rss
10/17/2018
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#338

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Пам’ять \ Постать \ Право безправних Левка Лук’яненка: Бог, людина, республіка (частина II)

Продовження.
Початок у № 34

Ми продовжуємо нашу розповідь про Героя України Левка Григоровича Лук'яненка. Цього разу йтиметься про те, чим ця Людина-Легенда переймалася після закріпленого на папері відновлення української державної незалежності.

 

Настання доленосної години «Х» у суботу, 24 серпня 1991 року, вчорашні політв'язні наближали що було сили. З-поміж них Лук'яненком, ще на засланні заочно призначеним очільником Української Гельсінської групи, творилося нове суспільно-політичне середовище. За його власним визначенням, правого спрямування. На відміну від центристського, загальнодемократичного Народного Руху, «серед керівництва якого був не один сексот КДБ».

Гельсінська група швидко переросла в однойменну спілку, а та незабаром стала основою Української республіканської партії (УРП), від імені якої обраний у 90-му нардепом Лук'яненко, одночасно з Чорноволом, вирішив висуватися в президенти. Впритул наблизитися до перемоги у них не вийшло і, користуючись безпорадністю й недосвідченістю обох справді популярних кандидатів, новачків у великій політиці, 1 грудня 1991 року загартований в апаратних ігрищах Леонід Кравчук без зайвих зусиль став першим після Михайла Грушевського законно обраним президентом. Разом з тим, кожен із зареєстрованих учасників перегонів, і пан Левко тут не був винятком, зміг використати короткотривалу виборчу кампанію для ознайомлення мільйонів українців із власними поглядами і моделлю тієї ідеальної країни, яку він вбачав за необхідне втілювати в життя.

«Пан кандидат»

 

Загалом, президентська програма Лук'яненка Л. Г. мало чим відрізнялася від поглядів інших кандидатів, навіть від передвиборчих обіцянок того ж Кравчука. Усі тоді говорили приблизно одне й те саме: приватизація, земельна реформа, відмова від рубля, міцний оборонний блок, Конституція тощо. Звісно ж, були і відмінності. Розпорошені у виступах, листівках і брошурах, а пізніше розширені та поглиблені автором у філософській монографії «Національна ідея та національна воля» (2006).

Основою побудови вільної України голова республіканців вважав традиційний козацький лад, витоки якого йшли з часів дохристиянських вірувань. Успішна держава, наполягав він, неможлива без легких і зрозумілих процедур зміни влади, всебічно забезпеченої родини, можливості прогодувати себе за рахунок рідної землі, чистого довкілля, захищеного зовнішнього кордону. Навколо них і оберталася політична діяльність Лук'яненка що до 91-го, що після. Біля них він, власне, «порався» як політик.

Нові суспільні відносини, за Лук'яненком, були б неможливими без відмови від вождизму (тому й res publica). Він ніколи не прагнув стати франковим Мойсеєм, не мав наміру ставити добробут і розвиток нації в залежність від однієї, окремо взятої людини, якою б видатною чи впливовою вона не була.

Становище звичайних громадян і громадянок прочитувалося як першочергове і в зафіксованих обіцянках Лук'яненка-кандидата. Деякі з них хтось розцінив як дешеві трюки, деякі з часом виявилися реалізованими протилежними до УРП політсилами. Щось в Україні і досі є предметом обговорення, тоді як всередині Євросоюзу вважається чимось буденним.

Наприклад, закриття Чорнобильської АЕС представник республіканців у випадку обрання на найвищу державну посаду зараховував до «перших кроків». А всеохоплююче роздержавлення радянських підприємств пропонував провести точно так, як воно потім формально і відбувалося, дарма що шляхом нечуваних зловживань і шахрайства. Принаймні, написано було правильно: «Усе державне майно, що підлягає приватизації, розподіляється в обмін на державні цінні папери, якими безкоштовно наділяється кожний громадянин України».

До першочергового - тоді восени 91-го - Лук'яненко зараховував нашу нинішню децентралізацію («здійснюється реформа податкової та бюджетно-фінансової систем, змістивши центр ваги на користь регіональних бюджетів») і перезріле впровадження прозорого ринку землі. «...З таким розрахунком, щоб уже з весни 1992-го року кожен селянин мав змогу за бажанням отримати земельну ділянку і вільно вибрати форму господарювання», - йшлося в основних положеннях його програми.

Безкоштовно віддавати землю у власність кандидат пропонував «тільки громадянам України - безпосереднім виробникам сільськогосподарської продукції, з правом продажу через 10 років», тобто, тим «хто працює в сільському господарстві і проживає на даній території».

З метою захисту материнства і дитинства, а також для подолання демографічної кризи «запроваджується система пріоритетного працевлаштування жінок на нешкідливих виробництвах та виробництвах з вільним режимом роботи; у найближчій перспективі законодавчо визнається домашня праця жінки-матері за державно важливу з оплатою з бюджету».

Неймовірно знаковим, особливо зараз, є те, що на поч. 90-х рр. Лук'яненко відкрито виступав за збереження ядерного статусу України. Роззброїмося, «поетапно» перетворимося на «без'ядерну зону», казав він, але не раніше за інших членів світового ядерного клубу. На його думку, поспішна відмова від атомних боєзарядів, супроводжувана забороною на ядерні дослідження та закриття задіяних у даній галузі величезних підприємств, не лише поставить під загрозу національну безпеку новонародженої держави, а й завдасть значної шкоди економіці. «...Позаяк Україна - учасниця виробництва ядерного потенціалу, то вона не може відмовитися від нього раніше, ніж буде досягнуто всесвітнього атомного роззброєння», - писав політик у статті «Українська армія: як її створити?».

Саме ж нове українське військо він бачив професійним, контрактним. На службу пропонував набирати виключно добровольців-громадян України, а спрямовані сюди Кремлем чужинці мусили б вирушати до себе додому.

Що стосується безпосередньо президентських виборів-1991 й тактики і стратегії не пов'язаних з минулою системою кандидатів, то якби вони справді хотіли привести до влади когось зі свого кола (Чорновола, Лук'яненка, Юхновського, Табурянського), а не ставлеників влади (Кравчука, Гриньова), то слід було зіграти в гру «Усі проти Кравчука» й подбати про неодмінний другий тур. Чисто технологічно то можна було би зробити і при чотирьох опозиційних гравцях, тим більше, що повсюдно панував гострий запит на нові обличчя, а ранній Леонід Макарович, нехай і «перефарбований», уже не мав підтримки всесильного союзного Центру, і, звичайно ж, не був пізнім Леонідом Даниловичем, котрий все одно мусив йти на другий тур. Дарма, що на зручних для себе умовах.

Кравчук опинився би у другому турі з виразним опозиціонером - Чорноволом або Лук'яненком, який, до речі, посів третє місце - якби незалежні претенденти на президентські клейноди не топталися, здебільшого, у Києві та трьох галицьких областях, а рівномірно розподілили між собою всеукраїнське електоральне поле: Західна Україна хай би так і лишалася за В'ячеславом Чорноволом, де він зробив собі ім'я на чолі Львівської обласної ради; Центр можна було б віддати Лук'яненку; Схід лишився би за самородком соціал-демократичного спрямування, творцем «Народної партії України» - Леопольдом Табурянським із Дніпра.

Потенціал був, але лишився невикористаним. Скажімо, у Харківський і Херсонській областях В'ячеслав Максимович у першому турі набрав неочікувано високі 19% і 18% відповідно. В Хмельницькій, Кіровоградській, Миколаївській - по 15%, у Києві та на рідній Черкащині - по 25%.

Однак, кандидати-опозиціонери таких домовленостей не мали. А відтак, у них не було спільного штабу, й разом з ним і бажання за будь-яку ціну влаштувати Кравчуку другий тур.

Тим часом майбутній президент підійшов до обрання своєї персони значно ґрунтовніше. Й про всяк випадок подбав про справжнісінького, як би ми сказали сьогодні, спойлера. Принаймні, складається таке враження, що голоси Чорновола мав відтягувати теж львів'янин, теж титулований опозиціонер - голова Народної Ради, вчений-фізик Ігор Юхновський, котрий хоч і подавався як безумовний моральний авторитет і людина з ім'ям серед інтелігенції, однак особливих амбіцій ніколи не мав. Що не завадило йому в 92-му стати віце-прем'єром. Чи не як «розрахунок» за підігрування кандидату від партії влади на виборах? Дехто наполягає, що так.

Є й такі, хто Лук'яненка також зараховує до групи сприяння кандидата Кравчука. І факт лишається фактом. Левко Григорович почав грати за себе, точно так само, як на перших демократичних виборах президента Білорусі вчинив Зенон Станіславович. Чи то пак як вчинили Станіслав Шушкевич і Зенон Позняк, які теж не змогли порозумітися між собою й кожен по-своєму дали обратися Олександрові Лукашенку.

«Пан опозиціонер»

 

В опозиції Лук'яненко був завжди. Лишався він там і після 2004, і після 2014 років, попри те, що як міг підтримував обидві революції. Досягнення повсталого люду завжди відокремлював від кон'юнктурників, ласих всістися на бюджетні потоки, не кажучи про те, аби привласнити собі чужі досягнення.

А в 90-х республіканці з більшості питань взагалі дотримувалися достатньо непримиренної позиції. Тому лідер їхній довго їздив на партійних «Жигулях», а офіс УРП розміщувався не по цей - президентський, урядовий - а по той бік Хрещатику, на Прорізній.

«До Лук'яненка та УГС-УРП йшли «навіжені» націоналісти, що не шкодували себе і своїх сімей. До Драча й РУХу пішли всі ті патріоти, які прагнули демократизації, не ризикуючи (чи майже не ризикуючи) посадою та побутовими благами, - пояснював ситуацію провідник. - Республіканець - опозиціонер, націоналіст, радикал. Це - той, проти кого спрямована вся державна машина. Це той, хто не має шансів обійняти державну посаду, але має шанси вилетіти з роботи і залишити свою сім'ю без хліба. А їм цього не хотілося. Вони стали до влади в таку опозицію, щоб і критикувати владу, і не дуже, щоб і боротися за демократизацію і не ставати дуже поперек горла владоможцям».

Відмову від ядерної зброї Лук'яненко сприйняв болюче, але комплексно. Чудово розумів та розтлумачував з доступних трибун, що не лише про екс-комуністів київських йдеться. А й про глобальний опір становленню молодій державі на Дніпрі, де процес деколонізації набув рис, загрозливих для тих, хто донедавна теж волів бути імперією.

«Україна капітулювала», - так політик висловлювався щодо ситуації 1993 року. Капітулювала внаслідок «міжнародної змови» перед, здавалося б, найрозвинутішими та найпрогресивнішими міжнародними партнерами, що, як ми вже тепер змогли пересвідчитися, обернулося відчутною диспропорцією сил у нашій протидії російській агресії. А тоді Київ мав віддати Москві близько 2,3 тис. ядерних боєзарядів, оскільки, як наголошував пізніше Лук'яненко, «Велика сімка (Велика Британія, Італія, Канада, Німеччина, США, Франція і Японія) висунула Україні ультиматум: або Україна відмовиться від атомної зброї й опуститься в категорію без'ядерних держав, або Велика сімка оголосить Україні повну економічну блокаду». На Заході чомусь вирішили, що ядерні українські сили є значно небезпечнішими за ядерні російські, й з нашого боку не знайшлося нікого, хто міг би застерегти євроатлантичну спільноту.

Мляве ставлення до захисту національних інтересів було не єдиною причиною, через яку Кравчука і Кучму лідер республіканців не «перетравлював» органічно. Стверджував, що вони та їхнє оточення «запровадили бандитські методи керівництва економікою і загальмували створення середнього патріотичного класу». Як наслідок, червоні директори, сільські феодали і новонароджена організована злочинність «виявилися значно потужнішими від національно-державницьких сил».

Своєю чергою, Лук'яненка обидва Леоніди також намагалися постійно стримати, обмежити, ізолювати. Перший - відрядив у почесне «заслання» до Канади, другий - здійснив дві спроби позбавити Республіканської партії. Могло бути й гірше, однак від остаточного усунення республіканця № 1, вочевидь, врятувала його відкрита співпраця з Юлією Тимошенко та Віктором Ющенком. За Лук'яненка відплатили би жорстко, і зумовлені таким для когось бажаним, але, водночас, надто недалекоглядним кроком події могли би перевершити все те, чим закінчилася справа Георгія Гонгадзе і «касетний скандал». «На горі» не могли не розуміти цього. І, Богу дякувати, інстинкти самозбереження не дозволили Адміністрації президента піти, що називається, до кінця.

Проте, партію Левко Григорович втримав. Її не зняли з реєстрації, як 1993-го народників Табурянського, і не подрібнили на декілька частин, як рухівців Чорновола. УРП лишалася в авангарді політичної боротьби. Поряд з «батьківщинівцями», хлопцями з УНА-УНСО і соціалістами вона стала однією з провідних сил атикучмівського руху.

Після акції «Україна без Кучми» Лук'яненко сходиться з де-юре останнім керівником комсомолу Української РСР, здавалося б, принциповим ідеологічним опонентом Анатолієм Матвієнком, що йому багато хто не зміг вибачити. Інші ж пояснювали подібний неприродний альянс з одним з патріархів «вінницького» клану потребою команди Лук'яненка у фінансуванні, юридичному й організаційному прикритті, а то й проханням від Ющенка, якого новостворена Українська республіканська партія «Собор» підтримала в статусі кандидата в президенти.

Співпрацю зі «Собором» припинила відставка Тимошенко з прем'єрської посади у вересні 2005 року. Через рік - зауважте, у своїх 77 - Левко Григорович переєстрував власний партійний бренд і під егідою БЮТу провів 11 депутатів до Верховної Ради. І це при тому, що в 2002-му об'єднаний проект Лук'яненка-Матвієнка за списком «Нашої України» здобув лише 4 мандати.

Міністра Лук'яненку жодного разу не дали, а тим більше, прем'єра (як Матвієнку - після перемоги Ющенка той очолив уряд Автономної Республіки Крим) чи віце-прем'єра (як Юхновському). А могли би й дати. З нього вийшов би чудовий голова Мін'юсту або МЗС, чим він і займався у дисидентському русі та за Перебудови, здобувши репутацію опозиційного «міністра зовнішніх справ», а згодом народного «міністра юстиції». Звання академіка Національної академії наук (НАН) чи державної Академії правових наук (АПрН) України він теж не мав, хоча його активна діяльність, програмні статті й книги варті були одразу кількох наукових звань і вчених ступенів. Особливо, якщо порівнювати зі сучасними скороспілими докторами юридичних наук чи з тими не молодими «світочами», які вчасно змінили радянську риторику на «буржуазно-націоналістичну».

Пан Левко особисто визнавав, що міг усамітнитися у кабінеті й відійти від активної та ризикованої партійної діяльності, щойно би його повернули зі Сибіру до України. Наводив, зокрема, приклади побратимів по УГС Мирослава Мариновича та Євгена Сверстюка. Мовляв, теж не раз розмірковував над тим, чи варто і далі йти у перших лавах. І тут, за його власним зізнанням, Лук'яненко, зазвичай, замислювався над генієм Івана Франка, для котрого вибір позиціонувати себе як політика і громадського діяча перевищував можливість залишатися тихою, інтелігентною, надпартійною людиною:

«...Україна завдячує йому найбільше, що Галичина пішла шляхом зближення з Наддніпрянщиною, а не шляхом формування окремої руської (русинської) одиниці.

(...) А уявімо собі другий варіант діяльності Франка: він не поринав у злободенні проблеми, а зосередив усі сили на художній творчості. Повість «Основи суспільності» розгорнув у великий роман. Написав ще кілька романів. Його талант не менший за талант Бальзака, Діккенса. Він здатен був створити художні архітвори. Ці архітвори читала б Європа».

На додачу до порівнянь з життєвим шляхом Каменяра неабияку практичну користь, згідно із зізнанням самого Лук'яненка, для нього мала книга «Про війну» Карла Клаузевіца, яку він вперше прочитав під час військової служби в азербайджанському місті Джульфа, на кордоні з Іраном. Прусський генерал, розповідав політик, навчив його правильно розуміти здібності людей і правильно використовувати їх у кадровій роботі, а ще правильно «воювати», знати де піти вперед, а де притримати сили, де обдурити ворога, а де використати союзника.

Й, видно, десь там, на Небі, вищі сили розпорядилися, аби такий талановитий політичний полководець, чудовий правник і при цьому надзвичайно жертовна людина не згинула у неволі, а була з нами аж до 7 липня 2018 року. Аби довела і друзям, і ворогам: перемагати можна і треба, головне - лиш діяти в інтересах нації, ніколи не здаватися і добре продумувати кожен крок.

Всупереч деяким хибним уявленням, після 1991 р. Левко Лук'яненко не згорнув своєї діяльності, а, натомість, посилив її та урізноманітнив. Протягом 15 років у той чи інший спосіб керована ним Республіканська партія задавала тон на правому політичному фланзі, а його погляди та ідеї все одно втілювалися якщо не ним особисто, то однопартійцями, однодумцями, учнями й послідовниками. Ті ж, які вимагають довшого осмислення, з роками, напевно, набудуть остаточного вираження.

Право безправних Левка Лук’яненка: Бог, людина, республіка

Ігор Кістяківський: спроба політичного портрета

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com