rss
10/17/2018
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#338

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Культура \ Релігія і політика \ Євстратій Зоря, архієпископ УПЦ КП: «Колись відкриються документи, як Моспатріархія готувала розкол Вселенського патріархату»

«Лише заради того, щоб бачити це, варто жити в неспокійний час», - написав мені у приватному повідомленні мій колега тележурналіст, який уважно стежить за темою Томосу. Під «цим» він мав на увазі події, пов'язані з наданням автокефалії.

 

Нам усім треба вмістити у свідомість, здається, значно більше, ніж ми уявляли та розраховували. Тут - стрімка зміна подій, тут - надзвичайне нервове напруження для вірних і посилений інтенсив із вивчення церковної історії для журналістів. Тут - серія антиукраїнських кроків з боку РПЦ та церковного правління УПЦ МП, і кроки на підтвердження українського вибору з боку Вселенського патріархату. І - війна, на жаль, церковна війна офіційної Росії та РПЦ проти отримання нами автокефалії.

Останні події та можливі сценарії розвитку церковного сюжету після отримання Томосу ми обговорюємо з архієпископом УПЦ КП Євстратієм Зорею.

- Владико, прокоментуйте призначення екзархів Вселенського патріархату в Україну. На який період вони призначені? Чи вони перебуватимуть тут постійно? Які будуть їхні дії, з ким зустрічатимуться? Де вони перебуватимуть?

- В історичних та канонічних нормах є два типи екзархів. Є екзархат територіальний, а є персональний. Територіальний екзархат передбачає існування певної адміністративної одиниці, більшої, ніж одна єпархія.

В 20-му сторіччі таким був екзархат РПЦ в Україні. Або таким є екзархат російської традиції громад Константинопольського патріархату в Європі. Але не йдеться про такий екзархат, а йдеться про персональних представників, завдання яких чітко окреслено. Це - не загальне завдання, вони мають презентувати Вселенський патріархат у конкретній справі підготовки надання автокефалії православній церкві в Україні. Підтвердженням цього факту служить те, що екзархів є два. Бо якби призначався адміністратор, за канонами не може бути два керівники однієї церковної структури на одній території. А представників може бути і два, і три, і це може бути не тільки єпископ, а й священик, і мирянин. Князь Костянтин Острозький мав титул екзарха Вселенського патріарха наприкінці 16 сторіччя. Тож, ідеться про посланців патріарха у певній справі. Щодо питань - який термін їхнього перебування та що робитимуть, то тут треба дочекатися їхнього прибуття та ставити ці запитання самим екзархам. Вони знають краще, ніж будь-хто, який повний мандат вони отримали від Вселенського патріарха.

Але ось мої передбачення. Мені здається, якщо їхнє завдання - підготувати справу надання автокефалії православній церкві в Україні, вони повинні провести тут певну роботу, а потім про цю роботу відзвітувати Вселенському патріарху. Мені здається логічним спрямувати їхню працю, щоб на найближчій сесії Синоду, який ми очікуємо 9-11 жовтня, можна було заслуховувати певні результати. Очевидно, що йдеться про інтенсивний темп процесу, а як він буде розвиватися, то треба дочекатися приїзду цих ієрархів.

- Прокоментуйте реакцію Синоду РПЦ на призначення екзархів Вселенського патріархату. Нагадаю, РПЦ заявило про «грубе втручання» Вселенської патріархії, перебільшення повноважень, яких ті, на думку РПЦ, не мають, та пригрожує діями у відповідь.

- Ми побачили не рішення Синоду, а заяву. Бо Синод РПЦ не проводив засідання у ці дні. Помітно, що це, можливо, узгоджена телефоном заява, можливо, - патріарх сам вирішив, що може, порадившись з деякими членами Синоду, ініціювати таку заяву.

Заява не є рішення. Очевидно, це - не оголошення війни, а ультиматум. Погрози. Сутність цих погроз достатньо ясно виклав митрополит Іларіон Алфєєв, який відповідає за церковну дипломатію РПЦ і є членом Синоду. Там в інтерв'ю чітко прозвучали погрози, звинувачення на адресу Константинопольського патріарха, ледь не аж до відповідальності перед судом.

І вимога прозвучала: відкликати рішення про призначення екзархів у справі надання автокефалії та зупинити саме рішення про автокефалію. Якщо рішення не буде зупинене, то РПЦ пообіцяла дії у відповідь. Найбільше, що може бути - це оголошення про певний розрив у взаєминах. Якої глибини буде цей розрив, важко сказати. Чи буде це розрив між патріархами, що означає припинення поминання за богослужінням патріарха Варфоломія, чи буде оголошено про заборону співслужіння ієрархів церков (коли буде можливість служити літургію разом священикам, але не буде можливості співслужити ієрархам). За таким сценарієм розвивався конфлікт між Ієрусалимською та Антіохійськими церквами, коли, зрештою, була оголошена заборона богослужбового спілкування клірикам.

- Я прослухала інтерв'ю митрополита Алфєєва щодо рішення Вселенського патріарха і була вражена лексикою. Автокефалію він називає «віроломним проектом, спрямованим проти українського народу». Вселенську патріархію обвинувачує у нібито привласненні прав, які їй не належали. Суцільні приниження в адрес Вселенського, я таких слів від жодного митрополита не чула ніколи. Скажіть, хоч колись із Вселенським патріархом так розмовляли?

- Для Вселенського патріархії ці заяви не є новими. В цьому дусі Московська патріархія діє 75 років від часу, коли вони намагалися в Москві зібрати Вселенський собор і зробити Московського патріарха Вселенським.

Такі заяви з боку церковного дипломата свідчать, що його особиста дипломатія - вичерпана, це все більше нагадує риторику Лаврова до світового співтовариства, ніж слова церковного ієрарха. Всі оцінюють ці інтерв'ю, як таке, що має дуже мало спільного з богослов'ям і дуже багато спільного з політикою.

- Вони постійно лякають розколом або навіть порівнюють великою схизмою 1054 року між Сходом і Заходом.

- Я звертаю увагу на термін, який вони вживають, - що «станеться розкол». Термін «станеться» передбачає якусь знеособленість. Ось так, як колись радянські екскурсоводи говорили про зруйновані більшовиками храми, що «на жаль, храм не зберігся». Ось так, взяв сам собою й не зберігся: не його зруйнували, а він не зберігся.

Так ось те саме говорять про розкол, що «розкол станеться». Розкол не стається, розкол хтось чинить. І коли Москва каже, що вона побоюється, що станеться розкол, то цим самим вона свідчить, що вона готова це робити. Так ось, всі ті заяви і вся та пропаганда, яка була навколо слова «розкол» і «провини за розкол», яким ми були свідками і чули все це протягом останніх 30 років, все це буде свідченням проти них. Бо коли вони кажуть, що гріх розколу не змивається мученицькою кров'ю, то хай замисляться, що це стосується не тільки опонентів, коли вони це використовують проти опонентів, а це стосується їх. І тому хай замисляться: на кому буде відповідальність і хто відокремиться від єдності церкви.

Судячи з того, як розвиваються події, насправді максимум, що може бути, - це відхід самої Московської патріархії від спілкування. Тобто, не станеться розколу церкви, не станеться.

Якщо вони відійдуть від спілкування, то вони відійдуть. І це буде їхня провина й їхня відповідальність, щоб врегулювати цю проблему. І то це станеться насправді ненадовго, тому що розділення 1054 року між Сходом і Заходом мало дуже глибокі причини і віровчительного, й обрядового, очевидно, що і культурного і політичного характеру. І тому порівнювати нинішню ситуацію з цією немає жодних підстав.

А те, що між церквами були і чвари, і розділення, і суперечки, історія нам про це свідчить. І, проте, це не підривало в цілому єдності церкви. Ось як, наприклад, російська церква в своїй історії протягом десятиріч була розділена: російська православна церква за кордоном і російська православна церква в Радянському Союзі. Одне одного не визнавали, не спілкувалися, вважали одне одного неправильними, неканонічними структурами. Змінився час, змінилися зовнішні умови - і вони об'єдналися.

І тому зміняться зовнішні умови, навіть якщо Московська патріархія піде на розкол, - це буде недовго, тому що після зміни зовнішніх умов вона повернеться до єдності з православ'ям, бо іншого шляху для неї не буде. Але колись зміниться політичне керівництво в Кремлі, яке, очевидно, не здатне до відповідної реаліям оцінки і яке живе в своєму світі.

Путін не вічний, як не вічними були ні Сталін, ні Гітлер, ні Ленін, ні всі інші диктатори і душогуби. А після нього буде стояти питання вже про те, чи збережеться Російська Федерація як єдина структура. І в цих умовах амбіції Московської патріархії вже не будуть нічим підкріплені. І тоді вона буде шукати підтримки від світового православ'я, щоб зберегти свою єдність і вона буде потребувати такої підтримки.

Тому і з цього боку великої загрози немає, бо треба не тільки дивитися на загрозу, а треба дивитися, яка загроза є, якщо все залишити у нинішньому стані. Бо моє глибоке переконання: чому ще, окрім всього іншого, Вселенський патріарх діє так, як він діє? Тому що Московська патріархія поставила під загрозу єдність православ'я, коли відмовилася взяти участь у соборі на Криті, а потім відмовилася визнати цей собор навіть постфактум.

І фактично розділення вже є. Немає єдності. І патріархи вперше зустрілися після тих подій довкола Критського собору. І я думаю, що вони ще б довго не зустрілися. Я думаю, колись, як були відкриті свого часу документи про те, як Московська патріархія разом зі сталінським урядом готували 8-й Вселенський собор у 1948 році для того, щоб наділити Московського патріарха титулом Вселенський. Відкрилися ці документи.

Так колись відкриються документи й про те, як Московська патріархія разом із кремлівським урядом готують свій всеправославний собор, бо вони його готують. Це - моє глибоке переконання. Щонайменше, готували дотепер для того, щоб себе оголосити центром православ'я, відсунувши Константинопольського патріарха і відхиливши його історичні канонічні прерогативи.

І якщо не завадити Московській патріархії це робити, вона це буде робити так само, як провадить агресивну політику Путін. Бо, якщо агресора не зупиняти, він буде рухатися далі доти, допоки або не досягне своєї мети, або не буде зупинений на іншому рубежі.

І тому Україна й українське церковне питання - це є питання, насправді, збереження єдності православ'я, правдивої єдності від гегемоністичних планів, які має Москва - і церковні, і політичні щодо православ'я. І тому божий промисел веде Вселенського патріарха і Україну, і цілу церкву в правильному напрямку. І всі ті перешкоди, які будуть ставитися на цьому шляху, не будуть мати успіху.

- Одним з інструментів Москви, Кремля завжди було долучати для озвучення своїх меседжів, так би мовити, експертів, орендуючи їх під різними дахами - під німецьким, під німецько-фінським дахом. І один з таких експертів, який нещодавно проголошував, що УПЦ КП - така мала, мовляв, що давати автокефалії нема кому, тепер він раптом покритикував Кирила і сказав - а чи не зробити нам митрополита Онуфрія його наступником? Оскільки такі «говорящіє голови» не кажуть нічого просто так, то хотілося б знати, яка ваша думка, з чого раптом випірнула ця пропозиція? Всі кажуть, що ймовірною є відставка патріарха Кирила, що Москва його поставила - Москва його і прибере. Всі думають на Тихона Шевкунова. Чому раптом спливла кандидатура Онуфрія, це була просто хвора фантазія людини чи що?

- Ні, ні, тут, я думаю, є дещо більше. Як там не було б, але, якщо порівнювати митрополитів Онуфрія і Тихона Шевкунова (ймовірний наступник патріарха Кирила - авт.), то митрополит Тихон є ініціативна особа й особа самодостатня. Особа, яка може, здатна генерувати ідеї й організаційно працювати для втілення їх у життя.

Митрополит Онуфрій, його найбільш явна риса - це слухняність. Хтось оцінює це позитивно, хтось оцінює негативно Він не генерує ідей, він не може робити якихось організаційних заходів, щоб втілити у життя. Але він - слухняний до волі керівництва, яке стоїть ієрархічно вище від нього. І такий ієрарх як московський патріарх для російської влади був би значно кориснішим, який би благочестиво виглядав, до якого б особисто не було, як-от до патріарха Кирила, претензій у тому, що він бере участь у якихось фінансових оборудках чи ще в якихось речах. Особисто до митрополита Онуфрія таких претензій немає.

Але він не буде заважати своєю ініціативністю владі через церкву здійснювати свої плани. Бо допоки митрополит Тихон є митрополитом, то він може бути більш слухняним до влади, але якби він став патріархом, то як патріарх він би був змушений захищати вже інтереси церкви. Навіть перед обличчям держави, бо навіть у радянський час, не багато людей про це знають, але навіть ті патріархи, які, здавалося б, були повністю слухняними, дозволяли собі перед владою робити певні демарші.

- За моїми даними звідусіль, нам мають у Томосі прописати повну автокефалію, тобто, патріархат. А тут у медіа з'явився такий сценарій - мовляв, спочатку на синоді відновлять митрополію Константинополя. Мені цей сценарій здався дивним, тому що, коли нам обіцяють визнаний патріархат, вищу форму визнання, то ставити питання про митрополію нелогічно. Як ви прокоментуєте тему митрополії?

- Тема митрополії - не нова, вона дуже давня насправді. І є певна кількість людей, які вважають такий варіант кращим. Але чому, на моє переконання, насправді це не є кращий варіант, і Константинопольський патріархат не буде реалізовувати цей варіант у такому вигляді, в якому, можливо, хтось очікує чи уявляє, зокрема, й з експертів. Повноцінне створення митрополії передбачає, що Константинопольський патріархат входить сюди в Україну як юрисдикційна одиниця. Виникає питання: на якій базі створюється ця митрополія? Хто буде в цій митрополії? Хто буде архієреями, хто буде священиками, які парафії будуть належати до цієї митрополії?

- Колишній Московський патріархат.

- Добре, залишиться Московський патріархат, окрім тих, які б увійшли у цю митрополію. Київський патріархат де буде? Залишиться. Автокефальна церква де буде? Залишиться. Досягається єдність у православ'ї в Україні?

- Ні, звичайно.

- Не досягається, навпаки - замість того, що у нас зараз є три великі православні юрисдикції (ба, є ще багато дрібних, про які можемо не говорити, але вони є), складається вже чотири. Причому, четверта юрисдикція - Константинопольського патріархату з авторитетно-зовнішнього арбітра силою обставин перетворюється на частину протиборства і частину протистояння...

- На конкурента...

- І це лише ускладнює конфлікт на фоні того, що, очевидно, Москва буде протестувати. Другий аспект. Українська держава зверталася до Константинопольського патріарха з проханням про автокефалію чи про митрополію?

- Автокефалію.

- Про автокефалію. Від держави залежить - реєструвати чи не реєструвати нову структуру? Від держави. Держава буде задоволена тим, що замість автокефалії складається ситуація з неясною перспективою, яка вносить ще більше непорозуміння у стан справ, який і так є складним? Очевидно, що не буде зацікавлена.

Ще один фактор. Не треба забувати, що при всьому тому рівні толерантності, який має турецька влада до Константинопольського патріархату, принципова позиція турецького уряду (і це, навіть, не залежить від політичної кон'юнктури, а це закладено, скажімо, у ті світські основи республіки, які були створені ще Мустафою Кемалем Ататюрком) - ставитися офіційно до Константинопольського патріархату як до патріархату грецької національної меншини на території Туреччини. Очевидно, що це - не тільки патріархат грецької національної меншини, його юрисдикція є дуже широкою. Але позиція Туреччини полягає у тому, щоби не надавати цій зовнішній частині Константинопольського патріархату якогось великого значення. Розширення прямої юрисдикції Константинопольського патріархату за рахунок України, як воно буде оцінене турецькою владою? Важко спрогнозувати.

Тому мотивація внутрішня тих, хто говорить про митрополію, зрозуміла. Бо психологічно складно від перебування у Московському патріархаті ввійти в єдність із тими, хто ще вчора був Київським патріархатом. Складно. Тому що до цього ми, Київський патріархат, ними вважалися неканонічними, тобто - якогось такого другого порядку, що вони - канонічні, а ми - не канонічні. А тут виявляється, як вже, по-суті, у доповіді патріарха про це прозвучало, що всі - не канонічні. Всі тією чи іншою мірою, в той чи інший спосіб порушили канони. І тому сказати, що це - однозначно права сторона, а це - однозначно винна сторона - дуже складно. І тому зрозуміло, що хотілося б їм з однієї канонічної структури перейти в іншу канонічну структуру, але яка вже не буде залежати від Москви.

Але на ситуацію треба дивитися ширше, значно ширше, і бачити всі наслідки на далеку перспективу. І тому я переконаний, що може бути з боку Константинопольського патріархату приблизно те, що (це цитується і патріархом зокрема) було в Томосі 1924 року щодо Православної автокефальної церкви Польщі. А там сказано, яка основа - канонічна, яка мотивація, чому Константинопольський патріарх цій церкві надає автокефалію? А тому що відділення митрополії Київської і залежних від неї митрополій Польщі і Литви від патріаршого престолу було не за приписом канонічних правил.

Тобто, якщо буде йтися про митрополії, то буде йтися так, фігурально. Що ось митрополія наша була, вона була неканонічно відторгнута, і цей факт ми не визнаємо, і тому ми своїй митрополії тепер надаємо автокефалію.

Ще один приклад - це Томос чехословацькій церкві. Бо Константинопольський патріархат в 20-х роках надав чехословацькій церкві автономію від себе. Але після Другої світової війни російська церква за угодою зі сербською церквою прийняла у свою юрисдикцію Чехословацьку єпархію і в 1951-му році надала їм автокефалію. І фактично ця церква була визнана автокефальною з боку російської церкви і союзних з нею церков, не визнана Константинополем. Константинопольський патріарх уже наприкінці 90-х років визнав автокефалію чехословацької церкви. Але як там прописано: що ось наші попередники у такому-то році надали статус автономії, а тепер ми, бачачи, що ця церква зросла і зміцніла, вирішили, оскільки вона звертається, надати їй статус автокефальної. Тобто, фактично чехословацька церква не входила у Константинопольський патріархат у статусі автономної церкви до того, як отримати Томос про автокефалію. Але Константинопольський патріархат викладає ситуацію таким чином, що це - наша автономна церква, і ми їй даємо автокефалію.

Тому так само може бути у рішенні, викладеному в Томосі, сказано, що це - наша митрополія, і ми їй надаємо автокефалію, оскільки вона про це просить. Але як нова церква, нова юрисдикція, митрополія тут, я переконаний, не з`явиться.

- Я вважаю, що, коли нам «засвітив» свій патріархат, плутатися під ногами у Вселенського і просити митрополію замість патріархії є явним пониженням, щоб себе «прилаштувати». Але тут багато ще залежить від того, чи зможе ваша церква поділитися чимось із братами з УПЦ МП. Церковні апаратні ігри є завжди, завжди будуть і в Єдиній Помісній, а ви готові бути чесними співбратами і сказати - от є Єдина церква, але ось вам ось це, це і це? Так, щоб вони сприймали цю церкву, як свою, також?

- Я завжди казав, відповідаючи на те, що буде після Томосу: якщо ми беремо аналогію рани розколу, то як залікувати рану? Зшити можна за кілька хвилин, заростає за кілька тижнів або й за кілька місяців. Шрами можуть залишатися навіть на все життя.

Тому перший етап - це зовнішнє єднання. Є Єдина помісна церква, ми в ній - єдині. Другий етап - це «зростання», щоб ми зрослися, щоб ми ближче познайомилися одне з одним, щоб ми відчули одне в одному братів і сестер. І з цієї точки зору, логічно, ми ставимо собі подібні питання - я неодноразово чув від патріарха ці розмірковування.

Зараз ми ставимося одне до одного так тому, що ми є різні. Ми - на одному боці, хтось - на іншому. Тоді ми будемо єдиною церквою: якщо б ми щось робили проти інших, хто не був колись з нами, але тепер з нами, то це вже буде робитися не проти інших, а проти себе самого! Ми будемо ослаблювати свою церкву чи ми будемо її зміцнювати?

Можна теоретизувати, але ми беремо, як приклад, життя Київського патріархату. Воно - теж складне. Від 92-го року від об'єднавчого собору патріарх завжди робив і робить все для того, щоб церква була Єдиною. І ніколи від нього не виходило жодних речей, які б ослаблювали чи розділяли церкву, зокрема, й за тим, хто звідки походить.

У нас є єпископи, які були висвячені в автокефальній церкві, які прийшли в єдність з Київським патріархатом, і вони - наші єпископи. Ми їх не розглядаємо, що це - єпископи Київського патріархату, а то - автокефальні єпископи. Всі - єпископи Київського патріархату. Всі, хто хоче і бажає працювати на розвиток Єдиної Помісної православної церкви, чесно хоче працювати, внутрішньо, не з якоюсь затаєною метою чи чиїмось завданням. Тому що будуть і такі. І це не треба забувати, бо досвід автокефальної церкви і досвід Київського патріархату свідчать, що Москва буде скеровувати спеціально всередину таких, які б шкодили розвитку церкви, на жаль, так є.

І тому завдання керівництва церкви, з одного боку, і віруючого народу, з іншого боку, - все, що є на благо церкви, підтримувати, а якщо виявляється щось, що шкодить церкві, то це зупиняти і намагатися або людину переконати чи групу людей, або вживати якихось певних заходів.

І тому, тою мірою, якою від нас залежить, і якою мірою залежить особисто від мене, ми будемо робити все для того, щоб ми були Єдиною церквою. І зрозуміло, як я сказав, що шрами можуть залишитися на все життя.

- Якщо відомих священиків УПЦ МП залишити на становищі студентів, це також буде знаком для інших священиків, що «ваше місце - десь під лавкою», ну якщо говорити відверто.

- Кожен, хто хоче працювати, знайде в церкві своє місце. Митрополит Філарет був екзархом України і місцеблюстителем патріаршого престолу, а став заступником патріарха і просто митрополитом Київським, і просто єпархіальним архієреєм і працював, розвиваючи церкву. І коли настав час, його Українська церква обрала патріархом.

І тому я особисто підходжу до питань зростання і кар'єри з такої точки зору: якщо щось з милості надається, то воно так само може і втратитися. Чи керівник помінявся на іншого, чи милість змінилася на ненависть - і як тобі дали, так від тебе заберуть.

А якщо ти працюєш, то плоди твоєї праці є тим, що ніхто не може ні відібрати, ні заперечити - навіть вороги.

От щодо патріарха - навіть вороги визнають, ті, хто його особисто не люблять, навіть ненавидять, але визнають, що дійсно це - людина, яка зробила багато для розвитку церкви, особливо в таких несприятливих умовах. І це ніхто не дав йому з милості, ніхто не приніс і не сказав: ось вам парафія, ось вам єпархія, ось вам монастирі, ось вам духовні школи, керуйте.

І тому, якщо людина здатна, в українській церкві вона себе реалізує. А якщо є амбіції, але немає здатності, то треба більш адекватно підходити до амбіцій.

- Останнє запитання. Ви вірите, що Російська церква колись, як блудна донька, прийде до Єдиної Помісної церкви України, впаде на коліна та попросить пробачення за все, що коїть над нами. Хоча б через сто років?

- Вона попросить пробачення значно раніше.

Автор: Лана Самохвалова, Київ

Джерело: «Укрінформ»

США підтримують боротьбу України за автокефалію

 

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com