У Республіці Хорватія проживають лише дві тисячі українців. Як для двадцятимільйонної української діаспори по всьому світу це дуже мало. Так само дуже мало у відсотках навіть для невеличкої Хорватії (4 мільйони громадян). Але, незважаючи на таку маленьку кількість наших співвітчизників у цій країні, вони тут дуже активні і надто помітні в хорватському середовищі.

 

Сприяє цьому те, що Хорватія дуже лояльна до національних меншин і сприяє розвитку їхньої культури та мови. Також варто зазначити про особливе ставлення хорватів до українців. Наші народи поєднує багато спільного - від спільної історії до спільних страждань від агресії «слов'янських братів». І Хорватія, й Україна майже одночасно відновили державну незалежність і вибрали європейський курс розвитку.

Михайло Семенюк	Протест українців Хорватії на центральної площі в Загребі у зв’язку з російським вторгненням на Донбас

 

До 2007 року хорватські українці були у спільній громаді з русинами. Однак вирішили відокремитися, оскільки так і не знайшли з ними спільної мови у питанні приналежності до Батьківщини. Тому в 2007 році українці створили організацію «Українська громада Республіки Хорватія». Днями в Україні побував голова української громади Республіки Хорватія Михайло Семенюк, котрий охоче розповів кореспондентові «ЧіП» Юрію Атаманюкові про історію поселення та громадське життя українців у Хорватії.

- Пане Михайле, розкажіть будь ласка про організацію, яку представляєте.

- Одинадцять років тому ми створили Українську громаду Республіки Хорватія. До того часу в нас була організація «Союз русинів та українців Республіки Хорватія». Проте, на жаль, наше «братерство» не могло більше існувати, і ми були змушені розділитися. Русини стали досить радикальними і демонстрували свою вищість над українцями. Тобто, вони себе не визнавали українцями і не були патріотами України.

 

 

 Голова СКУ (в центрі) на відкритті
Української домівки у Вуковарі (2009 р.)

 

Наша громада складається з 10-ти осередків. І це при тому, що в Хорватії проживають лише близько 2000 українців. Але всюди, де вони живуть, є наш осередок і там вирує українське життя. Кожен осередок має культурно-освітнє товариство, а деякі осередки - танцювальні та співочі колективи. Також у Хорватії проживають лемки, але їх там залишилося, може, зо сто осіб. А ще маємо два українські товариства в Рієці і Спліті, що складаються з новоприбулих з України.

- Хорватські лемки визнають себе українцями?

- Безперечно. На жаль, вони досить асимільовані, майже втратили свою говірку. Тільки одиниці розмовляють нею. Вони визнають себе українцями і жодних проблем з ними не існує.

- В який спосіб і коли українці переселилися до Хорватії?

- Здебільшого - це вихідці з Боснії і Герцеговини (БіГ). Раніше на просторах БіГ проживало понад 10 тисяч українців, а зараз залишилося лише дві тисячі. Багато повиїжджали через бідність, а багато - через війну на початку 1990-х років. Коли в Хорватії в 1902-1904 роках була епідемія, австрiйськo-угoрський уряд не дав дозвіл на в'їзд українцям дo БіГ і зупинив пх у Хорватії. Вони поселилися вздовж річки Сава, що є кордоном між Хорватією та БiГ. Згодом вони асимілювалося. У Хорватії є понад 200 таких родин, що приїхали з України. Але зараз то вже змішані сім'ї. Навіть у своїх мемуарах пишуть, що то вже загублене українство. У деяких селах, зокрема, в Каніжі і Шумечі і в місті Славонський Брод проживають ще багато українців, але мову вони вже втратили. Правда, вони там танцюють українські танці, співають українські пісні, але українською вже не розмовляють.

У Боснії і Герцеговині українці формували свої оселі та часто давали пм українські назви. Таким чином вони зберегли свою мову. Майже всі священики були греко-католиками навіть у Сербії. Тим більше, вони не хотіли вінчати і хрестити у змішаних сім'ях, тому українці намагалися одружуватися між собою.

- Чи українці в Хорватії зараз мають можливість вивчати українську мову?

- Так, маємо. Хорватська держава сприяє цьому. Але через розсіяність українців не всюди можемо забезпечити вивчення рідної мови. Буває, що з деяких міст чи сіл дітей возять в інші міста, де є такі школи. Найбільше вивчення української мови зосереджено в м. Каніжа, в Липовлянах, Вуковарі і Загребі. В цих містах вивчають українську мову факультативно в другій половині дня двічі в тиждень по дві години. Але є ще така проблема, як байдужість. Діти мають вибір, що вивчати, а батьки просто байдужі. Навіть буває, що батько і мати - українці, а дитина не знає рідної мови. Отака наша реальність.

Взагалі, кожен народ, який проживає у Хорватії, має можливість створювати рідні школи за рахунок держави. Крім того, ми проводимо для наших дітей літні школи в Україні. П'ять років тому ми були в Мукачеві, а роком раніше - в Бучачі, де я проводив літні школи протягом 15 днів. Очевидно, що в Україні кращі умови для вивчення мови та пізнання української культури. І навіть оці літні школи в Україні оплачувала Хорватія. Також Хорватія всіляко нам посприяла, щоб ми поставили в Загребі пам'ятник Тарасові Шевченку на вулиці Українській. Держава нам максимально сприяє, але асиміляція робить свою справу. Зрештою, нема чому дивуватися, бо минуло 120 років після поселення українців на просторах колишньої Югославії, а це - не так мало.

Два роки тому в Славонському Броді ми створили курси української мови для старших людей. Зараз маємо на цих курсах 25 осіб. Бажаючих є значно більше. Навіть кілька старших хорватів записалися на курси.

- А ви особисто вивчали рідну мову в дитинстві чи вже будучи дорослим?

- Мої батьки спілкувалися тільки українською. До семи років я не знав іншої мови, крім української. Крім того, я постійно читаю українською. Моя дружина - наполовину українка. На жаль, не розмовляє українською, але розуміє. Наші діти, насамперед, донька, теж розмовляють українською.

- Чи маєте українські церкви або окремі парафії?

- В усіх куточках Хорватії, де живуть українці, маємо українські греко-католицькі церкви і парафії. Маємо шанованих священиків, які багато працюють для української справи.

У Загребі є греко-католицька церква, котра існує там уже сторіччями. Проте, це не є українська церква, а хорватська. Це - колишні серби, котрі прийняли візантійський католицький обряд у 1611 році, а сьогодні вони відчувають себе хорватами. В 1777 році Папа Пій Шостий заснував для них Крижевецьку єпархію, до якої ввійшли й українці. В цій церкві літургія правиться хорватською, церковнослов'янською та українською мовами. А в місцевостях, де існують наші парафії, українською.

Музичний гурт «Україна» українського товариства в місті Славонський Брод (2017 р.)	Сестри Василіянки в українській церкві в Славонському Броді на Різдво

 

До речі, українці досі проводять свої храмові свята при церквах. У мене залишилися дуже гарні спогади з дитинства про ці свята. До села з'їжджалися люди з усього світу, щоб побачити, де жили їхні предки. Приходили люди з інших сіл і міст, щоб когось побачити, зустрітися. І це завжди тримало українців. Після літургії в церкві мешканці села гостинно запрошували знайомих і родину до себе в гості.

- Чи проводите українські свята?

- Звичайно. Іноді приїжджають делегації з України і проводимо з ними спільні зустрічі. Вони дивуються, що така невелика громада проводить такі великі і розкішні свята. Кожне українське товариство в Хорватії організовує свій регіональний фестиваль. А раз на рік ми проводимо спільний фестиваль у різних місцевостях, на який приїжджають колективи з БіГ, Сербії та обов'язково один колектив з України. Торік фестиваль проходив у місті Вуковар. Приїжджав вокально-танцювальній колектив з Києва. Позаторік на фестиваль, який проходив у місті Каніжа, приїжджав ансамбль «Веселка» з Нагуєвичів. Крім міста Каніжа, ансамбль виступив ще й у Липику. Ця місцевість цікава тим, що там у 1908 році протягом місяця лікувався Іван Франко. В 2011 році в цьому шпиталі було встановлено погруддя Івана Франка. В Липику живуть лише 10 українців. Щороку ми проводимо там заходи, присвячені Каменяреві.

Голова УВКР Михайло Ратушний під час відкриття пам’ятника Т. Г. Шевченкові з автором пам’ятника Костянтином Добрянським у столиці Хорватії – Загребі	Михайло Семенюк із дружиною Санею, сином Ігорем та донькою Іриною на закритті літньої школи української мови в місті Старий Град (Хорватія, 2016 р.)

 

- На таких заходах, мабуть, готуєте українські страви?

- Звичайно. На всіх українських святах готуємо страви української кухні. Запрошують нас також хорвати на свої святкування, і ми там демонструємо свою кухню. Хочу зазначити, що ми в хорватів, зокрема, наші традиції, - на дуже високому рівні, бо маємо гарну пісню, музику, танці, одяг. Тому й запрошують нас скрізь, щоб ми прикрашали їхню забаву. Ми готуємо борщ, вареники... Показуємо свої танці і співаємо українських пісень.

- Як справи з інформаційною діяльністю? Чи маєте періодичні видання, сайти?

- Видаємо часопис «Український вісник», який виходить із 2008 року, тобто, з часу створення громади. Досі видали 55 чисел. Виходить двічі на місяць. Паралельно з паперовим випуском можна отримати від редактора електронну версію за адресою: vjesnikuz@gmail. com. Невдовзі він буде на сайті нашої громади. Видаємо тисячу примірників. Описуємо в цьому виданні про всі наші події, дещо про історію України. Виходить на аматорському рівні.

Діти з України після відпочинку в селі Церна, на Адріатичному морі	Виступає хор колективу «Україна» під керівництвом Михайла Семенюка в боснійському селі Деветіна (2016 р.)

 

- Як співіснують українці з хорватами, чи знаходять порозуміння?

- У 76-тисячному місті Славoнський Брoд, де я мешкаю, проживають 95 українців. А по всій 200-тисячній області Славонія проживають 149 українців. Я - регіональний представник українців у парламенті області. Маю право слова і голосу, коли йдеться про культуру, але не можу втручатися в політичні справи.

Бути українцем у Хорватії -велика честь, тому що нас підтримує держава Хорватія. Нас цінують, допомагають, переживають. Хорватія теж пережила війну. До речі, у відсотках найбільше на цій війні загинуло саме українців. Хорватія надає Україні значну допомогу у теперішній російсько-українській війні. У Сербії і БіГ складніше, бо там православ'я і більші симпатії до Москви.

 

Михайло Семенюк народився в боснійському місті Баня-Лука (столиця автономії Республіка Сербська). В 1987 році переїхав до хорватського міста Славонський Брод, де живе донині. Протягом 30-ти років був учасником різних оркестрів, які грали на весіллях. Оскільки Михайло Семенюк грав на весіллях у різних республіках колишньої Югославії, часто зустрічав українців, з якими приятелює дотепер. Троє братів пана Михайла мешкають у Канаді.