rss
03/25/2019
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#348

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Пам’ять \ Постать \ Право безправних Левка Лук’яненка: Бог, людина, республіка

Часом як причеплять до когось ярлики-наклейки, так вони й супроводжують людину все публічне життя. А по життю й поготів. Живих свідків звитяг того, про кого сформувалися ті чи інші усталені уявлення, лишається дедалі менше. Опублікованих у загальнодоступних джерелах документів також.

 

Title  
 Таким він був замолоду.
З обкладинки книги «Сповідь у камері смертника»

 

І ким хто був насправді - інколи до кінця не зрозуміти. Тим більше, якщо ще є заздрісники, недоброзичливці, відверті вороги. Скажімо, Левка Григоровича Лук'яненка прийнято називати виключно «одним з батьків Незалежності», «автором Акту проголошення», «співавтором Декларації про державний суверенітет».

Так, ніби ані до цього, ані після цього він нічим вагомим не займався, нічим не переймався й нічого видатного досягти не спромігся. Був такий собі старший чоловік - з романтичними очима та приємною усмішкою. Був та й нема.

А звідки взялася та Незалежність, і як Лук'яненко з невеликим колом однодумців вистраждав кожне слово з головних державних документів кінця минулого сторіччя, про це можна прочитати і почути не часто. Як і про те, яким чином простий «східняк» зі села за 20 км від російського кордону станом на 1991-й рік зі 63 років свого життя 26 провів в ув'язненні та на засланні поза межами Української РСРС (а якщо додати 9 років примусової мобілізації до лав Червоної армії, то виходить, що на волі йому судилося пробути меншу на той час половину свої біографії). Як вийшло так, що він, а не хтось інший, увійшов до героїчної когорти будівничих вільної України. І потім не один рік дотримувався принципової позиції, відмінної від однодумців з демократичного табору, не кажучи про його розходження з учорашніми компартійно-номенклатурними кланами.

Можна чути й своєрідні думки на зразок «Лук'яненко, і такі, як Лук'яненко, мали надто радикальну, непримиренну позицію», «за нових умов виявилися не здатними пристосовуватися». Мовляв, кар'єра концтабірного ветерана, не враховуючи короткотривалого перебування надзвичайним й уповноваженим послом у Канаді, 91-го почалася і 91-го закінчилася... Ніде правди подіти, співзасновник кількох антирадянських підпільних організацій, зазвичай, ні до кого й ні до чого не «пристосовувався». Але це не значить, що він нічим не займався, ні на що не впливав, чи, якщо ми візьмемо навіть суто посадовий вимір його діяльності, нічим не керував. За своє майже 90-річне життя, життя мученика й дуже послідовної, впертої людини, він мав досхочу обов'язків і завдань. Здебільшого, неймовірно ризикованих і не сумісних з усталеними уявленнями про особистий успіх.

Разом з тим, Лук'яненку, дійсно, не дали очолити жоден з центральних органів влади, міністерств чи відомств. Не пускали туди й братів Горинів, В'ячеслава Чорновола або Степана Хмару. Там воліли бачити інших, «своїх». «Чужих», які були б виразниками історичної справедливості та беззастережно представляли б волю народу, зупиняли. Жорстоко і безпринципно, як патріарха Володимира (Василя Романюка), влітку 1995 року. Невідомі люди невідомими уколами. Після яких той так назавжди і лишився у Ботанічному саду на столичному бульварі Тараса Шевченка.

Декого ж із тих, хто вважався геть неконтрольованим, нейтралізовували ще до виходу із зони. Наприклад, Василь Стус, як вважає більшість дослідників, не помер внаслідок серцевого нападу, а був убитий, аби не допустити присудження йому Нобелівської премії 1986 року. Як наголошує Василь Овсієнко, «замовлення» на Стуса міг виконати кримінальник Борис Ромашов з Горького (Нижнього Новгороду) або ж безпосередньо наглядачі.

Спецоперація була настільки серйозною, що потім «зачистили» й причетне до неї керівництво Кучинського концтабору на Уралі, спеціально створеного за ініціативою Андроповова з метою втихомирення «політичних». «...24 лютого 1989 року 46-річний майор Долматов ліг поруч зі Стусом, усього за кілька метрів. А майор Журавков помер через днів 10 після Стуса. Журавков-молодший, лейтенант-оперативник, улітку 1987 року втопився в річці Часова. Усе це породжує поважні сумніви», - це зі слів Овсієнка.

Пан «міністр»

 

Подібно до діамантів, унікальні особисті творяться під впливом ударів, під дією різних обмежуючих чинників. Одні їх кристалізують, формують, інші ж пов'язані з остаточною огранкою божественних сльозинок, довершуючи народження нового дива. Так було з молодим адвокатом із Львівської області Лук'яненком Л. Г., що одного дня, за доносом Луцківа В. С., перетворився із захисника на підсудного за статтею «державна зрада». Непричетність підозрюваного і ще шістьох осіб, які проходили з ним у справі Української робітничо-селянської спілки (УРСС), до режимних об'єктів, до оборонної чи правоохоронної галузі, де вони, власне, гіпотетично і могли б вчинити ту «зраду» радянське кривосуддя не обходило. Для засудження до смертної кари (а саме такий вирок першим затвердили організатору Спілки) виявилося досить хоча б того, що група мала намір боротися за реалізацію закріпленого у Конституції права окупованої України на добровільний вихід із Радянського Союзу.

Паралельні до Компартії громадські об'єднання, певна річ, не віталися, але головним «злочином» спілчанців визнали суто бажання жити не так, як усі. Тобто, в окремій державі. Дарма що в соціалістичній, в марксистській, як вони писали, але у своїй. Як Польща, Угорщина, Чехословаччина. Чи як Югославія, де, як і в Румунії, місцева влада не дозволяла розміщувати союзний збройний контингент.

Причому, подавалося подібні страхітливі для КПУ-КДБ речі дуже грамотно, майстерно, переконливо. Правильною юридичною мовою. З посиланням на класиків марксизму-ленінізму і чинне законодавство.

Пройшовши камеру смертників (спершу його засудили до розстрілу), Лук'яненко став ще більш затятим. Він зрозумів: ворогів можна перемагати, застосовуючи проти них їхній власний «закон», а поєднані з особистою непохитністю гарно підготовані папери можуть замінити багнети з гарматами.

Камерні десятиріччя він проводив насичено. Вивчав англійську мову, поглиблював знання з юриспруденції, слідкував за періодикою. Атакував кабінети посадовців та редакції дозволеної преси полемічними скаргами, кожна з яких була гідна видання у вигляді окремої брошури. Й публікації ці, відповідно, ходили серед людей, ширилися у самвидаві.

Окремим напрямком йшло законспіроване листування із закордоном. Лук'яненко був тут, безумовно, на своєму місці. Українське дисидентське середовище призначило його неформальним міністром закордонних справ «малих отих рабів німих», як би висловився Кобзар.

За спогадами «міністра», не зламатися, не скласти руки йому допомагали кілька речей:

а) засноване на народних традиціях і уявленнях про козацькі вольниці батькове і материне виховання;

б) проживання під час армійської служби в «чепурненькій» Австрії, де він переконався у тому, як за не надто сприятливих природних умов, але за 100%-ї демократії, законності і вільного підприємництва «збирають високі врожаї сільгоспкультур і ягід та фруктів на поганих землях»;

в) класична вища юридична освіта у Московському держуніверситеті, що допомогла зрозуміти спосіб мислення супостатів і забезпечила доступ до відкритих після смерті Сталіна заборонених раніше видань;

г) спілкування з однодумцями під час ув'язнення, серед яких він пізніше далеко не в останню чергу виокремлював «бандерівського» міністра юстиції, члена львівського уряду 1941 року Володимира Горбового;

д) релігійні почуття.

Пункт «Д» можна було б поставити першим. Настільки сильно віра у Бога підтримувала Лук'яненка. Й впливала на його погляди і життєві пріоритети.

Притаманну йому релігійність він, до речі, ніколи не приховував. Навпаки, де міг - протиставляв себе безбожним «Совітам» - першій у ХХ ст. атеїстичній державі, де слова Бог і Біблія навмисно писалися виключно з маленьких літер - не лише у політичній чи правничій, а й у релігійній площині.

Авторству Лук'яненка належить філософський трактат «Різдвяне звернення до завзятих атеїстів» - надзвичайної сили та словесної краси пам'ятка самвидаву, несправедливо забута нинішніми університетськими навчальними програмами і теоретичними курсами. Окрім опертої на радянські юридичні норми вимоги розконсервувати православні церкви, не перешкоджати поновленню там служб Божих, у «Різдвяному зверненні» захищається думка про виняткову роль гуманістичної сутності християнства в історії людства і у формуванні сучасної правової системи. «Хіба європейська цивілізація завдячує не християнству утвердженням принципу рівності усіх людей з народження, незалежно від расової чи національної ознак, від соціального і службового стану та незайманість людського життя і свободи?» - прямо запитує піонерів-комсомольців-партійців «старий козак, колишній юрист», як він сам себе у той час називав.

При цьому він закликає тих, кому адресоване послання, сприймати Сина Божого як «Людину, що за ідеал загальнолюдського добра пішла на смерть»: «Не може бути, щоб ви не схилили голову перед такою Людиною, бо не може бути, щоб ви були неспроможні відрізнити мізерну нікчемність від могутньої індивідуальності!».

Що ж стосується нікчем, то вони траплялися Лук'яненку і по його бік колючого дроту. Всупереч багаторічним зусиллям, йому так і не вдалося створити широку підпільну мережу борців за Україну з тих, чий період ув'язнення завершувався, і хто повертався на волю. Не завжди ці люди виявлялися готовими продовжувати небезпечну боротьбу, до того ж, із часом у них змінювалися погляди.

«Через багато років я побачив, що життя суспільства, й особливо життя людини - занадто динамічне і мінливе явище, щоб можна було створити життєспроможну незмінну структуру з розрахунком на кілька десятиріч уперед... Того і рішення проводу ОУН 1943 року про створення запасної мережі на Східній Україні практично майже нічого не дало, і мої кроки звелися нанівець», - констатуватиме політик-підпільник у травні 1988 року.

Окремі друзі, справжні однодумці, звісно ж, лишалися, але йшлося про десятки перевірених. Не сотні, не тисячі. Десятки.

Проте, спільно з ними теж можна було багато що вдіяти. І результат був, серйозний результат.

Кульмінацією нелегальної правозахисної діяльності Української Гельсінської групи (УГГ), за приналежність до якої Лук'яненко після кількох місяців умовної «волі» на квартирі дружини у Чернігові отримав другу «п'ятнашку», стало добре продумане звернення 1979 року до Організації Об'єднаних Націй від 18 видатних політв'язнів з вимогою санкціонувати вихід України зі складу СРСР, що тоді видавалося можливим за рахунок двох послідовних міжнародно-правових кроків:

1) реєстрації клопотання у Генеральному секретаріаті ООН «як офіційного документу Українського Національного Визвольного Руху задля перевірки Комісією ООН теперішнього становища української нації». Для чого? Для отримання статусу «колонії Російської імперії, що існує у формі т. зв. СРСР».

2) Після цього Генеральний секретаріат ООН та уряди суверенних держав, учасників ООН, мали подбати про «включення українського питання в порядок денний нарад наступної сесії Генеральної Асамблеї ООН та вжити всіх заходів для прискорення звільнення України від російської окупації». Дипломатичний супровід покладався на українську діаспору, зокрема, на Світовий Конгрес Вільних Українців (СКВУ).

Лист до ООН писався очільником дисидентського «МЗС України» Левком Лук'яненком у в'язниці біля села Соснова, Зубово-Полянського району, Мордовської АРСР, редагувався Іваном Гелем, позаяк обидва тоді сиділи в одній камері. Й підписувався Миколою Матусевичем, Мирославом Мариновичем, Василем Овсієнком, згаданим вище Василем Романюком, Шухевичем-молодшим, Миколою Руденком, Олесем Бердником та іншими.

Одночасно в УГГ намагалися організувати проведення 1980 року всеукраїнського референдуму з приводу відокремлення від СРСР. Принаймні, така думка існує у розсекречених документах КДБ, з якими нині може ознайомитися кожен охочий. Ось про що у грудні 1976-го доповідав брежнєвському намісникові у Києві, першому секретареві ЦК КПУ Володимиру Щербицькому голова КДБ УРСР Віталій Федорчук: «За даними слухового контролю, Руденко (екс-секретар парткому Спілки письменників, співзасновник та перший голова УГГ Микола Руденко - Авт.) на збіговиську поставив завдання «розворушити інтелігенцію», зібрати «найсвідоміший її прошарок», «понести в маси ідеї національного визволення» з тим, щоб через «3-4 роки організувати республіканський референдум з питання самостійності України», підкреслюючи, що в «Кримінальному кодексі відсутній спеціальний пункт про відповідальність за націоналізм, що дає право говорити, спираючись на закон».

Якщо скласти дані два факти докупи, то вимальовувалася наступна послідовність: «благословення» ООН - всенародне опитування з обов'язковою юридичною силою.

Одначе, того разу не судилося. Репресії були нечуваними, а суспільству потрібні були ще 10 років - аби наїстися московською військовою авантюрою в Афганістані, де українців гинуло найбільше, ніби навмисно перемелюючи на криваве місиво таку потрібну у майбутньому всенародному повстанні нашу молодь. Аби сповна відчути на собі гіркий полин - Чорнобиль. Аби зрозуміти, що вже край, і далі немає що їсти й пити, у що вдягатися і в що взуватися.

 

(Далі буде).

 

Сонце Івана Драча: між поезією і політикою

Право безправних Левка Лук’яненка: Бог, людина, республіка (частина II)

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com