якщо не буде «фундаментальних змін у підходах до викладання, стимулювання молоді та усвідомлення, що якісна освіта - це життєва необхідність, а не формальний атрибут, ми ризикуємо опинитися ніде», й Україна, як держава, таким чином може приректи себе на «периферію життя». Міністр закордонних справ заявив, що це стосується не тільки близької йому математики, але й англійської мови, історії, географії, і, що найгірше, української мови.

«Вдумайтеся! І цього ніхто не помічає!» - наголосив голова МЗС.

Що ж, хотілося б, по-перше, заспокоїти Павла Анатолійовича, по-друге, поставити нашій владі два суперзапитання і, по-третє, запропонувати доволі доступні антикризові заходи на освітній ниві. У нас же просять журналістів займатися конструктивною критикою. Далебі емоційну критику дозволив собі впливовий політик, тож нам лишається післямова. Але предметна й не менш пекуча.

Спробуймо проаналізувати

 

ЗНО - далеко не ідеальний інструмент контролю придатності чи непридатності випускників до здобуття вищої освіти. Однак, в Україні він дозволив майже повністю скасувати корупційну основу в роботі приймальних комісій, забезпечивши тим самим обдарованій молоді (зокрема, зі сільської місцевості та незаможних родин) можливість безкоштовного навчання в інститутах-університетах-академіях за рахунок платників податків. Ті ж, котрі не проходять на «бюджет» за набраними під час тестування балами, але бажають навчатися далі й мають платоспроможних батьків чи власні заощадження, з охотою приймаються на «контракт». Тоді, як раніше, навіть за Радянського Союзу, у 90% випадках був суто «контракт» і, до того ж, нелегальний. Гроші - від $1-2 тис. на щось простеньке й до $10 тис. на круті спеціальності - адміністрація вишів клала собі в кишеню.

Тестування як і, скажімо, медична діагностика, показує те, що є, й рідко коли припише те, чого немає. Й результати 2018 року не варто сприймати як щось дивне чи незрозуміле. Так, вони не надто оптимістичні, але тому є серйозне пояснення. І фахівці давно звертають увагу на чинники, що зумовлюють непомітні на перший погляд процеси у шкільних приміщеннях та вдома в учнів, котрі так чи інакше щороку виливаються у точні цифри Українського центру оцінювання якості освіти.

Дебют на тестах дітей, які пройшли профтехучилища й технікуми, дійсно потягли вниз загальний результат. І то є ще одним приводом замислитися над питанням про те, чому подібний тип навчання перетворився, перепрошуємо, на «відстійник» для бажаючих припинити серйозно вчитися після 9-го класу.

Але не лише в ПТУ проблема. Подивіться на спільну інфографіку порталів 24.ua та Освіта.ua з найкращими і найгіршими у вимірі ЗНО великими містами та областями. За основу було взято середнє значення балів зовнішнього незалежного оцінювання, отриманих учасниками тестування з усіх предметів ЗНО, окрім того, враховувалася загальна кількість тестів, складених випускниками кожної зі шкіл.

Першим став Львівський фізико-математичний ліцей-інтернат при ЛНУ ім. Івана Франка, друге місце дісталося Київському природничо-науковому ліцею № 145, третє - столичному ліцею «Інтелект». Якщо коротко, то до ТОП-10 рейтингу потрапили шість навчальних закладів з Києва, два - з Дніпра та по одному - зі Львова та Харкова. Що, власне, цілком передбачувано. Вищий рівень життя продукує вимогливе до знань юного покоління середовище і підживлює амбіції завтрашніх вступників.

А ось розкладка по областях засвідчила іншу закономірність: діти краще навчаються не там, де більше заробляють батьки, а де вдома, здебільшого, спілкуються українською мовою. Про необхідність вільного володіння літературною українською, про читання нею художньої літератури й спілкування у позаурочний і позакласний час постійно говорять теоретики освіти. Як же розуміти начальний курс і складні, а то й надскладні завдання, якщо самому собі доводиться ще й перекладати слова вчителя і текст підручника?

Саме тому, на наш погляд, пасуть задніх прикордонні Закарпатська й Чернівецька області з відчутним відсотком угорських і румунських шкіл, де наразі триває складний діалог щодо неминучої українізації основного масиву навчального матеріалу. Точно таке зауваження стосується й частково русифікованого Причорномор'я, де 2014-го українська ідея перемогла, одначе ще не набула остаточного вираження у комунікативній та мовній площинах.

Чи треба взагалі вчитися?

 

Не сяк-так відсидіти у школі, аби потім і близько не претендувати на високі бали і подальші дипломи, а докладати цілеспрямованих зусиль з метою вступу до вишу. Раніше подібне, принаймні, декларувалося, вища освіта - а її нині мають 76-79% дорослих громадян - сприймалася як ознака певного престижу і можливого життєвого успіху. Певна річ, часом справа доходила до абсурду, коли у 90-х рр. самопальні дипломи ледь не на кожному кроці видавалися сумнівними конторами. Але вивчитися прагнули якщо не всі, то майже всі.

Натомість, тепер вималювалася інша тенденція. Точніше, вона ще не накреслилася, її нам хочуть накреслити. Що, безумовно, потребує неабиякого обговорення де тільки можна і з ким можна. Інакше попередження Клімкіна про неминучу «катастрофу» і «периферію життя» стане остаточною реальністю і вироком Україні на довгі десятиріччя, а то й більше.

29 липня радник міністра освіти Іванна Коберник заявила в ефірі Еспресо.TV, що українському ринку праці потрібно лише менше, ніж половина працівників з вищою освітою. Більшість вакансій, сказала вона, вимагають рівня висококваліфікованих випускників професійно-технічних училищ.

«76% цьогорічних випускників подали заяви до ВНЗ. Хоча, якщо йдеться про потреби ринку праці, то це - обернена ситуація. Насправді, потреба ринку праці: 40% спеціальностей з вищою освітою і 60% спеціальностей, які вимагають професійної чи професійно-технічної освіти», - пояснила радник міністра.

За її словами, з цим «потрібно працювати», тобто, батьки мають пояснювати своїм дітям усі недоліки й переваги як вищої, так і професійно-технічної освіти. Наприклад, наголошувати на факторі оплати праці, розмір якої є досить високим серед багатьох робітничих спеціальностей.

Зокрема, додала Коберник, нині в Україні є надзвичайна потреба у фахівцях зі сучасного сантехнічного обладнання:

«Це - один із найбільших запитів і попитів на ринку праці. Тому що будуються величезні офісні центри, нові споруди. Монтажник сантехнічних систем - це складна професія, яка вимагає знань, зокрема, і матеріалознавства, і фізичних процесів. Щоб змонтувати велику систему опалення, водопостачання».

Виникає одразу два засадничі запитання: 1) ми не хочемо розвиватися, виводити Україну в одну з провідних високотехнологічних й економічно квітучих країн світу, де ставка робиться на інтелект? 2) якщо Україна майбутнього розглядається кимось не як порівняно самодостатня, зі значним відсотком (50% і більше) населення з вищою освітою, то ким нам тоді бути? Скромним сировинним додатком обабіч матінки Європи? Тобто, промисловість та наукові дослідження не потрібні? Складні виробничі цикли теж? Чи тут має лишитися максимально допустимий мінімум населення для обслуговування шляхів сполучення та великих, здебільшого, іноземних, сільськогосподарських латифундій?

Нехай пані Коберник не вважає, що до її слів хтось надто прискіпується. Але ж вона - офіційна особа, котра представляє центральний орган виконавчої влади. І коли з вуст таких людей лунає щось про «менше їсти», «менше вчитися»... Менше народжувати дітей, а то ще й пояснювати їм, що вища освіта зараз особливо не потрібна, тоді як, до речі, військові виші влітку навпаки оголошували через військкомати додатковий набір на низку спеціальностей, тоді хочеться реагувати словами Клімкіна.

Для вступу у ПТУ, аби стати таким потрібним, як нам кажуть, сантехніком, нагадаємо, достатньо і звичайних знань з 9-річки. Відповідно, хвилювання голови МЗС зрозуміле, проте у світлі висловлювань представниці МОН не таке й загрозливе. Чи у різних міністерств і відомств відмінне бачення українського прийдешнього?

До речі, в ефірі того ж телеканалу - акурат на День знань - відомий український економіст, член ради Національного банку Василь Фурман розтлумачував глядачам: кошти від МФ потрібні на «структурну перебудову нашої економіки». Під структурною економічною перебудовою, заявляв Фурман, розуміється відхід від існуючої зараз в Україні «низькотехнологічної, сировинної економіки», що, своєю чергою, зумовлює слабкість національної валюти.

Он як! Отже, вища освіта потрібна? І якомога більшій кількості спеціалістів? Чи «структурною перебудовою» у наших з вами інтересах займатимуться якісь іноземні фахівці? Котрі потім погодяться лишитися у нас назавжди й користати з плодів своєї «перебудовчої» праці... Такий сценарій існує, він називається китайська експансія. Певні сили давно тиснуть на Київ, аби для громадян Китаю запровадився безстерміновий безвіз. Проте, чим то обернеться для наших національних інтересів, для національної безпеки і як довго після того Україна, хай і така, якою є сьогодні, лишатиметься Україною?

До того ж, нікуди не зникає експансія російська. Та ще інші види експансій, згадувати котрі не завжди доцільно з міркувань політкоректності.

Що вирішальне? Форма навчання чи зміст?

 

Нам уже давно розповідають, що головне нібито форма. Мовляв, у сучасну інформаційну добу головне знати, як і де знаходити потрібну інформацію, а не вчити напам'ять, не «зубрити» правила і теореми. Однак, під час іспитів - а ЗНО, насамперед, слід сприймати як остаточний мегаіспит школяра - перевіряються, насамперед, знання.

У серпні-вересні в уряді багато розповідають про «Нову українську школу» (НУШ), про рекордні 1 млрд 385 млн грн. на переобладнання шкіл. Як воно виглядатиме на практиці - ще до кінця не відомо і не зрозуміло. Мультимедійні дошки, планшети й електронні підручники - чудово. Разом з тим, чи будуть вони у кожній школі, у кожному класі, і яким чином - що най-найголовніше - це допоможе українським школярам мати, принаймні, не гірші, ніж дотепер, знання, вміння і навички? Побачимо.

Освітня реформа поки що вилилася лише в обов'язковий перехід усіх дитячих навчальних закладів на державну мову навчання, що само собою дуже важливо. Зокрема, у вже згаданому Закарпатті, і не тільки. Й у додатковий 12-рік перебування в шкільних стінах.

Зарплати вчителів у державних школах

 

Команда Володимира Гройсмана одночасно з мінімальним розміром зарплати українців з 1 січня 2018 року підтягнула й грошове утримання педагогів. Ті тепер не жебраки, а малозабезпечені. Прогрес як не як, а якщо без жартів, то привід для занепокоєння. І в уряді цього не розуміти не можуть. «Ми кілька років поспіль працюємо над тим, аби підвищувати зарплату освітянам. І розуміємо, що тут роботу потрібно продовжувати», - зазначив прем'єр 1 вересня, сповіщаючи про 100%-у готовність шкіл до нового навчального року.

Проблема з нестачею фахівців Гройсманом не згадувалася. Не вважають за потрібне говорити про неї і в інші місяці року. До того, що в школу не надто хочуть іти після закінчення профільних педвузів, у суспільстві чи то звикли, чи то вкотре не бажають нагадувати. Тут ще й через 9 місяців вибори президентські, а через рік - парламентські. І з освітян мало кому хочеться потрапити під гнівний ура-патріотичний осуд та отримати тавро «зрадофіла».

Одначе, бувають ситуації, коли замовчувати кадровий дефіцит не виходить. 27 серпня директор школи № 13 з київського передмістя Гостомель Володимир Захлюпаний виставив у соцмережі оголошення про терміновий пошук одразу п'ятьох (!) учителів, педагога-організатора і чотирьох технічних працівників. У ті ж дні подібна «зрадофілія» мала місце на найбільших українських порталах з підбору працівників. Учителів шукала не одна столична школа. Зарплатня? Зазвичай, 5 тис. грн.

Ви не помилилися, 5 тис. грн. Як для новачка. Все абсолютно достовірно.

«Раб не може виховати вільну людину», - каже пані Лілія Гриневич, наш міністр освіти. Перефразовуючи ці її слова, хотілося б сказати: «А злидар не може працювати вчителем».

Педагоги звичайних державних шкіл, за словами Гриневич, знову ж таки, у нас отримують по 6-8 тис. грн., що на 2-4 тис. менше від середньої заробітної плати по Україні розміром у 10 тис. грн. (статистика Міністерства економічного розвитку і торгівлі (МЕРТ)).

Листоноша на «Укрпошті», до речі, має теж 6 тис. А мийникам вагонів на «Укрзалізниці» виплачують по 7 тис. Тому фахівці до шкіл не те що не надто йдуть, вони звідти, перепрошую, тікають. Так, саме так, панове. Тікають.

«То хто ж зараз працює вчителями?», - запитаєте ви. Головним чином, то дві проблемні категорії, але слава Господу Богу, що вони взагалі є: 1) 19-20-річні панночки на виданні після педучилищ, котрим потрібна державна робота з гарантованими декретними; 2) жіноцтво пенсійного і передпенсійного віку з розхитаними нервами й геть вбитим здоров'ям. Кого і чому вони можуть навчити?

Ось свіжий приклад. Пише киянка Наталія З.: «Я - кандидат наук. Три роки аспірантури, маю невеликий досвід викладання (півтора року у ВНЗ). Можу претендувати на 5 тис. грн. Я особисто ходила в декілька шкіл, хотіла влаштуватися. Але за таку зарплату мені та відповідальність, яку на вчителів навішують, абсолютно не потрібна».

Ці 5 тис. почнуть збільшуватися, за її словами, лише через 5 років, коли вчитель зможе здати на вищу категорію. Й так через кожну п'ятирічку. Або ж доведеться брати півтори-дві ставки. Такі приклади, звісно, є. Півтора оклади, 20-30 років педагогічного стажу. Ось лишень у тому випадку й буде середня по Україні зарплата.

Що можна зробити?

На наш погляд, заохотити не втікати від шкіл, заохотити матеріально випускників педагогічних університетів можна і без суттєвого збільшення прямих витрат на утримання освітян.

Наприклад, розповсюдити на всю територію України існуючу в окремих громадах практику пільгових комунальних тарифів для педагогів-бюджетників.

Треба пропонувати їм окреме нове чи капітально відремонтоване службове житло (у містах - в багатоквартирних будинках, у селищах та селах - приватні садиби) з правом безкоштовної приватизації після безперервних 5 чи 10 років роботи. Заперечення «А не занадто? Так усі вчителювати підуть!» не приймаються. Силовикам в Україні житло давали і дають. Й не лише у ЗСУ, й не лише під час бойових дій. Вважається, що так треба, ніхто не обурюється. Чим тоді вчителі є гіршими від прокурорів чи співробітників СБУ? Вони на державу не працюють? Від них не залежить наше з вами майбутнє?

Надзвичайно важливим також є створення сприятливого дозвільного і фіскального режиму для приватних шкіл. Все одно вони функціонують, і з кожним роком їх більшатиме. Хоче хтось навчати дітей за міністерськими освітніми стандартами, але по-своєму? Шановні представники влади, будь ласка, не заважайте йому. Перевіряйте, контролюйте, але не заважайте. І не думайте, що там можна отримати надприбутки. В Україні існують інші галузі і підприємства, за рахунок яких слід наповнювати державну скарбницю. Ревізорам є де розгулятися, аби лиш було бажання.