rss
02/16/2019
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#345

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Пам’ять \ Пантеон \ Омелян Калитовський

В останні дні 1868 року з Німеччини до Львова прибув тридцятирічний доктор історії Лейпцізького університету Францішек Ксаверій Ліске.

Францішка Ліске (народився 18 жовтня 1838 р. в Шльонскові на Познанщині) перетягнула до Львова професура Львівського університету - їм дуже розходилося про перебудову історичної науки у Львівському університеті на засадах позитивізму; на нього покладали великі надії як на учня Леопольда фон Ранке, Ґеорґа Вайца й інших світочів німецького історичного цеху. Із самого початку оточений великим респектом Ф. Ліске посів становище професора всесвітньої історії, був першим директором Крайового архіву (1878-1891 рр., тепер - Центральний державний історичний архів України у Львові), головним редактором II-XV томів фундаментального видання Akta grodzkie i ziemskie, його обирали деканом філософського факультету (1876-1877 рр.) і ректором університету (1879-1880 рр.).

Ф. Ліске сприяв відмежуванню історичної науки від літератури (що було характерно для попередніх епох) і поступово зумів згуртувати галицьких істориків у Львівське історичне товариство (засноване 1886 року, тепер - Польське історичне товариство), став першим редактором його органу Kwartalnik Historyczny (досі видають у Варшаві). Крім того, він виховав цілу плеяду польських істориків, спадщина яких увійшла до золотого фонду польської історіографії. Праці на ниві історичної науки не перешкодив навіть параліч, який розбив Ф. Ліске 1883 року: учений продовжував семінари, лежачи в ліжку, а зв'язок із зовнішнім світом підтримував із допомогою секретарів і студентів. Помер він 27 лютого 1891 р., похований на Личаківському цвинтарі.

Чудовий менеджер і педагог, сам Францішек Ліске був автором хоча й добротних, а все ж не геніальних праць. "Такої інтенсивної роботи, як в семінарі Ліске в літах 1874-1878, на львівськім університеті не було і не так скоро буде, - згадував 1896 р. його український учень О. Калитовський. - Ксаверій Ліске не був знатний учений, його знання по всесвітній історії було навіть досить діраве (однак ніхто з живучих не поглубив, як він, найтемніших проблєматів польської історії); його головна сила лежала не в викладі, а в незвичайній педагогічній вдачі вести історичний семінар, обізнати з критичним апаратом. Ніхто не був в силі так скоро і так певно познакомити студента з історичним верстатом і визначити місце, де сісти за него, зневолити до роботи і слідити за нею. Приноровив він до польської історіографії критичну німецьку методу, особливо школу Вайца, котрого був учеником і був взірцем німецької точности. З коренем виривав він у нас звичайний порох молодих писателів, поверховність і єще частійший крадіж (схильність до плагіату, - Ред.). В тих случаях реагував безвзглядно, брутально. Нищих духом убивав без пощади, як Ірод младенців".

Тож "школу Ліске" пройшли також українці. Взагалі позитивізм створив добрі інтелектуальні підстави для польсько-української співпраці. "Патріотизм - це цнота, історія - наука, не варто їх плутати", - стверджував Фюстель де Куланж. Чи були відомі ці слова класика французької історіографії Ф. Ліске - не відомо, але саме такий підхід дав йому змогу притягнути до співпраці в Історичному товаристві (зауважмо, за Ліске його не називали "польським") багатьох українських учених. Серед відомих українських учнів Ф. Ліске - Корнило Заклинський і Омелян Калитовський. Михайло Вагилевич (небіж відомого будителя Галичини) здобув авторитет як авторитетний педагог і закінчив кар'єру на посаді директора учительської семінарії в Сокалі (1906-1911 рр.). Як історик обирав для опрацювання нелегкі теми зі староримської історії та історії освіти. К. Заклинського Ф. Ліске заохотив до вивчення історії дипломатії українського козацтва (сам спеціалізувався в галузі польської дипломатії ранньомодерної епохи), К. Заклинський став фундатором власне цього аспекта української історіографії, помер у віці двадцяти семи років (1884 р.) як професор Львівської академічної гімназії.

Омелян Калитовський народився в сім'ї пароха Бутинів (тепер Сокальського району Львівської обл.), з околичної шляхти. Навчався на філософському факультеті Львівського університету. У 1877-1882 рр. - суплент (заступник учителя) німецької гімназії у Львові, з 1882-го - професор Академічної гімназії, впродовж 1886-1887рр. - редактор органу НТШ "Зоря", водночас співредактор "Діла". 1901-1905 рр. - директор української гімназії в Тернополі. 1905 року Крайова шкільна рада перевела О. Калитовського на посаду директора гімназії в Ряшеві, яку він обіймав до свого виходу на пенсію 1913 року. Під час I світової війни перебував у Відні, де в 1915-1916 рр. провадив гімназійні курси для української молоді. Помер 18 березня 1924-го у Львові.

Більшість текстів О. Калитовського - рецензії й огляди. Зауважмо, що писати добрі рецензії не завжди спроможні навіть фахівці високої кваліфікації. А тексти О. Калитовського демонструють чудові здібності вимогливого критика та ретельного аналітика. Варто відзначити зацікавлення О. Калитовського світовою історіографією, що взагалі галичанам притаманне не було (але що було притаманно Ф. Ліске). Рецензії О. Калитовського друкували, крім "Зорі", також Przeglаd Historyczny та берлінський Archiv fuer slavische Philologie. Проте притаманна О. Калитовському риса вимогливості, підкріплена наукою Ф. Ліске, дала недобрі наслідки. О. Калитовський був перфекціоністом. Ставлячи до себе надто високі вимоги, такі вчені ніколи не задоволені вже зробленим, що, врешті, робить дослідження безрезультатним. Іншими словами, перфекціоніст малопродуктивний, тому що знає забагато, а не замало. Відтак основна частина творчої спадщини О. Калитовського - читанки німецької мови та перший український підручник із географії.

Попри зусилля Ф. Ліске, до приїзду М. Грушевського в Галичині не сформували української історичної школи. Ментальність української інтелігенції тієї доби була скерована передовсім на створення наративу національної історії. Попит існував лише на науково-популярну - не наукову - літературу. По-друге, через брак посад, пов'язаних із дослідженням української історії, наукових досліджень у цій галузі не оплачували. Ситуацію ускладнювала перенасиченість ринку зайнятості для істориків навіть на рівні учительських посад. Це доводить і біографія О. Калитовського, який мусив перекваліфіковуватися на вчителя німецької мови, оскільки на час, коли він завершив навчання (1877 р.), в Галичині було аж 20 осіб із правом викладати історію в школах без надії знайти роботу за фахом. Окрім того, ще не склалося відповідне середовище, яке усвідомлювало б важливість відмежування історичної науки від літератури та патріотичної пропаганди (на що Ф. Ліске орієнтував своїх учнів), а тим паче цікавилося б науковими проблемами світової історії. Усе це разом спричинило те, що М. Вагилевич й О. Калитовський, попри свої здібності, не зуміли самореалізуватися як науковці, а української історичної школи Францішека Ліске так і не сформували.

Син Каменяра: Петро Франко

Кирило Студинський і радянська влада

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com