rss
10/17/2018
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#338

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Репортаж \ Світло роду Модрицьких

Що можна побачити за сторінками старих, запилюжених часом і пилом, метричних книг? Про що можуть оповісти вицвілі світлини, якщо з-поміж живих нема жодної душі, зображеної на старому папері? Виявляється, можна відчути подих часу, а за ним - ледь чутний пульс. Пульс роду. І якщо довго вдивлятися у пожовтілі аркуші, то на них можна побачити цілий світ. Світ Модрицьких.

 

Влітку цього року я стала свідком воістину дивовижної події. У славному місті Дрогобич (який самі дрогобиччани гордо називають «другим після Львова») до старенької дерев'яної церкви, що вже давно не чула церковних співів, бо в її стінах розмістився музей, почали сходитися десятки молодих і старих, зовсім юних і поважних мешканців цього міста, його околиць, Львова та Івано-Франківська. Їх біля церкви зустрічав тягучою і сумною піснею лірник. Ліра вітала присутніх, до кожного знаходила свою стежину.

Усі вони зібралися, аби помолитися за всіх живих з роду Модрицьких. Зібрали їх на цю, погодьтеся, дуже незвичайну подію дрогобиччанин, який зараз мешкає у Чикаго, диригент Зеонід Модрицький та відома українська письменниця, лауреат Шевченківської премії Галина Пагутяк.

 

Title Title 
 Церква святого Юра у Дрогобичі. Тепер є частиною
відділу дерев’яної архітектури музею «Дрогобиччина»
 Усіх Модрицьких неповторним звучанням ліри
зустрічав український етномузиколог, лірник
і бандурист Михайло Хай

 

Почалося все задовго до цього теплого літнього дня. Кілька років тому до пані Галини з досить незвичною пропозицією звернувся пан Зеонід. Йшлося, власне, про те, аби написати книгу про його рід - рід Модрицьких.

«Не знаю, чи взялася б я за цю книгу, якби не старенький Орест Модрицький, якому зараз 80 років. Він повів мене до своєї сестри - вона зараз найстарша - Надії Модрицької. Я подивилася на стару хату, побудовану у 1905 році, на неї, з котиком і песиком... І тоді відчула той дух!» - згадує пані Галина.

А далі були півтора року в архівах - саме звідти, з метричних книг, вона вишукувала по крупинці інформацію про рід Модрицьких. І так перед нами ожили імена 400 Модрицьких, котрі жили впродовж 1784-1939 років.

А ще були довгі розмови з родиною Модрицьких. А ще - старі, вицвілі від часу, хрести. І вдивляння у написи на хрестах - бо там також ховається пам'ять про рід.

«У цій книзі нема родоводів, генеалогічних схем, не всі Модрицькі представлені: я просто занурилась у їхній світ, щоб зрозуміти, чому Івана Франка так приваблювали дрогобицькі передміщани, викликаючи в нього симпатію», - пише письменниця.

І справді, одному з Модрицьких, Юрію, вдалося вивчити свій родовід аж до 1571 року. Вочевидь, рід сягає і дальшого коріння.

Допоки під церковне склепіння, а далі - у самісіньке небо - линула молитва за всіх живих Модрицьких, у мене було дивовижне відчуття, ніби у церковні двері йшли і йшли інші Модрицькі - ті, що вже не належать нашому світові. Певно, кожному з них було тепло на душі від відчуття того, що рід росте і множиться. І хтозна, відчуття можуть підвести. Але пам'ять про них довічно житиме у церковних стінах, бо рід Модрицьких був одним з фундаторів будівництва церкви, яку почали зводити ще наприкінці XV сторіччя. До речі, Комітет Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО вніс церкву святого Юра до списку 16-ти дерев'яних церков Карпатського регіону Польщі та України - настільки вона є унікальною.

Title Title 
 Автор книги Галина Пагутяк спілкується
з представниками роду Модрицьких, зокрема,
з пані Орестою Модрицькою
 Інтер’єр старовинної церви. Незадовго
до початку літургії за здоров’я всіх Модрицьких

 

«Багато людей не думають про те, що, от, до прикладу, мої предки це зробили. Вони над цим не замислюються. А ось служба Божа за здоров'я всіх Модрицьких інспірує таку думку: наші предки були тут, молилися тут багато сторіч тому назад, і зараз ми молимося. Наші предки то будували, і це інспірує певний патріотизм, відповідальність за нашу історію, за наше буття. Отака оказія за здоров'я певного роду, яку інспірувала книжка, що досліджує рід Модрицьких, породжує багато планів, відкриває чимало історичних шарів, лінії предків, лінії патріотизму. Це все не лежить на поверхні. Але воно має цінність», - переконаний духовний натхненник книги Зеонід Модрицький.

І, зітхаючи, скаржиться, що в Україні патріотизм ще не настільки відновився, аби люди думали про своїх предків, глибше вивчали історію.

«Працюючи над книгою, я зрозуміла, чому Франко так любив передміщан. Він же зупинявся біля їхньої церкви, коли йшов з Нагуєвичів. Дорога проходила повз будинки Модрицьких. Я впевнена, що він знав тих людей. Це були люди, які зберегли в Галичині національну ідентичність. Вони були українцями. Ніколи не зраджували греко-католицької віри. Дуже рідко хтось із них міг перейти у римо-католицький обряд. З Модрицьких була одна така гілка», - розповідає Галина Пагутяк.

Title Title 
 Триває літургія. Стіни церкви ще
добре пам’ятають своїх фундаторів
– Модрицьких
 І це – ще далеко не всі Модрицькі!

 

Впевнена, що без них, передміщан Модрицьких, місто Дрогобич було б зовсім іншим. Бо що було б, якщо б із багатонаціонального тіла України забрати якусь одну націю - чи була б Україна такою ж? Впевнена, що ні. Так і роди ткали тіло міста. Були його будівничими. Серед них - і рід Модрицьких.

«Не думаю, що один рід може перекреслити історію міста, навіть видатний рід. Треба відштовхуватися від того, що всі роди - важливі. Не треба виокремлювати когось. Усі роди - одні трішечки більше, інші - трішечки менше - важливі для історії, для нашого буття, міста, для української громади в Дрогобичі», - не погоджується зі мною Зеонід Модрицький.

Про передміщан говорили, каже письменниця, як про кримінальний елемент, маргіналів, які нічим не відрізняються від селян. Але насправді передміщани були зовсім іншими людьми. Вони зберегли українську ідентичність.

«Вони були дуже освіченими, мали свої церковні братства. А як одягалися! Коли я «підняла» акти, то побачила, що міщанин міг володіти «сукняним жупаном «нєбєского» кольору, шовковою сорочкою, тканим поясом, чоботами, шапкою. Вони одягалися, як шляхта, і були шляхтою. Принаймні, більшість із них. Потім втратили свої привілеї, бо в місті вони були не потрібні. Дрогобицькі жінки-передміщанки вбиралися на всю Галичину! Я знайшла фотографію початку XX сторіччя, на якій були зображені дві сестри Модрицькі - Текля і Марія. У них були дуже легкі спідниці з тафти, біля них - і молитовник, і квіточка. Дехто з них міг вбиратися на польську шляхетну моду. У роду є трохи спільної крові з німцями, то вони вдягалися взагалі фантастично!» - із захопленням розповідає письменниця. І зізнається - поки писала книгу, ні про що інше думати не могла. Буквально жила Модрицькими!

І справді - дівчата на світлинах одягнуті в елегантні спідниці, у 20-30 роках прикрашали голівки капелюшками.

Title Title 
 Під час презентації книги «Світ Модрицьких».
На фото – видавець Василь Габор, письменниця
Галина Пагутяк та духовний натхненник книги
Зеонід Модрицький

 Василь Габор презентує присутнім родовід
Модрицьких, який зі собою прихопила
Леся Гринців

 

А якщо згадати про права, то дрогобицькі передміщани мали їх значно більше, ніж, скажімо, львівські. Мали всі привілеї, крім, хіба, того, що не могли гнати горілку на продаж.

«Це були люди, які мали ремесло і володіли землею. Були дуже багатими. Передмістя Завіжне, звідки була їх основана маса, є і зараз, але шалено забудоване маєтками. Уявіть собі: мати землю в місті. Яке то багатство! Вони мали свій город, жінки щось продавали. Кожен із них був як не коваль, то пекар, були столяри, урядовці, священики. Переді мною відкрилася ціла поема! Я зрозуміла, чим завдячує Галичина своєю національною харизмою передміщанам, які підтримували ще й культуру в селі», - каже Галина Пагутяк.

Книга вийшла друком у видавництві «Піраміда». Власне, це - вже далеко не перша книга Галини Пагутяк, яка побачила світ у цьому видавництві з легкої руки видавця Василя Габора.

«В одному роді стільки цікавого і трагічного! У цій книзі відображено дух Дрогобича, зокрема, його околиць. Настільки сильне є відчуття оцієї передміщанської верстви, на якій трималося все українське», - зауважив пан Василь, звертаючись до присутніх під час презентації книги представників роду Модрицьких та прихильників творчості Галини Пагутяк.

Title Title 
 Юрій Модрицький – про те, що довелося
пережити представникам роду Модрицьких у часи
війни та радянської окупації
 Ореста Модрицька – засновниця унікального
приватного музею, присвяченого пам’яті її матері

 

Галина Пагутяк виписала імена 100 дітей, які померли за той час, який їй вдалося дослідити. І два роки тому в церкві Воздвиження Чесного Хреста також до неба линула молитва - але цього разу вже за 100 померлими дітьми Модрицьких. Нічого подібного досі я не бачила. Це - приклад, вартий наслідування.

Рід Модрицьких, як і всі українські роди у тяжкі часи, не оминули ні війна, ні репресії. Частину Модрицьких було вивезено у Сибір. Інші пройшли пекло катувань тут, у Дрогобичі.

Анна Корчинська-Модрицька так згадує ті страшні часи: «Одна з трагічних сторінок моєї родини - це Євген Модрицький, греко-католицький священик. Ми довго шукали його через богословську академію, з допомогою священиків. Галина Пагутяк великою своєю дослідницькою роботою, вивчивши працю Богдана Праха (я їй у цьому допомагала), знайшла розділ, де було написано про Євгена Модрицького. Обставини його смерті дотепер залишаються невідомими. Є припущення, що останніх греко-католицьких священиків, яких хотіли заманити на православ'я, везли на симпозіум до Росії. Десь у потязі його могли отруїти. Де він похований, ми не знаємо. Можемо тільки молитися за його невинну душу. Ще маленьким він пережив дуже важку хворобу. Моя бабця молилася і казала, що коли він виросте, віддасть його Богові. Так бабця його вивчила на греко-католицького священика».

 

Title
«Многая літа» у виконанні представників роду
Модрицьких та гостей заходу

 

 

Для Лесі Гринців з роду Модрицьких прихід «совітів» означав виселення всієї її сім'ї на Сибір.

«Мої батьки пережили дуже тяжке життя. Дідусь за те, що повісив прапор, отримав 15 років тюрми. Усю сім'ю нашу вивезли у Сибір. Я там народилася у бараку, в якому кожна сім'я мала по одній кімнаті. У тих кімнатах ми жили разом з козою, з курми - щоб вижити, щоб не померти. Слава Богу, що ми повернулися всі додому. Одразу нам навіть будинок не повернули, бо там поселений був комуняка, який не хотів звідти вибиратися. А коли вже суд призначив йому виселитися, він понищив усе, що міг. Закінчив своє життя у божевільні. Бог усе бачить», - з болем згадує тяжке минуле своєї родини пані Леся.

Модрицькі дуже бережуть пам'ять свого роду. Анна Корчинська-Модрицька, до прикладу, досі зберігає сорочку свого діда. «У шафі моєї бабці, коли помер дідусь, багато років зберігалася його сорочка. Дідусь був кравцем і сам ту сорочку пошив. Потім ця сорочка була багато років у шафі вже моєї мами. Тепер ця сорочка є в мене. Дідо помер у 44-му році, то можете порахувати, скільки ця сорочка може мати років. Може, колись відкриють якийсь куточок у нашому музеї, то я ту сорочку подарую. Це - так важливо, що час мине, а пам'ять про мого діда Андрія Модрицького - збережеться».

У її брата, Юрія Модрицького, натомість, зберігається дідусева парасоля, яку він не носив, бо парасоля і капелюх були ознакою приналежності до «буржуїв». І через отакі «дрібниці» можна було загриміти до криміналу.

Тим часом ще одна з роду Модрицьких - Ореста Модрицька, сестра пана Зеоніда Модрицького, створила у своєму помешканні справжній приватний музей, присвячений пам'яті матері. Чи часто ви в Україні бачили схожі музеї?

«Коли я побачила, з якою любов'ю збережені навіть учнівські зошити цієї жінки, всі світлини, мені стало дуже шкода, що люди так мало знають про цей музей. Це - класичний приватний музей. Якби він був у Польщі чи якійсь іншій країні, про нього би знали всі», - вважає Галина Пагутяк.

Title Title 
 Зеонід Модрицький розповідає, чому
так важливо знати своє походження
і пам’ятати, з якого ми роду
 Біля Зеоніда Модрицького – організатор презентації книги,
волонтер Марія Головкевич

 

А рід Модрицьких дав Дрогобичу, Україні та й, зрештою, світові справжніх синів і доньок. Чого тільки вартує постать Амалії Модрицької - вчительки і громадської діячки, багаторічної голови філій Союзу Українок у Дрогобичі та Івано-Франківську (тоді - Станіславі), члена Головної Управи Об'єднання Українських Жінок у Німеччині та секретаря СФУЖО у США. Северин Модрицький, який жив у 18 сторіччі, був чашником у Ружині, містечку на Поділлі. Ще один з роду Модрицьких - Іван-Йосип Модрицький. Народився у 1865 році. Ймовірно, був вбитий у Гошівському монастирі.

«Там є три могили, і всі мають один рік смерті. Можливо, ще колись довідаємося про це детальніше. У 19 років він вступив в орден отців Василіан, став послушником, а потім пройшов новіціат у Добромильському монастирі, з яким мене пов'язує багато що у творчому плані», - розповідає Галина Пагутяк.

І, звичайно, не можемо оминути увагою одного з головних героїв нашої оповіді - Зеоніда Модрицького, уродженця Дрогобича. Музичне навчання пан Зеонід розпочав у 13 років у дрогобицькій музичній школі в класі гри на баяні. Закінчив музично-педагогічний факультет Дрогобицького університету та Львівську консерваторію. Працював диригентом у Дрогобицькому музично-драматичному театрі, Львівському оперному театрі. Працював з камерним оркестром, побував на гастролях у багатьох країнах Європи. Був диригентом в одному з найстаріших хорів Північної Америки «Сурма». Є членом УККА, відділ Іллінойс. Батько двох доньок.

Презентація книги Галини Пагутяк стала можливою, зокрема, завдяки невтомній дрогобицькій «бджілці», старшому науковому працівникові музею «Дрогобиччина», волонтеру, співзасновникові волонтерської ініціативи «Дрогобич-Захід» Марії Головкевич. Приїхати у Дрогобич варто хоча би заради того, аби поспілкуватися з цією справжньою героїнею нашого часу - стільки своєї енергії та сил вона витратила, аби підтримати воїнів, які воюють на передовій. І продовжує цю нелегку справу до сьогодні.

І насамкінець. У книзі Галина Пагутяк пише: «Розпочинаючи збір матеріалу з абсолютно невідомої мені царини, я розуміла: щоб написати історію роду, потрібно років двадцять, хай десять. Пропустити через сито сотні, навіть тисячі людей. А от написати книгу, яка спонукатиме інших розгадувати давні загадки та інтриги, мислити, аналізувати, тобто, давати інструмент - це цікаво. В архіві я бачила, як сяють у людей очі, коли вони знаходять потрібну інформацію, дізнаються щось нове. Було б добре, якби ця книжка спонукала проводити пошуки власної ідентичності через чужу ідентичність».

Десь там на кожного з нас чекають запилюжені архіви. Чекають, коли ми візьмемо до рук метричні книги. І незнайомі імена і прізвища знову оживуть у наших руках. Зі старих світлин усміхаються такі чужі і близькі обличчя. На нас чекає цілий світ. Світ нашого роду.

«Крок до моря» – виставка українських художників

25-й Форум видавців у Львові: минуле, майбутнє і… корисні поради

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com