Франківчанка Оля Гуцул нещодавно повернулася з Південно-Східної Азії. Ця мандрівка тривала майже 6 місяців. Там вона зробила перше тату, знайшла нову сім'ю, побувала на індійському весіллі, відвідала діючий кратер вулкана, найбільше сірководневе озеро в світі, вперше наживо побачила слоників. За плечима у мандрівниці - більше, ніж 40 відвіданих країн. Нарешті вдалося зустріти Олю в Івано-Франківську. Ми домовилися про зустріч. Оля приїздить на велосипеді.

 

Різниця у менталітеті між українцем і азійцем - дуже сильна

 

- Останні два місяці я була в Таїланді, дуже мені сподобалось. Від найпершого і до останнього дня - одне задоволення. І автостоп, і люди, й їжа - все чудове. Боже, та вся Азія - прекрасна! Насправді різниця у менталітеті - дуже сильна. Азійці - настільки усміхнені, настільки прості. Там є дуже багато бідних людей, бідніших, ніж у нас. Вони живуть у якихось хатинках «на курячих ніжках». Вони не мають нічого, крутих машин чи айфонів, наприклад, але вони прожили день, мали, що з'їсти, і дякують за все цим своїм богам. Вони - щасливі. Навіть нічого не маючи, все одно допоможуть. Хоча в них буде купа своїх проблем, вони усміхнуться тобі. І це якось надихає. Коли ти розумієш, що люди - значно бідніші, можливо, сплять взагалі на вулиці (хоча там клімат - такий, що дозволяє це робити), але вони не нарікають. А у нас, в Україні, куди не глянь, - суцільна зрада: тут - не так, те - не так. Навіть якщо щось зроблять круте і прекрасне, от як «Порто Франко» чи «Квадрат Курбаса», все одно є люди, які скаржаться, що це - занадто гучно, чи чому там перекривають вулицю. Та прийдіть, насолодіться, отримайте задоволення, порадійте.

Мене здивувало, коли я повернулась у Франківськ: те, що вулиці Мазепи і Міцкевича ще дотепер розриті

 

- Я попередньо планувала бути в Азії десь півтора року, до наступного літа, але так склалися сімейні обставини, що потрібно було повернутися. А ще я зуб зламала (сміється, - ред.). І в Азії медицина дуже дорога, тому після чотирьох місяців жування тільки на один бік, я вже не так тяжко сприйняла приїзд додому. Хоча, коли приземлилась у Борисполі, то навіть заплакала. Планую ще повернутись до Азії. Після будь-якої поїздки, коли ти повертаєшся, тебе дико «плющить». Ти просто дивишся на це все і думаєш: за що, заберіть мене назад. Потім минає місяць акліматизації, стає вже легше, адже літо в Україні - не таке й погане. Що мене найбільше здивувало, коли я повернулась у Франківськ: те, що вулиці Мазепи і Міцкевича дотепер розриті. Я коли їхала, то там такі котловани були. Ну, я думала, що за півроку зроблять. Приїжджаю, а все стало ще гірше. Не знаю, але це мене дуже вразило.

Це абсолютно нормально їхати на велосипеді в сукні і на підборах

 

- Я вже 6 років - активна велосипедистка. Майже щодня їжджу на велосипеді у справах, до друзів, чи просто, коли маю зустрічі. Завжди намагаюсь взяти участь у велоднях, щоб показати всім, наскільки нас, велозалежних, багато. Для мене абсолютно нормально їхати на велосипеді у в сукні і на підборах. Мені здається, що Франківськ - дуже дружнє для велосипедів місто. Велодоріжками я особливо не користуюся, тому що я завжди їду збоку на дорозі. Можу пристебнути велосипед будь-де, а загалом, місто - рівнинне, невелике. За 40 хвилин ти можеш з одного кінця міста доїхати в інший. Це - ідеально. Це - не Львів бруківчаний, це - не здоровезний Київ, і навіть не горбистий Тернопіль.

У мене наплічник важив 18 кілограмів через те, що я - жінка

 

- Ну, в мене вже є досвід пакування наплічника Європою і Балканами. Найважливіше: мінімальна аптечка та зручне взуття. Я досить непогано зібрала його - як на таку довгу мандрівку Азією, хоча це було спонтанно, складено в останній вечір перед від'їздом. В мене - це вже традиція. Тому було таке, що я забула страховку, ще якісь дрібнички. Пакувала з огляду на те, який одяг потрібно. Мені інколи пишуть у повідомленнях: «А ти точно там бродяго-турист? Тому що в тебе стільки одягу на фото. Ти що зі собою там три валізи возиш?» А я їм пояснюю, що плюс подорожей у теплих країнах те, що літній одяг - дуже компактний. Ці майки, футболки чи спідничка важать 100 грамів. Хоч і, зрештою, в мене і був наплічник 18 кг, тому що я - жінка (сміється, - ред.). В мене там - мінімальна косметичка, аптечка, деякі запаси їжі з України (каші пакетовані, сублімовані продукти, бо я одразу переживала, чи зможу їсти місцеві гострі страви), прикраси, 5 пар взуття. Справжній безхатько-турист їздить з одними сандаліями. А у мене їх було цілих 5 пар: дві пари балеток, дві пари сандалій і кросівки. І двокілограмовий зимовий спальник на екстрім -37 (сміється - ред.). Тільки я могла поїхати в +37 з таким велетнем, але в мене просто не було іншого. Я готова була носити тих 18 кг за можливість виглядати і почувати себе інколи не типовим смеллі бекпекером, а звичайною людиною.

Моя перша мандрівка до Італії - це наче бетонна стіна впала перед очима

 

- Моя перша поїздка була в Італію. Мені було 18 років. У мене мама там працює, як і багато наших заробітчан. Я на літо, поки вчилася в універі, їздила на роботу, скажімо. Але, попри роботу, я подорожувала. Я досить багато поїздила Італією. Мені тоді, на той момент 18-річній провінційній дівчині з-під Франківська, це наче бетонна стіна впала перед очима. Я побачила, що світ - такий кольоровий, відкритий, крутий. Ти йдеш вулицею, а до тебе люди посміхаються. Це був спочатку стрес, але після того мене ніби підмінили.

Я можу завтра зустріти кохання свого життя, вийти заміж, знайти «нормальну» роботу, а можу - скласти наплічник і поїхати в Грузію

 

- Так, я зараз відчуваю себе вільною людиною, тому що можу вголос сказати все, що я думаю, не боячись якоїсь дискримінації про всі свої думки, бажання. Якщо докласти зусиль, я можу зробити все, що захочу. Думаю, що ось у цьому - свобода вибору. Вільна людина - вона має його. Я можу завтра зустріти кохання мого життя, вийти заміж, знайти «нормальну» роботу, а можу завтра скласти наплічник і поїхати в Грузію. Тому що в мене є така можливість. Це і є свобода, на мій погляд.

У дитинстві книги були мої найкращими друзями, насамперед, пригодницькі романи

 

- Я думаю, що почала мандрувати через книжки. В це важко повірити, але я була дуже-дуже замкнутою дитиною. У мене не було абсолютно друзів у школі. Лише одна Саша, з якою я дотепер спілкуюся. Ми живемо на одній вулиці. Книги були мої найкращими друзями, насамперед, пригодницькі романи. Оці подорожі до центру Землі, навколо світу або ж на космічну тематику. Я росла з думкою про те, що все - можливо. Головне - бажання. Коли ти маєш велике бажання, ти можеш досягнути всього. Вони навчили мене доброти, розуміння того, що всі люди - рівні. Мене дуже любили всі бібліотекарки, тому що я там, в бібліотеці, практично жила. І настільки завжди хотілось побачити ті країни, бо хоч я дуже люблю український фольклор, але для мене казки народів світу - це було щось із чимось. Про якісь далекі, східні країни, про Індію, про Персію. У той момент це було нереально. Напевно, внутрішньо я якось знала, що настане час, і я там буду, побачу і доторкнусь до цього.

Індійці не знають про найвідомішу книгу про Індію - «Шантарам»

 

- В Індії я прочитала «Шантарам». Я якраз була в Мумбаї, коли почала гортати її. Це було так, наче читала свої думки. Хоч книга містить багато вигаданих подій, але вона однозначно варта уваги. І ще справа у тому, що в самій Індії ця книга взагалі не популярна. Вони про неї не знають. Я коли їм розповідала, вони так на мене дивились, питали, що це таке. Я їм кажу, так це ж - найвідоміша книга про Індію. Після того, коли я поїхала, то сказала своєму індійському «братові» про неї. Він сказав, що почав читати і дуже здивований, що ніхто йому не казав про неї раніше.

«Я тебе люблю! - Серйозно? Ти ж мене вперше бачиш!»

 

- Звичайний день в Індії - це зробити мільйон селфі з місцевими. Отримати кілька пропозицій вийти заміж. На новорічну ніч у мене було три чи чотири зізнання в коханні. Це не було класно, бо вони мені зіпсували вечір, ходили за мною вслід. Я святкувала новий рік десь у пустелі, під Пакистаном. І ці індійці кажуть, що от «ти - така красива», «я тебе люблю». А я відповідаю: «Серйозно? Ти ж мене вперше бачиш». Я звикла до цього. Далі було легше. Це лише в Індії була така увага, в Малайзії такого не було, в Індонезії вже все о'кей, а Таїланд - взагалі супер туристична країна.

Якщо порівнювати Балі з Гоа, то він просто «взуває» у разів 100

 

- Моє улюблене місце у світі - це Балі, я хочу туди повернутися ще раз. Адже була там дуже мало. На жаль, у мене було лише три тижні на Індонезію. І я майже 2 тижні добиралась до Балі. Більше, ніж на тиждень «застрягла» у Джакарті, тому що я там робила тайську візу. А потім ще заїхала у кілька міст дорогою. Отже, поки я доїхала, то в мене на Балі залишилося лише три дні. І це була моя, мабуть, найбільша помилка за весь азійський тріп. Адже це - дійсно рай для всіх: для молодих, старших, для сімейних, тусівників, для батьків з маленькими дітками. Там є все: природа, їжа, море, гори, озера, водоспади, люди. Індонезійці - просто дуже-дуже милі, круті. Якщо порівнювати Балі з Гоа, то він «взуває» у разів 100. Я дуже люблю Індію, сміялась, що в минулому житті, напевно, була індійкою, але Балі - це атмосферне місце, настільки там хороші люди живуть, тому всім раджу якось туди доїхати.

«Ти - як брат для мене, якого я завжди хотіла мати»

 

- В Індії я знайшла нову сім'ю. Отже, це був найкращий друг мого хоста. Ми зустрілися з ним наступного дня, коли я вписалася в Мумбаї. І з моменту, коли ми почали розмовляти, це було таке порозуміння! «Ну, ти - як брат для мене, якого я завжди хотіла мати!», «А ти - як сестра!». Ми «потусили» всі разом три дні, і я поїхала подорожувати Раджастаном. Через місяць я повернулась ще раз у Мумбаї, щоб зустрітися з ними, і вони мене запросили на весілля. Тому тепер я знайшла не тільки брата, у мене тепер - індійські мама і тато. Дуже хочу повернутися в Індію, бо сумую за ними.

Індійське весілля - настільки колоритне, кольорове, веселе, космічне

 

- Святкування триває 5 днів. І якщо ви думаєте, що в нас весілля круті, то поїдьте в Індію. Найбільше, що мені сподобалось, це - те, що там не було ні грама алкоголю. Думаю, нам варто перейняти цю традицію, адже настільки весілля колоритне, кольорове, веселе, космічне - що ти не хочеш пити. Ти отримуєш задоволення від цих пісень, танців. Їхні традиційні вбрання сарі - це витвір мистецтва. Вони святкують весілля 5 днів, там все розписано. Спочатку співають, танцюють, потім розмальовують мехенді. Тому що, вважається, що чим більше мехенді на тілі молодої, тим більше її буде любити чоловік. Тому вони покривають ним руки, ноги - і все, що можна. Традиційна частина, саме прийняття шлюбу - це важко описати, я була глибоко вражена.

Якщо ви їздили у нашому плацкарті, то в Індії будете почувати себе як вдома

 

- Індія є не настільки туристичною країною. Вони не звикли до білих туристів. Тому я не «стопила», було боязно, й індійська залізниця за ціною була така, як і українська. Я проїхала 6 тисяч кілометрів у потязі. Мені Індія взагалі коштувала за 2 місяці 140 доларів. Якщо ви їздили у нашому плацкарті «Червона рута» або «Раховозом» у гори, то ви в Індії будете почувати себе як вдома. Наш плацкарт і індійський відрізняється лише тим, що у нас дві полички, а оскільки індійців - 1,3 млрд, то там три полички, і вони використовують всі три. Полички трішки по-інакшому зроблені, третя полиця - не така, як у нас, але вони всі - рівноцінні. Індійську залізницю я обожнюю. Тому що ніде нема такого дешевого транспорту. Індійська залізниця - одна з найбільш розгалужених залізниць у світі, бо свого часу британці розбудували її, щоб легко і швидко перевозити товари такою величезною країною.

У мене був спортивний азарт, і я «простопила» за день 700 км

 

- Це було у Таїланді. Того дня я «простопила» більше, ніж 700 км. Із Чіангмаю до Бангкоку. До міста я потрапила дуже пізно. Це вже була десь година дев'ята вечора. Почнемо з того, що Бангкок - місто-мегаполіс. Громадський транспорт ще їздив, але мій хост жив дуже далеко, до нього ще залишилось 18 км. Отож, 10 км - я під'їхала громадським транспортом, і залишилось ще 8 км. Це вже було пізно, автобуси не їздили. Єдиний вихід - таксі. Таксі - це дуже дорого, це - по-перше, по-друге, у мене був спортивний азарт, я «простопила» у той день 700 км, мені залишилось 8 км. Я не хотіла їхати на всяких «тук-туках» чи «уберах». Тому я просто йшла, «стопила» дорогою і побачила таку гарну місцину для «стопу». Вже десята вечора, дивлюся, так гарно світиться, так все освітлено, така територія гарна - я собі там кинула наплічник і почала «стопити». І буквально через п'ять хвилин приїжджає один поліцейський мотоцикл, потім другий, третій - всього п'ять. Через дві хвилини приїжджають два екіпажі, і вони починають до мене дуже багато тайською говорити, фотографувати, знімати на відео. Я просто стою у шоку, не знаю, що відбувається. Виявляється, що це - поліцейський відділок. Я «стопила» біля поліцейського відділку (сміється, - ред.). На жаль, ніхто з них не знає англійської. Аж тут приїжджає їхній головний шеф, який знає англійську. Він починає питати мене: чи в мене все добре, що сталося, чи є якісь проблеми. Я йому розповідаю, що так і так, що я «стоплю» до місця, де повинна зупинитися. Вони ставлять перше питання: «Чи в мене є достатньо грошей для подорожі у королівстві Таїланд?». Я кажу - так, що в мене гроші є, але, розумієте, це - принцип. Я їм розповідаю цю історію про те, що «стоплю» цілий день, показую фотографії і профіль в «Інстаграмі». Вони починають зі мною фотографуватися, робити селфі. Зрештою, вони зробили з цього піар, про те, як тайська поліція допомагає туристам, і які вони класні. Вони мене з екіпажем з мигалками підвезли, тож я потрапила о одинадцятій годині з поліцейським ескортом до дому хоста. Наступного дня про це мала написати якась місцева газета, але я не мала можливості її знайти. Тому, десь там я - зірка (сміється, - ред).

Проживання в мандрах - значно дешевше, ніж в Україні

 

- За шість місяців перебування в Азії я витратила 1220 доларів. Це - з візами, квитками, тобто, все разом. У нас є дещо дешевше з продуктів, але, загалом, одяг - значно дешевший в Азії. Ти можеш на стріт-маркетах купити за 100-200 гривень добротні речі, не якийсь там ширпотреб з Китаю. У Таїланді шиють чудовий одяг. Є дуже багато стереотипів, що подорожувати - дуже дорого. Ось, наприклад, оренда байку на Балі чи в Таї коштує 3 долари на день. За 9-10 доларів можна орендувати дуже пристойне житло. Поїсти там, якщо стрітфуд, то, у середньому, за 50-70 грн. Я, звичайно ж, готувала вдома, здебільшого, або шукала їдальні, де вкладалась у 30 грн. Але проживання в мандрах і все-все, що було, то це - значно дешевше, ніж в Україні, за моїми підрахунками. Кілька разів я зустрічала людей, які давали мені гроші. Не кожна дівчина може кинути все, скласти наплічник і поїхати до Азії, ще й сама. Коли я залишала Україну, у мене було близько 500 доларів. Це - все, що в мене було на півтора року. І потім пізніше, при спілкуванні з неймовірною кількістю людей, коли я розповідала свою історію, на запитання, звідки в мене кошти на подорожі, чесно казала, що в мене залишилось якихось 200 доларів. Ще один-два місяці подорожуватиму, а там далі буду якусь роботу шукати. І вони такі: «Як так можна? Та треба мати щось». А я кажу, що живемо сьогодні, і я вирішую проблеми по мірі їх надходження (сміється, - ред.). А вони: «Я хочу тобі чимось допомогти». І давали гроші. Спочатку я впиралася і казала, що не потрібно. Але в азіатів є така штука, що коли вони пропонують тобі якусь допомогу, то якщо ти відмовляєшся, дуже їх ображаєш. Це є в їхній релігії - про допомогу мандрівникам. Тому я «розслабилась» і сказала: «Ну о'кей, дуже дякую».

Я дійсно пишаюся своїм каучсерфінг аккаунтом

 

- Щодо корисних ресурсів для дешевих подорожей, то я шукаю всі квитки через сайт скайсканер. Є ще ківі, момондо. Але я - вже роки на скайсканері і вже, напевно, там із заплющеними очима можу знайти квиток. Дуже мені подобається функція, що там можна вибирати. Наприклад, беремо сусідню країну: Польща «з» і «кудись» - ти просто вибираєш собі будь-куди. Так я і в Індію потрапила за 150 доларів. Ще мені в поїздках допомагає каучсерфінг. Я дійсно пишаюся своїм каучсерфінг аккаунтом. Є дуже мало речей, якими я пишаюся. У мене більше, ніж 100 позитивних відгуків, усі - хороші, всі - цікаві. Я над ним дуже довго працювала. Свого часу я хостила дуже багато людей у себе, потім вони мені залишали відгуки. А тепер хостять мене. За моїми підрахунки, я зупинялась 60-70 разів у когось, і в мене не було жодного негативного досвіду. Ще це - такі контрасти від ночівлі на підлозі у спальнику до шикарних апартаментів із приватним водієм. Ех, всіляке було (сміється, - ред.).

Коли ти - сама, то легше стопити, легше знайти житло

 

- Мене три рази «киданули» партнери. Перший раз я поїхала в Європу. Я теж планувала бути не сама. Я поїхала з напарником. У перший день ми добрались до Німеччини, і ввечері йому пише мама про несподівані сімейні обставини - він повернувся. Другий раз мій майбутній напарник підхопив туберкульоз. Третій раз - Сашка просто не пустили у літак, бо там були проблеми з візою. Я зрозуміла, що мені не щастить подорожувати з кимось. Тепер я планую далі продовжувати соломандрівки і не напрягати нікого, не напускати якусь погану карму. Та й фінансово значно легше бути самій. Коли ти - сама, то легше «стопити», легше знайти житло. Більшість аккаунтів на каучсерфінгу - це ті люди, які хостять тільки одну людину. Тому в тебе є значно більше можливостей, і плюс - ти можеш робити все, що завгодно. А мінус - що інколи хочеться поділитись враженнями, буває, не вистачає компанії.

Завжди треба мати голову на плечах, як каже моя бабуся

 

- Чому в мене немає жодного негативного досвіду за шість місяців, що я була сама? Треба бути обережною, завжди думати. Може, я, на перший погляд, комусь здаюся легковажною чи несерйозною, але це не є завжди так. Я, зазвичай, продумувала, до кого вписатись, не писала до першої людини, яка трапляється у списку на каучі, не «стопила» у небезпечних місцях. За півроку, що я подорожувала, лише двічі ходила на вечірки, і то я була з перевіреними людьми, і аж тричі пила якийсь алкоголь. Завжди треба мати голову на плечах, як каже моя бабуся. Треба завжди думати, що ти - в чужій країні, ти - сама, за тебе ніхто не подбає. Крім тебе - ніхто. Ще я щодня пишу мамі SMS у мандрах, що жива, поїла, маю де спати.

Натхнення в мандрах інколи треба аж за горло брати

 

- Я почала писати для себе історії-підсумки про мандрівку у «Фейсбук». Через стільки країн і часу ти це все забуваєш. Здавалось би, лише минулого серпня я завершила свій солотріп, а я вже не згадаю половину деталей, тому я почала писати, щоб зберегти ці спомини. Люди почали читати і казати, що круто, давай ще, але мені дуже важко ця писанина дається. Я - не письменник, і натхнення інколи треба аж за горло брати і казати: «Сиди тут і допоможи мені, давай щось нашкрябаємо, скільки можна?» В Європі і на Балканах я писала пости щодня ввечері. Інколи настільки було важко, бо ти «стопив» купу кілометрів. Ти вписуєшся, тобі хоча б в душ піти, а ти просто прилазиш, нічого не хочеш, мозок плавиться, але ти розумієш, що треба написати, бо народ чекає. І плюс, якщо ти не напишеш сьогодні, то завтра ти вже не напишеш за два дні. Ти вже забудеш цей день, і воно так мине. Примушувала себе, було дуже важко. Але зараз думаю: якщо знову кудись поїду, не знаю ще куди, то точно буду писати частіше. Тому що я вже місяць вдома, пишу про Таїланд, який був місяць тому, я вже не пам'ятаю якихось деталей, мені важко згадати ті емоції, відчуття, які були на той момент. Тому на майбутнє я повернуся до свого режиму, можливо, не щодня, але раз на тиждень якісь підсумки писати для себе. Ще твій «Фейсбук» із часом стає інтернаціональним. Через це я в «Інстаграмі» почала писати англійською, тому що ти знайомишся з неймовірною кількістю людей, таких самих мандрівників, як і ти. Хочеться зрозуміти, про що вони говорять - хочеться щось самому розповісти.

Я збиралася до Південної Америки, але опинилася в Азії

 

- У мене є дві мрії у житті: подорож навколо світу і полетіти у космос. Далі в планах - Південна Америка, взагалі, я збиралася туди, але опинилася в Азії. Таке буває. Синонім слова «гуцулка» - це «спонтанність». Я абсолютно нічого не можу спланувати. От зараз теж хочу їхати. Не знаю куди і на скільки, коли я повернуся, чи, взагалі, повернуся. До зими планую бути в Україні. А там далі, найімовірніше, назад в Азію. І почну з Індії, з відвідин своєї «сім'ї». А ще в Азії залишилися країни, які мене цікавлять: В'єтнам, Камбоджа, Філіппіни. Я би вже закрила той регіон, тоді можна було б рухатись кудись далі. І як казав Девід Боуї: «Я не знаю, куди я прямую, але я обіцяю, що це не буде нудно» (сміється, - ред.).

 

Автор: Наталка Курсик

Джерело: «Вежа»