Усі дорослі - навіть ті романтики та оптимісти, які вигукують: «Життя прекрасне!» - знають, що крім цього, життя ще складне, драматичне, перевантажене проблемами, турботами та болями.

 

Але ж повинна бути якась радість у житті людини, зокрема, й українця!

Звісно ж, повинна. Але яка?

Це намагається вже з десяток років поспіль дослідити соціологічна агенція «Рейтинг», яка у середині липня цього року провела, а на початку серпня презентувала підсумки ще одного, найсвіжішого опитування громадян України.

Методологія дослідження

 

Правильна методологія дослідження забезпечує достовірність результатів.

Ось головні її пункти.

Розподіл областей: він є традиційним.

Області України згрупували у Захід, Схід, Південь, Центр. Північ окремо не виділяли - напевно тому, що в Україні північних областей фактично нема, хіба що такими умовно можуть вважатися Чернігівщина та Сумщина.

Тож, Чернігівщину зарахували до Центру, а Сумщину - до Сходу. Ось так проблему і вирішили.

Аудиторія опитування: населення України віком від 18 років і старші.

Вибіркова сукупність: 2000 респондентів, тобто, тих, котрі безпосередньо відповідали на питання соціологів.

Як стверджують організатори даного дослідження, вибірка репрезентативна за віком, статтю, регіонами і типом поселення.

Спосіб отримання відповідей - особисте формалізоване інтерв'ю (face-to-face, обличчям до обличчя).

Помилка репрезентативності дослідження традиційно є, вона невелика і вирахувана: не більше, ніж 2,2%.

Терміни проведення опитування: 10-15 липня 2018 року.

Радість

 

Радість - одна з важливих людських емоцій. Вона виникає, коли людина переживає момент здійснення чогось для себе дуже важливого - потреби, очікування, мрії, бажання тощо. І чим важливішим є те, що збувається, тим більшою є радість з цього приводу.

Те, що нам байдуже, що не викликає резонансу зі сферою бажаного, потрібного, очікуваного, омріяного, радощів не викликає - навіть якщо ми отримуємо щось об'єктивно цінне, вартісне, важливе.

Наприклад, активний читач «Часу і Подій» може спокійним поглядом оглянути розсип різних газет, але радість у нього виникне тільки тоді, коли він побачить свіже число нашого часопису. (Так ми сподіваємось, принаймні).

Але це - приклад напівжартівливий. А ми повернемося до серйозного аналізу.

Концепція радощів

 

За часів СРСР пануюча тоді ідеологія намагалася привити соціально орієнтовану концепцію радощів окремої особи.

Тож, тогочасні ЗМІ та мистецтво тієї епохи - мистецтво так званого соцреалізму - намагалися переконати читачів, що справжня радість можлива тільки в колективі від добре виконаної роботи чи громадянського обов'язку.

І герої численних нарисів, репортажів, п'єс і кінофільмів тієї епохи раділи від того, що виконали план виробництва чи бойове завдання, запровадили новинку, вдосконалили робочий засіб чи організацію роботи.

Їм за це інколи платили і це називалося премія за перевиконання, але частіше герої мали втішатися самим усвідомленням того, що вони віддали всі сили, знання, досвід, весь свій час роботі і від того посилили державу.

В принципі, така концепція також має раціональне зерно, але, дивлячись яку саме державу, яку владу, який режим посилювати своєю самовідданою роботою...

Самовідданість на роботі - це був пріоритет.

Якщо хтось на перше місце ставив особисте, його морально засуджували, всіляко принижували, називаючи міщанином, егоїстом, казали, що у нього дрібні інтереси, обмежений світогляд - навіть тоді, коли така людина нормально працювала. Тобто, виконувала все, що потрібно, але не надривала пупа, щоб отримати почесну грамоту з портретом Леніна.

Пам'ятаю, яким одкровенням прозвучали декілька десятиріч тому слова прем'єр-міністра Великої Британії Маргарет Тетчер, коли вона під час візиту до СРСР по Центральному телебаченню заявила, що людина повинна працювати, передусім, заради себе і своєї родини.

Три провідні тогочасні радянські політичні оглядачі наперебій почали дискутувати з нею, заявляючи, що не приватне, а суспільне, громадське, державне повинно бути пріоритетом, але «залізна леді» була непохитною: людина повинна, звичайно, думати про свою країну, але найперше - дбати про себе і сім'ю.

Такої апології приватності від залізної леді ніхто не чекав. Бо це руйнувало всю радянську концепцію пріоритету суспільно-державного над особистим.

Подивімося тепер, якою є концепція радощів сучасного українця.

Що в пріоритеті?

 

Радянські ідеологи були б у шоку, якщо б побачили трійку пріоритетних для українця радощів.

На першому місці - родина. Не просто сім'я, а всі разом - з батьками, дідусями-бабусями, дядьками-тітками, небожами, свекрухами, тещами, невістками, зятями, і т. д., і т. п.

А це ж насправді дуже вписується у народні українські традиції - знатися, зустрічатися, шануватися, родичатися з усіма, хто близько чи віддалено є гілками єдиного родинного дерева.

Ну, може, зі свекрухами, тещами і зятями я дещо перегнув палицю оптимізму, але якщо без жартів, то велика родина для українців була і досі залишається безумовною особистою цінністю і джерелом радощів.

Особливо, коли вона є дружною.

Достатньо подивитися на тих родичів, котрі з'їжджаються на весілля - багато з них живуть віддалено, інколи в різних країнах, роками не бачаться, у декого роки й недуги, але весілля збирає всіх.

Тож для 74% опитаних саме родина - найбільша радість.

Але кожна родина, хоча й пам'ятає дідів-прадідів, шанує минуле, але, все ж таки, живе майбутнім. Тому на другому місці безумовне джерело радощів - діти.

Так відповіли 63% опитаних.

До цієї рубрики, напевно, належать і внуки.

І я згадую, якою радістю для моїх бабусь і дідусів було, коли ми зі сестрою відвідували їх. Адже вони більшість року самотньо чекали в своїх сільських хатах, коли до них приїдуть діти, які давно випурхнули з батьківського-материнського гніздечка, і привезуть онуків. А тепер от настала пора і мені любити внучку, слава Богу, що бачимося часто.

Українці - щирі і гостинні люди. Вони самі полюбляють ходити в гості й охоче приймають гостей. Не дивно, що друзі для 49% приносять радість.

Отже, перший підсумок - трійка «призерів»-пріоритетів для сучасного українця є абсолютно не прагматичною радістю спілкування з рідними, близькими і друзями.

ЦЕ ПІДТВЕРДЖУЄ ВИСОКУ МОРАЛЬНІСТЬ, БЕЗКОРИСЛИВІСТЬ ТА ЩИРУ ДУШУ УКРАЇНЦІВ!

Пізнавати довкілля і світ

 

Українці завжди любили природу, довкілля. Піти до лісу, на ставок чи до річки - найперші розваги сільських дітей, які не втрачають ці радощі, навіть коли виростають. А що таке сільський сад і город у пору врожаю? Та це ж справжнє буяння природи! Згадаймо, як поетично про це писав Олександр Довженко у своїй «Зачарованій Десні»...

Для містян виїзд на природу часто асоціюється з відвідинами на вихідні і святкові дні своїх дач чи сільських хат - в яких ще живуть, чи, як це часто буває, уже не живуть батьки, чи дідусь з бабусею.

У сільську хату моїх дідуся і бабусі, яка вже декілька десятиріч стоїть порожньою, я зі сім'єю приїжджаю з двох причин: оновити-прибрати могили на цвинтарі і насолодитися природою, тишею, повітрям. І так багато хто.

Принципово не продаю цю хату. Теж як багато хто.

Тому 30% опитаних назвали природу джерелом радощів для себе.

Але ж життя не стоїть на місці. І зараз дедалі більше українців користуючись безвізом, вирушають у подорож за кордон. Не менше подорожують і всередині країни.

Для моїх студентів, наприклад, подорож на 2-3 дні до Львова чи Одеси, Тернополя чи Харкова, Ужгорода чи Франківська - це звичні й улюблені вилазки для емоційної «підзарядки». Як і для більшості їхніх ровесників.

Тож, ще 30% назвали подорожі своєю радістю. Разом з малими подорожами - виїздами на природу - це складає 60%.

Опустимось на землю?

 

Як не тиснуть на сучасних українців ціни, тарифи, злидні, потреби - гроші як джерело радощів у них тільки на шостому місці - 29%.

Це не означає, що українці - безнадійні романтики і готові жити без грошей, аби тільки бути з родиною, друзями чи вирватися на природу.

Гроші потрібні всім, але для 70% вони не є джерелом радощів! Ось що важливо.

Гобсек чи Скупий лицар, які тряслися над грошима і раділи, перераховуючи їх, - це чужі для більшості українців типажі.

Хоча в сім'ї не без таланту, як жартують. Згадаймо хоча б Карпенка-Карого, який описав типаж українського ґазди, котрий через втрату ста тисяч ледь із глузду не з'їхав. Але ж і у нього не гроші були в пріоритеті, а грамота, «бомага» на багатство та знатність, яку він за ці гроші хотів придбати: по-теперішньому - престижності чоловікові забракло.

Двадцятичотирьохвідсоткова радість

Найбільше радощів гроші приносять молодим - від 18 до 35 років. На другому місці зрілі - 35-50 років. А українцям, котрим за 50, гроші потрібні лише на найнеобхідніше - комуналка, ліки, харчування.

Ще 25% опитаних отримують радість від роботи. І це зовсім не показник приземленості цих людей. Скоріше, вони в своїй роботі самореалізовуються, або ж просто люблять її, тому вона їм в радість.

Мій дід Карпо був конюхом. Дуже любив свою роботу, коней, а вони його - іржали, коли він ще тільки підходив до конюшні. Самореалізації в сенсі науково-подібних розмірковувань, творчості там не було. А любов до роботи, радість від неї була у діда велика. І подібно у багатьох.

Ще 18% радіють від необхідності поратися по господарству. Напевно, це тоді, коли сили і здоров'я ще є, а господарка - це те, в що ґаздиня і ґазда вкладають душу.

Думаю, що такі емоції, насамперед, переживають ті молоді сім'ї, які нарешті змогли досягти омріяного - мати власний будинок, сад, город, домашню худобу, птаство, і при цьому люди переповнені бажанням дати всьому лад.

У другу чергу - люди віком від 50 років, передусім, сільські, котрі вже виховали дітей, що розлетілися по світах, і яким залишилася чи не єдина втіха - поратися в улюбленому господарстві.

Думаю, сюди можна додати і радість від домашніх тварин, котрі в багатьох родинах є улюбленцями і вважаються фактично членами сім'ї. 24% саме від спілкування з тваринками відчувають радість.

Отож, що править світом?

 

Багато сторіч тому було сказано: «Любов і голод правлять світом». Любов тут розуміється у плотському варіанті.

Так ось, виявляється, сучасні українці з цим не згодні.

Їжу як джерело радощів сприймають лише 19% опитаних. Може, тому, що багато хто харчується одноманітно?

Багато картоплі, хліба, макаронів, круп, надміру солодощів, напоїв - мало овочів, фруктів, риби, морепродуктів, хорошого м'яса. Це звичне меню для мільйонів українців. То від чого тут радіти?

А тих 19% українців, поївши телятини, червоної риби, бутербродів з ікрою, свіжого овочево-фруктового салату, дійсно здатні відчути радість. Нехай і гастрономічну.

Ще гірші справи зі сексом. Лише 18% визнали його для себе радістю. І це вже примушує задуматися.

	Тілесно-духовна радість

Українські народні традиції зберігають, а українці добре знають численні сценарії «стрибання у гречку», відносин кума з кумою і тому подібні тілесні радощі життя - не кажучи вже про дошлюбні любощі парубків з дівчатами на вечорницях у хатах чи шлюбні радощі зрілої любові.

І раптом така от «пісна» статистика! Про що ж вона може свідчити?

По-перше, про тиск на свідомість та емоції українців важкого соціально-економічного пресу - як то кажуть, тепер не до сексу, от комуналку заплати - і відчуєш таку розрядку!

По-друге, про перебування більшості українців у стані постійного стресу, що «гасить» потреби і вводить багатьох перенапружених у стан емоційного вигорання, викликає стан хронічної втоми.

У такому стані вже майже нічого не хочеться і майже ніщо не тішить. Аби тільки встигнути впасти у ліжко і виспатися до початку нового дня.

По-третє, культура інтимного життя багатьох сімей та окремих осіб залишається низькою.

Єдина приємна тенденція, що, скажімо, у 2009 році секс визнавали своїм джерелом радощів удвічі менше українців - лише 9%.

Починають потроху входити у смак, чи перестають соромитися при відповідях?

Світ мистецтва, пізнання, самовираження

 

Світ культури, мистецтва, світ прекрасного, безумовно, дарує радість мільйонам.

І на першому місці в цій сфері є музика - 27%. Проте, вважати цих шанувальників музики серйозними поціновувачами, котрі відвідують концерти, ходять у філармонію можна тільки порівняно, у меншому відсотковому значенні.

Більшість тут, напевно, посядуть ті, що запускають музику зранку, поки збираються на роботу, і шанувальники з навушником у вусі, котрі у такому вигляді бігають, ходять, їдуть у громадському, та й в особистому транспорті, а музика їх супроводжує.

У такому варіанті музика виконує дещо утилітарну функцію - прикрашає той час, який людина витрачає на підготовку, збирання, заняття спортом, пересування у просторі тощо.

А ще така от «функціональна» музика забирає у людини час і тим самим блокує можливість щось обдумати.

Слухаєш «функціональну» музику - нема як думати: мозок зайнятий музикою. Захоплення подібним утилітарним використанням музики є одним з факторів появи покоління, представники якого забагато слухають і замало думають.

На щастя, далеко не всі шанувальники музики належать до цієї групи утилітарних слухачів.

Епоха книжкової культури поступово відходить у минуле - домінує відеокультура. І тим приємніше бачити, що 20% опитаних назвали книгу джерелом своїх радощів.

Достатньо подивитися, яким величезним успіхом користуються останніми роками книжкові виставки і фестивалі у Києві, Львові, інших містах України, як стрімко змінюється на краще поліграфічна культура українських видань. І можна навіть подумати, що ці двадцять відсотків шанувальників книги - цифра трохи занижена. Не спеціально, звісно, і не соціологами.

А самі опитані, ймовірно, не завжди вчасно згадували книгу в переліку своїх радощів, хоча насправді її люблять і чимало читають.

Як джерело своїх радощів кіно згадали 16%, а театр - 10%.

Кіно є більш масовим мистецтвом, тим більше, що українське кіно повільно, але поступово оговтується від двох десятиріч нищення і має вже безумовні здобутки.

Згадаймо успіх таких українських кінострічок останнього часу, як «Гіркі жнива», «Поводир», «Кіборги», інших, і зрозуміємо, що сподівання на відродження вітчизняного кіномистецтва не є марними. З вітчизняною кіноіндустрією поки що гірше - обладнання кіностудій застаріле, мережа кінотеатрів також не вражає уяву ні кількістю, ні, тим більше, якістю.

І, тим не менше, українці кіно полюбляють. Поки що, здебільшого, закордонне.

Театр завжди коливався на межі демократичного та елітарного мистецтва. Тож і його шанувальників виявилося небагато - лише 10%.

Український театр має славетну історію, але не дуже яскраве сьогодення. Обмаль цікавих постановок, про які говорили б усі поціновувачі та ЗМІ. Небагато яскравих театральних акторів - принаймні, на рівні впізнавання.

А згадаймо такі широко відомі імена, як Богдан Ступка, Ада Роговцева, плеяду видатних співаків-акторів - Євгенія Мирошниченко, Анатолій Солов'яненко, Дмитро Гнатюк, багато інших - вони викликали радість своєю творчістю і залучали нас до театру.

Чи збідніла українська театральна нива? Не хочеться так думати, але ситуація на це наштовхує.

І драматичний, і оперний вітчизняний театри ще переживатимуть піднесення - української талановитої молоді вистачає! А поки що - 10%.

Проте, не всі є пасивними шанувальниками культури. Так, співати і танцювати самим та від цього радіти звикли 23% опитаних, причому, любителів співати на один відсоток більше, ніж любителів танцювати.

Народ у нас співучий.

Чи можна вважати сферою культури телевізор та Інтернет? Частково так. Якщо дивитися там інформацію культурного штибу чи переглядати фільми і спектаклі. В той же час, там чимало такого, що до світу культури не зарахуєш, але пізнання та спілкування таким чином також реалізується.

Прихильників цього виду проведення вільного часі порівно - по 18%. При цьому, динаміка на користь Інтернету: скажімо, у 2009 році 32% вибирали телевізор, і тільки 6% - Інтернет.

Сьогодні «зависнути» в Інтернеті полюбляють мільйони українців. Скайп і Фейсбук допомагають спілкуватися, десятки різноманітних сайтів готові задовольнити будь-які інтереси.

Сьогодні в десятках українських осель, зокрема, сільських, старші люди виходять у Скайп, щоб поспілкуватися зі своїми дітьми, розсіяними по світу у пошуках кращої долі, помилуватися на внуків, які зростають вдалині від дідуся та бабусі, а потім, після закінчення сеансу зв'язку, іноді тихенько сплакнути.

Погано, що життя розкидає сім'ї по світу, добре, що Інтернет і мобільний зв'язок їх поєднує. Тому його і цінують 18%.

Яке ж пізнання без навчання? Але тільки 6% назвали цей вид діяльності джерелом радощів. Напевно, це є кількість осіб, у яких, по-перше, розвинені пізнавальні потреби, по-друге, ті, кому пощастило з місцем навчання і вчителі та викладачі не розчарували їх, вдовольнивши їхні сподівання на цікаве і корисне навчання.

Дозвілля і спілкування

 

Чи любимо ми подарунки? Звичайно, хто ж їх не любить.

Але, як виявилося, українці люблять, щоб їм щось дарували - таких 22%, проте дарувати самі люблять навіть трохи більше - 23%.

Здатність радіти, коли щось комусь даруєш - це здатність широкої душі. І подібних душ у нас чимало.

Оскільки перш ніж подарувати, потрібно щось придбати, тому 14% полюбляють шопінг, процес бігання по крамницях і вибору покупок.

Психологи вважають шопінг однією з важливих психотерапевтичних практик, і ми з вами, шановні чоловіки, неодноразово переконувалися, як підвищується настрій наших половинок, коли вони прийшли додому з купою пакетів, з котрих видніються їхні сукні чи прикраси.

А коли ми даруємо чи отримуємо подарунки? Зокрема, і в день свого народження. Тому цей день назвали джерелом своїх радощів 15%.

За здоров'я і радість від життя!

А чоловіки більше схильні до іншого виду дозвілля - вболівання за улюблену команду. Таку радість назвали 7%. При цьому вдвічі більше -17% - отримують радість від того, що займаються спортом самі. Напевно, це потужно додалися до пасивних вболівальників активні дівчата і жінки.

Дозвілля є використанням вільного часу для власних потреб. Тому вільний час і цінуємо. 20% опитаних назвали відпустку чи канікули джерелом своїх радощів, і це - не дивно.

Сам я пишу ці рядки під час відпустки і розумію тих, хто радіє від цього. Навіть моя поламана під час відпустки рука цю радість не затьмарила. 

Тож подумки виголошую тост за здоров'я читачів і зичу радощів від дозвілля!

Прошу врахувати, що в моїй склянці - слабкий алкогольний напій. І тут я не відрізняюся від більшості українців. Адже алкоголь як джерело радощів назвали лише 6%. Інші не дуже добрі види дозвілля - азартні ігри (2%), легкі наркотики (1%) - також українцям не в радість.

Зосередитися на важливому

 

З вищеназваних цифр і видів радощів постає вельми симпатична картина народу, котрий любить і цінує своїх рідних і близьких, живе активно, цікаво, пізнає, спілкується, працює і намагається взяти від життя все.

Але після активних, веселих, голосних видів діяльності та дозвілля має настати час тиші.

Час подумати про себе, світ, сенс життя. Час поспілкуватися з Богом.

Тому 15% назвали джерелом своїх радощів молитву - миті, коли людина і просить, і піднесено спілкується, і відчуває радісну єдність з вищою силою Всесвіту.

А ще 7% отримують радість від усамітнення. Чи моляться вони при цьому, чи просто хочуть побути наодинці зі собою - в усіх по-різному.

Як пожартував один прихильник усамітнення, коли його запитали: «Чому ти постійно бурмочеш, розмовляєш сам зі собою? - Люблю порозмовляти з розумною людиною».

І про безрадісних

 

Один відсоток опитаних відповіли, що нічого не приносить їм у житті радість. І це - сумний відсоток.

Єдина втіха, що це найменший відсоток за останніх 9 років.

У 2009 році безрадісних було 2%, у 2011 - 3%, у тяжкому 2014-му - 4%. Нині - лише 1%. Але ж він є!

Із двох тисяч опитаних - це було якихось 20 осіб. Але ж якщо ці цифри накласти на все населення України, то виходять, що не мають радощів у житті вже тисячі і тисячі українців.

За віком відчуття безрадісності також відрізняється.

У тих, кому від 18 років до 35, безрадісних не виявлено. Це - молоді, в цілому здорові, сильні люди, переповнені сподіваннями і занурені у життя по вінця.

Безрадісних віком від 50 років удвічі більше, ніж віком 35-50 років.

І це, взагалі-то, можна зрозуміти і пояснити.

Думаю, що до цієї групи стрімка течія життя відносить, як на мілину, хворих, самотніх, зраджених, обманутих, зневірених.

Думаю, що таким одна дорога - до Бога, до Богоматері-Заступниці. Але чи знайдуть її вони? Чи допоможе хтось її віднайти і знайти у Богові відраду та зцілення душі?

 

Світлини Анни Сенік
(Ladna Kobieta), з відкритих джерел