rss
10/17/2018
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#338

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Наша Історія \ Фрагменти з історії поселення українців в Австралії

Як український демократ-багрянівець і легіонер-петлюрівець Яків Федорович Гвоздецький майже через вісім десятків років повернувся з австралійського Мельбурна до України.

 

Тривалий час, від кінця 1990-х років, я цікавився історією поселення українців у далекій Австралії, листувався з провідними діячами українства на цьому континенті, видавав їхні спомини, шукав та систематизував різні дотичні інформації. Це були, здебільшого, фрагменти з діяльності австралійських осередків Управ Українських Громад у різних штатах, осередків Української Революційно-Демократичної партії (УРДП), Українського Вільного Козацтва (УВК), Середовища Української Головної Визвольної Ради (УГВР), Легіону імені Симона Петлюри, ОУН за кордоном, хору «Чайка», квартету «Коралі», інших творчих та мистецьких колективів. Потрапляли в поле мого зору й інформації про інші формації, що їх засновниками були з походження українці, зокрема, полтавці.

  Title
  Хор «Чайка» (Мельбурн, 1996 рік)

Один з моїх багаторічних респондентів, чоловий член ОУН, один з керівників закордонного Представництва УГВР, член НТШ Мирослав Васильович Болюх, дружина якого Марія Болюх (Глуховера) була з походження полтавкою, що його поважний архів я перебрав після його відходу у Вічність у 2012 році, писав у своїх листах до мене у 2004-му році: «...Біля мене я втратив чотирьох людей, з якими я близько співпрацював у підпіллі, ОУН і УГВР: Романа Ільницького, Миколу Лебедя, Мирослава Лабуньку і Мирослава Прокопа. Останній був для мене найближчим, ми разом багато пережили... Я хочу вам повідомити, що поважну частину свого архіву я попакую, заадресую, і Марія (дружина) вам перешле, коли мене не стане. Вам це може придатися, тим більше, що Анатоль (Камінський) писав мені, що ви є формально членом нашого Середовища. Тут старі члени дедалі більше відходять, молодь їх не заступить, а там, на Рідних Землях, знайдеться місце для нашого основного архіву...». «...Вашу книжку про (Зиновія) Марцюка я вже прочитав, бо вона мене з багатьох моментів цікавила. Ґратулюю вам, що ви зуміли від нього так багато «витягнути». В цьому сенсі Марцюк був винятковою людиною... Я хочу вам признатися, що я ніколи не припускав, що Марцюк буде таким щирим до вас... Сам Марцюк вже має купу років за собою, він - виняткова і вартісна людина... все життя присвятив фінансово-господарській політиці. І там кожний гріш мав свій розрахунок, посвідку і призначення... Зиновій (Марцюк) при цьому є скромною людиною, чесною, й він півсторіччя провадив фінансовою політикою і жодні контролі не могли собі з ним дати ради, найважливіше, що він на все мав відповідь і документи... Якби всі такі були, як він, ми б, напевно, в минулому сторіччі виграли власну самостійну державу... Хотілось би ще раз приїхати на батьківщину: на Полтавщину, місце народження і проживання Марії (дружини), відвідати вас, потім - Київ і Львів та, врешті, мій Тернопіль... Вам хочу ще раз подякувати за мої спогади».

Title Title 
 Управа української громади, Вуллонгонг
 Українське Вільне Козацтво в Австралії

 

Підсумком моїх багаторічних дослідів та листувань з різними людьми понад чотири роки стала книга під заголовком «Українська Австраліана: Полтавщина, Галичина, Боснія», яка стала своєрідним звітом мого візиту до Австралії, що відбувся у серпні 2012 року. В цій книзі мені, як я вважаю, вдалося все занотувати й згодом вибудувати свій власний підхід до висвітлення історії, чолових осіб, проблем, особливостей життя українців, розсіяних по цій далекій чужині. Епіграфом до цієї книжки вибрано досить вимовний вислів видатного українця Миколи Міхновського, уродженця історичної Полтавщини: «...Ми виголошуємо, що візьмемо силою те, що нам належить по праву, але забрано в нас теж силою. Наша нація довго нездужала, але нині вже стає до боротьби... Ніч була довга, але ранок наблизився, і ми не допустимо, щоби проміння свободи всіх націй засяяло на наших рабських кайданах: ми розіб'ємо їх до схід сонця свободи... Ми не хочемо далі терпіти панування чужинців, не хочемо більше зневаги на своїй землі. Нас - горстка, але ми сильні нашою любов'ю до України! Усіх, хто на цілій Україні не за нас, той проти нас. Україна - для українців, і доки хоч один ворог-чужинець залишиться на нашій території, ми не маємо права покласти оружжя... Вперед! Бо нам ні кого надіятись і нічого озиратись назад!»

Значний розділ книги присвячено видатному українському патріотові, землякові-лубенчанину Федорові Павловичу Габелку, який спочив у Мельбурні 25 липня 2017 року, та його родині. У книзі також йшлося про членів та визнавців Закордонного Представництва (Середовища) УГВР та ОУН за кордоном однодумців тернополянина Мирослава Болюха й закарпатця Андрія Глуханича, - Петра Кардаша, Олександра Дроздовського, Івана Керика, Дмитра Пирогіва, Богдана Подолянка, Василя Фокшана, Михайла Стратія, багато з яких знайшли Вічний спочинок на українській ділянці цвинтаря Фокнер у Мельбурні.

Особливу увагу в своїй книзі я приділив спогадам з полтавського періоду життя свого земляка, українського письменника-зіньківчанина Дмитра Нитченка, що також упокоївся у далекій Австралії. У додатках до книги мною подано стислі біографічні інформації українців, уродженців історичної Полтавщини та деяких суміжних з нею теренів, їхніх дружин (чоловіків) та нащадків - дітей, онуків, правнуків, а також надруковано, як на мене, дуже цікавий допис протопресвітера Ананія Теодоровича «Українська Автокефальна Православна Церква в Австралії і Новій Зеландії». Особливу ж увагу я приділив уродженцям історичної Полтавщини, які входили до австралійських осередків Легіону імені Симона Петлюри (ЛСП) та Української Революційно-Демократичної партії (УРДП).

Як відомо, Українська Революційно-Демократична партія (УРДП) постала по закінченню Другої світової війни на теренах Західної Німеччини з кола емігрантів, у переважній більшості наддніпрянців, вихованих, здебільшого, на ідеях українського відродження 1920-х років, як також частково з представників колишніх членів ОУН, що були послідовниками лінії Івана Мітринги. Засновниками УРДП були Іван Багряний, Іван Майстренко, Григорій Костюк, Борис Левицький. Частина членів УРДП у 1948 році створила навколо місячника «Вперед» ліву групу, яка згодом перестала існувати. Першим головою партії був Григорій Костюк, але найдовше на чолі УРДП був письменник Іван Багряний (1948-63), далі - Федір Гаєнко (1963-67), згодом - Василь Гришко (1967-75), а від 1975 року партію тривалий час очолював Михайло Воскобійник. Пресовими органами цієї партії були часописи «Українські Вісті» та «Український Прометей», як також неперіодичний журнал «Наші позиції», що виходив від 1948 року, окремі числа якого є у власному архіві автора цього допису. Чільними діячами УРДП були, зокрема, Віталій Бендер, Всеволод Голубничий, Олексій Коновал (один з чинних очільників Фундації ім. І. Багряного у США), Юрій Дивнич-Лавріненко, П. Волиняк, І. Дубилко, І. Корнійчук, А. Лисий, А. Рябишенко та інші. Між іншим, згаданий мною вище інший багаторічний голова ЦК УРДП, уродженець Миргородщини Михайло Григорович Воскобійник, 100-річчя від дня народження якого ми будемо відзначати 21 листопада 2018 року, - був головним редактором газети-бюлетеня «Ми ще повернемось!», а у 1950-х роках - автором і диктором передач українського відділу радіо «Свобода» у Мюнхені. Після переїзду у 1957 році до США пан Михайло здобув ступінь магістра у Сіракузькому університеті та докторат з історії - у Пенсильванському університеті, викладав історію Східної Європи та України у багатьох університетах США, а від 1989-го до 1992 рр. був головою Української Національної Ради Державного центру УНР в екзилі.

Title Title 
 Жіночий квартет «Коралі»
 Чоловічий квартет «Акорд»

 

Слід нагадати, що поряд з УРДП діяли споріднені цій партії - у США було створено Демократичне Об'єднання колишніх репресованих з-під Совєтів (ДОБРУС), а в Канаді - Союз Українців - жертв російського комуністичного терору (СУЖЕРО), Легіон імені Симона Петлюри, Товариство сприяння УНРаді, Товариство ОДУМівських приятелів (ТОП) та Фундацію ім. Івана Багряного.

Згідно з інформаціями Олексія Григоровича Коновала, Середовище УРДП та його вищезгадані братні організації видали цілу низку вартісних книг українською та англійською мовами про колективізацію, розкуркулювання, арешти та заслання в Сибір, голод 1933 року, бо вони були наочними свідками трагічних років комуністичної влади в Україні. Минули десятки років за межами України, й старша активна генерація в УРДП та його братніх організаціях почала помалу відходити в інший світ. Першим припинив своє існування ДОБРУС, тоді - СУЖЕРО та Легіон ім. Симона Петлюри, а з кінцем травня 2000 року члени партії УРДП-УДРП вирішили також припинити своє існування, а спрямувати решту своєї енергії, увагу та фінанси в діяльність Фундації ім. Івана Багряного, щоб допомогти незалежній Україні стати на власні ноги. Партія вважала, що не варто переносити свою діяльність в Україну, де й так уже є велика кількість партій, багато яких мають ті ж самі ідеї, що мала УРДП. Рівночасно зі створенням вищезгаданих організацій з'явилися їхні газети, журнали, бюлетені, інформаційні листки та інші пресові органи. За більш, ніж півсторіччя існування цих організацій назбиралося багато архівів та річників різних видань. Оскільки деякі організації припинили своє існування чи сповільнювали свою діяльність, було вирішено зберегти те, що ще залишилося, - архіви та річники видань, для історії, для студій та дослідів майбутнім поколінням. Річники видань вищезгаданих середовищ: «Українські вісті», «Український Прометей», «Ми ще повернемось!», «Наша боротьба», «Наші позиції», «Штурм», «Нові дні», «Молода Україна» та багато інших видань були передані до Конгресової бібліотеки США у Вашингтоні, до українського музею в Чикало, до архіву УВАН у Нью-Йорку, до Іллінойського університету в Урбана-Шампейн, в українську секцію, до Імміграційного історично-дослідчого центру при Міннесотському університеті, до Українського культурного й освітнього центру у Вінніпезі, до бібліотеки ім. Симона Петлюри в Парижі, до Фундації Українського Вільного Університету в Нью-Йорку для вислання в Україну та іншим. В Україну вислано багато вищезгаданих видань та книжок, виданих нами чи діаспорою в Києво-Могилянську академію, до Острозької академії, до державного архіву-музею в Києві, до музею ім. Тараса Шевченка в Києві та Каневі, до музею діаспори у Львові, до бібліотек у Полтаві, Одесі, Запоріжжі, Миколаєві, Харкові, Охтирці, Сумах та інших містах України...

Title Title 
 Мирослав Болюх – голова
СУОА (1959-65)
 Подружжя Марія та Мирослав Болюхів зі сином Юрком

 

Поряд з моїми зацікавленнями про УГВР та УРДП, я протягом десятків років не полишав збирати різну інформацію про діяльність окремих українців на австралійських теренах з-поза політичних середовищ. І ось одного разу, 16 березня 2008 року, я отримав лист, який написала мені моя землячка, полтавка з походження, вчителька шкіл українознавства, громадська діячка з австралійського Брисбена Катерина Керик, дружина члена осередку ЗП УГВР в Австралії св. пам. Івана Керика: «Вельмишановний пане Панченко. Ваш лист зі святочними побажаннями... я одержала й за що щиро вам вдячна та рівно ж з перших рядків мого листа прошу вас вибачити, що не могла відповісти на ваш лист вчасно... Вельмишановний пане Панченко, я щиро вибачаюсь, але про себе я напишу дещо, на що маю можливість: я народилася в 1924 році. Моє життя насправді не було легким. Ще з дитинства я пам'ятаю, що пережила моя сім'я в 1929 році на Полтавщині, хоч тоді я було 5-річною дитиною, та і під час війни, коли мені було лише 17 з половиною року, коли німці забрали на примусову працю в 1942 р. та й по закінченню війни по 3-х роках каторги нас не повернули додому й не звертали увагу на наші прохання, щоб повернути додому, до батьків, до рідних. Відповідали нам: «Ми виграли війну і не маємо фінансів вас відсилати до дому». І так ми зостались у тих самих таборах (у бараках). А коли Німеччина була розділена на 4 зони, ми зостались в англійській зоні під опікою англійського Червоного Хреста. Нас перевезли до меншого табору, дали нам роботу - шити дитячий одяг, а нас забезпечили помешканням (бараки) та їжею, і так ми прожили ще три роки. У той час у таборі ми запізнались (я й І. Керик) й ми одружились у 1947 р., а 1948 р., коли вже не мали нагоди вернутися до рідних, ми погодилися виїхати до Австралії працювати за контрактом на два роки. Відробивши контакт у фермера, переїхали до Брисбена, де і мешкаю до сьогодні, але я ніколи не можу забути, як обірвалось моє дитинство, юність, коли ще 17,5-річною дівчиною забрали на примусову працю, навіть без прощання, і я більше не бачилась зі своїми рідними - татом і мамою.

Title Title 
 Редколегія газети «Вільна Думка», 1965 рік Громадський діяч та дослідник
Голодомору Петро Антонович
Кардаш

 

Приїхали в Австралію з чоловіком, і у моєму житті почалися великі зміни й дні кращого життя, вже нашого родинного життя. Про нашу родину вже згадано в дописі «Посмертна згадка» про І. Керика в газеті «Церква і життя». Австралія - молода країна порівняно з іншими країнами. І за цей час, коли ми живемо в Австралії, маємо організовані українські громади, свої школи і церкви, де ми були активними членами, що дає нам можливість не забувати наше походження, не забувати рідних і рідні землі - рідну країну. Моя особиста контрибуція була підтримувати нашу українську громаду в Брисбені, де я була вчителькою в нашій «Рідній школі», а деякий час - і рівно ж керівником школи. А на старість залишилась вдовою, було тяжко, це неможливо забути, та й не можна нарікати, бо це є по Божій волі.

Title Title 
  Голова СУОА (1958-59) Богдан Шемет –
уродженець Полтавщини
 Священик УАПЦ в Австралії о. Микола
Сердюк – уродженець Полтавщини

 

Вельмишановний пане Панченко, чи ви думаєте із зібраного матеріалу, якщо буде можливість, видати книгу, чи щось подібне, чи можливо буде придбати й нам, чи можна буде купити? ...Моя душа не могла відважитися і написати, що мені дуже боляче на душі згадувати про своє життя... Мені було лише п'ять років, коли нас вивезли в той тяжкий, страшний період у 1929 році, який був тоді в Україні, на Полтавщині. Рівно ж були вивезені і два мої брати з родинами мого покійного тата... Напевно, вам відомо, за що нищили, карали тоді безвинних людей в ті часи, у 1929 р., на Полтавщині... З пошаною до вас, (-) К. Керик».

Останній учасник Другого Великого Збору ОУН (квітень, 1941) - визначний український громадсько-політичний діяч в Австралії, який входив до осередку ЗП (Середовища) УГВР в Австралії разом з Іваном Кериком та Мирославом Болюхом, закарпатець з походження Андрій Глуханич, з яким я зустрічався у Мельбурні у серпні 2012 року і який спочив понад три роки по тому, писав мені у 2003-му та 2008-му роках: «...Насамперед, дякуємо за прислані поштою книги «Організація українських націоналістів за кордоном». Ми вже роздали їх зацікавленим особам... Дмитро Пирогів дякує вам і просить повідомити вам, що дістав один примірник від вас... Бажаємо вам великих успіхів у здійсненні ваших планів. З великою повагою - А. Глуханич». «...Ви були ласкаві повторити бажання, щоб я подумав про пересилання вам деяких спогадів про мої переживання в час активної діяльності в підпіллі. Такі побажання й навіть інструкції були дані мені моїми зверхниками ще після повернення з України до Західної Німеччини 1948 року, і я виконав це негайно. Я ніколи не сумнівався, що навіть про особисте переживання і спільну роботу в підпіллі треба залишити достовірну інформацію. Багато з того, що написав, узгоджував для точності з моїми колишніми співпрацівниками. Для прикладу, подам хоч би спогади Василя Маркуся, який живе в Америці. Дещо про мої спогади було вже поміщено в кількох книжкових виданнях. Хочу згадати, що моїм особистим бажанням завжди було не перебільшувати свої зусилля чи досягнення в підпільній праці змагань проти наших ворогів».

Title Title 
 О. Панченко та Андрій Глуханич, Мельбурн, 2012 рік
 Світлої пам’яті Глуханич
Андрій з родиною

 

І ось уже зовсім недавно, 14 лютого 2017 року, я отримав зовсім несподіваного й дуже зворушливого листа від його доньки Христі Харуцької: «Шановний пане Панченко, наш любий муж, тато і дідо сл. пам. Андрій Глуханич залишив нас у смутку 10 місяців тому, і немає дня, коли ми, його родина, не згадуємо його і не повторюємо, як тяжко нам усім є без нього. Громада тут, у Мельбурні, також цінить його велику контрибуцію в діаспорі і не раз згадує тата і його великий вклад роботи. Читаючи вашу цікаву статтю про тата у «Вільній думці», ми були дуже зворушені, що і в далекій Батьківщині є люди, які визнають його внесок як вірного сина України. Хочемо вам дуже подякувати. Мама особливо дуже вдячна за ваш опис про татову роботу і висловлення співчуття. Тато неодноразово згадував ваш великий вклад у діяльність на добро нашої Батьківщини, і ми бажаємо вам подальших успіхів у вашій великій корисній праці. З великою і пошаною до вас - Марта Глуханич, Христина Харуцька і брат Ярослав».

Згідно з інформаціями іншого полтавця, мого старшого друга Федора Павловича Габелка, помешкання якого у Мельбурні я відвідав у серпні 2012 року, по закінченні Другої світової війни, колишні українські військовики вважали за потрібне об'єднатись у військову організацію, яка б продовжувала нести ідею боротьби проти російсько-більшовицького імперіалізму. 26 грудня 1952 року в Новому Ульмі, Західна Німеччина, відбувся Установчий з'їзд колишніх військовиків совєцької армії, на якому було створено військову організацію під назвою Легіон імені Симона Петлюри (далі - ЛСП). Після з'їзду почали створюватись крайові організації ЛСП по всіх країнах світу, куди доля занесла нашого військовика. До лав ЛСП вступали військовики, які служили в інших державах: Польщі, Чехії й Румунії, а також учасники українських визвольних змагань 1917-21 років і члени останньої української військової формації, Української Повстанської Армії. Військовики різних колишніх військових формацій, об'єднані в ЛСП, поділяли визвольну ідею головного отамана і голови української держави Симона Петлюри, який писав: «Тільки кров, пролита в обороні великої ідеї, може зробити цю ідею рідною для народу, зрозумілою для нього, близькою і святою настільки, що він не заспокоїться доти, доки не побачить її втіленою». Це й стало гаслом Легіону Симона Петлюри.

Світова централя ЛСП почала видавати пресовий орган військово-політичної думки «Штурм». Перші заходи для створення ЛСП в Австралії зробив Л. Махорин, але в 1953 році головна управа ЛСП під головуванням Григоренка уповноважила І. Чумака очолити тимчасову крайову управу ЛСП з дорученням організувати Перший Крайовий З'їзд ЛСП. Членами тимчасової управи були: І. Чумак - голова, майор О. Гончаренко, сотник, І. Гречко, І. Кириленко, С. Онішко. Контрольна комісія: д-р К. Чернецький - голова, М. Петрушевич, В. Сенчук. Суд честі - сотник Я. Коваль, С. Криволап, Т. Мироненко. З'їзд відбувся 26-27 грудня 1957 року в Мельбурні за участю 47 делегатів, які прибули з Аделаїди, Перта, Сіднея, Канберри, Ньюкасла, Брисбена, Тасманії й Мельбурна та численних гостей від комбатанських і громадсько-політичних організацій. З'їзд благословив Архієпископ УАПЦ Сильвестр (професор Степан Гаєвський). На з'їзді обрано крайову управу ЛСП у такому складі: Я. Коваль - голова, I. Шевченко, В. Найдьон, Ф. Миколаєнко, М. Тимошенко. Суд честі: І. Цегельник - голова, М. Меншун, О. Півень. Контрольна комісія: В. Стефанів - голова, В. Карюк, Безкоровайний.

Title Title 
 Зустріч полтавців різних поколінь
в Австралії – св. пам. пан Федір Габелко
та д-р О. Панченко (на світлині справа)
  Уродженець Лохвиці Яків Гвоздецький
після студій в Інституті

 

Оскільки ЛСП стояв на засадах української самостійної держави, до його членства почали приєднуватися члени молодшої генерації, народжені після Другої світової війни, які підтримували ідеї Симона Петлюри, плекали українську вояцьку думку та підтримували засади українського демократичного руху. А. Кривченко очолював крайову управу ЛСП декілька каденцій. У складі управи перебували: Г. Дворцовий, Ф. Габелко, І. Гордієнко, С. Кіт, Т. Мироненко, М. Юрченко, М. Панченко, В. Поважук, Я. Гвоздецький, В. Цибульський та інші.

У цей період крайова управа ЛСП була найбільш активною та її діяльність найрізноманітніша, зокрема, в НПВ. Члени ЛСП були діяльні в різних акціях проти російського й більшовицького імперіалізму. Сьомий Крайовий з'їзд ЛСП відбувся в Мельбурні 17 серпня 1984 року й обрав крайову управу ЛСП у такому складі: І. Чумак - голова, Г. Дворцовий, О. Комар, Ф. Габелко, А. Онішко. Контрольна комісія: С. Шведченко, М. Ваксютенко. Пізніше відбулося об'єднання ЛСП з іншою групою ЛСП і було введено в членство крайової управи ЛСП наступних побратимів: Ф. Водяницького, Д. Любчика, Б. Григоровича та П. Гріна. Членами крайової управи автоматично були голови відділів ЛСП у штатах: О. Ніколаєнко (Перт), М. Ваксютенко (Аделаїда), В. Цибульський (Мельбурн), Г. Дворцовий (Сідней), П. Грін (Канберра), М. Панченко (Брисбен). Капеланом до його смерті був о. В. Піндюра, потім - о. Н. Плічковський. У Тасманії осередок ЛСП організовував М. Меншун. Крайова управа ЛСП від 1986 року видавала журнал «Легіонер». Редактором був уродженець Полтавщини Пилип Грін, членами редакційної колегії - П. Вакуленко, І. Чумак, О. Лисенко, представниками - І. Чумак (Південна Австралія), Т. Мироненко (НПВ), О. Ніколаєнко (Західна Австралія), З. Стецюк (Вікторія). Журнал мав читачів в Австралії, США, Канаді й Англії, у час написання статті (1988) кількість його авторів збільшувалося.

ЛСП видав декілька англомовних брошур про голод в Україні в 1932-33 роках. Члени ЛСП брали активну участь в українському суспільно-громадському й релігійному житті. Тут, мабуть, доречно коротко згадати серед інших полтавців побратимів Якова Гвоздецького й Федора Габелка, - Пилипа Гордійовича Гріна (правдиве прізвище - Самофал), який народився на Полтавщині 27 листопада 1922 року та Сергія Опанасовича Онішка, що народився 23 вересня 1914 року, в селі Підлужжя, Кременчуцького повіту, на Полтавщині. До речі, Пилип Самофал (Грін) на чужині, у Сіднеї, вчителював у товаристві «Рідна школа», організував там Український клуб та Спілку Української Молоді.

 (Далі буде)

В’ячеслав Чорновіл: епоха боротьби за українську Державу За матеріалами кримінальних справ КДБ УРСР

Фрагменти з історії поселення українців в Австралії

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com